МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний педагогічний університет імені м.П.Драгоманова

Є.П. СИНЬОВА

ТИФЛОПСИХОЛОГІЯ

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для спеціальності “Дефектологія”

 

 

 

Київ — 2004

 

УДК 159.922.761:617.751.98(075.8)

ББК 88.3я73

С 38

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для спеціальності “Дефектологія”

(Лист № 14/18.2 – 1022 від 14.05.2002)

Рецензенти

І.Д. Бех, доктор психологічних наук, професор, дійсний член АПН України, директор Інституту проблем виховання АПН України

Ю.Л. Трофімов, доктор психологічних наук, професор, член-кореспондент АПН України, завідуючий кафедрою загальної та інженерної психології факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Синьова Є.П. Тифлопсихологія .

Навчальний посібник. 2004. – 213 с.

У навчальному посібнику “Тифлопсихологія” розглядаються питання впливу зорових порушень на психічний розвиток особистості та особливості здійснення діяльності як наслідок цього впливу.

Розділи навчального посібника відповідають програмі курсу “Тифлопсихологія”, який викладається на дефектологічних факультетах. Посібник адресований студентам, педагогам спеціальних шкіл та соціальним працівникам реабілітаційних центрів для осіб з глибокими порушеннями зору.

УДК 159.922.761:617.751.98(075.8)

ББК 88.3я73

 

С 38

Розділ 1. Тифлопсихологія як наука

Термін “тифлопсихологія” — походить від грецького “TYFLOS”, що означає — сліпий. Таким чином буквальний переклад дає назву самостійної галузі психологічної науки — психології сліпих. Поняття сучасної тифлопсихології значно розширюється у зв’язку з наявністю даних про особливості психічного розвитку слабозорих дітей.

Тифлопсихологія вивчає закономірності та особливості розвитку психіки дітей та дорослих з порушеним зором, виникнення і розвиток у них компенсаторних пристосувань.

У психічному розвитку особистості найважливішу роль відіграє оптичне сприймання (зір), яке здійснюється через посередництво зорового аналізатора. Саме через зоровий аналізатор людина отримує найбільше вражень про оточуючий світ. Такі ознаки предметів і явищ, як світло, колір, величина, форма, протяжність, напрямок, рух, спокій людина пізнає найкраще через зір. Орієнтування людини в просторі також безпосередньо пов’язане з діяльністю зорового аналізатора, зоровий контроль має найбільше значення для розвитку рухів людини.

Зорові відчуття і сприймання дають людині найбільш диференційовані дані про оточуюче. Так, відомо, що людина протягом дня робить 100000 зорових фіксацій.

О.Г. Литвак в роботі, присвяченій вивченню питання про адекватність відображення об’єктивної дійсності при повному чи частковому порушенні зорових функцій, зробив висновок про те, що після цілого ряду перекодувань інформації, яка поступає через збережені органи відчуття, зовнішній світ може бути відображеним у мозку людини, причому кожен з каналів отримання інформації може стати провідним, беручи на себе компенсаторні функції. При цьому, з’ясовуючи питання впливу порушень зору на діяльність кори головного мозку, О.Г. Литвак посилається на приклади з досліджень структури мозку проф. Щербини О.М., який мав стаж сліпоти 54 роки (мозок проф. О.М.Щербини зберігається в інституті мозку в Москві) та музиканта К. — стаж сліпоти 77 років. Було встановлено наявність морфологічних атрофічних змін, редукованість розвитку потиличних доль та зменшення товщини кори зорового центру майже вдвічі, порівняно зі зрячими. Цей факт дозволяє зробити висновок про те, що тривалий досвід сприймання оточуючого без використання зору, відбиваючись на морфологічній структурі окремих ділянок мозку, призводить до перебудови усієї системи отримання інформації через збережені аналізатори. Такі зміни виникають прижиттєво. З’ясовано, що у сліпонароджених дітей морфологічних змін в потиличній частині мозку немає. Вони, мабуть, є наслідком зниження кількості і якості подразників. Проявляються ці порушення в розвитку орієнтовно-пошукової діяльності; у дитини не виникає своєчасно так званий рефлекс “Що це?”. Внаслідок цього недостатньо розвивається потреба в спілкуванні, розвиток мови затримується на три-чотири роки. Зменшена кількість зовнішніх просторових ознак не дозволяє дитині вільно пересуватись у просторі. Так відомо, що затримується навіть період повзання, боячись болісних зіткнень з предметами, незряча дитина починає повзати вперед ніжками. Загальне зниження активності викликає, малорухливість у дітей і відбивається на якості пізнавальної діяльності та на формування досвіду. Таким чином, розвиток особистості дитини з порушеним зором вимагає спеціального педагогічного керівництва з урахуванням особливостей виникнення психічних новоутворень.

1. Предмет та завдання

тифлопсихології

Предметом тифлопсихології є психіка осіб з порушеним зором.

Часткова або повна втрата зору відбивається на розвитку психічної діяльності, викликаючи кількісні та якісні своєрідності.

Кількісні своєрідності в розвитку психіки при глибоких порушеннях зору спостерігаються, головним чином, в сфері чуттєвого пізнання: у дитини порушуються зорові відчуття та сприймання, що впливає на формування кількості зорових уявлень, а це, в свою чергу, відбивається на формуванні образів уяви тощо.

Якісні своєрідності, в більшій або меншій мірі, проявляються майже в усіх сферах психічної діяльності. Так, змінюється система взаємодії аналізаторів, виникають особливості в формуванні образів уявлень, понять, мови, порушується співвідношення образного та понятійного в мисленнєвій діяльності, спостерігаються своєрідності в емоційних станах та реагуваннях. Порушення зору відбивається і на фізичному розвиткові дитини.

