Soc_kafedr_posibnyk

Додатки

розглядатися як неподільне і як організм, намагаючись заснувати науку про соціальні явища у всій їх повноті – науку позитивну за її методами, засновану на широкому спостереженні фактів і, як науку, відокремлену раз і назавжди від політичного мистецтва і від революційних цілей. Соціологія, як її уявляв собі Конт, повинна цілком відповідати соціальній фізиці, оскільки завдання соціології має полягати у відкритті природних причин і природних законів суспільства і у видаленні з історії, політики та економіки всіх метафізичних і надприродних слідів подібно до того, як вони були вигнані з астрономії та хімії. Конт вважав, що, дотримуючись позитивного методу, соціологія могла б стати достатньою мірою наукою передбачення, що вказує на хід прогресу.

Після Конта соціологія розвинулася, головним чином, завдяки працям тих осіб, які цілком відчули всю силу вчення, що назавжди змінило хід наукового мислення. Еволюційне пояснення природного світу проникло у всі галузі знання. Закон природного відбору й поняття життя як процесу пристосування організму до навколишнього середовища стали душею сучасної біології та психології...

Наука, простеживши життя від протоплазми до людини, не могла зупинитися на поясненні його внутрішнього устрою. Вона повинна була ознайомитися і з його різноманітними зовнішніми відносинами, з етнічними групами, з природними людськими суспільствами і з усіма тими явищами, які в них виявляються, а також дослідити, чи не є все це продуктом всесвітньої еволюції. Тому ми знаходимо не тільки в ранніх творах Герберта Спенсера, але також і в творах Дарвіна та Геккеля натяки на еволюційне пояснення соціальних відносин. Ці натяки самі не складають ще соціології... Але такі натяки показали, де повинні лежати деякі підстави нової науки...

Поняття суспільства як організму у Спенсера більш визначене, ніж у Конта. На думку Спенсера, суспільство є організмом, не тільки у вигляді простої фантастичної аналогії,

191

Соціологія

як у „Левіафані” Гоббса, але і в дійсності, не тільки морально, але також і фізіологічно, оскільки в будові суспільства спостерігається поділ праці, що переходить від окремих особистостей на групи і організації цих особистостей. У ньому є живильна система, що складається із промислових груп; розподільна система, що складається із торгових дій; регулююча система, що складається із політичної та релігійної діяльності. Спенсер докладає чимало зусиль, щоб показати, що етичний прогрес і щастя людського роду залежать від цієї функціональної організації суспільства, але він не розвиває настільки повно, наскільки ми могли б бажати, думку Платона, який вбачав у соціальному розподілі праці підставу і правдивий тип етичного життя і, таким чином, прокладав дорогу для поняття суспільства як засобу вдосконалення людської особистості.

Слід визнати, що найбільш важливі твори у соціології цілком відкриті для наукової критики, яку висувають проти неї ті, хто не вірить у можливість загальної науки про суспільство. Соціологія... виступила з тим, щоб пояснити суспільство як ціле, а сама не зуміла досягти єдності методу. Вона вселила враження, що соціальна наука є наукою загальною, що вона може описати суспільство в його цілісності тільки шляхом перерахування його частин і що вона повинна неминуче зазнати невдачі при поясненні єдності, що лежить в його основі.

Можна було б вважати, що соціологія, взявши до уваги ці критичні зауваження, передасть всі суб’єктивні пояснення іншим наукам, а сама обмежиться виробленням об’єктивного пояснення. Але це означало б відмовитися цілком від усякої претензії звести до єдності соціальні явища ...

Значною мірою завдяки економічній думці встановилась спільна думка ніби взаємодопомога і розподіл праці є відмітними ознаками суспільства. У дійсності, однак, взаємодопомога і розподіл праці спостерігаються й серед кліток і органів живого організму так само, як серед членів

