Література до теми:

1. Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання. –К., 1998.

2. Лубовский В.И. Общие и специфические закономерности развития психики аномальных детей. // Дефектология, 1971, №6.

3. Синьов В.М. Специфічні закономірності розвитку психіки аномальної дитини. // Діти з обмеженими фізичними та розумовими можливостями в системі корекційного навчання і виховання. — К., 1997.

4. Солнцева Л.И. Введение в тифлопсихологию раннего дошкольного и школьного возраста. — М., 1998.

5. Сорокин В.М. Специальная психология. Под научной редакцией Л.М.Щипициной. – Санкт-Петербург, 2003.

6. Урунтаева Г.А. Дошкольная психология. Учебное пособие. — И., 1996.

 

Розділ іі. Поняття сучасної тифлопсихології

ІІ.І. Поняття про дефект та

аномальний розвиток.

Взаємозв’язок первинних ознак

дефекту та вторинних відхилень

в розвитку дитини

Порушення зорового аналізатора, викликані хворобливими факторами, призводять до особливостей психічного розвитку, як це зазначалось вище. В дефектології визначаються основні види аномалій, що спричинюють специфічний розвиток: порушення зору, слуху, мови, психіки, рухові порушення, а також складні порушення, як, наприклад, одночасне порушення слуху та зору (3).

Суть дефекту та його вплив на психічний розвиток дитини були проаналізовані Л.С. Виготським в роботі “Основні проблеми сучасної дефектології”, де він піддав критиці погляди вчених того часу на суть дефекту, як “чисто кількісної обмеженості розвитку”, і визначив основну тезу сучасної дефектології про те, що дитина, розвиток якої ускладнений дефектом, не просто менше розвинена, ніж її нормальні однолітки, а інакше розвинута: “дефективна дитина являє собою якісно інший, своєрідний тип розвитку”. Л.С. Виготський підкреслював, що будь-який дефект відіграє подвійну роль. З одного боку дефект — це мінус, недолік, з іншого — плюс, тому, що він створює стимули до розвитку і саме в цьому криються величезні сили компенсації: “… дефект не є лише недолік, слабкість, але і плюс, джерело сили і здібностей, в ньому є позитивний смисл!” (1).

Найважливішим положенням, яке характеризує суть аномального розвитку, є вчення про його складну структуру, висунуте в тридцяті роки ХХ століття Л.С. Виготським. Згідно з цією теорією, у дитини внаслідок первинного дефекту (при сліпоті або слабозорості це порушення зорового сприймання) виникають вторинні відхилення у розвитку — зміни процесів сприймання інших модальностей, своєрідність запам’ятовування, порушення особистісного розвитку (волі, впевненості, самооцінки, самостійності та ін.).

Таким чином порушення зору у дітей обумовлюють своєрідність їх розвитку. Підкреслимо, ця своєрідність означає не лише наявність якихось негативних ознак розвитку, хоча дефект зору безперечно викликає цілий ряд змін у його загальному ході, але в той же час виявляються і деякі своєрідні риси позитивної спрямованості, як наслідок пристосування до реального оточення. Так, наприклад, у сліпих дітей, позбавлених можливості орієнтуватись у просторі за допомогою зору, добре розвиваються інші способи орієнтування, пов’язані з дотиковими, слуховими та ін. відчуттями, які в певній мірі компенсують сліпій дитині втрачені можливості зорової орієнтації у просторі.

Виділення первинного дефекту та вторинних відхилень допомагає розібратись в складній структурі розвитку такої дитини. Так, вже відмічалось, що при сліпоті та слабозорості первинним дефектом є більше або менше виражені порушення функції зорового сприймання, обумовлені хворобливими впливами на орган зору, при цьому в розвитку дітей виникають вторинні, третинні тощо відхилення — недостатність орієнтування в просторі, обмеженість та порушення адекватності предметних уявлень про оточуючий світ, своєрідність ходи, міміки обличчя, деякі особливості характеру. Розвиток такої дитини має ряд специфічних симптомів, але, як підкреслював Л.С. Виготський, “усі симптоми не вишиковуються в один ряд, кожний член якого знаходиться в однаковому відношенні до причини, яка породила весь ряд” (4). Одні з таких симптомів, самим безпосереднім чином викликані хворобливими факторами — первинні дефекти, а інші опосередковано пов’язані з ними — вторинні відхилення або ознаки.

