7. Завдання курсу «Історіографія історії України»

Завдання історіографії полягає в тому, щоб показати, як відбувалося нагромадження історичних знань, як розширювалося коло історичних понять і уявлень, як запроваджувалися у вжиток нові історичні джерела, що були доступні історикам певної епохи. Головне ж завдання цієї галузі науки полягає в тому, щоб показати, як розвивалися погляди дослідників на історичне минуле, показати, як у працях окремих істориків, в історичних напрямках та школах відображалися суспільні події, як ці події з'ясовувалися з соціальних позицій свого часу. Адже відомо, що історики певних епох і країн прагнули осмислити ті чи інші події у відповідності з їх розумінням явищ суспільного життя, у відповідності з їх світоглядом, який великою мірою залежав від своєрідності періоду і країни, в якій вони жили. Отже, предмет історіографії є складовою частиною історії суспільної думки певної епохи.

Завдання, перед яким стоїть сучасна українська наука, надзви­чайно складне й дуже важке. Бо, коли історики інших країн можуть, без особливих труднощів, зосередити свою увагу над дослідженням історичного минулого того чи іншого народу, то перед українською історіографією, крім об'єктивного висвітлення важливих життєвих процесів нашої Вітчизни, стоїть ще й друге завдання: спростувати хибно висвітлені історичні процеси українського народу, що їх тенденційно подавало, для своїх політичних інтересів, керівництво колишнього СРСР, а його наслідувала радянська історіографія. Наша сучасна історична наука повинна залучити до інтенсивної дослідної праці над історичним минулим українського народу науковців, які мають непохитну віру в нашу історичну правду, оперту на тверді та незаперечні основи. Адже представники сучасної російської історіографії всупереч історичним фактам і джерельним даним, не тільки продовжують висловлювати тенденційні твердження про спільне походження російського та українського народів від «єдиного кореня - древньоруської народності, яка створила древньоруську державу - Київську Русь», але й далі трактують історично-традиційну спадщину українського народу, як свою власну, тому перед нашою історичною наукою постає невідкладне завдання - розкрити цю тенденційну лінію і подати історичне минуле нашого народу в якнайбільш об'єктивному і правдивому світлі.

8. Археографічні видання. Київська комісія для розбору давніх актів.

Ще у XVIII ст. виникла необхідність вивчення джерел як основи історичної науки і розвитку історичних знань. На перших порах свого розвитку археографічні заняття були справою окремих осіб-аматорів, що захоплювалися збиранням і публікацією історичних документів.

Значну роль у справі розвитку історичної науки і зокрема праць над збиранням, розбором та впорядкуванням джерельного матеріалу відіграв відкритий у 1834 р. університет у Києві. Розгортання наукової та освітньої діяльності університету в умовах дедалі зростаючого інтересу до минулого краю само собою викликало потребу в археографічних і археологічних заняттях. Збільшилося число вчених Києва, які займалися науковими дослідженнями минулого краю. До них належав Максимович, Цих, Неволін, дещо пізніше Іванішев та ін. В університетському колі професорів були ширші наукові інтереси і значною мірою відмінніші цілі та нахили до вивчення минулого, ніж у представників духовно-академічної професури та церковних ієрархів, на зразок Болховитінова. Професорів університету приваблювали більше питання громадянської історії краю.

Значну роль у справі археографічних досліджень відіграв історичний альманах «Киевлянин», що видавався М.Максимовичем в 1840-1841 рр. Цей журнал висвітлював переважно історію Києва і його округи. Вчені Київського університету одержали підтримку від тодішнього цивільного губернатора І.І.Фундуклея, який згодом видав «Обозрение Киева в отношении к древностям» (1847 р.) та «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии» (1848 р.).

Широко розгорнута діяльність в справі археографічних і археологічних та взагалі наукових занять в галузі вітчизняної історії в першій третині XIX ст. поставила на порядок дня питання про об'єднання сил істориків для дальшої, успішнішої діяльності в напрямку вивчення історії так званого Південно-Західного краю. На порядок дня стало питання про утворення в Києві історичного товариства. Першу спробу в цьому напрямку зробив ще в 20-30-х роках Євгеній Болховитінов. Він намагався об'єднати любителів історії України в наукове коло на зразок гуртка Румянцева. Проте на перших порах не вистачало достатніх наукових сил, щоб виконати цей задум.