За даними Міністерства освіти України у 2001/02 навчальному році працюють 6 шкіл для сліпих дітей, в яких навчаються близько 850 учнів (з них 176 — слабозорих та 189 розумово відсталих); 25 шкіл для слабозорих дітей, в яких навчаються — 4,4 тис. учнів; 102 дошкільних заклади, в яких виховуються близько 8 тис. дітей із зоровими патологіями різної глибини.

Дорослих сліпих людей в Україні нараховується близько 70 тис.

Отже, об’єктом тифлопсихології є особи, які мають глибокі порушення зору.

Український державний НДІ медико-соціальних проблем інвалідності наводить дані про те, що патологія зору є однією з найбільш розповсюджених в структурі захворювань дітей. Цей показник складає 50,8 на 1000 обстежених дітей, що проживають в Україні. До найбільш розповсюджених захворювань очей в дитячому віці відносяться аномалії рефракції, основною серед яких є міопія, катаракта (афакія), природжені вади розвитку органу зору, хоріоретинальні дистрофії, атрофія зорового нерву, глаукоми. У 85-95% випадків важка патологія очей у дітей вроджена.

Показник сліпоти — 4,3 на 1000 дітей, слабозорості — 36 на 1000. Сліпота на одне око реєструється у 32 дітей від кожної 1000, на обидва ока — у 1,1% від 1000 дітей (5).

В основі розподілу контингенту досліджуваних у тифлопсихології лежить визначення їх гостроти зору.

Гострота зору, Visus (від лат. Visus — зір) — здатність ока розрізняти дві точки як окремі при мінімальній відстані між ними. Гострота зору перевіряється за спеціальними таблицями, складеними з 10-12 рядків букв або спеціальних знаків. У дітей гострота зору перевіряється за таблицями, на яких зображені різні предмети. Співвідношення знаків кожного наступного рядка у порівнянні з попереднім відповідає різниці гостроти зору на 0,1. Величина знаку кожного рядка відповідає відстані, з якої весь знак видно під кутом зору в 5°, а окремі його елементи (штрих або розрив) в 1°. Гострота зору, яка зустрічається у більшості людей і характеризується здатністю бачити деталі предмету під кутом зору в 1°, розглядається як нормальна. Вона дорівнює одиниці — 1,0. При гостроті зору, яка дорівнює 1,0, досліджуваний визначає знаки десятого рядка таблиці на відстані 5 м. Якщо досліджуваний визначає на цій відстані знаки п’ятого рядка — гострота його зору дорівнює 0,5; а якщо лише першого рядка — 0,1. Для перевірки гостроти зору нижче 0,1 користуються перерахунком пальців. Якщо досліджуваний може перерахувати розчепірені пальці на відстані 5 м, його гострота зору відповідає 0,09. Гострота зору, яка дорівнює 0,04, приблизно відповідає рахунку пальців на відстані 2 м, гострота зору 0,01 — рахунку пальців на відстані 0,5м, а гострота зору 0,005 — рахунку пальців на відстані 30 см. Якщо досліджуваний не розрізняє пальців, а визначає лише світло, його гострота зору характеризується як світловідчуття. При такому зорові важливо встановити, чи здатний досліджуваний визначати, з якого боку падає на око світло. Якщо він правильно вказує напрямок світла, його гострота зору визначається як світловідчуття з правильною проекцією світла. Якщо досліджуваний не відрізняє світла від темряви, його гострота зору дорівнює нулю. Ступінь зниження гостроти зору — одна з основних ознак, за якими діти направляються в школи для слабозорих та сліпих (6).

До категорії сліпих відносять осіб з гостротою зору від 0 до 0,04.

У таких випадках у людини зорові відчуття або зовсім відсутні, в силу чого обидва ока втрачають спроможність до відчуття світла та кольоророзрізнення, або у неї зберігається світловідчуття чи незначний залишковий зір.

Розрізняють абсолютну сліпоту (гострота зору дорівнює “0” або залишається світловідчуття) та часткову або парціальну сліпоту, при якій гострота зору дорівнює від 0,01 до 0,04 на оці, яке краще бачить з оптичною корекцією, і людина має збережений формений зір, тобто такий, при якому вона може розрізняти форми, виділяти фігури на загальному фоні.

При парціальній сліпоті спостерігається наявність залишкового зору, який не можна розглядати як крайній ступінь зниження нормального зору. Залишковий зір може мати різні характеристики в залежності від клінічних форм очного захворювання. Це глибоко порушена система зорового сприймання, яка відбивається на усій життєдіяльності людини, викликаючи безпорадність.

До категорії тотально сліпих можуть бути віднесені також особи з різким звуженням поля зору. Поле зору — це простір всі точки якого видно при непорушному погляді. В нормі поле зору дорівнює 180° по горизонталі та 110° по вертикалі. Але для червоного, синього та зеленого кольорів та для предметного бачення воно звужується і в нормі. Звуження поля зору до 10° діагностується як сліпота.

Незалежно від гостроти зору, до порушень зорового сприймання, можуть привести такі захворювання як незкомпенсована глаукома, дистрофічна короткозорість понад 15,0 дптр, двосторонній птоз 3-4 ступеня, рецидивуючий уевіт, кератоконус 4-5 ступеня, хвороба Морфана з підвивихом кришталика 3-4 ступеня, обтяжена афакія, злоякісні новоутворення, рецидивуючі крововиливи в скловидне тіло, сітківку.

До категорії слабозорих відносяться особи з гостротою зору від 0,05 до 0,4 (з оптичною корекцією на оці, яке краще бачить) або зі звуженням поля зору до 20° від точки фіксації. Діти з таким станом зору мають труднощі у навчанні, та у пізнанні оточуючого.