Дефектологи звернули увагу на наявність взаємодії між первинним дефектом та вторинними відхиленнями у розвитку. Те, що первинний дефект викликає вторинну симптоматику, ми вже з’ясували, але і вторинні ознаки можуть у зворотному порядку впливати на первинний дефект. Наприклад, дитина з важким порушенням зорової функції має запас уявлень, спираючись на які вона використовує залишковий зір і тим самим розвиває його.

Слід підкреслити, що позитивному педагогічному впливу піддаються саме вторинні ознаки та ускладнення в розвитку дитини, оскільки їх виникнення пов’язане з дією на розвиток психіки, головним чином, середовищних факторів. Якщо виховання дитини з тим чи іншим порушенням з самих ранніх періодів не враховує виникнення специфічних особливостей і ускладнень в оволодінні соціальною культурою, вони стають стійкими вторинними відхиленнями психічного розвитку.

В умовах дефектного розвитку, як вказував Л.С. Виготський, виникає “дивергенція, розходження обох планів розвитку (тобто біологічного та соціального), злиття яких характерне для нормальної дитини” (5). Саме таке неспівпадання біологічних передумов розвитку та середовищних впливів на дитину з порушеним зором викликає пристосування, які розглядаються у тифлопсихології як вторинні своєрідності. Л.С. Виготський вважав, це явище “основною відмінною рисою психічного розвитку дитини” (5).

Таким чином, чим раніше будуть створені спеціальні умови для виховання дитини з ушкодженим зором, чим більше такі умови будуть враховувати специфічні можливості її розвитку, обумовлені первинним дефектом, тим з більшою мірою ефективності вдасться попередити, або певним чином згладити, виникнення вторинних відхилень.

Як же проходить позитивне пристосування дитини з порушеним зором до оточуючої дійсності?

Перш за все треба враховувати те, що пристосування дитини із зоровою недостатністю до дійсності проходить за рахунок спирання на більш збережені функції. Інтенсивно включаються в процес пізнання, встановлення зв’язків з оточуючим світом збережені аналізатори: слухові, дотикові, нюхові, смакові. За допомогою цих відчуттів дитина отримує різну інформацію, орієнтується у просторі. Педагогічний процес має створювати спеціальні умови для найбільш сприятливого використання збережених аналізаторів.

В процесі пристосування дитини до дійсності важливу роль відіграє мова оточуючих людей. Сліпим та слабозорим дітям за допомогою мови повідомляють ті відомості, які вони не можуть отримати за допомогою дотику.

Від ступеня вираженості та якості первинного дефекту залежать кількісна і якісна своєрідності розвитку дитини.

Специфічні якісні особливості розвитку дитини з порушеним зором охарактеризував Л.С. Виготський в роботі “Про психологічні системи”. Він відмічав, що в процесі розвитку змінюються “…не стільки функції, не стільки їх структура, не стільки система рухів, скільки змінюються і модифікуються відносини, зв’язки функцій поміж собою, виникають нові угрупування, які були невідомими на попередній стадії розвитку.”(6).

Важливим фактором, який впливає на своєрідність розвитку дитини, є часовий фактор виникнення порушення зору, тобто вік, в якому воно виникло. Так, сліпі від народження діти відрізняються від осліплих тим, що у них не сформовані адекватні зорові уявлення про предмети та явища оточуючого. Діти, які втратили зір в більш пізньому віці, можуть використовувати наявні у них образи уявлень для розвитку уяви та для формування понять про оточуюче.

ІІ. 2 Компенсація зорової недостатності

Своєрідність розвитку дітей з порушеннями зору визначається у двох напрямках: з одного боку, відмічаються негативні наслідки порушеного психічного розвитку; з іншого — виникають риси позитивної спрямованості, які в ході навчання і виховання викликають компенсаторні пристосування. Мобілізуються різні захисні засоби, які протидіють порушеному ходу розвитку і сприяють нормалізації діяльності центральної нервової системи і усього організму. Це — процеси компенсації. Термін “компенсація” походить від латинського “compensatio” — поновлення, урівноваження і в загальнобіологічному його значенні означає одну з форм пристосування організму до умов існування при випаданні чи порушенні якоїсь функції.

Біологічна компенсація властива і тваринам. У людини компенсація має якісно інший характер. Тут соціальний досвід та способи дій формуються в умовах свідомої діяльності.

