1. Біографічна довідка про Митрополита Андрея ШептицькогЬ

Духовний пастир Української греко-католицької церкви і всієї галицької гілки нашого народу з 1901 по 1944 рік Митрополит Га­лицький, Архієпископ Львівський та Єпископ Кам'янець- Подільський Андрей Шептицький був, без сумніву, найвидатнішим діячем української національної церкви XX століття, найяскраві­шою особистістю серед українців цього періоду. Рушійною силою його життя була велична ідея з'єднання України і всього Сходу Європи в єдину християнську церкву. Але діяльність його виходила далеко за межі архіпастирських обов'язків. Будучи великим патріо­том України, Митрополит Андрей надихав українців на боротьбу за незалежність, відстоював їхні права перед австро-угорською, росій­ською, польською, радянською, німецькою окупаційними владами. Повсякденно дбав про збереження і розвиток української культури і мови, про народну освіту і формування української інтелектуальної

еліти. Неперевершеною була і благодійницька діяльність Великого Митрополита.

Народився майбутній Митрополит граф Роман Марія Алексан- дер Шептицький 29.07.1865 р. в родовому маєтку Прилбичі на Львівщині і був одним із семи синів Івана (Яна) та Софії (з роду Фредро) Шептицьких. Рід Шептицьких - найстаріша українська боярська родина, грамоту на право земельного володіння якій 1284 р. видав син короля Данила Галицького - Лев Данилович. Представники цього роду обіймали високі військові, державні, цер­ковні посади спочатку в Галицькій, а пізніше у Польській, Австрій­ській державах. Досить сказати, що з цього роду вийшли три като­лицькі митрополити XVIII століття.

Батько Митрополита Андрея був галицьким послом (депутатом) до Австрійського парламенту. Батьком Софії Шептицької був поль­ський письменник граф Александер Фредро, пам'ятник якому у Львові стояв до 1939 р. У родоводі Андрея Шептицького простежу­ється зв'язок з польським королівським родом Собєських, австрійсь­ким цісарським родом Стюартів, з королями Італії, Португалії, Сар­динії. І навіть дружина Наполеона І Бонапарта австрійська принцеса Марія була далекою родичкою Шептицьких-Фредрів. Рід Шептиць­ких, починаючи з XVIII ст., поступово спольщується.

Зрозуміло, що високий соціальний статус представників родини Шептицьких, їхня патріотична діяльність не залишалися поза увагою всіляких окупантів. У 1914 р. царський уряд, тимчасово окупувавши Галичину, одразу ж розпочав репресії проти українців та українства. Розуміючи велич Митрополита Шептицького та його вплив на народ, його заарештовують і висилають до Росії, де утримують у в'язницях Суздаля та Ярославля 2,5 року. У 1939 р. радянські «визволителі» розстрілюють у родовому маєтку - Прилбичах - наймолодшого брата Митрополита графа Лева разом з дружиною, яка не хотіла розлучи­тися з чоловіком після оголошення йому смертного вироку. Під час німецької окупації Польщі від куль гестапо гине 1940 р. ще один брат Митрополита Андрея - Александер. Третього брата - Казимира (о. Климентія), ігумена Унівського монастиря, який під впливом Митро­полита також повернувся до східного обряду, - було замордовано приблизно 1950 р. у страшній радянській Володимирській в'язниці одночасно із сотнями інших греко-католицьких священнослужителів.

І тільки смерть (1 листопада 1944 р.) врятувала Владику Андрея від сибірської хресної дороги, якою пройшов його наступник, виходець із Тернопільщини Йосиф Сліпий.

Призначення своє юний Роман Шептицький зрозумів дуже ра­но, бо ще десятирічним хлопчаком заявив батькам, що буде свяще­ником. З відзнакою закінчив гімназію в Кракові. Відбував одноріч­ну повинність в австрійських уланах, але змушений був перервати службу через травму (падіння з коня) і хворобу, яка вже не полиша­ла його до кінця життя. Навчався на правничому факультеті Краків­ського університету, де одержав 1888 р. вчений ступінь доктора права. Під час навчання, після подорожі до Києва 1887 р. визріло рішення піти до василіанського монастиря, повернутися до праді­дівського (східного) обряду і українських коренів. На це благосло­вив його папа Лев XIII, якого він відвідав у Римі.

