Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Vidpovidi_do_ispitu_1.docx
Скачиваний:
147
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
376.47 Кб
Скачать

6.Гурток харківських романтиків. Ізмаїл Срезневський як історик України.

В 20-30-х роках минулого століття значну роль в культурному та освітньому житті Лівобережної України і Слобожанщини став відігравати відкритий у 1805 р. Харківський університет.

Видне місце серед харківських романтиків у літературі й історіографії 30-40-х років належить гуртку Ізмаїла Івановича Срезневського (1812-1880 рр.). Срезневський народився в російській родині в м.Ярославлі. Батько його, колишній професор Ярославльського Демидівського ліцею, був переведений на посаду професора російської філології та інспектора Харківського університету. Після смерті батька Срезневський з семи років лишився на утриманні і вихованні матері, а в чотирнадцять років, завдяки великим здібностям і успішній підготовці, вступив на юридичний факультет того ж Харківського університету і закінчив його із званням кандидата в 1829 р.

У Харківському університеті наприкінці 20-х років навколо Срезневського утворився гурток молодих романтиків, зокрема О.Шпигоцький, брати Ф. і О.Євецькі, І.Росковшенко та іні. Натхнен­никами Срезневського були представники старшого покоління - проф. І.Данилович, А.Метлинський і Л.Боровиковський. З організації цього гуртка і слід починати історію українського романтизму в літературі та історіографії.

З 1826 р. Срезневський почав займатися етнографією, збираючи матеріал на Харківщині, Полтавщині, Катеринославщині та в інших губерніях Лівобережної та Степової України. В цьому йому допомагали його товариші, які, роз'їжджаючись на канікули, надсилали йому велику кількість різного етнографічного матеріалу, головним чином фольклорного. Студенти з гуртка Срезневського були лише по найменуванню юристами, а по роду занять вони стали етнографами, поетами. їх керівником був Срезневський - історик і відомий мовознавець-славіст. Наслідки роботи гуртка Срезневського скоро виявилися у виданні «Українського альманаха», в якому відображалася перша спроба вивчення гуртківцями української літератури та історії.

Робота Срезневського по збиранню і вивченню української народної творчості набула особливого розвитку в 1832-1833 рр., після закінчення ним Харківського університету і початку тимчасової педагогічної діяльності на Катеринославщині, в маєтку поміщиків Подольських. Тут Срезневський безперервно був зв'язаний з старим поколінням простого народу, від колишніх запоріжців та бандуристів він слухав і записував різноманітні оповідання, історичні пісні і думи. Так, Срезневський довгий час був зв'язаний з колишнім запоріжцем 97-річним Гречкою, з яким довго і часто розмовляв про минуле Запорізької Січі. Від 80-річного бандуриста він записав багато дум і пісень. Цих і інших старих людей Срезневський називав «живими пам'ятками минулого». Наслідком більш як семирічного вивчення Срезневським народної творчості була його збірка «Запорожская старина». За цей час сформувалися його погляди на українську народну поезію та історію, які він чітко висловив у вступі до «Запорожской старины» та в листі до проф. І.М.Снєгирьова. «В сучасний момент, -писав Срезневський, - здається уже ні для кого і ні для чого доводити, що мова українська (або як вгодно іншим - малоросійська) є мова, а не наріччя російської або польської. Багато людей упевнені, що ця мова є одна з багатіших мов слов'янських, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською в великому достаткові слів і виразів, польській у живописності, сербській в приємності». Таким чином, у суперечці, яка розгорнулася в першій третині минулого століття про українську мову, Срезневський, на основі вивчення української народної творчості і мови, прийшов до висновку про її окремішність і самостійність серед східних, західних та південних слов'янських мов. Такий висновок Срезневського, поруч з працями Бодянського і Максимовича, відігравав велике значення не лише для мовознавства, етнографії і фольклору, а й для української історіографії. Визнання рівноправності української мови серед інших слов'янських мов означало визнання самостійного історичного процесу українського народу серед слов'янських народів. На відміну від багатьох своїх сучасників з табору великодержавників часів реакції Миколи І Срезневський провіщав українській мові стати мовою літератури великого народу. Яка б доля не чекала цю мову, писав він, вона ніколи не загине, бо живе міцно в народі і глибокими коріннями ввійшла в невмирущу народну поезію.

Видання «Запорожской старины» висунуло Срезневського на видне місце як збирача народної творчості, письменника й історика України. Воно сприяло встановленню зв'язків Срезневського з багатьма істориками України, Великоросі! і західних та південних слов'янських країн. «Запорожская старина» почала видаватися Срезневським в 1833 р. і в шести збірках продовжувала виходити до 1838 р.

У збірниках «Запорожская старина» Срезневський вмістив уривки з козацьких літописів, неопублікованої ще тоді «Історії Русів», що сприймалися упорядником без всякої критики, повісті, перекази, історичні пісні і думи про героїчне минуле українського народу XVI-XVII століть тощо. У першій частині першої книги ми зустрічаємо уривки з «Історії Русів» про права і надання польських королів українському козацтву, уривки з літописів і народної творчості, про перші козацько-селянські повстання - Косинського, Наливайка, Лободи, Остряниці, про походи козаків на Туреччину, подвиги Сагайдачного і його смерть, думу про трьох братів. У другій частині Срезневський вмістив пісні і думи про події та історичних осіб від часів Б.Хмель­ницького до гетьманства Мазепи. В книгах другій і третій і далі зібрані пісні, думи і перекази про діячів другої половини XVII і XVIII століть -Виговського і Пушкаря, Юрія Хмельницького, Самойловича і Мазепу, про Палія, Морозенка, про битву під Полтавою тощо.

Деякі сучасники Срезневського інакше підходили, ніж Костома­ров, до оцінки факту підробки народної творчості. Відомий етнограф А.М.Пипін розглядав такі явища, як закономірні для романтичного напрямку в літературі, етнографії й історіографії. На нашу думку, Пипін вірно з науково-історичної точки зору розглядав факт творення поезії певними особами, а в даному разі Срезневським, і видавання її за народну, поставивши це явище на певне історичне місце. Причому лише дослідники запримітили таке вільне поводження Срезневського з пам'ятками української народної творчості. Потреба висвітлити внутрішнє життя народу, а не лише зовнішньополітичні події при відсутності достатнього числа достовірних джерел примушувала романтиків, в тому числі Срезневського, вдаватися до безкорисливого наслідування і, в багатьох випадках, підробки народної творчості і письмових пам'яток.

Срезневський написав працю, присвячену історії Слобожанщини: «Історичний огляд громадянського устрою Слобідської України від часів заселення до перетворення в Харківську губернію», надрукований вперше в «Харьковских губернских ведомостях» в 1839 р.

Перший ранній період історичної творчості Срезневського закінчується восени 1839 р. в зв'язку з його поїздкою за кордон в наукову подорож по слов'янських країнах. Після повернення із-за кордону в 1842 р., одержання кафедри російської філології в Харківському університеті, а особливо після переведення на кафедру професора славістики в Петербурзький університет, замість померлого професора Прейса, Срезневського більше не цікавила ні українська історія, ні етнографія, ні література. Український романтизм швидко вивітрився у Срезневського. Він став займатися виключно слов'янською і російською філологією.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]