3.Мета курсу «Історіографія історії України».

4. Одеське товариство історії і древностей. А. О. Скальковський.

Важливе місце в справі вивчення стародавньої історії Півдня України належить Одеському історичному товариству. Це товариство виникло і розвинуло свою наукову діяльність в силу практичних і наукових потреб вивчення та дослідження історії, географії і статистики новоосвоєного краю Півдня України, офіційно іменованого царським урядом Новоросією.

Ініціаторами створення товариства були археологи - градо­начальник Керчі І.О.Стемпковський, ад'юнкт Ришильєвського ліцею М.Н.Мурзакевич, Д.М.Княжевич, А.Я.Фарб, М.М.Кір'яков, одеський градоначальник А.І.Льовшин та ін. Найближчою своєю метою товариство ставило завдання - поширювати історичні і археологічні відомості про Південь України, збирати матеріальні, речові, письмові та усні залишки старовинних пам'яток, займатися розбором і дослідженням історичних джерел, які стосуються минулого цієї частини Російської імперії, готувати матеріал для видання синтезованої історії, також подавати вірні дані про його географію, статистику, ґрунтознавство тощо.

Політична діяльність Одеського товариства була пронизана ідеєю монархізму і підкорена завданню - обгрунтувати права і історичну закономірність царської Росії над новопридбаним у війнах з Туреччиною і Кримом краєм. Історичними дослідженнями товариство мало на меті умотивувати також правомірність ліквідації козацьких вольностей Запоріжжя і колонізацію Півдня України, яку провадив царизм протягом другої половини XVIII і першої половини XIX століття. Члени товариства, які були в більшості високопоставленими урядовими особами, виконували свої завдання з великим ентузіазмом і захопленням. Царський уряд щедро субсидував товариство матеріальними засобами.

На клопотання М.С.Воронцова Микола І призначив покровителем, а по суті наглядачем і ідейним натхненником товариства свого наслідника Олександра, майбутнього царя Олександра II. Статут товариства було затверджено в березні 1839 р., а урочисте відкриття його, з обранням керівних органів, відбулося 23 квітня того ж року.

Практична діяльність Одеського товариства історії і древностей почалася з кінця 1839 р. 4 лютого 1840 р. міська аристократія Одеси -царські сановники, купці, знатне духовенство — на своїх урочистих зборах під головуванням почесного президента Воронцова з захопленням вітало призначення Олександра «августійшим покровителем товариства». Тут же було заслухано кілька наукових повідомлень про старовинні документи, які стосуються історії Молдавії і Бессарабії. З цього питання доповідь зробив віце-президент товариства А.Струдза.

З нагромадженням великого матеріалу по історії, археології, етнографії, географії і статистиці краю виникла необхідність видавати систематичні наукові збірники. З 1844 р. товариство стало друкувати великі за обсягом і значні за своєю науковою цінністю «Записки имп. Одесского общества истории и древностей», які видавалися до початку Першої світової війни. їх вийшло в світ тридцять томів.

«Записки» Одеського товариства містили цінний дослідницький матеріал, розташований по трьох основних відділах. Перший відділ -археологія, історія, статистика і географія. Відділ другий являв собою збірку різноманітних матеріалів — доповіді, повідомлення, різного роду наукові записи тощо. Відділ третій, який мав назву «Смесь», містив у собі різні питання хронології, діяльності окремих осіб, повідомлення про давні надписи на речових пам'ятках—скелях, архітектурних спорудах, каменях, карти, плани міст і укріплень та ін. Товариство видавало, відповідно до своїх завдань, велику кількість історичної літератури.

Протягом другої половини ХГХ ст., особливо після відкриття в Одесі Новоросійського університету, в товаристві зібралися кращі наукові сили Півдня. До його членів, крім того, належали видатні вчені Москви, Петербурга, Києва, Львова та ряд науковців Західної Європи.

