3.Прилегла зона і її правовий режим

Положення про прилеглу зону було зафіксоване в Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 р. (ст. 24), а далі — в Конвенції 1982 р. (ст. 33). Прилегла зона — частина відкритого моря, яка, отже не перебуває під суверенітетом прибережної держави. Вона встановлюється з метою здійснення контролю, який необхідний для запобігання порушен­ням митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах сухопутної території або територіального моря, а також для можли­востей покарання за порушення в указаних сферах. Таким чином, прилег­ла зона встановлюється для досягнення суворо визначених цілей і існує думка, що розширення цих цілей недопустиме.

Згідно з Конвенцією прилегла зона може поширюватися за межі 24 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територі­ального моря. Важливе значення має п. З Женевської конвенції з морсько­го права, згідно з яким, якщо береги двох держав розташовані один напро­ти одного або примикають один до одного, ні одна, ні друга держава не мають права, якщо не досягнуто узгодження про інше, поширювати свою прилеглу зону за серединну лінію, кожна точка якої знаходиться на одна­ковій відстані від найближчих точок вихідних ліній, від яких відміряються територіальні моря цих держав. Прилеглу зону встановили Індія, Аргенти­на, Венесуела (санітарну зону), Сірія – митну (18 миль), фіскальну – Югославія, Сірія, Індія, імміграційну – Індія, Португалія. Україна прилеглої зони не має.

4.Внутрішні морські води та їхній правовий режим

Визначення внутрішніх морських вод дає Закон України від 4 жовтня 1991 р. (ст. 6). Конвенція 1982 р. визначає внутрішні морські води як води, котрі розташовані в сторону берега від вихідних ліній тери­торіального моря. Визначення внутрішніх морських вод міститься у стат­тях 9–13 Конвенції. Це стосується гирла рік, які безпосередньо впадають у море, рейдів, підвищень, що осихають під час відливу, заток. Зокрема, води заток належать до внутрішніх морських вод, якщо відстань між позначками найбільшого відливу пунктів природного входу в затоку не перевищує 24 морських миль. Якщо ширина входу при зазначених умовах перевищує 24 морські милі, пряма вихідна лінія в 24 милі проводиться усередині зато­ки, і до внутрішніх морських вод належить та частина морських просторів, яка міститься у відсіченій від територіальних вод частині затоки. Згідно з п. 2 ст. 10 Конвенції 1982 р. затокою є добре окреслене заглиблення берега, що утворює дещо більше як просту його звивину, і площа його складає не більше ніж площа півкола, діаметром якого служить лінія, котра пересікає вхід у це заглиблення.

Якщо держава має історичні або інші особливі підстави, вона має право претендувати на більш широкий пояс берегових вод для здійснення верхо­венства над затокою, але при цьому необхідно, щоб інші держави прямо чи посередньо визнавали ці претензії. Такі затоки йменуються "історични­ми". До історичних заток належать Гудзонова затока, що належить Канаді (ширина входу 50 морських миль), затока Петра Великого на Далекому Сході, ширина входу в яку складає 102 милі (по лінії від гирла ріки Тюмень-Ула до мису Поворотний), котра належить Росії. Норвегія вважає історичними Варангерфьорд і Вестфьорд (ширина входу ЗО миль), Туніс – Габеську затоку (50 миль) і ін.

Належність історичної затоки має бути визнана міжна­родним товариством. У іншому разі претензії на неї можуть стати причи­ною конфліктів між державами. Відомим є конфлікт стосовно Затоки Сидра, розташованої на півночі Африканського узбережжя, яка має ширину входу більш 200 миль. Вона омиває береги Лівії, яка вважає її історичною. У серпні 1981 р. літаки США вторглися у повітряний простір над затокою, зіштовхнулися з лівійськими літаками, які охороняли її, і один з них збили. Лівійські протести не отримали підтримки у Раді Безпеки, оскільки з п'яти її постійних членів чотири, у тому числі США, не визнавали на­лежність до Лівії цієї Затоки.

