План практичного заняття.

Тема: Поняття корекції вторинних відхилень у психічному розвитку при порушеннях зору (2год.)

1. Дати визначення поняття “корекція психічного розвитку”.

2. Визначити психологічне підґрунтя здійснення корекції розвитку дитини з порушеним зором.

3. Визначити основні завдання корекції психічної діяльності дитини з порушеним зором в залежності від її віку:

— до 1 року;

— до 3 років;

— до 7 років;

• до 14 років.

Література до теми:

1. Ермаков В.П., Якунин Г.А. Развитие, обучение и воспитание детей с нарушениями зрения. — М., 2000.

2. Литвак О.Г. О соотношении понятий компенсация и коррекция // Особенности познавательной деятельности слепых и слабовидящих школьников. — Л., 1976.

II.4. Адаптація, реабілітація, соціалізація та інтеграція особистості з порушеним

зором у суспільстві.

Компенсаторні пристосування виникають в структурі психічної діяльності людини і сприяють відновленню та налагодженню оптимальних взаємостосунків організму із середовищем, встановленню адекватних зв’язків з ним. Таким чином налагоджується процес соціальної адаптації особистості, яка здійснюється на основі компенсації порушеної функції. Термін “адаптація” походить від лат. “adaptio”, і означає пристосування до умов існування у навколишньому середовищі.

Погіршення зору або якісь інші ушкодження, що викликають розлад, втрату адаптивних можливостей, призводять до дизадаптації. Наприклад, слабозора людина адаптувалась до життя в умовах погіршеного зорового сприймання і коли остаточно втратила зір, — наступила дизадаптація, яка вимагає негайної допомоги (реабілітації) для повернення адаптивних можливостей тобто для реадаптації.

Термін “абілітація” походить від грецького habilitas, що означає — здатність, придатність, а в спеціальному значенні — комбіноване і скоординоване застосування медичних, соціальних, освітніх і професійних заходів для підготовки чи перепідготовки (реабілітації) особистості до самостійного життя на максимально високому рівні. Доцільно визначити співвідношення адаптації та абілітації (реабілітації). В абілітації (реабілітації) беруть участь пристосувальні (адаптивні) механізми, які забезпечують саморозвиваючий та динамічний процес і у сукупності з педагогічними, корекційними заходами забезпечують людині здатність до повноцінного життя.

У визначенні поняття “реабілітація” стосовно осіб з психофізичними вадами розвитку існують багато варіантів, але в цілому вони досить подібні. Так, А.В. Чоговадзе (12), визначаючи реабілітацію, підкреслює, що особливо важливе відновлення фізичного, психологічного і соціального статусу людини. Інші автори (8) розглядають реабілітацію як складний процес, в який входять: лікування хворого — медична реабілітація, виведення його з психічної депресії — психологічна реабілітація, відновлення здатності хворого для посильної участі у трудовому процесі — професійна реабілітація. Т.С. Алферова, О.А. Потехіна (2) визначають реабілітацію як процес здійснення взаємопов’язаного комплексу медичних, професійних, трудових і соціальних заходів різними способами і методами, спрямованими на збереження і відновлення здоров’я людини та її життєзабезпечення за принципом мінімакса.

З точки зору тифлопсихології, можна виділити комплекс напрямків реабілітаційної роботи при важких порушеннях зору у людини.

Медична реабілітація — максимально можливе відновлення зорової функції, профілактика залишкового зору.

Психологічна реабілітація — формування психологічної готовності особистості до повноцінного життя.

Елементарна реабілітація — поновлення і формування елементарних навичок самообслуговування, орієнтування в малому і великому просторі, організація спілкування в колективі, фізичний розвиток, оволодіння системою письма та читання за Л. Брайлем, використання залишкового зору.

Професійна реабілітація — професійна підготовка й раціональне працевлаштування.

Технічна реабілітація — навчання користуванню побутовими, навчальними та виробничими тифлотехнічними засобами.

Культурна реабілітація — розвиток інтересів, захоплень, естетичної творчості, підвищення загальнокультурного рівня особистості в умовах зорової депривації.

Процес реабілітації здійснюється, як у спеціалізованих закладах, так і у сім’ї.

