29. Звукова організація мови (фоніка). Асонанси, алітерація, звукопис.

У мові художнього твору в значно більшій мірі має значення звучання мови. Перш за все письменники додержуються загальних вимог милозвучності, тобто евфонії, характерних для мови. Наприклад: чергування у – в, і –й, з – із – зі.

Крім того, звукове оформлення творів повинно відігравати і певну художню функцію.

Існують такі спеціальні засоби звукового забарвлення тексту:

Асонанс (лат. “подібно звучати”) –це повторення голосних, яке надає віршові милозвучності, музичності, створює враження просторовості або передає відчуття подібності до якоїсь дії.

Наприклад: повтор голосного “О”

«Полонило, пригнобило і повело…

О мелодіє, ще й не такого утнемо!

І впадає жовтаво об'ємне чоло

у п’ятіркою линв розліноване небо»;

«закололо, занило, розтнуло, звело»

Алітерація (лат. “буква”) – повторення приголосних звуків, залежно від звучання кожного приголосного створюються певні враження: чи то різкість, жорстокість, навіть ворожість, чи то , навпаки, ніжність, м,якість.

Наприклад: Т. Шевченко у поемі «Кавказ», щоб передати негативне ставлення до російського самодержавства вдається до алітерації на «Р»:

За горами гори хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі,

Споконвіку прометея там орел карає,

Що день Божий добрі ребра й серце розриває…

Наприклад: алітерація на «Л» створює враження ніжності, лагідності. Д. Павличко

З далекого краю

Лелеки летіли,

А в одного лелеченьки

Крилоньки зомліли..

Часом сильне враження створюється поєднанням алітерації з асонансом.

Наприклад: М.Рильський, щоб створити в уяві читача картину навального руху ворожої орди, тупіт коней, брязкіт зброї поєднує алітерації на П – Т – Р і асонанс О – У:

Не один ти стрічала погрозний погром.

Знаєш тупіт і стукіт, і грюкіт Батиїв..

Звуконаслідування – один із звукових засобів поетичної мови, який збагачує поетичну мову, увиразнює її за допомогою використання слів, які звучанням своїм нагадують певне явище, а саме: спів пташок, шум води, дощу, дерев тощо.

Наприклад : у баладі «Утоплена» Т.Шевченка майстерно передано шелест осоки, очерету за допомогою звуконаслідування С – Ш:

Хто се, хто се, по сім боці

Чеше косу? Хто се?

Хто се, хто се, по тім боці

Рве на собі коси?..

Звуконаслідування часто трапляється в народних піснях, а також у розмовній мові.

Наприклад:

Пливе човен води повен,

Та все хлюп, хлюп, хлюп,

Іде козак до дівчини

Та все туп, туп, туп…

«Музика»: «Як болять мені болі, а завтрашні долі

чекають від мене ясного мірила.

І знову, і знову, і знову в костьолі

Ave Maria!.. Ave Maria?»

Таким чином, повторення окремих звуків у певному контексті надає творові цілком визначеного звучання, більшої виразності.

30. Системи віршування, загальна характеристика.

31. Силабо-тонічна система віршування. Стопа, основні види стоп у силабо-тонічному віршуванні.

Принципи ритмічної організації віршованої мови в поезіях різних народів різні. Але спільним для всіх видів віршів є те, що рядки їх є певними сумірними відтинками. Отже, основною одиницею членування віршової мови слід вважати рядок. Бо саме у віршових рядках спостерігається єдність інтонації. Віршовий рядок є певним інтонаційним відтінком.

Літературний вірш розвинувся на основі народної пісні. Але він з^,являється тоді, коли словесні художні твори стали складати не на музичній, а на мовній основі.

Головне, що визначає характер віршування в поезії даного народу, це особливість його мови. Принципи й ознаки, на основі яких створена ритмічна будова вірша різні в різних мовах. Лад (строй), система віршування, що застосовується в поезії того чи іншого народу, залежать від мови, мають свою національну специфіку. Відповідно до особливостей мов існували й існують різні системи віршування.