Компенсація — складний багатогранний процес перебудови функцій організму, що виникає внаслідок перенесених захворювань або травматичних ушкоджень. Компенсаційна перебудова включає відновлення та заміщення втрачених або порушених функцій, а також їх зміну.

В дефектології компенсація розглядається як процес поновлення суспільно-людських функцій , а не функції окремого органу.

В процесі компенсації виникають нові способи отримання інформації, діяльності, поведінки в умовах порушеного функціонування або повного випадіння функції.

Питання компенсації дефекту зору дуже активно обговорювались вченими наприкінці ХІХ — та на початку ХХ століття. Багато психологів того часу стояли на позиціях незалежності психіки від зовнішнього світу, від соціальних впливів. Прояви психічного життя пояснювались специфічною енергією органів відчуття, мисленням, інстинктами, потягами та ін., але в усіх випадках обумовленість психічної діяльності знаходилась у самому суб’єкті, а не поза ним. Людина, як суб’єкт, розглядалась в чисто біологічному плані.

Найбільш відомою з історії тифлопсихології була концепція про “вікаріат відчуттів”, згідно з якою, випадання однієї з функцій сприймання, недолік одного органу компенсується підвищеним функціонуванням і розвитком інших органів, як у випадку відсутності чи хвороби одного з парних органів — наприклад, нирки або легені — інший, здоровий орган компенсаційно розвивається, збільшується і бере на себе частину функцій хворого. Так само і дефект зору викликає підвищений розвиток слуху, дотику та інших відчуттів.

Л.С. Виготський в роботі “Сліпа дитина” повідомляє історичні відомості про те, як вплинули теорії, подібні цим, на ставлення середовища до сліпих. Говорили про мудрість природи, яка ніби однією рукою відбирає, а іншою віддає і піклується про своє створіння; вірили в те, що кожен сліпий, вже завдяки цьому одному факту є сліпим музикантом, людиною з кращим музичним слухом; відкривали нове, шосте відчуття у сліпих, яке нібито виникає внаслідок сліпоти. Спостереження за розвитком сліпих часто підтверджують ці факти, але саме розуміння процесу психічного розвитку було неправильним.

Проте теорія вікаріату відчуттів, мала велике значення для розвитку тифлопсихології тому, що в ній психологи вперше підійшли до розуміння сліпоти не тільки як дефекту, недостатності, але і як психічного явища, яке має тенденції до розвитку шляхом покращення інших функцій. Тим самим вже можна було прийти до висновку про можливість проведення спеціальної роботи у відповідному напрямку.

Представники протилежної думки стверджували, що при дефекті одного органу відчуття страждають усі інші. А дослідження К. Бюрклена показали, що витонченого слуху чи дотику у сліпих людей не спостерігається, а навпаки ці функції у сліпих бувають розвинені менше, ніж у зрячих. Підвищений розвиток зазначених функцій скоріше пов’язаний із особливостями соціального впливу на розвиток цієї людини, і є наслідком розвитку, а не його причиною.

У подальшому розвитку цих положень В. Вундт прийшов до висновку про те, що заміщення у фізіологічних функціях є конкретним випадком вправ і пристосувань. Заміщення слід розуміти не як просте прийняття на себе іншими органами фізіологічних функцій ока, а як складну перебудову усієї психічної діяльності, викликану порушенням найважливішої функції і спрямовану через посередництво пам’яті та уваги до створення і вироблення нового виду рівноваги організму.

Дослідження початку ХХ століття підійшли ближче до сучасного розуміння процесу компенсації сліпоти. Велике значення для цього мали дослідження віденського психіатра А. Адлера, який довів вплив органічного ушкодження на процес формування особистості. За його положенням, у зв’язку з тим, що ушкоджений орган не виконує свого призначення, центральна нервова система бере на себе завдання компенсувати ускладнене функціонування цього органу. Вона створює над ушкодженим органом ніби психічну надбудову, яка заповнює прогалини в розвитку. У людини з порушеним зором при взаємодії із середовищем виникає конфлікт, викликаний невідповідністю функціонування органу з його завданнями. Цей конфлікт дає стимули до надкомпенсації. Таким чином дефект стає рушійною силою психічного розвитку особистості. Якщо ця боротьба закінчується перемогою організму, особистість не лише справляється з життєвими ускладненнями, але і піднімається у своєму розвиткові на вищий рівень, “створюючи із недостатності — обдарованість, із дефекту — здібності, із слабкості — силу, із малоцінності — надцінність.” А. Адлер, як приклад, наводить той факт, що в школах живопису він зустрів 70% учнів з аномаліями зору і стільки ж учнів з дефектами мови — в школах драматичного мистецтва.