Міжнародна класифікація дещо відрізняється від вітчизняної. Так, особи, що мають стан зору від 0 до 0,02 відносяться до групи сліпих; ті, хто має гостроту зору від 0 до 0,03 — відносяться до групи осіб з помірною сліпотою; від 0,05 до 0,3 — слабозорі; 1,0 і вище — особи з нормальним зором.

У слабозорих при дещо вищій гостроті центрального зору, зустрічаються інші порушення зорової функції, які заважають повноцінному зоровому відображенню дійсності. Але в цих випадках, зір як і в нормі, залишається провідним аналізатором сприймання предметів і явищ.

Великого значення для психічного розвитку дитини має час виникнення порушення зору. Ті, хто втратив зір до трьох років, не мають зорових уявлень і це відбивається на виникненні у них нових і нових.

Це — природжена сліпота. Природжені порушення зорової функції можуть бути обумовлені генетичними факторами (наприклад, спадковими формами природжених катаракт), а також, що зустрічається частіше, можуть викликатись хворобливими впливами на організм в період ембріонального розвитку. У цьому відношенні для вагітної жінки небезпечні такі фактори, які можуть викликати зорову патологію: токсоплазмоз, захворювання краснухою, особливо в перші місяці вагітності, коли у плода іде процес формування органу зору, різні природові порушення, що викликають внутрішньочерепні та внутрішньоокові крововиливи, переломи та зміщення кісток черепа, також можуть стати причиною природжених зорових дефектів. Зорова патологія природженого перинатального характеру складає 70% випадків від загальної кількості очних захворювань; 8% — це зорова патологія, що є наслідком грубого ураження центральної нервової системи і 4% — зорова патологія як наслідок безпосередньої травматизації органу зору. При цьому зорове порушення природженого походження часто поєднується з нервово-психічними розладами: парези кінцівок, зниження слуху, порушення мови, розумова відсталість, різні порушення центральної нервової системи. 30% від загальної кількості дітей з порушеннями зору мають органічну недостатність центральної нервової системи. За даними М.С. Лебединського та В.М. Мясищева (1966 р.) у дітей з природженою патологією сенсорної системи змінюється реактивність нервових процесів, що в поєднанні з почуттям неповносправності, може бути джерелом патологічного афективного розвитку особистості. Л.А. Новикова (1966 р.) після проведення клініко-фізіологічного вивчення дітей з порушеннями різних аналізаторних систем, прийшла до висновку про те, що існує певна нервово-психічна недостатність в діяльності кори головного мозку, обумовлена первинним сенсорним дефектом. Так, вивчаючи активність кори головного мозку дітей з порушеннями зору та слуху методом аналізу та співставлення енцефалограм, було виявлено недостатність слухової та зорової аферентації, що призводить до зниження збудливості центральної нервової системи. Це негативно відбивається на протіканні нервових процесів і опосередковує в тій або іншій мірі особливості пізнавальної і поведінкової сфер особистості.

При природжених дефектах зору у дитини спостерігається відставання у розвиткові пізнавальної діяльності, як вторинне відхилення. Найсуттєвіший вплив спостерігається у розвитку уявлень, понять, що необхідно враховувати педагогам при організації навчання та виховання таких дітей.

Набуті зорові аномалії розповсюджені дещо менше, ніж природжені. В цьому відношенні значну роль відіграють досягнення медицини, заходи профілактичного характеру, внаслідок чого майже ліквідовані випадки глибоких порушень зору у дітей, що викликаються різними інфекційними захворюваннями. Проте, набута зорова недостатність може бути викликана ускладненнями після таких загальних інфекційних захворювань організму як, наприклад, грип, туберкульоз, менінгіт, менінгоенцефаліт, віспа, кір, трахома, туберкульоз очей, скарлатина, а також травматичними пошкодженнями мозку та очей.

Набуті порушення зору не так глибоко і всебічно відбиваються на розвиткові особистості. Великого значення має той факт, наскільки у дитини чи дорослого збережені уявлення та поняття про оточуюче, наскільки розвинені навички практичної діяльності. Зважаючи на ці обставини, педагог планує індивідуальний підхід до дитини в процесі навчання та виховання.

Для практики тифлопедагогіки важливо розрізнювати прогресуючі та стаціонарні порушення зорового аналізатора.

При прогресуючих дефектах зору спостерігається поступове погіршення його функцій, пов’язане з протіканням патологічного процесу.

Це такі важкі захворювання як глаукома, для якої характерне підвищення внутрішньоочного тиску та зміни в тканинах ока, незакінчена атрофія зорового нерву, пігментна дистрофія сітківки, що також є природженими захворюваннями і можуть проявитись у будь якому віці.

Прогресуючі зорові порушення можуть бути пов’язані з розташованими в межах мозочка мозковими пухлинами, які у дітей найчастіше бувають вродженими, доброякісними. Тривалий час вони можуть не проявлятись, але на якомусь етапі розвитку дитини починають викликати поступове зниження зору до зовсім низького, що супроводжується нерідко головними болями, порушенням розумової працездатності. У таких випадках важливо вчасно поставити діагноз і провести хірургічне втручання. В іншому випадку прогноз щодо подальшого психічного розвитку в цілому та збереження зору, зокрема, вкрай песимістичний.

До прогресуючих захворювань очей також відносяться такі аномалії рефракції (переломлюючої функції ока) як короткозорість та далекозорість. При порушеннях санітарно-гігієнічних умов діяльності дитини, пов’язаної із зором (неправильне освітлення, надмірні навантаження зору та ін.), захворювання можуть прогресувати. Тому дуже важливо систематично перевіряти стан зору дітей і виконувати поради лікаря (а саме, коли це необхідно, дитина повинна обов’язково носити корегуючі окуляри, дотримуватись режиму зорових навантажень тощо)

До стаціонарних захворювань зорового аналізатора відносяться, перш за все, природжені його вади: мікрофтальм — природжена аномалія розвитку, що характеризується зменшенням розмірів одного або обох очей в різній мірі вираженості; колобома — дефект райдужної оболонки або судинної оболонки очного яблука; астигматизм — поєднання в одному і тому ж оці різних видів рефракції, катаракта — помутніння кришталика ока. Причиною стаціонарних захворювань очей може бути перенесена хвороба, яка призвела до зниження зору і процес припинився, до подальшого зниження зору не призводить.