У сім’ї, як осередку суспільства, у його мініатюрному зображенні, незряча людина, соціалізуючись, реабілітується, особистість набуває досвіду індивідуальної поведінки, конструює реальність і діє в ній, захищає свій внутрішній світ.

У сім’ях інвалідів зору велике значення для їх реабілітації набуває розуміння членами сім’ї їх проблем та вміння їх розв’язувати. Цьому сприяє співдружність та співпраця сімей з спеціальними навчально-виховними закладами та соціальними інститутами для сліпих та слабозорих. На жаль, вони не завжди виступають як єдина система у наданні допомоги інвалідам зору. Тому виникає необхідність вирішення питання організації широкої кваліфікованої консультативної служби для батьків та рідних. Це можуть бути спеціальні конференції, семінари, лекції, колективні та індивідуальні бесіди, теле- і радіопередачі, створення спеціальної методичної тифлологічної літератури.

У цих формах роботи здійснюється забезпечення членів сім’ї необхідними знаннями про особистісні особливості інвалідів. Перебування дитини-інваліда тривалий час в школі-інтернаті має двобічний ефект: з одного боку, школа краще здійснює корекційний вплив на її розвиток, але, з іншого боку, — в певній мірі відриває від сім’ї, члени сім’ї від дитини відвикають, і надалі, коли вона вже назовсім повертається жити додому, важко встановлюють з нею емоційний зв’язок, адже організація життя в сім’ї дуже відрізняється від шкільної. Це часто роздратовує незрячу людину, виникають внутрішньо-сімейні конфлікти.

Такі ж проблеми виникають в сім’ях пізньоосліп­лих. Адже з втратою зору людина втрачає спокій, не може знайти свого місця в житті. Члени сім’ї часто швидко і легко погоджуються зі статусом інваліда в сім’ї, не розуміючи прагнення людини до повернення втрачених соціальних функцій і можливостей надання їй допомоги у здійсненні цього прагнення.

Принципово важливим аспектом реабілітації осіб із зоровими проблемами слід вважати їх внутрішню установку, спрямованість на нормальний спосіб життя у широкому соціальному середовищі.

Розвиток у сліпої людини інтегративних можливостей (вміння жити самостійно серед зрячих), забезпечує їх інклюзію (від. англ. inclusion — включення) в широке соціальне середовище.

Таким чином реабілітація, інтеграція та інклюзія зорово-депривованої особистості залежать від розвитку її компенсаторних пристосувань, що забезпечується завдяки спеціально скерованим корекційним та реабілітаційним заходам.

Важкі порушення зору, як видно з викладеного вище матеріалу, викликають певну своєрідність процесу соціалізації людини, яка у загальному її розумінні означає залучення індивіда до людської культури.

В педагогічному плані соціалізація означає розширення, в результаті навчання і виховання сфери діяльності і спілкування індивіда, процес становлення його особистості, включаючи самосвідомість і активну життєву позицію.

Визначаючи елементи культури, якими дитина з порушеним зором повинна оволодіти в процесі навчання та виховання можна виділити ті специфічні моменти в її досягненні, які пов’язані з психологічними особливостями сліпих та слабозорих. До таких відносяться:

1. Досвід репродуктивної (відтворювальної) діяльності, в основі якого лежать знання та способи їх використання.

Дослідження, проведені у тифлопсихології, свідчать про те, що особливостями знань сліпих та слабозорих дітей є їх формальність, схематичність, ненаповненість реальним змістом. Чим глибше порушений зір, тим більше проявляються визначені особливості. Особливо коли рівень педагогічної майстерності тифлопедагогів не відповідає вимогам. В таких випадках формальний характер набутих сліпими та слабозорими дітьми знань перешкоджає їх застосуванню, переносу у нові ситуації. На практиці ми часто зустрічаємось з випадками, коли дуже великі за обсягом знання незрячої людини у якійсь галузі залишаються пасивним багажем у її житті.

2. Досвід творчої діяльності (створення принципово нового). Серед сліпих та слабозорих людей ми зустрічаємо часто таких, які набули визнання в різних сферах літератури, науки, мистецтва. При цьому важливе значення має вік, у якому наступило зниження зору та рівень педагогічної допомоги, яка передбачає створення спеціальних умов для розвитку у сліпих та слабозорих потреб у творчій діяльності та майстерності її здійснення.

3. Досвід емоційної діяльності.