Води озер належать до внутрішніх морських вод, якщо вони повністю оточені берегами однієї держави. Якщо ж вони оточені територією декіль­кох держав, між ними практикується укладання угод про режим вод, які належать кожній з них. До таких належать Боденське озеро, котре оточе­не територіями ФРН і Швейцарії, Женевське озеро – Франції і Швейцарії, Великі озера, які граничать з Канадою і США. За відсутності узгоджень передбачається, що межа визначається серединною лінією.

Ці ж правила стосуються й так званих замкнених морів, які йменують­ся так тому, що зі всіх боків оточені територією однієї держави. Коли ж таке море оточене берегами двох або більше країн, суверенні права кожної з них мають бути визнані в зоні їхніх територіальних вод, а статус цент­ральної частини має бути аналогічним статусу відкритого моря. Так поді­лено Чорне море. Стосовно Каспійського моря, то в період існування СРСР там в основному зберігався режим, встановлений Гулістанським (1813 р.) і Туркманчайським (1828 р.) договорами між Росією і Персією, якими Персія уступила Росії виняткове право на утримування в Каспійському морі військових кораблів. Тепер, після розпаду СРСР і утворення на Кас­пійському морі ряду незалежних держав, постало питання про поділ Кас­пійського моря між Росією, Іраном, Азербайджаном, Казахстаном і Туркме­нією, вирішення якого ускладнене наявністю великих родовищ нафти на шельфі. Принципи такого поділу є предметом переговорів між заінтересо­ваними державами, але вже намітились його основи. Сторони домовилися поділити дно моря, а його "дзеркало" залишиться у загальному користу­ванні відповідно до статусу відкритого моря.

За доктриною міжнародного права до внутрішніх вод Росії належать сибірські моря так званого типу заток – Карське, Лаптєвих, Східно-Сибірське і Чукотське. "Вони протягом тривалого історичного періоду освоєні і підтримуються у судноплавному стані зусиллями російських... мореплавців й мають першорядне значення для економіки..., оборони і захисту природ­ного середовища в цьому районі".

Щодо морських портів, то не існує норми загального міжнародного права, яка зобов'язує держави, котрі мають морські порти, надавати іноземним суднам свободу доступу до них. Не внесла в це яких-небудь суттєвих змін й Конвенція 1982 р. Режим портів в Україні встановлений розділом IV Кодексу Торгового мореплавства. Згідно зі ст. 73 морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на приділених порту те­риторії і акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, які належать порту. Згідно з ч. V цієї статті, а також із ст. 14 Закону про державний кордон випливає, що в Україні порти бувають торгові, рибні та спеціалізовані. Крім того, порти бувають відкриті й закриті. В останні заходження іноземних суден підлягає особливій регламентації. До території порту належать відведені для порту землі, а також намиті, насипані або утворені іншими технологічними способами за рахунок порту площі. Акваторією порту є відведені для порту водні простори. Під час перебу­вання в морському порту будь-яке судно має додержуватися чинних за­конів і правил України (ст. 85 КТМ України).

Згідно з загальновизнаними нормами міжнародного права іноземні невійськові судна в мирний час мають право безперешкодного заходжен­ня у відкриті порти будь-якої держави. Одночасно передбачається право навантаження і розвантаження їхніх товарів, навантаження і розвантажен­ня їхніх пасажирів. Жодний з портів не може бути будь-коли закритий для заходження іноземних суден, які шукають сховища від бурі або з причини лиха. Кожна держава має право на видання законів з метою нагляду за судноплавством у межах внутрішніх морських вод. Тим самим доступ іноземних торгових суден допускається в іноземні порти за умов розум­ного регулювання і за відсутності будь-якої дискримінації. Надто часто держави укладають договори про торгівлю і мореплавство, в яких регулю­ють доступ своїх суден в іноземні порти.

