6.Континентальний шельф і його правовий режим

Континентальний шельф (іноді його називають "епіконтинентальний пояс") визначається як морське дно і надра підводних районів, що прости­раються за межі його територіального моря уздовж природного продовжен­ня сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря (ст. 76 Конвенції 1982 р.).

Формула Конвенції є достатньо складною, але вона й утворювалася в складній обстановці, коли вимагалося поєднання інтересів прибережних держав, інших, насамперед суміжних і протилежних, держав, з недостатнім вивченням морського дна, а тому складністю вибору чітких критеріїв. У найбільш загальному вигляді можна сказати, що зовнішні межі континен­тального шельфу мають знаходитися не далі 350 морських миль від вихід­них ліній, від яких відміряється ширина територіальних вод, або не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати, яка являє собою лінію, котра єднає глибини у 2500 м (ст. 76 Конвенції). Дані про межі континенталь­ного шельфу за межами 200 миль від указаних вище вихідних ліній надає відповідна прибережна держава в утворену на основі Конвенції Комісію з меж континентального шельфу. Комісія дає прибережним державам реко­мендації з питань встановлення таких меж. Ці рекомендації є остаточними і для всіх обов'язковими. Комісія утворюється на підставі справедливого географічного представництва,

Інтерес до континентального шельфу визначається ресурсами, які є в ньому, насамперед значними запасами нафти, газу, кольорових металів. Поняття континентального шельфу вперше з'явилося в декларації прези­дента США від 28 вересня 1945 р., якою проголошувалася належність США природних ресурсів континентального шельфу, розташованого в межах відкритого моря, але прилеглого до узбережжя США.

Права прибережної держави на континентальний шельф не зачіпають правового статусу вод, які його покривають. Інакше кажучи, у водах, котрі покривають шельф, здійснюються всі свободи відкритого моря, в тому числі й насамперед свобода судноплавства, так само як і право прокла­дення кабелів і трубопроводів на самому шельфі, з урахуванням інтересів держави, якій належить шельф.

Оскільки на континентальному шельфі існують два види режиму: один – в межах 200-мильної зони, інший – за її межами, права інших держав у цих районах визначаються по-різному. На шельфі в межах 200-мильної зони прибережна держава має право самостійно визначати обсяг прав, що надаються іноземній державі, й зокрема забороняти здійснення будь-якого науково-дослідницького проекту, якщо він пов'язаний з бурінням або підрив­ними роботами, що тягнуть привнесення шкідливих речовин у морське середовище, або пов'язаний з розвідуванням і розробленням живих чи неживих природних ресурсів, або передбачає будування чи експлуатацію островів, установок чи споруд. Згідно зі ст. 82 Конвенції 1982 р. прибережна держава має робити відрахування або внески натурою у зв'яз­ку з розробленням неживих ресурсів континентального шельфу за межа­ми 200 морських миль. Розмір цих відрахувань визначається залежно від часу експлуатації і на шостий рік складає один процент вартості чи об'єму продукції на даній дільниці. Ці відрахування надходять у розпорядження особливого органу і він розподіляє їх між державами – учасни­цями Конвенції на підставі критеріїв справедливості. У разі, коли протилежні держави стикаються континентальним шель­фом, виникає проблема його справедливого поділу (делімітації). Так, на­приклад, ця проблема стосується Польщі і Швеції, оскільки дно Балтійсько­го моря — суцільний континентальний шельф, а відстань між протилежни­ми країнами не укладається в норми, передбачені ст. 76 Конвенції. Згідно зі ст. 83 Конвенції делімітація здійснюється шляхом узгодження "на осно­ві міжнародного права, як це указується в статті 38 Статуту Міжнародно­го Суду, з метою досягнення справедливого рішення".

Одним зі складних питань сучасного міжнародного права є питання про способи розмежування морських просторів, насамперед континентально­го шельфу. Така проблема виникла практично перед всіма державами, що мають морське узбережжя. Більшість проблем вирішується міжнародни­ми угодами. Так, 23 жовтня 1968 р. СРСР сумісно з НДР і Польщею підпи­сали Декларацію про континентальний шельф Балтійського моря, у якій закріпили прихильність до женевських угод про континентальний шельф, а в ст. 9 — важливе положення про неприпустимість передачі шельфу для розвідування і розроблення небалтійським країнам. У тому самому році була укладена угода про шельф між СРСР і Фінляндією. У 1968 р. уклали угоди про розмежування Італія і Югославія, у 1965 р. — Великобританія і Голландія, Данія і Норвегія, Данія і Голландія та ін. Ряд держав вирішили цю проблему за допомогою Міжнародного Суду ООН. Спір про розмежу­вання шельфу в Північному морі між ФРН, з одного боку, і Данією та Нідерландами, з іншого, розглядався у 1969р. Рішення про розмежування в Ла-Манші між Великобританією і Францією було прийняте у 1977 р., з спору про шельф між Лівією і Тунісом – у 1982 р.: зі спору між США і Канадою стосовно затоки Мен – у 1984 р. Основний принцип, який засто­совується при вирішенні спорів, – принцип рівновіддалених точок, від якого можна відступити за наявності "особли­вих обставин". До них належать економічні, географічні, демографічні та інші. Ці фактори необхідно враховувати, оскільки Україна стикається з проблемами делімітації континентального шельфу в Чорному морі.