Значний інтерес для з'ясування природи віршування і розуміння сучасних його систем мають античні вірші та теоретичні основи їх складання. В античній літературі застосовується система віршування, яку називають метричною (гр. «міра»). У давньогрецькій і латинській мовах розрізняють довгі та короткі склади. На тій чи іншій закономірності в чергуванні довгих та коротких складів і базувався ритмічний лад вірша. Час, потрібний на вимову короткого складу, називався «мора», довгого – дорівнював двом морам. Довгі та короткі склади так чи інакше об'єднувалися у стопи.

Стопою в античній літературі називалося сполучення певної кількості довгих і коротких складів, яке повторювалося у віршовому рядку і надавало йому ритмічного звучання. Стопи в античному віршуванні були дуже різноманітні, бо могли включати від 2 до 4 різних складів. Загальна кількість складів у рядку могла досягати 28.

Увійшли до нових систем віршування такі стопи: – довгий склад; U короткий склад.

Двоскладові стопи:

• хорей [^__ U ]

• ямб [U ^__ ]

• пирріхій [U U]

• спондей [ ^{__ __}]

Трискладові стопи:

• дактиль [^__ UU]

• амфібрахій [U ^__ U]

• анапест [UU ^__]

• бакхій [^{__ __} U]

• антибакхій [U ^{__  __}]

• амфімарх [^__ U ^__]

Чотирискладові стопи:

• хоріямб [^__ UU ^__]

• пеони [^__ UUU]

[U ^__ UU] [UU ^__ U] [UUU ^__]

Найпоширенішим в античній поезії розміром був гекзаметр – це шість переважно дактиличних стоп (рядків). У рядках гекзаметра обов’язково робили паузу, яка називалася – цезура і ділила рядок на два піввірша. Так як, наприклад, в українській та російській мовах немає довгих та коротких складів, то при перекладі довгий склад замінюється наголошеним, а короткий – ненаголошеним.

Силабічна система віршування.

Ритмічний лад у силабічній системі віршування спирається на однакову кількість складів у рядках. Закінчення рядків звичайно підкреслюється римою (співзвуччя). Римуються найчастіше сусідні рядки. Силабічна система віршування збереглася у французькій, польській, чеській поезіях (особливості мови – наголос має постійне місце: у французькій – наголошений останній склад, у польській – передостанній, у чеській – перший склад). Наявність постійного наголосу надає ритмічності звучанню віршів. Силабічна система віршування зустрічається і у Т.Шевченка «Думи мої, думи…»:

Бо вас лихо на світ на сміх народило,

Поливали сльози: чом не затопили,

Не винесли в море, не розмилив полі?

Не питали б люди – що в мене болить?

Не питали б за що проклинаю долю,

Чого нужу світом? “Нічого робить”, -

Не казали б на сміх…

Силабо – тонічна система віршування

Ця система віршування розвинулася у ХІХ ст. У мовах східнослов’янських народів: українців, росіян, білорусів – наголоси не прикріплені до певного складу слів і припадають на різні (за місцем у слові) склади. І крім того можуть пересуватися при відмінюванні слів. У багатоскладових словах у наших мовах крім основного чути й побічні наголоси. Наголошені склади позначаються не тільки силою вимови, а й деяким подовженням і особливим мелодійним забарвленням. Усе це чинники інтонації.

Але наша мова також складається зі словосполучень, а також із фраз, і кожна фраза має свій наголос, який називається логічним або фразовим. Цей наголос визначає зміст певної фрази. Тому будь – яке речення вимовлене з логічним наголосом на різних словах матиме різні змістові відтінки. Але вимова даного речення має і певний тип інтонації, в якому виражається чи то прохання, чи то вимога з тим чи іншим відтінком. З цими явищами інтонації зв’язаний ритмічний лад вірша.