Як вже вказувалось вище, глибокі порушення зору прямо або опосередковано викликають різні особливості в психічному розвитку дітей.

Так, сліпі діти не можуть безпосередньо сприймати візуальні та просторові ознаки об’єктів та явищ оточуючої дійсності, що негативно відбивається на формуванні їх моторно-рухової сфери, дуже ускладнює орієнтування в просторі, серйозно збіднює чуттєвий досвід, перешкоджає розвитку образного мислення.

Своєрідність положення сліпої дитини серед інших дітей і дорослих, поглиблюється помилками в її сімейному вихованні, що нерідко зустрічається, в ставленні до неї з боку оточуючих (головним чином це зводиться до надмірної опіки над дитиною, оберігання її від труднощів) подолання цих помилок сприяло б розвитку у дитини ряду цінних якостей, але бувають і протилежні випадки, коли оточуючі або не рахуються з проблемами незрячого або, навпаки завищують вимоги до нього. Це може викликати небажані відхилення в особистісному становленні дитини — низьку самостійність, негативізм, розбещеність або навпаки, надмірну самовпевненість чи захисні психічні реакції.

Сліпі від народження діти усвідомлюють свій дефект, невдачі в різних видах діяльності і в спілкуванні, обумовлені неможливістю практично користуватись зором, часто викликають у них тяжкі переживання.

На розвиткові вищих форм пізнавальної діяльності (логічного мислення і мови, довільного запам’ятовування, цілеспрямованої уваги та ін.) сліпота відбивається опосередковано, викликаючи якісну своєрідність, в залежності від особливостей зорового сприймання. Спостерігається дисгармонія у взаємодії чуттєвих та інтелектуальних функцій. Так, переважанням словесно-логічної форми пізнання над чуттєвою можна пояснити те, що сліпі діти мають іноді досить великий запас абстрактно-словесних, формально правильних знань, але не наповнених конкретно-предметним змістом. Відмічається також і певне відставання в розумінні слів з конкретним значенням.

На відміну від сліпонароджених, діти, осліплі після певного періоду нормального розвитку, зберігають зорові уявлення, сформовані у них раніше. Такі сліди попередніх уявлень залишаються в свідомості дитини завдяки образній пам’яті і відіграють важливу роль у відновленні образів предметів і явищ при сприйманні їх словесних описів. Ступінь збереженості зорових уявлень залежить від віку, в якому наступила сліпота (відповідно, чим пізніше виник зоровий дефект, тим багатший запас попередніх образів дійсності у дитини) та від змісту і організації пізнавальної діяльності осліплих дітей. Відмітимо також, що образні уявлення можуть зберігатись у них досить довго, не згасаючи навіть протягом усього життя.

Як вже зазначалось, втрачена функція зору компенсується у сліпих дітей за допомогою активної діяльності збережених аналізаторів — слухового, рухового, шкіряного та ін. В процесі розвитку у сліпих утворюються нові способи сприймання та аналізу дійсності, орієнтування в просторі, що відіграє провідну роль в їх пізнавальній діяльності. Великого значення тут набуває спеціально організоване навчання та виховання сліпих дітей, що попереджає і коригує вторинні відхилення в їх розвитку, формує та стимулює компенсаторні процеси. Принципово важливим для забезпечення успішності компенсаторного розвитку сліпих є формування у них високих соціальних мотивів, забезпечення свідомості та активності в різних видах діяльності, виховання настирливості та самостійності, оптимізація процесу їх спілкування у колективі.

Особливості розвитку слабозорих дітей пов’язані, перш за все, з тим, що вони, на відміну від сліпих, мають можливість використовувати з метою сприймання предметів і явищ оточуючої дійсності і просторової орієнтації наявний у них (хоча і порушений ) зір. Але досить глибоке порушення зорової функції обумовлює такі особливості процесу візуального сприймання, як загальмованість, знижена точність, вузькість огляду. Зоровий дефект при слабозорості в певній мірі ускладнює і процес просторової орієнтації. При цьому треба мати на увазі те, що недоліки зорової функції у слабозорих дітей не просто кількісно знижують запас вражень, але і викликають якісну своєрідність образних уявлень, що пов’язане зі специфікою зорового відображення дійсності при різних формах слабозорості.

Так, наприклад, у слабозорої дитини з порушенням кольоророзрізнення формуються збіднені (з точки зору багатства їх кольорових характеристик) уявлення про предмети та явища. Діти, що страждають досить різко вираженою короткозорістю або далекозорістю, можуть не помітити деяких важливих, але не так явно виражених ознак об’єктів дійсності. Неадекватні реальності, предметні уявлення можуть сформуватись у слабозорих дітей з природженою колобомою тому, що при цьому захворюванні предмет сприймається верхнім відділом очей.

Таким чином, у дітей з частковим порушенням зору можуть бути виявлені не лише обмежений запас уявлень, але і перекручені уявлення.

Спеціальні спостереження тифлопедагогів свідчать про те, що у слабозорої дитини після того, як вона зрозуміла, що бачить не все і погано, виникають проблеми чисто психологічного характеру: з одного боку вона не відчуває себе сліпою, з іншого — не відчуває себе і повністю зрячою. Невдачі і труднощі в навчанні, грі, спілкуванні часто неправильно оцінюються дитиною, викликаючи роздратованість, замкнутість, негативізм та інші негативні характерологічні риси.