В усіх сферах людського життя ми проявляємо своє ставлення до його складових, емоційно реагуючи на стосунки з людьми, навчання, роботу тощо. Глибоке порушення зору може негативно відбиватись на стосунках з людьми, що проявляється у спілкуванні зі зрячими, коли виникають роздратованість та конфлікти, зокрема, як наслідок неспроможності адекватно оцінити події без зорового сприймання жестів, міміки інших людей. Так, наприклад, роздратованість може викликати неякісно організована праця на підприємстві, або неврахування вчителем на уроці індивідуальних особливостей зорового сприймання матеріалу учнем.

4. Досвід оцінювальної діяльності, який визначається знаннями людських цінностей та вміннями їх виявляти. Формування цього елементу людської культури також має певні особливості у дітей з порушеннями зору, зокрема у зв’язку з тим, наскільки можливе оцінювання (наприклад, естетичне) того чи іншого явища без використання зору. Слід врахувати, що важкі дефекти зору можуть провокувати створення своєрідної ієрархії цінностей життєдіяльності у сфері ціннісних орієнтацій сліпої людини.

Соціалізація є найсуттєвішим джерелом процесу розвитку особистості і включає, як відомо, оволодіння індивідом цінностями, нормами, установками, зразками поведінки, що притаманні даному суспільству. Вона може відбуватись як в умовах виховання, так і в умовах стихійного впливу на особистість. При глибоких порушеннях зору, як вже зазначалося, виникає своєрідність в процесі соціалізації, оскільки розвиток особистості в умовах сенсорної депривації (в нашому випадку, пов’язаний зі зменшенням кількості та якісною своєрідністю зорових сприймань) вимагає посиленого застосування спеціальних методів та прийомів психолого-педагогічного впливу.

В соціальній психології визначається шість фаз соціалізації, які відповідають віковим періодам життя людини, умовам середовища в яких вона соціалізується та психологічній установці особистості, її спрямованості на досягнення певного рівня соціалізації.

Так, першою фазою соціалізації є ранній вік; другою — дошкільне дитинство; третьою — шкільний вік; четвертою — післяшкільний вік; п’ятою — дорослий і шостою — пенсійний вік.

Досягнення певного рівня соціалізації залежить від мікросередовища, в якому людина існує і яке забезпечує їй таку можливість.

Такими мікросередовищами, в залежності від віку дитини, можуть бути різні соціальні сфери. Вік і соціальне середовище створюють своєрідну соціальну ситуацію розвитку особистості, яка зумовлює особливості її психологічних установок та своєрідність цілей і змісту педагогічної роботи з нею. Співвідношення та можливості зазначених факторів у сучасному суспільстві представлені схематично у таблиці.

На І фазі, у ранньому віці, у розвитку дитини з порушеним зором спостерігається значна своєрідність. У неї вчасно не встановлюється контакт з членами сім’ї, пізніше розвивається мова як засіб спілкування, порушуються предметні сприймання та предметні дії.

Змістом II фази соціалізації є встановлення початкових соціальних зв’язків поза межами родинних стосунків, в групах дошкільників. Колективна ігрова діяльність, у якій ці стосунки розвиваються самостійно не виникає або має своєрідності, трудова діяльність обмежується елементарними навичками самообслуговування, сліпа дитина позбавлена можливості роздивлятись картинки, а слабозора дитина мало ними цікавиться, часто неправильно використовує іграшки, не розглядає їх. Спостерігаються особливості при встановленні міжособових стосунків у грі. Сліпі діти в колективній грі участі не беруть, вони лише присутні при грі зрячих дітей, слабозорі більш охоче виконують підкорені ролі, ніж лідерські. Гра як провідний вид діяльності в дошкільному віці, в таких випадках не забезпечує дитині потрібної основи для переходу до навчальної діяльності. Створення такої основи гальмується і у дітей з порушеннями зору, які виховуються у домашніх умовах, оскільки не використовуються можливості компенсації та корекції розвитку в провідній діяльності — колективній грі. В цей же період у психічному стані дитини з порушеним зором дошкільного віку часто виникають псевдокомпенсаторні утворення, які провокують афективну поведінку дитини за типом демонстративності, агресії чи тривожності.