Утворення Київського університету само собою зробило новий крок в справі об'єднання наукових сил істориків, археографів та археологів, хоч тоді ще такого розгалуження в історичній науці не існувало. Для такого об'єднання багато сил доклав перший ректор університету М.О.Максимович. В 1835 р. утворився так званий Тимчасовий комітет для дослідження старовини.

В університетському гуртку вчених на самому початку 1840 р. виникла думка про утворення в Києві наукового історичного товариства, подібного до Московського товариства історії і древностей Російських. У цей же час в Україні утворилося Одеське товариство історії і древнЬстей.

Розгорнута наукова діяльність Московського товариства та заснування наукового товариства в Одесі сприяли ще більшому ентузіазму київських учених. Особливу активність у цьому напрямкові розгорнув М.Максимович, який склав проект статуту і записку на предмет клопотання перед урядом про відкриття у Києві Товариства історії і древностей. Ці клопотання були подані на ім'я уряду через київського генерал-губернатора Д.Г.Бібікова, якому тоді по суті належала вища влада в так званому Південно-Західному краї. Проект Бібікова був підтриманий і 31 травня 1843 р. надійшло височайше повеління про утворення при київському генерал-губернаторі Тимчасової комісії для розбору давніх актів. Так з'явилася у Києві офіційна урядова установа, монархічній діяльності якої були підкорені наукові інтереси по вивченню краю.

Офіційно установа називалася: «Временная Комиссия для разбора древних актов, Высочайше утвержденная при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе».

Комісія урочисто була відкрита 8 грудня 1843 р. і з цього часу фактично почала свою діяльність. До складу комісії ввійшли професори Київського університету М.Максимович, В.Домбровський, Н.Іванішев, а також так звані почесні члени комісії з високопоставлених урядових та вищих духовних чинів. Співробітниками комісії були вчитель Києво-Подільського повітового дворянського училища П.Куліш, викладач духовної академії С.Гогоцький, учитель гімназії П.Крижановський та ін.

Київська комісія розвинула широку археографічну і видавничу діяльність, наслідки якої при всій тенденційності підбору матеріалів, виявилися протилежними урядовій меті. З величезної кількості письмових джерел, знайдених членами її в державних, монастирських і приватних архівах та бібліотеках Правобережної України, Волині і частково Галичини, постали цікаві сторінки історії краю. В опублікованих документах в усій величі розкрилося минуле українського народу з його славними сторінками історії соціальної антикріпосницької і національно-визвольної боротьби. Всупереч бажанню уряду завдяки публікаціям документів яскраво вимальовувалась історія багатовікового національно-культурного життя українського народу.

Археографічні розшуки документів у містах і приватних володіннях Київщини, Поділля і Волині збагатили комісію нагро­мадженням величезного історичного документального матеріалу, який послужив основою для утворення Київського центрального архіву. Раніше, ще в 1844 р., на клопотання комісії було відкрито архів Чернігівського губернського правління з масою матеріалів з історії Лівобережної України.

У першій половині XIX ст. Київська комісія надрукувала чотири великих томи археографічних матеріалів, зібраних її членами і підготовлених до друку під назвою «Пам'ятників». Кожний том складається з трьох відділів. Перші відділи присвячені питанню про історію братств України в містах - Луцьку, Києві, Львові та ін. Про Луцьке братство матеріали зібрав і опублікував М.Максимович, про Київське і Львівське та взагалі про інші братства в Україні публікації зробив В.П.Чехович. У перших відділах «Пам'ятників», таким чином, опубліковані документи, що свідчать про національно-релігійну боротьбу населення українських міст проти унії.

У других відділах «Пам'ятників» опублікував документи соціальної історії України ХУ-ХУІ ст. Н.Д.Іванішев, який близько двадцяти п'яти років працював деканом юридичного факультету. Багато років він займав посаду ректора Київського університету і проводив велику археографічну роботу. В «Пам'ятниках» комісії він опублікував цінний матеріал з соціально-правових питань історії України, так звані акти про права та обов'язки землевласників і селян у 1490-1596 рр. Іванішев опублікував також одну з найцінніших пам'яток кріпосницьких відносин в Україні — «Устава на волоки» (1557 р.) та інші документи про історію селянства.

Тимчасова комісія опублікувала ряд невідомих до того часу українських літописів - Величка, Грабянки, Самовидця, збірки інших літописів, що стосуються історії України ХУІІ-ХУШ століть. У другій половині XIX ст. комісія продовжувала публікацію документів у вигляді величезного багатотомного корпусу «Архива Юго-Западной России» та ряду наукових монографій, розвідок і брошур з історії України.