192

Додатки

суспільства, тоді як соціальні стосунки часто не носять ніякого сліду кооперації. Поки помилкова думка, що соціальні відмінності могли б бути відкритими в органічних або економічних фактах, не втратила жодного значення серед учених, доти не могло б бути дійсного прогресу. Думка ця втратила всю силу завдяки спробам деяких обдарованих вчених глибше проникнути ся в цю проблему. Професор Людвіг Гумплович зробив спробу довести, що справжні елементарні соціальні явища суть конфлікти, змішання й асиміляції різнорідних етнічних груп. Новіков, продовжуючи узагальнення ще далі, стверджує, що соціальна еволюція є по суті прогресивною видозміною конфлікту союзом, внаслідок чого сам конфлікт перетворюється з боротьби фізичної на боротьбу інтелектуальну. Професор Де-Греф, поглянувши на питання зовсім інакше, знаходить відмітну ознаку соціального явища в договорі й вимірює соціальний прогрес відповідно до заміщення примусової влади свідомою угодою. Габріель Тард у своїх оригінальних і цікавих дослідженнях, які залишили помітний слід у галузі психологічних і соціологічних ідей, доводить, що первинний соціальний факт полягає в наслідуванні, в явищі, що передує будь-якій взаємодопомозі, розподілу праці та договору. Професор Еміль Дюркгайм, не погоджуючись із висновком Тарда, намагається довести, що істотний соціальний прогрес, а отже, й первинне соціальне явище, полягає в підпорядкуванні кожного індивідуального розуму зовнішнім по відношенню до нього видам дії, думки і почуття.

З усіх цих письменників Тард і Дюркгайм, безсумнівно, найближче підійшли до вирішення питання про істотну природу соціальних явищ і до встановлення першого принципу соціології. Вони розійшлися в розумінні один одного, але для неупередженого читача цих авторів цілком ясно, що вони обидва дивляться з різних точок зору на явища, тісно між собою пов’язані: професор Дюркгайм розглядає враження, що чинять вплив багатьма розумами на розум

193

Соціологія

одиничний, Тард – наслідувальну відповідь багатьох на заразливу винахідливість одного...

Соціологія відтепер має піти правильним шляхом із тієї ж причини, яка, на думку Спенсера, утримує і людство на належному шляху, а саме тому, що вона переживає всі інші помилкові шляхи.”

Гиддингс Ф. Г. Основи социологии. – М., 1898. – С. 5–18.

♦ ♦ ♦ ♦ ♦ ♦

Л. Гумплович

„Розуміння соціальних явищ досі коливається між двома крайнощами: індивідуалізмом і його протилежним полюсом – колективізмом.

Як спроба пояснення „соціального світу”, так і характер вимог, що висуваються до організації останнього, визнають своїм вихідним моментом або індивіда, або „людство”, і будь-які відмінності, партійні незгоди і прагнення в галузі соціальних наук і боротьби завжди і скрізь знаходяться між двома крайнощами – індивідом і людством. Третьої точки зору не було, теорія не помітила і не обрала середнього шляху.

У той час, коли одні виставляли егоїзм й особисті інтереси джерелом усього соціального розвитку, єдиним стимулом усіх людських вчинків (смітіанізм, матеріалістична філософія), інші вказували на факти самопожертви і відданості окремих осіб по відношенню до суспільства і протиставляли егоїзму й особистим інтересам „любов до ближніх”, „альтруїзм”. І тоді, як одні всі соціальні явища намагалися пояснити і вивести з природи індивіда, інші вказували на „гуртожиток”, на „суспільство”, на „людство”, прагнучи його природою і закономірним розвитком пояснити всі соціальні явища (статистики).

І ті, й інші ігнорували те, що знаходиться між цими крайнощами, ігнорували фактичну дійсність, яка тільки й може бути істиною. Джерелом наших дій та їх стимулів є і егоїзм, і почуття симпатії, або – точніше – не є ані егоїзм, ані

194

Додатки

почуття симпатії, тому що жоден із цих моментів не є єдиним джерелом, жоден із них не має того значення, яке приписується їм різними авторами. Але варто додати до кожного з цих двох слів прикметник „суспільний” – не в сенсі абстрактного цілого, а в розумінні певного соціального сінгенітичного союзу – і ми знайдемо той середній шлях, який переглянули досі всі соціальні філософські системи. Не особистий егоїзм є стимулом соціального розвитку, а егоїзм громадський; не відданість колективному цілому, не „любов до ближнього” в її широкому універсальному сенсі християнської теорії, не симпатія до „людства”, а соціальна симпатія, готова до жертви, і сповнена любові схильність до природного соціального спілкування. Людина не така погана, як її малює грубий матеріаліст, але не настільки великодушна, як цього марно вимагає християнська доктрина: вона не чорт, не янгол – вона лише людина. Вона прикута до суспільства природними узами кровної спорідненості, звичаїв, способу мислення, її егоїзм є суспільним, її симпатія – суспільна. Вимагати від неї більше ніж громадської симпатії – означає вимагати від неї неприродного і надлюдського; вважати її здатною на егоїзм більше ніж суспільний – значить бути щодо неї несправедливим. У суспільному егоїзмі закладена громадська симпатія, а суспільна симпатія є суспільним егоїзмом. Ми називаємо сукупність цих обох почуттів сінгенізмом (sungenismus) і в ній вбачаємо стимул усього соціального розвитку, і, водночас – ключ до його розуміння. Ті, хто весь соціальний світ розглядають лише з точки зору індивіда, виводять з індивіда і відносять на його рахунок весь розвиток, ті, хто дивляться на індивіда та його розвиток як на вищу, єдину мету всіх соціальних явищ, – ті хочуть все зло і всі нещастя соціального світу вилікувати звільненням індивіда, проголошенням його прав.