Але позитивний результат при компенсації сліпоти не завжди можливий, бувають і невдачі. В таких випадках виникає асоціальна поведінка, невроз, заглиблення в хворобу, або навпаки — псевдокомпенсація. (Псевдокомпенсація — удавано пристосувальні, шкідливі утворення, як реакція на небажані взаємостосунки з реальністю. Наприклад, завищена самооцінка у сліпої людини, яка майже нічого не вміє робити самостійно.)

Теоретичні положення А. Адлера мали позитивне значення для розвитку тифлопсихології, оскільки було з’ясовано, що при порушенні зору весь розвиток людини іде не за лінією сліпоти, а супроти цієї лінії.

Проте теорія А. Адлера була недостатньою для наукового розуміння процесів компенсації, оскільки вже давно було помічено, що сліпа від народження людина своєї темряви не переживає і не прагне до світла. За висловом А.В. Бірільова, самого сліпого, сліпий не так не бачить світла, як зрячий із зав’язаними очима. Сліпий так само не бачить світла, як зрячий не бачить його своєю рукою, тобто він не відчуває і безпосередньо того, що позбавлений зору. О.М. Щербина, також сліпа людина, відзначав, що основу психіки сліпого складає не “інстинктивне органічне прагнення до світла”, не прагнення “звільнитись від похмурої завіси”. Здатність бачити світло для сліпої людини має значення практичне і прагматичне, лише в соціальних зв’язках сліпий відчуває свій дефект.” (7)

Для тифлопсихології важливим є урахування особливостей і закономірностей компенсації і як фізіологічного та патофізіологічного процесу.

Фізіологічний механізм компенсації заснований на нормальному функціонуванні збережених систем та на рефлекторній діяльності організму. Саме включення механізмів компенсації проходить безумовно-рефлекторним шляхом, автоматично, а подальший розвиток компенсаційних пристосувань є умовно-рефлекторною діяльністю.

Рефлекторний характер виникнення та протікання компенсаторних пристосувань побудований на законах вищої нервової діяльності, визначених І.П. Павловим. Це такі принципи рефлекторної обумовленості виникнення процесів компенсації.

1. Принцип причинності. Розкриває обумовленість виникнення та розгортання компенсаторних функцій під впливом зовнішнього та внутрішнього середовища на нервову систему. Тому, можна сказати, що будь-який дефект викликає відповідну реакцію організму. Сила та характер цієї реакції залежать не лише від ступеня ураження функції або органу, але і від стану організму і тих умов, які його оточують. Ця реакція має своїм механізмом замикання нових часових зв’язків в корі великих півкуль головного мозку.

Виникнення компенсаторних процесів не може бути пояснене лише біологічними властивостями організму. Суттєву роль в них відіграють численні психологічні (установка, властивості особистості та ін.) і соціальні (умови життя, виховання та ін.) процеси.

2. Принцип єдності аналізу і синтезу полягає у здатності нервової системи виділяти в складних впливах середовища на організм окремі елементи і синтезувати їх в єдине ціле. Цей принцип розкриває компенсацію як сукупну діяльність периферичних відділів, що мають здатність сприймати, а коркові механізми — переробляти інформацію. У процесі аналізу і синтезу зовнішніх впливів у людини утворюється складна система взаємодії аналізаторів. Повне або часткове порушення функцій якогось одного аналізатора призводить до порушення цієї системи, що відбивається в першу чергу на аналітичній діяльності. Включення компенсаторних функцій призводить до перебудови системи збереже­них аналізаторів, завдяки чому здібність до аналітико-синтетичної діяльності зберігається, хоча діапазон, рівень, ступінь та шлях аналізу звужуються.

3. Принцип структурності пояснюється тим, що функції головного мозку закладені в його структурі, тобто в локалізації центрів, що регулюють ті чи інші функції. В цьому відношенні кора великих півкуль головного мозку являє собою, за виразом І.П. Павлова, “мозаїку”, в якій просторово локалізуються подразники. Але строга локалізація функцій в корі головного мозку являє собою в той же час цілісну динамічну систему, у якій кожна локальна зміна веде до змін в усій системі. Саме завдяки динамічній системності кори великих півкуль можливі іррадіація, концентрація та взаємна індукція процесів збудження та гальмування і утворення на цій основі нових тимчасових зв’язків.

