3. Соціальна функція монастирів

Провідну роль у наданні соціальної допомоги і підтримки ну­жденним відігравали у цей час чернечі ордени християнської церк­ви - товариства людей, які добровільно зреклися всіх світських благ і мають за мету служіння ідеалам, досяжним лише через самозре­чення і віддалення від загалу. Як особливі установи.християнські монастирі з'являються у IV ст. Суттєві зміни в устрій монастирсь­кого життя вніс у VI ст. Статут Бенедикта Нурсийського, в якому значне місце належало фізичній праці й читанню. Останнє мало особливо важливе значення, бо започатковувало наукову діяльність ченців. Орден бенедиктинців широко розгорнув свою діяльність з кінця VI ст. і став могутньою цивілізуючою силою. В ХІ-ХНІ сто­

літтях чернечі ордени поділилися на два основні типи. Традиційні ордени, у тому числі бенедиктинці, мали за мету служіння Богові молитвою, казанням, дотриманням обітниць. Оновлені ордени (ан- тоніни, тамплієри, іоаннити та ін.) ставили на перше місце практи­чні цілі - догляд хворих і поранених, охорону прочан, а також виз­волення силою зброї Святої землі.

Важливим явищем стало виникнення в ХІ-ХИ століттях «жеб­рацьких» чернечих орденів, таких як ордени францисканців, домі­ніканців, премонстратів, картезіанців і цистеріанців, що зводили бідність до ідеалу і протиставляли себе ченцям традиційних орденів (таких, як бенедиктинці), більш світських, які володіли величезни­ми скарбами. Найбільшої популярності серед незаможних набули проповіді добровільного жебрацтва, викладені в «Правилах життя» знаменитим проповідником Франциском Ассизським (1182-1226). Франциск засуджував гроші, торгівлю і надмірні матеріальні блага, що недоброзичливо сприймалося багатьма представниками духів­ництва. Проте папа Інокентій III, враховуючи вплив його пропові­дей на населення, схвалив пропозицію щодо створення спеціально­го чернечого ордена францисканців, який було засновано в Італії 1207 р. Щоправда, в статуті нового ордена радикальні «Правила життя» було значно пом'якшено - не відкидалося володіння май­ном, фінансові оборудки та ін. Це був перший орден старцюючих (жебракуючих) ченців-міноритів (менших братів), які селилися в передмістях серед бідного люду, щоб розділити з ним його долю і краще знати його проблеми (другим став орден домініканців в Іспа­нії в 1215 р.) Невдовзі францисканці з'являються в таких багатих містах, як Аугсбург, Регенсбург, Зальцбург. Монастирі ордена утворюються в Англії, Франції, Іспанії та інших країнах.

с..

Неоціненною була допомога монастирів голодуючим у невро­жайні роки. Вони мали за обов'язок годувати голодуючих, одягати їх і надавати тимчасовий притулок. У кожному великому абатстві (католицькому монастирі) були спеціальні служби роздавання ми­лостині і надання гостинності, а також дві посадові особи, які вико­нували ці обов'язки. У цистиріанському ордені особою, що розда­вала милостиню, був привратник, і в його келії біля монастирської брами завжди мав зберігатися запас хліба, щоб роздавати його нуж­денним. Під час голоду 1217 р. абат Цезарій Гейстербахський у

і іннй «Хроніці» відзначав, що був день, коли милостиню біля брами ІІш о абатства отримали 15 тис. голодуючих. Усі дні перед жнивами, коїш дозволялося скоромне, забивали бика, смажили м'ясо з овоча­ми і годували голодних. Під час посту роздавали хліб та овочі.