Сімейні умови для дитини раннього та дошкільного віку можуть бути сприятливими у тих випадках, коли батьки знають про специфіку педагогічної допомоги дітям у розвитку, а саме: методи навчання ходінню та оволодінню предметним світом, прийоми розвитку змістової сторони мови, наповнення її конкретними уявленнями, шляхи оволодіння дитиною спілкуванням з оточуючими, а пізніше — методи і прийоми розвитку ігрової діяльності та готовності до навчання в школі.

Вирішення проблем соціалізації дітей з порушеннями зору цього вікового періоду можливе при наданні психолого-педагогічної консультативної допомоги батькам, та професійної допомоги тифлопедагогів у патронажній та гувернерській службах.

На III фазі — оволодіння основами знань і суспільним досвідом, проходить переважно в спеціальних школах-інтернатах під впливом компетентних педагогів, з урахуванням принципу компенсаторно-корекційного впливу на розвиток особистості.

Дуже важливим для реабілітації особистості є післяшкільний період — IV фаза, оскільки виникають проблеми у виборі доступних та реальних професій і працевлаштуванні. Через своєрідність попереднього розвитку сліпих та слабозорих дітей виникають певні соціальні ускладнення, пов’язані зі вступом у вузи та навчанням в них.

Процес навчання у вузі також має певні складності, пов’язані з тим, що протягом життя у незрячої дитини розвивається негативний захисний комплекс перед зрячими, який поступово переходить в стан стійкого стереотипу поведінки.

Внаслідок цього виникають особливості спілкування інвалідів зору в студентських групах. Умови співіснування з великою групою людей, що добре бачать і мають інакший досвід навчання і спілкування, для інвалідів по зору створюють нову складну соціальну ситуацію, пов’язану із протиріччями між звичними способами навчальної та позанавчальної взаємодії з особами, що мають порушення зору, і новими умовами навчання в середовищі зрячих. У тифлопедагогіці виникає нова проблема підготовки випускників спеціальних шкіл-інтернатів до навчання у вищих навчальних закладах. Це можуть бути заходи, спрямовані на вивчення новітніх комп’ютерних технологій, які можуть забезпечити людині продуктивне навчання та подальшу трудову діяльність, навчання незрячих студентів спілкуванню та способам самостійного оволодіння знаннями, на рівні вищої школи.

Таблиця 1.

Фази соціалізації	Соціальне середовище	Психологічна установка особистості	Можлива педагогічна допомога
І фаза – ранній вік	Сім’я	Прагнен-ня навчитись ходити, оволодіти ближнім предметним світом, встановити комуніка-тивні зв’язки з рідними	Рання стимуляція розвитку. Навчання ходінню, мануальному обстеженню предметів, іграшок, використання залишкового зору, розвиток мови та навичок спілкування та самообслуговування
П фаза – дошкільне дитинство	Сім’я, дошкільна установа	Встановлення початкових соціальних зв’язків поза межами родинних стосунків, в групах дошкільників, оволодіння грою.	Розвиток комуннікативних можливостей, навчання колективній грі, готовності до навчання в школі, корекція фізичного розвитку .
Ш фаза – шкільний вік	Школа, сім’я	Прагнення оволодіти знаннями та соціальним досвідом нарівні зі зрячими дітьми або навпаки, зниження активності, відвикання від сім”ї.	Навчання і виховання нарівні загальноосвіт-ньої школи з урахуванням принципу компенсаційно-корекційної спрямованості.
ІУ фаза – післяшкільний вік	Трудовий колектив, навчальий колектив, сім’я	Прагнення бути самостійним і незалежним в усіх сферах життєдіяльності	Соціальні інститути, які не пов’язані з проблемами інвалідів по зору, ігнорують ці проблеми, тому в цей період педагогічні можливості майже не реалізуються.
У фаза – дорослий вік, само-стійне існува-ння	Трудови колектив, власна сім’я	Бажання створити нормальні умови для життєдіяльно-сті на основі набутих досягнень.	Сприяння громадських організацій, педагогічні можливості реалізуються обмежено у формі організації дозвілля.
Уфаза – пенсій-ний вік (інво-люційний період)	Сім’я, громад-ські об’єднан-ня	Прагнення зберегти набутий соціальний та матеріальний статус, комунікативні зв'язки	Сприяння громадських організацій, педагогічні можливості обмежуються реабілітацією пізньоосліплих.