П.К. Анохін висловив думку про те, що принципи компенсації підкоряючись загальним принципам рефлекторної діяльності, виділеним І.П. Павловим, в той же час мають специфіку, викликану дефектом.

Так, при ураженні зору змінюється сигналізація від зовнішнього середовища, що поступає через аналізатори і регулює діяльність організму. Тому на початку розвитку процесу компенсації використовується аферентація органів та систем регулювання, корекції і управління рухами. Згідно з теорією функціональних систем П.К. Анохіна, механізм аферентації надає біосистемам здатності самооргані­зації і є першою універсальною стадією будь-якого цілеспрямованого акту поведінки.

Аферентація включає:

— процеси безперервного передавання імпульсів від рецепторів до центральної нервової системи, які виконують роль первинної інформації від середовища і підтримують необхідний тонус вищих відділів мозку;

— синтез, у ході якого відбувається одночасна обробка чотирьох основних видів аферентації: домінуючої мотивації збудження, ситуаційної мотивації, пускової та пам’яті;

— зворотна аферентація, яка дає змогу звіряти та оцінювати реальні результати дії за їх програмою.

Поступово характер аферентації змінюється. Кількість втягнутих в процес обхідних шляхів в нервовій системі скорочується. Залишається лише те, що необхідно для здійснення дії.

Механізми аферентації лежать в основі принципів компенсації дефекту, розроблених П.К. Анохіним.

Принципи компенсації сліпоти за теорією П.К. Анохіна.

1. Принцип сигналізації дефекту. Будь-яке порушення біологічної рівноваги організму і оточуючого середовища завжди виявляється поміченим центральною нервовою системою. Розгортання компенсаційних процесів завжди починається як реакція на якісь ускладнення в діяльності людини. Так, наприклад, при порушеннях зору така реакція виникає внаслідок ускладнень з просторовою орієнтацією, а значить — і з проявами активності та самостійності.

2. Принцип прогресуючої мобілізації компенсаторних механізмів. Організм значно сильніше реагує на ушкодження, ніж ушкодження на організм. Цей принцип свідчить про дуже великі потенційні можливості організму людини.

3. Принцип безперервного зворотного аферентування, або принцип зворотного зв’язку окремих етапів поновлення функцій. Компенсація — процес, який постійно регулюється центральною нервовою системою.

4. Принцип санкціонуючої аферентації — нові компенсаторні функції, що утворились можуть мати кінцевий результат. Наприклад, у випадках компенсації сліпоти, коли людина оволоділа прийомами сприймання і переробки інформації, отриманої через збережені органи відчуття.

5. Принцип відносної стійкості компенсаторних пристосувань означає, що функціональні порушення можуть виникнути знову внаслідок сильних подразників, тобто можлива декомпенсація.

Отже, компенсаторні пристосування мають відносну, а не абсолютну стійкість. Коли вони розпадаються (мова йде про декомпенсацію), виникають рецидиви порушених функцій, які були скомпенсовані. Наприклад, у людини із залишковим зором відносно скомпенсувався порушений зір за допомогою слуху і дотику. Вона навчилась розрізняти предмети, використовуючи той залишок зору, який у неї був, та на дотик, встановлювати напрямок руху за допомогою локалізації слуху та сприймання світла і тіні. Але раптом наступив рецидив, зір ще більше погіршився, а без нього лише дотику і слуху не вистачає для звичної життєдіяльності — наступила декомпенсація.

Визначені П.К. Анохіним принципи стали науково-природничою основою для розробки соціально-психологічної теорії компенсації.

Аналізуючи історію розвитку теорії компенсації, О.Г. Литвак виділив такі чотири її напрямки:

— розвиток теорії компенсації як суто біологічного пристосування (біологізаторська концепція);

— розглядання компенсації як автоматичного “витончення” збережених психічних функцій;

— визначення суті компенсації, як наслідку впливу соціального середовища (соціологізаторська концепція);

— визначення компенсації, як наслідку біосоціального реагування організму на проблеми життєдіяльності (біосоціальна концепція компенсації).

В дослідженнях першого напрямку компенсація пов’язувалась із механічним тренуванням і вправлянням органів відчуття або з передачею їм “надлишкової енергії”, яка не була витраченою внаслідок бездіяльності порушеного зорового аналізатору. У цих теоріях раціональним зерном була ідея про необхідність вмілого використання незрячою людиною збереженої аналізаторної сенсорної системи.