Головним підсумком діяльності Одеського товариства в галузі історії України в першій половині ХГХ ст. було нагромадження матеріалу і початок видання наукового органу «Записок». В 40-50-х роках їх було видано чотири великих збірники. Товариство видало також у цей час окремо «Историю о козаках Запорожских, соч. князя Мышецкого», за списком, що зберігався в бібліотеці президента товариства Д.М.Княже-вича. Видано «Зібрання стародавніх грамот і договорів Молдаво-Валахських господарів». Товариство надрукувало важливі матеріали під назвою «Запорожская старина». Воно опублікувало також археологічні дані — матеріали розкопок, зроблених на території Північного Причорномор'я, Криму і Північного Кавказу. У третьому томі «Записок» подано важливий з точки зору історіографії матеріал про знищення Запорізької Січі Катериною II в червні 1775 р., а також окрему працю про цю подію — «Устное сказание бывшего запорожца Никиты Коржа» (Одеса, 1842). Внаслідок розгортання археологічної діяльності товариства було відкрито історичний музей у Феодосії.

З діяльністю Одеського товариства історії і древностей та міста Одеси зв'язана творчість члена цього товариства Аполлона Олексан­дровича Скальковського (1808-1898).

А.О.Скальковський, син поміщика Київської губернії, народився у м.Житомирі, де й закінчив гімназію. Вищу освіту він одержав у Віленському університеті на відділі медицини, а пізніше перейшов на юридичний факультет Московського університету, який закінчив з ступенем кандидата у 1828 р.

Після закінчення навчання Скальковський став працювати в Одесі в канцелярії генерал-губернатора кн. М.С.Воронцова, на посаді директора і головного редактора Статистичного управління. Спеціальної історичної освіти Скальковський не мав, а став істориком в силу обставин, в які він потрапив у Одесі. Кн. Воронцов був зайнятий в цей час тією великою роботою з історико-археологічних, географічних і статистичних занять, що підготувала умови для утворення в Одесі наукового центру—Одеського товариства історії і древностей. Він доручив Скальковському займатися місцевою археологією і статистикою. В зв'язку з успіхами, яких досяг у цьому напрямку Скальковський, він був прийнятий на одному з перших засідань дійсним членом Одеського товариства історії і древностей, а незабаром Товариства сільського господарства Південної Росії в Катеринославі.

Скальковський багато подорожував по так званому Новоро­сійському краю, впорядковував і вивчав архівні матеріали. В Катеринославі в казенній палаті він знайшов і врятував від загибелі величезну кількість цінних з наукової точки зору паперів Війська Запорізького, які були зовсім занедбані, а багато з них були вже напівгнилими. Подібну роботу по впорядкуванню архівів і збиранню історичних джерел Скальковський провадив у інших містах Півдня. Внаслідок цих занять з'явилися праці Скальковського з ряду проблем історії Південної України - «Хронологічний огляд історії Новоросійського краю», з історії Одеси та ряд дрібних статей. Архівні матеріали Запоріжжя лягли в основу написання праці - «Історія Нової Січі або останнього коша Запорозького» (Одеса, 1841). Фактично це була перша і водночас повна документальна розвідка, яка не мала скільки-небудь цікавих попередників. Заслуга А.Скальковського полягала в постановці теми історії запорізького козацтва як окремо вартої уваги дослідників. Крім того, якщо раніше офіційному трактуванню козацтва як явища протистояла лише народна пам'ять, то з появою «Історії Нової Січі...» на документальній підставі розкривалась історична роль Запорізької військової громади. А.Скальковський ввів до наукового обігу велику кількість архівних джерел, переважно ним же відшуканих і збережених від повної втрати. Домінуюче місце серед використаних ним джерел займає архів Запорізької Січі, документи якого охоплюють останній період її існування. А.Скальковський використав також родинні архіви польських і українських магнатів Правобережної України, можливість доступу до котрих з'явилася після придушення царизмом польського національно-визвольного повстання 1830-1831 рр. проти панування Російської імперії. Переважно це документи, пов'язані з гайдамацьким рухом в Україні з участю запоріжців, - приватне листування, скарги, реєстри пограбованого ними в панів майна. Крім опублікованих і архівних документальних джерел, А.Скальковський широко вживав у своєму дослідженні нарративи-оповіді та усну народну творчість.