Основним завданням тифлопсихології є вивчення психіки сліпих та слабозорих з метою визначення загальних та специфічних закономірностей розвитку дітей з нормальним та ушкодженим зором; компенсаторних механізмів психічної діяльності при порушеннях зору; встановлення залежності розвитку психіки і особистості в цілому від ступеня, характеру патології зору та часу його порушення, створення психологічного підґрунтя для здійснення цілеспрямованої освітньої, виховної, корекційної роботи на різних етапах соціалізації людей з глибокими порушеннями зору.

2. Принципи тифлопсихології.

Її зв’язок з іншими науками.

Методологічною основою сучасної тифлопсихології є її принципи, які базуються на загально психологічних і сформульовані О.Г. Литваком (3).

Одним з основних принципів як загальної, так і спеціальної психології є принцип детермінізму, який дозволяє зрозуміти причинну обумовленість особливостей розвитку психіки при дефектах зору, дати наукове пояснення компенсаторних пристосувань в процесі аномального розвитку. Так, серед детермінант психічного розвитку при глибоких порушеннях зору, поряд з біологічними та соціальними факторами, виділяються специфічні, так звані аномальні, фактори до яких відносяться, в першу чергу, зниження гостроти зору і характер захворювання. Необхідність виділення аномальних факторів в особливу групу пов’язана з тим, що вони вклинюються в дію зовнішніх причин через посередництво внутрішніх умов, тобто вклинюються у взаємодію соціального і біологічного, причому аномальні фактори часто змінюють їх прояви.

Таким чином психічний розвиток сліпих та слабозорих детермінується сукупністю біологічних, соціальних та аномальних факторів, які знаходяться у складних взаємовідношеннях. З’ясування цих взаємовідношень, виявлення сили впливу аномальних факторів на взаємодію біологічних та соціальних набуває великого теоретичного і практичного значення, оскільки сприяє розробці загально психологічної проблеми співвідношення біологічного і соціального в розвитку людини з одного боку, та розвитку дефектологічної теорії компенсації, з іншого.

О.Г. Литвак визначив аномальні фактори як своєрідні зовнішні по відношенню до біологічних і психофізіологічних — детермінанти, які при певних умовах можуть стати джерелом виникнення своєрідності внутрішніх факторів (наприклад, встановлено, що хронічні дефекти зору можуть викликати певні особливості вищої нервової діяльності, відбиватися на динаміці потреб, розвитку інтересів та на інших компонентах психіки), і тим самим стають внутрішніми умовами, здатними самостійно переломлювати зовнішні впливи.

Принцип порівняльного дослідження, який розроблявся В.М. Бехтеревим, Л.С. Виготським та ін., набуває особливого значення в тифлопсихології, оскільки дані, отримані при вивченні психіки сліпої людини, не можуть бути зрозумілими без їх розглядання у світлі розвитку людини з нормальним зором.

Суттєвим для тифлопсихології є принцип комплексного підходу. Відомо, що порушення зорових функцій мають вплив не лише на різні психічні процеси і функції. Так, цілісна картина взаємодії соціальних, біологічних та аномальних факторів, які визначають психічний розвиток аномальної дитини, може бути створеною лише в результаті комплексного вивчення психічної діяльності, в її різних проявах, при різній глибині порушення зору із застосуванням комплексу дослідницьких методів, без чого неможливе коректне теоретичне узагальнення.

Використання в тифлопсихології принципу особистісного підходу підвищує об’єктивність досліджень психіки сліпих та слабозорих, оскільки розглядає особистість людини як цілісну систему.

У реалізації принципів розвитку психіки, єдності психіки і діяльності у тифлопсихологічних дослідженнях О.Г. Литвак підкреслює роль каузально-генетичного методу як такого, що розкриває у динаміці умови і закономірності формування психіки особистості з порушеним зором.

Таким чином, методологічне значення для тифлопсихології мають такі принципи: детермінації психічного розвитку (при введенні ще одного фактору — аномального, який впливає на взаємодію біологічного та соціального), порівняльно-комплексного вивчення психіки; особистісного підходу та вивчення розвитку психіки у її єдності з діяльністю (з використанням каузально-генетичного методу).

Тифлопсихологія тісно пов’язана з рядом суміжних наукових дисциплін.

Це, перш за все, загальна психологія, від якої свого часу відокремилася тифлопсихологія. Знання закономірностей психічного розвитку при збереженому зорі, дозволяють визначити особливості розвитку дітей з глибокими його порушеннями. Зокрема знання психології сприймання дозволяє тифлопсихологам визначити особливості цього процесу при зорових порушеннях, а тифлопедагогам на цій основі розробляти методику корекційного впливу на якість сприймання.

Наукова інформація у галузі анатомії і патології органу зору дозволяє тифлопедагогам та психологам визначити шляхи збереження та розвитку залишкового зору, якісні особливості зорового сприймання при тих чи інших захворюваннях.

Використання арсеналу методик психодіагностики забезпечує можливість діяти професійно, на базі конкретних науково достовірних даних про стан психіки незрячої людини, при вирішенні проблем працевлаштування.

Оскільки патологія зору може поєднуватися з іншими вадами психофізичного розвитку дитини, тифлопсихологія використовує дані споріднених галузей спеціальної психології — олігофренопсихології, сурдопсихології, логопедії тощо.

Нерозривні зв’язки тифлопсихології з тифлопедагогікою як частиною корекційної педагогіки — науки (і відповідної сфери практичної діяльності) про освіту, навчання і виховання осіб з порушеннями процесів розвитку і соціалізації.