Соціалізація на V фазі в період самостійного існування — викликає значні ускладнення у інвалідів І та II груп по зору. Вони досить часто вимушені вести духовно та матеріально збіднілий, порівняно з нормально зрячими, спосіб життя, що пов’язане зі своєрідним протіканням процесу соціалізації на попередніх етапах та соціально-економічною перебудовою суспільства.

Значно раніше, ніж у людей з нормальним зором, для сліпих з дитинства наступає VI фаза соціалізації — інволюційний період, пов’язаний з послабленням соціальних зв’язків та відносин.

Таким чином, соціалізація особистості зі зниженим зором може розглядатись, як суттєво своєрідний процес, що вимагає використання спеціальних педагогічних та психологічних засобів розвитку у індивіда соціальних можливостей, які дозволяють жити та працювати у відповідності з ціннісними орієнтирами суспільства.

З точки зору особливостей перебігу процесу соціалізації серед зорово депривованих осіб можна виділити декілька проблемних груп:

— сліпі діти раннього дошкільного віку (до трьох років), батьки яких, не маючи спеціальних знань, не можуть надавати їм потрібної допомоги у розвитку;

— учні спеціальних шкіл-інтернатів, можливості яких часто обмежуються навіть самими умовами перебування у цих типах освітніх закладів. Тут слід окремо виділити категорію дітей з комплексними дефектами (сліпі та слабозорі діти, які мають затримку психічного розвитку, розумову відсталість, глухоту або туговухість);

— інваліди І та II груп по зору, які закінчивши спеціальні школи-інтернати не мають роботи і знаходяться на утриманні родичів, майже не переступаючи порогу домівок. Їх проблеми полягають у переживаннях, занепокоєності як з приводу своєї матеріальної залежності (оскільки пенсія, що виділяється державою, не дозволяє їм бути матеріально самостійними і незалежними), так і з приводу недостатньої сформованості вмінь пересування у просторі, мобільності та соціально-побутових навичок;

— інваліди, які втратили зір в дорослому віці. Ці люди здатні до нормального життя, але внаслідок соціальної та фізичної дезадаптації потрапляють у залежність від оточуючих, у них виникають складні психічні розлади. Психологи встановили, що раптова втрата зору детермінує такі психічні наслідки, як афективні порушення (паніка, жах, депресія); порушення сприймання простору, схеми тіла, рухових навичок; відчуття розтягнутості часу, зміни ритму сну; концентрації уваги; когнітивні та соматичні порушення; ілюзії та галюцинації. Зазначені наслідки поступово майже стираються, але деякі з них можуть залишатись на все життя, якщо не проведена спеціальна психолого-реабілітаційна робота;

— сліпі та слабозорі пристарілого та старого віку, які переживають три проблеми: сліпоту, старість і самотність.

Отже, сучасні проблеми соціалізації осіб зі зниженим зором вимагають їх розв’язання шляхом створення системи соціально-реабілітаційної роботи, яка включатиме психолого-педагогічну допомогу як в умовах спеціальних дошкільних та шкільних закладів, так і в соціальних службах.

Серед них найефективнішими є такі:

— надання особистості можливості оволодіти всіма елементами культури суспільства, причому особливої уваги надається отриманню освіти, як основи для нормальної життєдіяльності у сучасному суспільстві;

— реконструкція соціокультурного оточення, організація спілкування з різними категоріями людей та організація дозвілля;

— організація цілеспрямованої психолого-педагогічної роботи з близькими та родичами;

— допомога у професійному самовизначенні та працевлаштуванні;

— виявлення творчих здібностей інвалідів зору та їх розвиток;

— забезпечення правового захисту інвалідів зору;

— медичний, психологічний та педагогічний патронаж (особливо коли йдеться про сліпих дошкільників та дорослих осліплих, які не охоплені соціальними інститутами);

— створення позитивної громадської думки, щодо багатоаспектності проблем інвалідів по зору, необхідності їх якнайкращого вирішення у гуманному, цивілізованому суспільстві.

Сучасне суспільство забезпечує незрячих людей значною кількістю з названих шляхів та факторів, проте ефективність соціалізації та інтеграції незрячих визначається двома обставинами: рівнем особистісного розвитку незрячих та соціально-економічним устроєм суспільства, ставленням у ньому до інвалідів.