3. Соціальне обслуговування населення

Система соціального обслуговування в Україніє важливим елементом соціального захисту певних груп населення, передусім самотніх людей похилого віку та інвалідів. Засади і порядок при­значення і нарахування пенсій залишилися в основному радянські, хоч виділена була серед пенсіонерів нова «номенклатура» - держа­вні службовці, чиновницький апарат нової влади. Якщо розмір пен­сії усіх інших громадян становить близько 35% від їхнього серед­нього заробітку перед виходом на пенсію, то держслужбовці отри­мують до 90%. Крім цього, лише їм у момент виходу на пенсію ви­плачують грошову допомогу у розмірі 12 посадових окладів. Завдя­ки цьому розмір пенсії деяких держслужбовців сягає понад 1200 грн./міс., а трудова пенсія за віком (2000 р.) була в межах 46- 80 грн./міс., дитина-інвалід отримує від держави соціальну пенсію в середньому на рівні 37 грн./міс. З 2000-го року за порядком нараху­вання пенсій наближені були до держслужбовців наукові працівни­ки, що мають вчені ступені і звання.

У системі ж соціального обслуговування протягом останнього десятиріччя відбулися значні зміни.Окрім традиційних будинків- інтернатів, тобто стаціонарних закладів, наприкінці 80-х років почали з'являтися так звані територіальні центри- напівстаціонарні та нестаціонарні заклади. У 1997 р. були затверджені «Типове положен­ня про територіальний центр з обслуговування одиноких непрацезда­тних громадян похилого віку та інвалідів» і «Типове положення про відділення соціальної допомоги». Це дало змогу розширити спектр послуг, що надаються самотнім громадянам похилого віку.

Збільшилася і кількість клієнтівсоціальних служб. Це пов'язано як з демографічними змінами в суспільстві, погіршенням стану здоров'я та фінансового стану літніх людей, так і з перегля­дом критеріїв надання різних видів допомоги. Правове регулю­вання соціального обслуговуваннявідбувається відповідно до Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціально­го захисту», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», а також Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Під впливом фахівців Заходу із соціальної роботи,різномані­тних європейських та американських проектів, а також з появою в Україні соціальної роботи як фахової діяльності почали розвиватисяпринципово нові для країни соціальні служби та надаватися нові соціальні послуги.

Але, разом з цим, різке скорочення фінансування соціаль­них програмне дає змоги говорити про позитивну динаміку розви­тку соціальних служб за останні роки.

Саме згадані вище територіальні центри і відділення соціальної допомоги вдома домінують за останні роки у наданні послуг літ­нім людямчерез державні органи соціального захисту. Кількість цих закладів постійно збільшується (понад 30 одиниць щороку).

Територіальні центри приймають на обслуговуванняпенсіо­нерів, інвалідів І та II групи незалежно від віку, самотніх непрацезда­тних громадян та інших соціальне незахищених громадян (далі - непрацездатні громадяни), які потребують соціально-побутової та медико-соціальної допомоги, на підставі картки медичного огляду, акта обстеження матеріально-побутових умов, проживання та особис­тої заяви. До числа самотніх непрацездатних громадян при цьому зараховують громадян, які не мають родичів, зобов'язаних за зако­ном їх утримувати. У деяких центрах почали обслуговувати багатоді­тні сім'ї та дітей-інвалідів (наприклад, хворих на ДЦП).

За даними Міністерства праці та соціальної політики, органами соціального захисту виявлено і взято на облік (19Р7 р.) 637 тис. са­мотніх непрацездатних громадян та інвалідів, які потребують соціа­льної допомоги, з них 543 тис. осіб за висновками лікарів потребу­ють соціально-побутової допомоги вдома. Для організації обслуго­вування цих людей у кожному районі і місті створена мережа служб з організації соціально-побутового обслуговування. На початок 1998 р. в Україні діяло 530 територіальних центрів і 890 відділень соціальної допомоги, які обслуговували понад 500 тис. клієнтів.

У державній системі соціального обслуговування працює май­же 37 тис. соціальних працівників,які переважно не мають спеці­альної освіти, але вже впроваджуються короткотермінові навчальні програми для підвищення кваліфікації цих працівників. У навчаль­них закладах розпочато підготовку фахівців зі спеціальності «Соці­альна робота».

Типовим положенням про територіальний центр передбачено надання майже 40 видів різних послуглюдям похилого віку, у тому числі:

• придбання продуктів харчування та медикаментів;

• приготування їжі;

• виклик лікаря;

• прання білизни та прибирання житла;

• доставка палива й сплата комунальних платежів;

• допомога в обробітку присадибних ділянок;

• оформлення документів на отримання субсидії;

• влаштування до будинку-інтернату, пансіонату тощо.

У територіальному центрі можуть бути такі відділення:

• відділення соціальної допомоги вдома;

• відділення соціально-побутової реабілітації;

• відділення медико-соціальної реабілітації;

-стаціонарне відділення для тимчасового та постійного про­живання самотніх непрацездатних громадян;

- відділення з організації надання грошової та натуральної ад­ресної допомоги (відділення гуманітарної допомоги).

У маленьких містах та в сільській місцевостіпрактично не­має системи комплексного обслуговування підопічних. Усільській місцевості соціальними працівниками базового рівня надаються лише окремі видй допомоги.

У дерзкавній системі соціального обслуговування функціонує (1998 р.) -також 276 будинків-інтернатів на 54,7 тис. місць,з них лише 105 збудовані за типовими проектами, решта - розташовані у пристосованих приміщеннях. Вважається, що громадяни похилого віку утримуються у них на повному державному забезпеченні, включаючи цілодобове отримання медичної допомоги. Підопічним виплачується 25% від призначеної їм пенсії. При інтернатах створе­но 252 навчально-виробничі майстерні з метою сприяння соціальній адаптації підопічних.

Із загальної кількості інтернатних закладів 73 (15656 місць) на­лежать до будинків-інтернатів загального типу, 13 (2651 місце)-до пансіонів, 3 (325 місць) - до спеціальних будинків-інтернатів, 145 (29352 місця) - до психоневрологічних інтернатів, 58 (9646 місць) - до дитячих будинків-інтернатів.

Але будинки-інтернати залишаються (як і за радянських часів) непрестижними, небажанимидля старезних громадян. Про це свідчить той факт, що майже 8 тис. місць (14%)навіть у теперіш­ній скрутній соціально-економічній ситуації у них незайняті.Це наслідок того, що інтернати фінансуються державою лише на 30- 50% від потреби (яка теж розрахована за досить скромними норма­ми). Цьому сприяє обов'язкова умова, що при влаштуванні до бу- динку-інтернату для громадян похилого віку підопічні зобов'язані передати свою квартиру державі, а це робить неможливим повер­нення з інтернату додому. До того ж в інтернатах недостатня увага приділяється соціальній роботі з літніми людьми (її морально- естетичним та психологічним аспектам).