У дослідженнях соціально-психологічних проблем, положення осіб з порушеннями зору у мікро- та макросоціальному оточенні, їх правового статусу у суспільстві (як інвалідів), тифлопсихологія пов’язана з такими науками як соціологія, правознавство тощо.

Знання з невропатології дають можливість кваліфіковано проаналізувати анамнез дитини, виявити особливості її самопочуття і поведінки та ідентифікувати їх з тим чи іншим захворюванням центральної нервової системи.

Вивчення психопатології, дозволяє тифлологу на основі знань про причини виникнення і протікання психічних захворювань, встановити наявність хворобливих проявів у поведінці незрячої людини.

3. Методи наукової тифлопсихології

Тифлопсихологія користується адаптованими до контингенту досліджуваних методами збирання наукових фактів про розвиток особистості, в умовах зорової депривації.

Метод — це загальна стратегія, загальний шлях отримання фактів, який визначається завданням і предметом дослідження, а також теоретичними уявленнями дослідника. Методика — це конкретний спосіб збору матеріалів, який залежить від умов дослідження.

Озброєння тифлопедагогів та практичних тифлопсихологів даними про спрямованість психокорекційного та навчально-виховного процесу не можливе без вміння використовувати методи психології при визначенні особливостей психічного розвитку та поведінки людей зі зниженим зором.

В процесі вивчення дитини з порушеним зором дослідник повинен ставити перед собою такі завдання:

— встановити особливості психічного розвитку;

— виявити структуру вторинних відхилень у розвитку психіки;

— виявити позитивні сторони психіки;

— намітити оптимальні умови корекційного виховання і навчання.

Великого значення в процесі дослідження психіки дитини, що розвивається в умовах сліпоти або слабозорості, має ознайомлення з медичними даними та особовою справою дитини. Медичні відомості включають анамнез і відображають результати соматичного, офтальмологічного, неврологічного та психопатологічного дослідження. Вони необхідні для встановлення наявних відхилень у психофізичному розвитку дитини. Знайомлячись з особовою справою дитини тифлопедагог отримує дані про час, обставини виникнення та особливості проявів порушень зору.

Розрізняють основні та додаткові методи досліджень.

До основних методів тифлопсихології відносяться:

Методи прямого спостереження: інтраспекція (власного психічного життя); екстраспекція (пряме спостереження життя інших, що відбивається в поведінці, творчості інших), а також методи керованого спостереження: лабораторний експеримент; природній експеримент.

До додаткових методів тифлопсихології включають: тести, бесіду, опитування, аналіз продуктів діяльності, узагальнення незалежних характеристик.

І.Основні методи

Методи прямого спостереження, як зазначено вище, можуть використовуватись у формі інтраспекції та екстраспекції.

Інтраспективне пряме спостереження у тифлопсихології тривалий час було провідним методом. Дослідження психіки сліпих проводили самі на собі сліпі вчені. Так з’явились відомі книги сліпих тифлопсихологів:

— П. Віллей “Психология слепых” (Москва-Ленинград, 1931),

— В.И. Руднєв — “Психология слепого” (Казань, 1910);

— О.В. Бірильов — “Осязание слепых” (Москва, 1928);

— М.Сізеран (1857-1919) — “Слепой о слепом” (рік написання невідомий);

— О.І. Скороходова — “Как я воспринимаю, представляю и понимаю окружающий мир” (Москва, 1978);

— О.М. Щербина “Слепой музыкант Короленка, как попытка зрячих проникнуть в психологию слепых (в свете моих собственных наблюдений).” — М.; 1916.

Майже всі дослідження у тифлопсихології наприкінці ХІХ-початку ХХ століття були проведені самими сліпими. В цих роботах описувався внутрішній світ сліпих. У зборі матеріалу незрячі дослідники використовували умоглядне самоспостереження або спостереження за іншими сліпими без використання наукового підходу до розробки самої методики та обробки результатів. Такі дослідження сліпих не можуть дати дійсно наукову інформацію, адже вони будуються на власних, типових для конкретної особистості, суб’єктивних даних і не мають коректних, обґрунтованих узагальнень та дослідних підтверджень.

Екстраспективне спостереження, спрямоване на вивчення життя і діяльності людей, як науковий метод завжди має перед собою мету. Дослідник визначає основні питання, які треба з’ясувати і на їх основі складає схему протоколу спостереження, яка заповнюється в ході, або в кінці спостереження. Так, наприклад, метою може бути вивчення особливостей мимовільної та довільної уваги слабозорих дітей. Дослідника цікавить з’ясування тривалості мимовільної та довільної уваги, її залежність від глибини порушення зору, матеріалу, який пропонується дитині для сприймання, від використання додаткових стимулюючих прийомів в навчальному процесі, вивчення зовнішніх проявів уваги. Протокол спостереження за слабозорою дитиною буде дещо відрізнятись від такого, за яким вивчається те ж саме питання, стосовно зрячої дитини. Обов’язковим і своєрідним буде врахування питань про глибину порушення зору у дитини, вік, в якому воно наступило, якість бачення при певному очному захворюванні, використання компенсаторних функцій збережених аналізаторів. Надалі ці дані зіставляються з аналогічними даними з розвитку уваги дитини такого ж віку без зорового порушення.

Сам процес спостереження може дати об’єктивні дані, якщо дослідник дотримується певних умов, а саме:

— наукове спостереження повинне бути цілеспрямованим, а не випадковим. Воно може бути одноразовим (зріз) і тривалим (пролонгованим або лонгітюдним), тобто проводитись протягом певного часу систематично, з одними і тими ж дітьми і давати дані, які можна зіставляти і аналізувати;

— результати спостереження повинні точно фіксуватись у протоколі;

— дитина не повинна здогадуватись про те, що вона є об’єктом спостереження;

Дослідник при проведенні наукового спостереження повинен:

— бути об’єктивним, неупередженим, не допускати перекручень фактів. Для цього зіставляють результати зі спостереженнями педагогів, батьків, обслуговуючого персоналу закладу, в якому проводиться спостереження;

— володіти собою, суб’єктивний настрій та власні характерологічні риси не повинні впливати на хід спостереження та його результати;

— не бути тенденційно упередженим в організації спостереження та очікуванні його наслідків, як то буває, коли дослідник передбачає, що у сліпої дитини обов’язково усі прояви психічного розвитку повинні відрізнятись від такої ж дитини, але з нормальним зором;

— не приписувати піддослідному власних якостей і не пояснювати його поведінку з власної позиції.

