43. Суспільно-політична основа і загальні риси української історіографії XVIII ст.

Суспільно-політична основа і загальні риси української історіографії XVIII ст.

У XVIII ст. історичні знання розвивалися в умовах, коли Україна не становила єдиної цілісної державної території. З кінця XVII ст. визначився її поділ між Польщею та Росією, що тривав до кінця XVIII ст., аж до розподілу Речі Посполитої. Але, незважаючи на це, Київ та інші міста продовжували залишатися центрами національної культури, охоронцями багатих традицій українського народу, що знайшло своє відображення в народній творчості, а також в різних жанрах літератури, особливо історичної. Разом з тим історичні знання в цей період розвивалися в суперечливих, а під кінець XVIII ст. тяжких соціально-політичних умовах. Реакційна політика царизму гальмувала цей розвиток.

Реформи Петра І посилили панування кріпосницьких відносин в Україні, всі заходи царського уряду проводилися за рахунок тяжкої експлуатації селянства, яке мусило нести не лише панщину, а й державні повинності — військові постої, постачання продуктів і різних матеріалів для потреб тривалої Північної війни, будувати укріплені лінії, канали та ін. Петро І вживав жорстоких заходів проти опозиції в Україні, особливо після спроби І.Мазепи вирватися з-під руки царя і домогтися повної незалежності українських земель, крутими засобами принизив політичну роль старшини, позбавивши її автономістичного урядування шляхом скасування гетьманства і утворення Малоросійської колегії. Поступове введення російських самодержавно-кріпосницьких порядків сприяло безцеремонним засобам грабунку і експлуатації посполитих і козаків, загарбанню їх земель та поступового закріпачення.

Після приходу до влади в Росії Катерини II автономії Гетьманщини було завдано смертельного удару; в 1764 р. скасовано остаточно гетьманство і запроваджено чисто московські порядки. Протягом 1765-1797 рр. були проведені заходи по реорганізації адміністративно-територіального устрою Гетьманщини, його уніфікації до загально-російського, реформуванню українських військових частин, завершенню уніфікації українського права. В 1775 р. було ліквідовано Запорізьку Січ - останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України.

XVIII ст. характеризується масовими селянськими й козацькими рухами на всіх частинах поділеної території України. У 50-60-х рр. розгорнувся рух гайдамаків на Правобережжі, що здобув своє могутнє завершення у відомій Коліївщині 1768 р. В Галичині діяли загони опришків.

У зв'язку з новими явищами в суспільних, політичних і культурних відносинах змінюється характер та зміст історичних знань, що служили завданням епохи. Характерною рисою української історіографії XVIII ст. є той факт, що вона більшою мірою, ніж будь-які інші жанри літератури цього періоду, порвала з середньовічною схоластикою і стала галуззю, що служила виключно громадянським інтересам. Вже в XVII ст. окремі пам'ятки історіографії монастирського походження були лише віддаленим відгомоном давнього церковного літописання. Разом з тим XVII ст. знаменує його кінець. Взагалі літописання, як головний вид історичної літератури, під кінець XVII ст. втрачає своє значення. Воно поступається місцем історичним повістям і цілеспрямованому прагненню до розв'язання певного питання. Значне місце у виразі історичних поглядів освічених кіл старшинської інтелігенції займають також мемуари, або так звані діаріуші, та різного роду офіційні записки.

Отже, характерною рисою української історичної літератури XVIII ст. є те, що вона вийшла зовсім за межі монастирських мурів і цілком перейшла від церковних діячів до рук цивільних представників освічених кіл старшини. Історичні твори XVIII ст. можуть називатися старшин­ською історіографією, іноді непозбавленою народних рис, в силу багатьох джерел народного походження, якими користувалися історики.