Представники другого напрямку теорій компенсації пов’язували її успішність з використанням вищих психічних процесів пам’яті, мислення, довільної уваги, волі.

Але і один, і другий напрямки теорій компенсації були пов’язані з абсолютизацією одного, в принципі правильного, але ізольованого положення, що призводило до неадекватного відображення суті компенсаторних процесів.

Представники третього напрямку не враховували великого значення біологічних пристосувань організму.

Сучасні дослідження і досвід багаторічної роботи тифлопедагогів та тифлопсихологів свідчать про те, що компенсація можлива як на біологічному, так і на соціальному рівнях, причому компенсація на соціальному рівні може впливати на біологічну.

Значний внесок в розвиток теорії компенсації у тифлології зробили дослідження, проведені М.І. Земцовою. Було встановлено, що системний характер становлення психіки вимагає системного підходу до вивчення такого складного процесу, як компенсація. Система компенсації складається із цілого ряду психічних процесів і психічних утворень, які з’являються при виникненні порушення і характеризуються різним ступенем сформованості, в залежності від часу його виникнення та негативного впливу на інші психічні функції, від умов розвитку і наявності кваліфікованої допомоги у розвитку. Суть формування процесів компенсації у людини полягає у формуванні способів дій і засвоєнні соціального досвіду в умовах цілеспрямованої діяльності. Формування способів засвоєння у людини базується на використанні вищих форм психічної діяльності, а не елементарних функцій. Провідну роль в процесах компенсації у людини відіграє свідомість, обумовлена соціальним відношенням.

М.І. Земцова відзначає, що це положення відноситься, в першу чергу, до дорослих, а процеси компенсації у дітей проходять дещо інакше, ніж у дорослих, тому що в дитячому віці функції центральної нервової системи знаходяться в стані формування, утворюються функціональні системи, розвиваються нові способи дій і способи засвоєння соціального досвіду, формуються здібності і особистість дитини в цілому. Величезні можливості компенсації у дитини базуються на збережених, нормаль­но функціонуючих, коркових, замикаючих механізмах, за допомогою яких при спиранні на зоровий, шкіряний, слуховий, руховий та інші збережені аналізатори утворюються складні слухо-рухово-тактильні функціональні системи зв’язків. “Ці системи, писала М.І. Земцова, є фізіологічною основою розвитку вищих форм пізнавальної діяльності: аналізуючого спостереження, мислення, мови, відтворюючої уяви, логічної пам’яті, довільної уяви, які відіграють основну роль в процесах компенсації”.(9)

М.І. Земцова встановила, що існують різні форми компенсації сліпоти:

— органічна або внутрішньо-системна компенсація, при якій перебудова функцій здійснюється з використанням механізмів даної функціональної системи;

— міжсистемна, заснована на мобілізації резервних можливостей, які знаходяться поза межами порушеної функціональної системи, компенсація здійснюється за рахунок встановлення і формування нових аналізаторних нервових зв’язків з використанням обхідних шляхів та включенням складних механізмів адаптації і відновлення вторинно-порушених функцій.

Процеси компенсації проходять великий шлях розвитку, мають стадії розвитку, які характеризуються особливим складом і структурою динамічних систем нервових зв’язків. Стадія компенсації залежить від часу виникнення дефекту, від характеру сформованих на цей момент зв’язків, від ступеню ураження аналізатору, від віку дитини, від рівня її фізичного і психічного розвитку, індивідуальних і особистісних особливостей, соціальних умов виховання, від організуючої і спрямовуючої ролі дорослої людини, яка враховує ці особливості дитини.

Так, для визначення шляхів компенсації сліпоти в дитячому віці провідним і основним є аналіз психологічних вимог, які пред’являються дітям кожного віку різними видами діяльності. Визначення шляхів компенсації залежить від того, наскільки і як дитина володіє сукупністю операцій і способів, за допомогою яких здійснюється діяльність, а також від тих психічних процесів, які ці способи діяльності контролюють і спрямовують. Сформованість системи компенсації перевіряється в нових умовах: у характері розгортання діяльності, у використанні набутих раніше компенсаторних навичок.

