4. Соціальні служби для молоді та дітей

Загальна криза українського суспільства торкнулася, безумов­но, і молоді. Для того, щоб допомогти молодим людям вижити у складних соціально-економічних умовах, уряд України з моменту її проголошення незалежною державою провадить певні заходи, затверджує програми, створює відповідні структури для під­тримки та допомоги молоді.З метою втілення у життя державної політики стосовно молоді та дітей було створено Міністерство у справах сім'ї та молоді,перетворене 2000 р. у Державний комітет з такою ж назвою. Теоретичне забезпечення цієї політики розробляє Український науково-дослідний інститут проблем молоді. Створено спеціальні соціальні служби для молоді (ССМ) на обласному, місь­кому та районному рівнях. Від 1991 р. і до початку 1999 р. їх було утворено вже по всій країні - 457, ще 263 планувалося відкрити 1999 року.

Юридичносистему соціальних служб для молоді було закрі­пленоу «Декларації про загальні засади державної молодіжної по­літики в Україні» та Законі України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні». Затверджено і відпові­дне Типове положення. Метою цієї системиє створення умов для позитивної соціалізації (залучення до системи суспільних відносин) молоді. Зміст її роботи,за визначенням Українського державного центру соціальних служб для молоді, полягає у:

• наданні соціальної, психологічної, правової, освітньої та будь- якої іншої підтримки молоді;

• допомозі реалізовувати право молоді на повноцінне життя;

• прищепленні навичок соціально схвальної поведінки;

• навчанні адаптуватися правовими засобами до сучасного світу.

Пріоритетними напрямками діяльності центрів ССМ є:

• соціальна підтримка молодої сім'ї (у 1998 р. в Україні діяли 463 такі програми);

• соціальна робота з молод дю жіночої статі;

• соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків (у 1998 р. діяли 303 такі програми на регіо­нальному рівні);

• профілактика негативних явищ у молодіжному середовищі;

• сприяння працевлаштуванню і вторинній зайнятості молоді;

• соціальна підтримка дітей та молоді з особливими потребами (у 1998 р. реалізовувалося 404 такі регіональні програми);

• соціальна робота з допризовною та призовною молоддю, війсь­ковослужбовцями та членами їхніх сімей, службовцями за при­зовом, молоддю, яка звільняється з лав Збройних сил України;

• служба «Телефон довіри» (діють 104 спеціалізовані служби).

Проте економічне становище країни ще не даваломожливості

відповідним чином фінансувативиконання поставлених перед центрами ССМ завдань, реалізувати їхнє гасло «Дійти до кожної молодої людини», тому постає проблема розвитку громадських мо­лодіжних об'єднань. Таких, які за відповідної законодавчої підтри­мки молодіжних ініціатив могли б самостійно створювати матеріа­льно-технічну базу для своєї діяльності, зокрема для реалізації соці­альних програм.

Однією з найболючіших соціальних проблем останнього деся­тиріччя було зростання кількості дітей-сиріті так званих «соціа­льних сиріт»(«дітей вулиці»), притому, що форми опіки над дітьми залишалися практично незмінними з радянських часів. Крім згаданих вище 58 будинків-інтернатів Міністерства праці та соціальної полі­тики, в яких на початок 1998 р. утримувалося 8121 дитина, в Україні діяли 39 шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків (на утриманні 10723 дитини); 50 дитячих будин­ків (на утриманні 4076 дітей) Міністерства освіти, а також 43 будин­ки дитини (4620 дітей) Міністерства охорони здоров'я.

У багатьох регіонах України проблема соціального сирітства стає надзвичайно гострою.Тому 1997 р. з ініціативи Міністерства у справах сім'ї та молоді Кабінет Міністрів затвердив «Типове по­ложення про притулок для неповнолітніх служби у справах непов­нолітніх». Зазначені вище притулки для неповнолітніх і кімнати тимчасового перебування надали протягом 1997 р. допомогу майже 11 тис. дітей. Проте створена мережа державних стаціонарних уста­нов не забезпечувала задоволення потреб та інтересів дітей, не було відпрацьовано законодавство щодо нових шляхів розв'язання про­блем знедолених дітей.