Рішення юнака зустріло категоричний спротив батька, який спочатку планував Романові військову кар'єру¹, а пізніше наполягав на кар'єрі правника і залишився переконаним римо-католиком. Але підтримала рішення сина мати, дуже релігійна жінка. Добре усвідо­млював важкість обраного шляху сам Роман, бо говорив матері пе­ред вступленням до монастиря: «Я докладно знаю, що мене чекає: поляки будуть вважати мене за русина, а русини за поляка. Але Бог кличе, треба йти». Слід пам'ятати, що рішення це приймає молодий, освічений і талановитий польський аристократ, якому будь-яка кар'єра в Австро-Угорській державі (в тому числі і в римо- католицькій церкві) була практично гарантована, аж ніяк не з кон'юнктурних міркувань. Бо ж переходив він з панівної у цій дер­жаві римо-католицької конфесії до конфесії «хлопської», що по­стійно піддавалася утискам і гонінням з боку поляків, яким фактич­но належала місцева влада у цісарській частині Польщі та Галичині і за часів Австро-Угорського цісарства.

У 1888 р. Роман Шептицький постукав у двері Василіанського монастиря у Добромилі, а наступного року закінчив новіціат, склав чернечі обіти й дістав ім'я апостола Андрея. Направлений був до Кракова на богословські студії. Як зразковий чернець, виконуючи всі накази чернечого життя, завершив богословські і філософські студії другим і третім докторатом. У 1892 р. висвячений у священи­ки, а вже 1899 р. - на єпископа Станіславівської єпархії. Півтора року пізніше (січень 1901 р.) стає Митрополитом Галицьким, Архі­єпископом Львівським та Єпископом Кам'янець-Подільським і обі­ймає цю посаду до своєї смерті 1.11.1944 р.

Позбавлений з 1931 р. внаслідок важкої хвороби можливості рухатися, фізично немічний, Митрополит Андрей до кінця днів сво­їх залишався надзвичайно активним і діяльним. Його могутній інте­лект і незаперечний авторитет у народі й Вселенській католицькій церкві викликали острах і повагу навіть у найлютіших ворогів України. Незважаючи на сміливі виступи Митрополита проти реп­ресій нацистських і більшовицьких окупантів у Галичині, ані перші, ані другі не насмілилися його заарештувати або заборонити його діяльність. Московська влада дозволила влаштувати йому велича­вий похорон за участі всього українського духівництва, тисяч вір­них, а також духівництва вірменського, польського та російського православного. А кривавий кат українського народу Сталін, як не дивно, передав через М. Хрущова вінок квітів.

Усе життя митрополита Шептицького може бути прикладом і доказом надзвичайно великої ролі особистості в історії. Перетво­рення денаціоналізованої біомаси, якою були західні українці май­же до кінця XIX ст., на народ з високим рівнем національної само­свідомості й патріотизму, а Галичини - на український П'ємонт - значною мірою заслуга Великого Митрополита, плід його 45-річної душпастирської єпископської і митрополичої діяльності.

Враховуючи надзвичайність особи Митрополита Андрея Шеп­тицького та його заслуги перед церквою і народом, з ініціативи ар­хієпископа Івана Бучка 1958 р. розпочався процес його канонізації. Процес цей довготривалий і включає чотири фази. Зараз він перебу­ває у другій, найскладнішій фазі - перевірки доказів святості прете­ндента. На жаль, процес іде дуже мляво з багатьох причин. За ра­дянських часів усі архіви греко-католицької церкви було конфіско­вано і доступ до них закрито. Це не давало можливості швидко про­вести першу фазу канонізації - інформативну (збирання необхідних матеріалів), по закінченні якої кандидат стає Слугою Божим. Дру* у фазу намагалася загальмувати радянська влада, підкидаючи «комп- ромат» на Слугу Божогонавіть і через дипломатичні канали. Воро­жими до справи виявилися і поляки, які двічі намагалися зупинити процес. Крім цього, збирання і видання кількох десятків томів письмової спадщини Митрополита, необхідних для канонізації, потребує значних коштів.