А.Скальковський вводить джерела до наукового обігу двояким чином — бере з них свідчення, які характеризують життя запорізького козацтва, та якомога повніше наводить уривки з документів, а то й подає їх повністю. Крім того, в третій частині твору вміщено додатки, які складаються з 12 документів, двох вибірок із документів Січового архіву і карти земель, або вольностей Війська Запорізького низового в 1770-х рр. У додатках вміщено також окремі універсали Б.Хмельницького запоріжцям,сеймову постанову про збудування фортеці Кодак, царські грамоти кошовому І.Сірку, опис кордонів запорізьких володінь (1764 р.) та ін.

Оскільки історія Запорізької Січі ще тільки починала розроблятись у вітчизняній історіографії, вміщені в працях А.Скальковського документи (іноді вони природно вплітаються в текст авторської розповіді), з одного боку, сприяли підвищенню ступеня достовірності зображення історії Запоріжжя, з другого — розширювали джерельну основу для істориків Запоріжжя наступних поколінь. Саме спроба автора через залучення різноманітних джерел об'єктивно змалювати побут і устрій Запорізької Січі значно збільшувала довіру до авторських суджень. І саме тому на нього часто посилаються пізніші дослідники історії Запорізькою краю. Часто посилаються на нього Д.І.Яворницький в «Історії запорізьких козаків», Н.Д.Полонська-Василенко в «Колонізації півдня України. 1750-1775 роки». Це зовсім не означало, що вони з усім погоджувалися, але відносились до його праці з належною увагою, як до серйозного дослідження.

У структурному відношенні «Історія Нової Січі...» складається з трьох частин. З них перша дає загальне уявлення про походження козацтва, територію його розселення, військово-адміністративний устрій та судочинство, господарство, побут, звичаї козаків. Друга та третя частини - хронологічно послідовний виклад подій від 1709 (оглядово -з 1500 р.) по 1828 р., коли завершується історія Задунайської Січі. Тут фактично маємо військово-політичну історію Запорізької Січі і пов'язані з нею питання боротьби запоріжців за свої землі проти натиску царизму.

«Новоросійські степи ще не мали свого історика» -так почав свою «Записку», подану графу М.С.Воронцову в 1834 р., службовець Одеського статистичного відділення А.О.Скальковський. Йому судилося стати таким істориком південних степів та їх жителів. Доля відміряла йому довге життя і відвела помітне місце в історіографії України, зокрема Запорізької Січі. Але оцінки наукової діяльності були різними протягом півтора століття. У редакційній замітці з приводу 90-літнього ювілею А.Скальковського, вміщеній в журналі «Киевская старина» (1898, січень), він названий «маститим істориком Запорожжя і Новоросії». Високу оцінку науковій діяльності А.Скальковського дали член Одеського товариства історії та старожитностей історик О.Маркевич та визначний український історик професор Д.Дорошенко. Після жовтневого перевороту 1917р. оцінки поглядів А.Скальковського не були усталеними - від позитивних визначень його внеску в дослідження історії Запорізької Січі і розвиток історичного краєзнавства (М.Рубінштейн, Б.Греков, Г.Швидько) до різконегативних в загальних історіографічних працях, енциклопедичних статтях та історіографічних вступах до праць з історії Південної України (Марченко М.І. Українська історіографія (з найдавніших часів со середини XIX ст.) - К., 1959. -С179-182; Радянська енциклопедія історії України. - К., 1972. - Т.4. -С.104-105).

Відсутність серйозного дослідження наукової спадщини А.Скальковського й аргументованої оцінки його поглядів вимагає більш детального висвітлення життя і творчості цього історика, етнографа, економіста, статистика, письменника і публіциста.

Українською мовою «Історію Нової Січі...» перекладено через 150 років після виходу у світ першого видання.