У силабо – тонічній системі віршування поєднується принцип рівноскладовості рядків (силабізму) з принципом сумірності віршових рядків за наголошеністю складів (тонус гр. «наголос»). Ритмічна організація мови у силабо – тонічних віршах включає як сумірність віршових рядків щодо кількості складів,, так і певну закономірність у чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Рядки силабо – тонічних віршів мають внутрішню міру або розмір, який прийнято визначати за допомогою запозиченого в античному віршуванні поняття стопи.

Стопою в силабо – тонічній системі віршування називають сполучення наголошених з певною кількістю ненаголошених складів, яке повторюється у рядку.

У силабо – тонічних віршах застосовуються ті самі основні стопи, що були в античному віршуванні. Але з заміною довгого складу наголошеним –, короткого – ненаголошеним U.

Основні двоскладові стопи: ямб [ U __ ], хорей [ __ U ]

Трискладові стопи: дактиль[__ UU] амфібрахій [U __ U] анапест [UU __ ]

За аналогією в античному віршуванні також є пирріхій, спондей, бакхій, антибакхій і т.д.

За допомогою стоп і врахування кількості їх у рядку визначають різні розміри віршів. Стопи не збігаються зі словами, отже не відбивають природного членування мови, а є лише умовною мірою для визначення закономірності чергування ненаголошених і наголошених складів у віршових рядках. Визначаючи розмір вірша необхідно вказати не тільки на стопу, а й на те, скільки стоп у рядку.

І. П.Тичина:

Я/єсть/ на/род/, я/ко/го прав/ди си/ла

Ніким звойована ще не була.

U __ /U __/ U__ /U __ /U __/ U (п^,ятистопний ямб)

ІІ. І.Франко:

Дух/, що/ ті/ло/ рве/ до/бо/ю,

Рве за поступ, щастя й волю

/ __ U/ __ U /__ U/ __ U/ (хорей)

ІІІ.  П.Грабовський:

Ру/чень/ки/ терп/нуть/, зли/па/ють/ся/ ві/чень/ки,

Бо/же/, чи/ дов/го/ тяг/ти?

/ __ UU/ __ UU/ __ UU/ __UU/

/ __ UU/ __ UU/ __ (дактиль)

ІV . П.Грабовський:

Не/ раз/ ми/ хо/ди/ли/ в до/ро/гу/,

Не/ раз/ ми/ вер/та/ли/ до/ ха/ти

/ U __U/ U __ U/ U __ U/

/ U __U/ U __ U/ U __ U/ (амфібрахій)

V. І.Франко:

Об/ри/ва/ють/ся/ звіль/на/ всі/ пу/та/,

Що/ зв^,я/за/ли/ нас/ з дав/нім/ жи/ттям/.

/UU __/ UU __ / UU __/ U

/UU __/ UU __/ UU  __/  (анапест)

У силабо – тонічних віршах наголоси відіграють ритмічну роль. У зв’язку з цим у віршах поряд з граматичними і логічними розрізняють і ритмічні наголоси, тобто такі, які вимагає ритм. Ритмічні наголоси майже завжди збігаються з граматичними.

Силабо – тонічні вірші здебільшого мають однакову кількість стоп у рядках, але трапляються вірші, написані різностопним ямбом. Визначаючи розмір вірша розглядаємо не один рядок, а кілька. («Музика»)

Тонічна система віршування (ХХ ст.) грунтується на приблизно однаковому числі наголосів (найчастіше 3 – 4 у всіх рядках одного вірша), причому ненаголошених складів між ними може бути різна кількість. Найважливішу роль у тонічних віршах відіграє прикінцевий наголос, якийє в рядках особливо сильний. Унаслідок довільного розміщення наголосів, рядок на стопи не ділиться. Найменша частка тонічного вірша – це слово з ритмічним наголосом. Важлива ознака тонічного вірша – наявність рими і паузи. Цією основною якістю тонічний вірш близький до народної системи віршування (тонічної за своїм характером).

Розмір тонічного вірша визначається кількістю наголосів у рядку.

Наприклад: М.Бажан: (чотиринаголосний (4 наголоси в кожному рядку)

В мозок вгруз цвях дум:

Коли ж підем в останній штурм.