Під час перебування в іноземному порту торгові судна підпадають під юрисдикцію країни перебування. Але згідно з міжнародною практи­кою, що склалася, прибережні держави не здійснюють юрисдикцію за справами, які стосуються внутрішнього розпорядку на іноземному судні, включаючи цивільні й трудові спори, котрі виникають у зв'язку зі служ­бою на суднах. Посилаючись на застереження про публічний порядок, згідно з яким радянська влада не може терпіти в своєму порту стосунки рабства, у 1926 р. у Владивостоці арештували і засудили англійського капітана Сютора за те, що він скував матроса свого судна. Слід також пам'ятати, що цілий ряд соціальних аспектів праці моряків регу­люється конвенціями Міжнародної організації праці, й їхнє порушення у будь-якій країні, у будь-якому іноземному порту може тягнути втручання іноземних громадських організацій, насамперед національних морських профспілок. Подібні випадки мали місце щодо моряків українських суден, які були арештовані в іноземних портах. Назвемо деякі з цих конвенцій: № 165 – Про соціальне забезпечення моряків, 1987 р.; № 163 – Про соціально-побутове обслуговування моряків, 1987 р.; № 164– Про здо­ров'я і медичне обслуговування моряків, 1987 р.; № 145 – Про безперервну зайнятість моряків, 1976 р.; № 133 – Про помешкання для екіпажу на борту судна, 1970 р., та ін.

В іноземному порту судна підлягають санітарному контролю на основі міжнародних правил. Такі правила приймалися у 1903 р., далі — у 1926 р., коли була прийнята універсальна Міжнародна санітарна конвенція, що була замінена Міжнародними санітарними правилами 1951 р. (уточнені у 1969 р.). Судно, що не виконало санітарних правил, не підлягає затримці в порту. Воно може вийти, але протягом всього рейсу не зможе зайти в інші порти тієї ж держави. Цивільна юрисдикція держави порту передбачає компетенцію судових установ прибережної держави розглядати позови, які заявлені судну в зв'язку з невиконанням контракту, рятуванням, заподіянням шкоди тощо. Компетентна влада може також затримати або арештувати іноземне судно на виконання судового рішення, яке вже винесене, і за постановою про це компетентних органів прибережної держави. Разом з тим належні дер­жаві судна зберігають імунітет від затримань і арештів, які випливають з виконання судових рішень за цивільними справами, або на забезпечення заявленого позову.

Кримінальна юрисдикція щодо екіпажу або осіб, які перебувають на судні, входить у компетенцію прибережної держави. Влада прибережної держави віддає перевагу втриманню від здійснення такої юрисдикції щодо моряків іноземних суден, якщо це не зачіпає інтересів прибережної дер­жави. Частіше таке втручання є можливим тільки в разі звернення капі­тана або консульського представника країни прапора.

Влада порту має право здійснювати контроль за дотриманням інозем­ними суднами ряду міжнародних угод щодо безпеки мореплавства, у тому числі безпеки пасажирів, охорони людського життя на морі тощо.

Інші правила передбачено для іноземних військових суден. Загальні принципи міжнародного права засновано на тому, що заходження військо­вих суден навіть у торгові порти може бути підпорядковане певним обме­женням як стосовно чисельності, так і часу перебування у них, так само як й оголошення цілей заходження. Відомий випадок, коли у 1825 р. фран­цузький флот був зупинений біля входу в порт Гавани для пояснення цілей свого відвідання. Військові порти закриті для відвідин іноземними військовими суднами.

Особливий порядок перебування іноземних військових суден у терито­ріальному морі та внутрішніх водах, у тому числі в портах України, випли­ває зі змісту статей 13, 14, 15 і 34 Закону України від 4 листопада 1991 р. Особовий склад військового корабля в іноземному порту звільняється ко­мандиром корабля за узгодженням з місцевою владою, а у разі порушення моряками встановленого порядку судну може бути запропоновано зали­шити порт і прибережні води держави, яка приймає.