11е стояли монастирі осторонь і під час гострих у середньовіччі епідемій. Згадані вище епідемії «лихоманки» породили особливий культ, який прислужився до заснування нового типу чернечих ор­денів - госпитальєрів. Почалося з того, що під час епідемії 1070 р. у французькій області Дофине було оголошено, що мощі святого Атонія, які зберігалися в абатстві його імені, виліковують «лихо­манку», а «священний вогонь», що «спалював» хворих, стали нази­вати антоновим. Філії цього абатства знаходилися навіть в Угорщи­ні та Святій землі. Антоніни (або антоніти) приймали в своїх абатс- і нах-шпиталях хворих, а шпиталь в абатстві св. Антонія отримав назву «шпиталю калік». Засновником ордена був легендарний про­мов ідник Фульк, який прославився своїми гнівними викриваннями нихварів, що скуповували продовольство під час голоду.

Спеціально задля опікування прокаженими було створено ор­ден св. Лазаря (звідси - лазарети), який утримував лепрозорії. Гла­вою цього ордена міг бути обраний лише хворий на лепру. Про масштаби діяльності ордена говорить те, наприклад, що в XIII ст. у Західній Європі налічувалося принаймні 19 тис. лепрозоріїв. У самій лише Франції їх було близько 2 тисяч, і французький король Людовик VIII (1187-1226) заповів кожному з них по 100 су. В Анг­лії та Шотландії з їхнім півторамільйонним тоді населенням було відкрито в XII ст. 220 лепрозоріїв.

Під час епідемій чуми велику підтримку населенню надавали монастирі, які перетворювалися на центри розподілу милостині. Гак, у 1355 р. в м. Любек милостиню отримали 19 тис. осіб, коли населення міста становило 22-24 тисячі. Роздаванням хліба в Родезі, організованим місцевим братством, було охоплено 6 тис. осіб при населенні міста 5 тис. осіб. У братстві Сан-Мішель (Флоренція) милостиню роздавали 5-7 тис. осіб на рік при населенні міста бли­зько 17 тисяч, у тому числі регулярно отримували милостиню до тисячі осіб. Роздавали милостиню у заздалегідь визначені дні, які були добре відомі в окрузі, для того щоб нужденні могли приходити і з віддалених місць.

Розподілом милостині благодійна діяльність монастирів не об­межувалася, ще одним напрямком їхньої соціальної роботи була постійна допомога нужденним через монастирські шпиталі. На­приклад, шпиталь Святого Духа в Кельні утримував 1403 р. до 400 жебраків кожного тижня, крім тих, що постійно проживали в цьому шпиталі. Протягом XV і XVI століть цей напрямок роботи монасти­рів зберігався і розширювався. Хроніка свідчить, що у згаданому монастирі в 1475 р. шпиталь щоденно розподіляв милостиню вже серед 700 жебраків. Монастирські шпиталі надавали також нічліг прочанам, що потрапили в біду. Центральні шпиталі було створено в Бреско (1447 р.), Мілані (1448 р.) і Бергамо (1449 р.). Вони поєд­нували цілу низку церковної доброчинності: так звані «благочестиві банки» надавали допомогу біднякам перед домаганнями лихварів, релігійні братства утримували немічних бідаків, а парафіяльні свя­щеники намагалися підтримувати нужденних.

У Венеції 1528 р. було засновано одночасно аж чотири шпиталі для жебраків, в яких вже за півмісяця перебувало близько 1 тис. осіб, які отримували від церкви хліб, суп і вино. Чисельність клієн­тів цих шпиталів постійно зростала, хоч в умовах епідемії така ску­пченість людей призводила до миттєвого поширення хвороби. Тому вже до кінця першого місяця тут померло близько 290 осіб, а протя­гом наступних півроку - ще 1850 людей. Проте згадана практика концентрації допомоги при монастирях вже у XV ст. стала зага- льнопоширеною в більшості європейських країн.

Але інколи розгорнута монастирями благодійницька діяльність виходила, мабуть, за межі необхідного - її критики відзначали, що щедра милостиня мала деморалізуючий вплив і спонукала до не­робства. У зв'язку з цим наприкінці XIV ст. робляться перші спроби встановити світський контроль у поєднанні з духовною владою за діяльністю шпиталів. Спеціально створені комісії (наприклад, у Мілані) мали за мету виявити і скласти списки жебраків та немічних бідняків, а також влаштувати для них приміщення в шпиталях.