- •1.Поняття «Історіографія історії України»
- •2. Історичні праці о. М. Бодянського.
- •3.Мета курсу «Історіографія історії України».
- •4. Одеське товариство історії і древностей. А. О. Скальковський.
- •5.Предмет курсу «Історіографія історії України»
- •6.Гурток харківських романтиків. Ізмаїл Срезневський як історик України.
- •7. Завдання курсу «Історіографія історії України»
- •8. Археографічні видання. Київська комісія для розбору давніх актів.
- •9.Методологія курсу «Історіографія історії України»
- •12.Питання історії козацтва, Визвольної війни середини хvіі століттяу творах м. О. Максимовича.
- •14. М. Максимович – історик Коліївщини.
- •16. М. Костомаров – представник народницького напряму в українській історіографії.
- •17. Соціально-економічна і культурна основа історичних знань в Русі хі – хіі ст.
- •19. Південно-руські літописи хі-хіі ст., та їх місце в історіографії історії України.
- •20. Суспільно-політична, громадська діяльність та історичні погляди в. Б. Антоновича.
- •21. «Повість минулих літ» та її редакції.
- •23. Галицько-Волинський літопис як пам’ятка історіографії
- •24. Історичні погляди о. М. Лазаревського
- •26. Історична спадщина о. Єфименко
- •27. Західноруські літописи
- •28. Історична спадщина м. Драгоманова
- •29. Густинський літопис як пам’ятка історіографії
- •31. Українські літописи кінця XVI - початку XVII ст., та їх місце в історіографії історії України.
- •33. Мемуари XVI - першої половини XVII століть.
- •35. Козацько-старшинські літописи хvіі століття. Літопис Самовидця як історіографічна пам’ятка
- •36. Історія козацтва в дослідженнях д. І. Яворницького.
- •37. Монастирські літописи хvіі століття
- •39. «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Сафоновича
- •40. «Державницька школа» в новітній українській історіографії. В. Липинський. С. Томашівський
- •41. Історіографічна характеристика «Синопсиса»
- •42. Історіографія 30-40-х рр. Хх ст.. Заходи держави щодо українських істориків.
- •43. Суспільно-політична основа і загальні риси української історіографії XVIII ст.
- •45. Літопис Григорія Граб’янки.
- •47. Літопис Самійла Величка
- •49. Українська історіографія другої половини XVIII ст.
- •51. Історичні дослідження о. Рігельмана
- •53. Історична спадщина п. Симоновського
- •55. Мемуарна література XVIII ст..
- •57. Суспільно-політичні умови розвитку історичних знань в Україні наприкінці хvііі – 1 пол. Хіх ст.
- •59.Місце «Історії Русів» в українській історіографії.
- •61.Історичні дослідження Якова і Олександра Марковичів.
- •63.«Історія Малой Росії» д. М. Бантиш-Каменського
- •65. «Історія Малой Росії» м. А. Маркевича.
43. Суспільно-політична основа і загальні риси української історіографії XVIII ст.
Суспільно-політична основа і загальні риси української історіографії XVIII ст.
У XVIII ст. історичні знання розвивалися в умовах, коли Україна не становила єдиної цілісної державної території. З кінця XVII ст. визначився її поділ між Польщею та Росією, що тривав до кінця XVIII ст., аж до розподілу Речі Посполитої. Але, незважаючи на це, Київ та інші міста продовжували залишатися центрами національної культури, охоронцями багатих традицій українського народу, що знайшло своє відображення в народній творчості, а також в різних жанрах літератури, особливо історичної. Разом з тим історичні знання в цей період розвивалися в суперечливих, а під кінець XVIII ст. тяжких соціально-політичних умовах. Реакційна політика царизму гальмувала цей розвиток.
Реформи Петра І посилили панування кріпосницьких відносин в Україні, всі заходи царського уряду проводилися за рахунок тяжкої експлуатації селянства, яке мусило нести не лише панщину, а й державні повинності — військові постої, постачання продуктів і різних матеріалів для потреб тривалої Північної війни, будувати укріплені лінії, канали та ін. Петро І вживав жорстоких заходів проти опозиції в Україні, особливо після спроби І.Мазепи вирватися з-під руки царя і домогтися повної незалежності українських земель, крутими засобами принизив політичну роль старшини, позбавивши її автономістичного урядування шляхом скасування гетьманства і утворення Малоросійської колегії. Поступове введення російських самодержавно-кріпосницьких порядків сприяло безцеремонним засобам грабунку і експлуатації посполитих і козаків, загарбанню їх земель та поступового закріпачення.
Після приходу до влади в Росії Катерини II автономії Гетьманщини було завдано смертельного удару; в 1764 р. скасовано остаточно гетьманство і запроваджено чисто московські порядки. Протягом 1765-1797 рр. були проведені заходи по реорганізації адміністративно-територіального устрою Гетьманщини, його уніфікації до загально-російського, реформуванню українських військових частин, завершенню уніфікації українського права. В 1775 р. було ліквідовано Запорізьку Січ - останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України.
XVIII ст. характеризується масовими селянськими й козацькими рухами на всіх частинах поділеної території України. У 50-60-х рр. розгорнувся рух гайдамаків на Правобережжі, що здобув своє могутнє завершення у відомій Коліївщині 1768 р. В Галичині діяли загони опришків.
У зв'язку з новими явищами в суспільних, політичних і культурних відносинах змінюється характер та зміст історичних знань, що служили завданням епохи. Характерною рисою української історіографії XVIII ст. є той факт, що вона більшою мірою, ніж будь-які інші жанри літератури цього періоду, порвала з середньовічною схоластикою і стала галуззю, що служила виключно громадянським інтересам. Вже в XVII ст. окремі пам'ятки історіографії монастирського походження були лише віддаленим відгомоном давнього церковного літописання. Разом з тим XVII ст. знаменує його кінець. Взагалі літописання, як головний вид історичної літератури, під кінець XVII ст. втрачає своє значення. Воно поступається місцем історичним повістям і цілеспрямованому прагненню до розв'язання певного питання. Значне місце у виразі історичних поглядів освічених кіл старшинської інтелігенції займають також мемуари, або так звані діаріуші, та різного роду офіційні записки.
Отже, характерною рисою української історичної літератури XVIII ст. є те, що вона вийшла зовсім за межі монастирських мурів і цілком перейшла від церковних діячів до рук цивільних представників освічених кіл старшини. Історичні твори XVIII ст. можуть називатися старшинською історіографією, іноді непозбавленою народних рис, в силу багатьох джерел народного походження, якими користувалися історики.