На такій точці зору стоїть доктринерський лібералізм, абстрактний конституціоналізм. Відповідно до цієї доктрини,

195

Соціологія

кожна окрема людина, як індивід, повинна бути щедро обдарована всілякими правами, кожному індивіду повинні належати всі, без винятку, права „найбільш привілейованих індивідів”, – і тоді все піде добре на землі. Такий досвід в Європі неоднаразово приводив до невдачі. Чому? Тому що всі ці права індивіда нітрохи не допомогли, і кожного разу, як він, спираючись на ці права, кидався вперед, він розбивав собі череп об тверді стіни громадських установ. А цих стін індивідуалізм не міг зруйнувати, як би голосно він не проголошував принципи індивідуальної свободи.

З іншої точки зору підходить до справи колективізм у своїх різних проявах (соціалізм, комунізм і т. д.). Завдання, на його думку, виконується створенням по можливості великих колективних спільнот. Спільнота повинна працювати для індивіда, індивід стає під захист спільноти; остання повинна звільнити індивіда від усіх турбот і тривог, спільно працювати, не тільки контролювати і направляти індивіда, але і годувати його.

Істина – в тому, що соціальний світ від самого початку завжди і всюди рухається тільки групами, групами приступає до діяльності, групами бореться і прагне вперед, – і що мудре законодавство рахується з дійсністю, має поважати ці фактичні відносини і, не закриваючи на них очі, подібно до „конституціоналістів”, не повинно також, подібно до колективістів (соціалістів та комуністів), сподіватися на можливість їх зміни. У гармонійній взаємодії соціальних груп лежить єдино можливе вирішення соціальних питань, оскільки воно взагалі можливе”.

Гумплович Л. Основания социологии. – СПб., 1899. – С.

260–263.

♦ ♦ ♦ ♦ ♦ ♦

196

Додатки

Ф. Енгельс

„Історичний матеріалізм” – поняття, яке вживається для позначення “того погляду на хід всесвітньої історії, який кінцеву причину і вирішальну рушійну силу всіх важливих історичних подій вбачає в економічному розвитку суспільства, у змінах способу виробництва та обміну, в похідному від цього поділі суспільства на різні класи і в боротьбі цих класів між собою”.

Маркс К., Енгельс Ф. Соч. – Т. 22. – С. 306.

♦ ♦ ♦ ♦ ♦ ♦

Т. Парсонс

„Соціологи відмовилися від колишніх суперечок про пріоритет тих чи інших факторів у процесах соціальних змін. Так, питання про прийнятність теорії економічного детермінізму нині втратило значення реально важливої проблеми. У принципі, всі фактори, що впливають на поведінку людей, починаючи від фізичного середовища і біологічного складу населення через психологічні, економічні, правові та інші інтрасоціетальні фактори і завершуючи факторами культурної системи, заслуговують докладного розгляду як чинники соціальних змін. При цьому багато що залежить не тільки від конкретного випадку, але і від характеру розглянутої проблеми зміни.

Свої перші кроки соціологія робила під великим впливом еволюційних ідей – згадаємо хоча б, настільки відмінні один від одного підходи Огюста Конта і Герберта Спенсера. Потім протягом приблизно всієї першої половини нашого століття соціологи, за винятком Макса Вебера, відкидали ці ідеї, що було безпосередньо пов’язано із загальною атмосферою, що панувала в антропології. Останнім часом намітилося явне відродження інтересу до еволюційних ідей, – інтересу, який повністю поділяється і авторами цих рядків. Цьому відродженню багато в чому сприяв подальший розвиток і зміцнення зв’язків між біологічними і соціальними науками, що

197

Соціологія

переконливо свідчить про те, що їх нерозривна єдність як «наук про життя» має основоположний характер. Якщо це дійсно так, то настільки фундаментальна концепція, як концепція еволюції, не може не бути спільною для обох категорій наук. Цей відновлений інтерес до еволюції тісно пов’язаний зі швидким розширенням за останній час обсягу порівняльних досліджень”.