Розрізняють декілька видів спостережень: повне і часткове (наприклад, у випадку зі спостереженням уваги, часткове спостереження може торкатися лише мимовільної уваги), включене і невключене.

Включеним вважається таке спостереження, коли дослідник сам включається в групу дітей, разом з ними грає, одночасно спостерігаючи.

Невключеним спостереженням називається таке, коли дослідник знаходиться поза дитячою діяльністю.

Методи прямого спостереження дозволяють досліджувати поведінку людини в природних умовах. Але вони досить складні, забирають багато часу, вимагають досить високого професіоналізму, а результати спостережень не завжди дозволяють виявити причини тих чи інших проявів поведінки. Тому для встановлення типових фактів або закономірностей використання прямого спостереження не досить. Для цього в тифлопсихології використовуються методи керованого спостереження — лабораторний та природний психологічний експеримент.

Психологічний експеримент дозволяє цілеспрямовано викликати якісь прояви психіки. Дослідник створює умови, запрограмовані методикою експерименту. Методика експерименту включає мету, опис матеріалу, який буде використаний, хід експерименту, критерії для обробки даних. Необхідно дотримуватись усіх рекомендацій методики, оскільки вони підкорені меті експерименту.

Лабораторний експеримент проводиться в спеціально створених умовах з використанням спеціального обладнання.

Природний експеримент проводиться у наближених до природних, життєвих умовах, без змін звичних форм життя і діяльності людини.

Виділяють експерименти констатуючий та формуючий.

Констатуючий експеримент може бути або природним, або лабораторним і ставить на меті фіксацію рівнів розвитку тих процесів або явищ, що вивчаються, які сформувались в звичайних умовах життя, навчання і виховання.

Формуючий психологічний експеримент передбачає створення у дітей тих або інших нових якостей, властивостей, здібностей. Він відрізняється від педагогічного формуючого експерименту тим, що останній перевіряє ефективність програм, методів навчання. В психологічному експерименті дослідник, в залежності від своїх теоретичних уявлень визначає гіпотезу (передбачення) про те, що лежить в основі психічної здатності і в чому закладені умови її формування. Потім, базуючись на своїй гіпотезі, експериментатор моделює ці умови і проводить дитину через серію формуючих впливів. Після цього дослідник виявляє за допомогою контрольного експерименту, чи виникли зміни, які було заплановано в гіпотезі (повторюється констатуючий експеримент, але вже після формуючого). Дані експерименту фіксуються в протоколі.

При проведенні формуючого експерименту враховується те, що діти і самі досить швидко розвиваються, тому на період його проведення визначаються дві групи : експериментальна, в якій саме буде проходити формування, і контрольна, з якою не будуть працювати за визначеною методикою. Порівняння результатів експериментальної і контрольної груп показують чи виникли позитивні зміни в експериментальній.

ІІ. Додаткові методи наукових досліджень у тифлопсихології.

Тести бувають індивідуальні та групові, на визначення інтелектуальних здібностей, своєрідностей особистості та психічних станів.

При індивідуальному тестуванні можна безперервно спостерігати за досліджуваним, бачити його міміку, реакції, чути його непередбачені інструкціями висловлювання. Спостереження психолога дають матеріал, який може змінити оцінки, одержані за формальними відповідями, людини, яку тестують.

Групові тести побудовані так, що за їх допомогою можна одночасно проводити дослідження досить великих груп, до кількох сот чоловік. Але навіть при самому строгому виконанні досліджуваними усіх правил, психологи при груповому тестуванні втрачають багато чого і, перш за все, можливість спостереження за окремими досліджуваними.

У тифлопсихології використовуються переважно індивідуальні тести, оскільки під час проведення тестування досліджувані багато зусиль приділяють читанню тексту, написаного крапковим рельєфним шрифтом та такому ж способу відповідей. Адже для цього сліпа людина повинна спочатку витягнути папір з брайлівського приладу і прочитати, а потім, перегорнувши його знову вкласти в прилад, знайти потрібне для відповіді місце і написати відповідь. До того ж експериментатору важко надалі аналізувати написане. Слабозорим також буває важко напружуватись для читання запитань і написання відповідей.

За цільовим призначенням найчастіше використовують тести визначення інтелектуальних здібностей та тести дослідження особистості. Досить багато тестових методик, розроблених у загальній психології, можуть у адаптованому вигляді використовуватися для психодіагностики розвитку сліпих та слабозорих.

Так, наприклад І.М. Некрасовою проведено дослідження з визначення ступеня та рівня розвитку у слабозорих учнів окремих проявів розумової діяльності. В експерименті був використаний розповсюджений варіант методики Д. Векслера, адаптований до дитячого віку А.Ю. Панасюком.

Ця стандартизована методика складається з 12 субтестів, з яких перші шість спрямовані на дослідження переважно вербально-логічного мислення та вербальної пам’яті дитини (сумарний показник по цій групі дає — вербальний інтелект), а інші шість спрямовані , в основному, на оцінку наочно-дійового і наочно-образного мислення (невербальний інтелект). За сумарними результатами виконання усіх 12 субтестів вираховується загальний інтелектуальний показник. Результати тестування показали прискорений розвиток у слабозорих учнів початкових класів вербального мислення і дещо нижчі результати ніж у дітей з нормальним зором у розвитку наочно-практичних видів мислення (7).