Під впливом навчання і виховання у дітей з порушеним зором з’являються нові психічні властивості, які сприяють прискоренню темпів їх розвитку, формуються нові способи оволодіння знаннями і вміннями, що, в свою чергу, здійснює вплив на покращення діяльності зорової системи. Так, наприклад, при слабозорості осмислене сприймання сприяє покращенню бінокулярного зору. Підвищення гостроти зору за допомогою засобів оптичної і педагогічної корекції покращує просторовий зір, діяльність окорухових функцій. В результаті покращується поле огляду предметів, динамічне сприймання, що сприяє підвищенню спостережливості і орієнтації в просторі. Системний розвиток зорових функцій забезпечує формування повноцінних зорових образів і є важливою умовою збагачення просторових уявлень, розвитку спостережливості, наочного мислення. Накопичення зорового досвіду, в свою чергу, призводить до удосконалення прийомів сприймання оточуючої дійсності і є важливою умовою засвоєння знань учнями з порушеннями зору.

Розвиток пізнавальної діяльності у сліпих та слабозорих школярів, збагачення їх знаннями і вміннями позитивно відбивається на всьому ході психічного розвитку.

Компенсація порушених функцій і поновлення недорозвинених функцій у різних дітей протікає неоднаково. Це залежить від багатьох умов, від структури і складу порушених функцій, від клінічних форм порушення зору, а також від засобів корекції зору, які використовуються; режиму зорового навантаження та ін. Дослідження процесів компенсації сліпоти в дитячому віці, проведені М.І. Земцовою та Л.І. Солнцевою (8, 10) показали, що компенсація в процесі життя проходить ряд стадій, які відрізняються за своєю структурою, ієрархічним виділенням на кожній стадії психічних утворень, які забезпечують сліпій дитині просування в розвитку.

Перехід від однієї стадії до іншої обумовлюється виникненням та зміною провідної діяльності і в значній мірі залежить від рівня пізнавальних процесів і психічних властивостей, які дозволяють здійснювати цю діяльність; від того, який негативний вплив здійснює зоровий дефект на їх розвиток і наскільки далеко вони відстоять від первинного дефекту.

Л.І. Солнцева визначила 4 стадії компенсації сліпоти у дошкільному віці.

На першій стадії компенсації сліпоти в дошкільному віці розвиваються комплексні рухово-кінестетичні сприймання, дотик, слух, утворюються глобальні міжфункціональні і внутрішньофункціональні зв’язки в процесі здійснення спілкування і предметної діяльності.

На другій стадії компенсації включається мова як функція спілкування і керівництва предметною діяльністю. Це дозволяє здійснювати наслідування дорослим у відтворенні мовного матеріалу, музичного ритму, використовувати наслідування в мануальній діяльності та відтворенні рухів, за словесною інструкцією дорослого і разом із дорослим під кінестетичним контролем.

Третя стадія компенсації пов’язана із розвитком і виникненням образів уявлень, укріпленням їх зв’язків з предметним світом, можливістю представляти предмети в їх відсутності, оперувати образами в удаваній ситуації. Це створює передумови для виникнення творчої гри, як умови активізації розвитку сліпої дитини.

Четверта стадія характеризується активним включенням мови, пам’яті, мислення, як в наочно-практичній, так і в наочно-образній і понятійній формах в сенсорне відображення сліпою дитиною зовнішнього світу.

Знання умов і шляхів компенсації, поновлення неповноцінних функцій зору у сліпих та слабозорих дітей допомагає тифлопедагогу намітити перспективи формування розумових і фізичних здібностей, застосувати найбільш ефективні шляхи і засоби індивідуального підходу.

Компенсаторна перебудова може виникати автоматично. Це відбувається лише при легких ушкодженнях, як, наприклад, незначна слабозорість. При такій компенсації не проходить утворення нових шляхів і утворення нових зв’язків для відновлення і заміщення порушених функцій, не потрібна спеціальна система навчання і виховання для поновлення порушених функцій.

При більш значних ушкодженнях органу зору компенсація розвивається поступово і потребує цілеспрямованого управління процесами компенсаторного розвитку.

Компенсація залежить від ряду умов. До їх числа відносяться склад і структура порушеної функції зору, індивідуальні особливості вищої нервової діяльності, вік, в якому виникло ушкодження, рівень фізичного та психічного розвитку, ступінь важкості порушення, та термін, що пройшов від порушення зору, реакція особистості на сліпоту, її вольова установка, наявність додаткових порушень та ряд соціальних умов (освіта, зміст і умови діяльності, збереження соціальних ролей, міцність соціальних позицій та ін.).