Американская социология // Под ред. Т. Парсонса. –

М., 1972. – С. 377.

198

Додатки

До теми 3 „Суспільство як цілісна система”

Г. Спенсер

„Ми маємо повне право дивитися на суспільство як на особливе буття...”

Суспільство – „композиція всякого роду ідей, вірувань, почуттів, які реалізуються за посередництвом індивідів”

Спенсер Г. История буржуазной социологии XIX –

начала XX вв. – М., 1979. – С. 44, 214.

♦ ♦ ♦ ♦ ♦ ♦

Б. Спіноза

„Суспільство дуже корисно і найвищою мірою необхідно не тільки для того, щоб убезпечити життя від ворогів, а й для заощадження багатьох речей. Справді, якщо б люди не бажали надавати взаємодопомогу одне одному, то їм не вистачило б ані вміння, ані часу підтримувати себе, наскільки це можливо. Адже не всі однаково до всього здатні, і не кожен був би спроможний приготувати собі те, чого він один найбільше потребує. Сил і часу, кажу, ні в кого не вистачило б, якби він один мав орати, сіяти, жати, молоти, варити, ткати, шити і робити багато чого іншого для підтримки життя. Не кажучи вже про мистецтво та науку, які також надзвичайно необхідні для вдосконалення людської природи і для її блаженства”.

Спиноза Б. Избр. произведения: 2 т. – М., 1957. – Т. 2. –

С. 78–79.

♦ ♦ ♦ ♦ ♦ ♦

Т. Гоббс

„Я знайшов два найвірніших прагнення людської природи: одне з них – це вроджене бажання, внаслідок якого кожний вимагає для власного вживання речі, які належать всім, а інше – природний розум, завдяки якому кожен прагне уникнути насильницької смерті як найбільшого в природі зла...

Більшість тих, хто писав що-небудь про державу, вважають, припускають або стверджують, що людина є твариною, від народження схильною до життя в суспільстві... Помилка

199

Соціологія

відбулася внаслідок занадто поверхового розгляду природи...

дійсно, людині за природою, тобто оскільки вона є людиною, з самого народження обтяжлива самотність. Адже діти потребують допомоги інших, щоб жити, а дорослі – щоб жити добре. Тому я не заперечую, що природа спонукає людей прагнути до зближення один з одним. Отже, очевидно, що всі люди народжуються нездатними до суспільного життя (тому що всі народжуються дітьми); багато ж (можливо, більшість) унаслідок хвороб розуму або нестачі виховання залишаються нездатними до нього все життя. Однак як діти, так і дорослі мають людську природу. Отже, людина стає схильною до громадського життя не за природою, але внаслідок виховання ...

Кожне об’єднання утворюється заради користі чи слави, тобто заради любові до себе, а не до інших”.

Гоббс Т. Избр. произведения: в 2 т. – М., 1969. – Т. 1. –

С. 1, 282–301.

♦ ♦ ♦ ♦ ♦ ♦

Г. Тард

„Отже, на запитання, поставлене нами спочатку: Що таке суспільство? Ми дали відповідь: суспільство – це наслідування”.

Тард Г. Законы подражания. – СПб., 1892. – С. 74.

♦ ♦ ♦ ♦ ♦ ♦

Г. Зіммель

„Поняття суспільства має сенс, очевидно, тільки в тому випадку, якщо воно так чи інакше протиставляється простій сумі окремих людей. Тому що, якбивоно збігалося з останньою, то мабуть, воно могло б бути об’єктом науки тільки в тому сенсі, в якому, наприклад, „зоряне небо” може бути названо об’єктом астрономії, але насправді це лише ім’я збірне, й астрономія встановлює тільки рухи окремих зірок і закони, які ними керують. Якщо суспільством є таке об’єднання окремих людей, яке являє собою лише результат нашого способу розгляду, а справжніми реальностями є ці окремі люди, то вони і їхні стосунки утворюють даний об’єкт науки, і поняття

200