Використання проективних тестів з візуальним стимульним матеріалом (“Намалюй людину”, “Дерева тест” та ін.) у тифлопсихології можливе в роботі зі слабозорими і передбачає як створення умов для малювання (хоча і в цьому потрібно дотримуватись порад лікаря-офтальмолога щодо того, в яких умовах дитина краще бачить) так і спеціального підходу до оцінювання малюнка. В цьому випадку тифлопсихолог обов’язково повинен володіти знаннями про особливості уявлень та образотворчої діяльності слабозорих дітей, обов’язково враховувати пояснення дитини під час малювання.

Опитування — велика група психодіагностичних методик, завдання яких представлені у вигляді запитань (або стверджень). Опитувальники призначені для отримання об’єктивних або суб’єктивних даних зі слів досліджуваного. Опитувальники відносяться до числа найбільш розповсюджених діагностичних інструментів в дослідженнях тифлопсихології. Це опитувальники-анкети, біографічні, опитувальники інтересів, опитувальники особистості, мотивів, типологічні, установок, цінностей.

Враховуючи поширеність виникнення афективних станів при глибоких порушеннях зору, тифлопсихологи, прагнучи визначити тип афекту використовують опитувальники загальної занепокоєності (ММРI) та ін. Серед найбільш уживаних різновидів опитування як методу психологічного дослідження — бесіда, інтерв’ю, анкетне та соціометричне опитування.

Бесіда, інтерв’ю та анкетування як методи дослідження у тифлопсихології можуть бути включеними в хід експерименту або використовуватись як самостійні методи.

Бесіда відрізняється від звичайної розмови тим, що вона завжди має мету і заздалегідь підготовлену систему запитань, які формулюються чітко, коротко і точно. Запитання не повинні підказувати дитині якісь відповіді, типу — “Добре бути жадібним ?”. Бесіда повинна бути тактовною, її тривалість повинна відповідати віковим можливостям досліджуваної людини (наприклад, бесіда в експерименті з дитиною повинна тривати не більше 10-15 хвилин), викликати інтерес. Бесіду можна проводити з використанням додаткового матеріалу (в роботі з дітьми це можуть бути казки, рельєфні картинки, іграшки), або, як діалог, з використанням наявних у людини уявлень і понять. У бесіді потрібно домагатися не лише констатуючої відповіді, а й пояснення, мотивації, тобто відповідей не лише на запитання “Що це таке?”, але й на запитання типу “Чому?”, “Як?”. Результати бесіди також вносяться в протокол.

Різновидом бесіди є інтерв’ю, в якому виявляються думки, погляди, факти з життя респондента, його ставлення до подій, ситуацій, соціальних явищ тощо.

Анкета є одним із способів психологічного опитування. За допомогою анкетування досліджуються інтереси та вподобання, мотиви, ставлення. В анкетуванні відповіді на поставлені запитання даються у письмовій формі. Причому запитання ставляться так, що відповіді на них можуть бути описовими або альтернативними, типу “так” чи “ні”, “не знаю”, “важко відповісти”. А можуть бути сформульовані й так, що в них наперед дається кілька варіантів відповіді, серед яких піддослідному пропонується підкреслити один або декілька, що відповідають його особистим поглядам. В анкеті ставлять запитання і констатуючого і мотиваційного характеру, як у бесіді та інтерв’ю. Анкета може бути іменна, де піддослідний зазначає своє прізвище та ім’я, наводить про себе певні відомості, та анонімна. Анонімні анкети використовують з метою отримання більш правдивих відповідей. Зрозуміло, що у тифлопсихології анкетування застосовують лише в тих випадках, коли респонденти з порушеннями зору володіють способами письмового спілкування.

Соціометричне опитування або метод вибору, застосовується для з’ясування взаємин у колективі, оцінних ставлень піддослідних до інших, надання переваги одним членам колективу чи групи перед іншими при виборі керівника, товариша. У тифлопсихології використовують, наприклад, соціометричну методику типу “Вибір товариша по парті”. В експерименті ставиться запитання: “З ким би ти хотів сидіти за однією партою?” Учень повинен назвати трьох учнів класу, зазначивши, кого він хотів би вибрати в першу чергу, другу, третю. Або навпаки, кого не хотів би вибрати. Кількість позитивних і негативних виборів фіксується, підраховується кількість виборів, отриманих кожним учнем і встановлюється його соціометричний статус — положення в системі міжособистісних стосунків в класі. До того ж метод соціометрії дозволяє виявити прагнення до взаємостосунків між учнями. У тифлопсихології соціометричний метод використовується в письмовій та усній формах.

Метод аналізу продуктів діяльності.

Продуктами діяльності є розповіді, казки, вірші, аплікації, вироби з пластиліну, глини, паперу та ін., які придумують самі досліджувані. Метод аналізу продуктів діяльності використовується найчастіше в дослідженнях дитячого віку, як додатковий метод. Він дозволяє розкрити такі сторони психіки, які не можуть бути вивчені за допомогою інших методів. Наприклад, при вивченні сформованості адекватних предметних уявлень у сліпих дітей, їх просять виліпити з пластиліну або глини фігурку того предмету, який вивчався. При з’ясуванні особливостей розуміння подій у розповіді чи казці, слабозорих дітей просять намалювати один з епізодів тощо.

Аналіз продуктів діяльності може здійснюватися і в процесі їх створення.

Метод узагальнення незалежних характеристик передбачає отримання, об’єднання та узагальнення даних спостережень за діяльністю сліпих та слабозорих, проведених незалежно одне від одного в різний час, за різних умов та у різноманітних видах діяльності.