3. Порядок і стадії укладення міжнародних договорів

Право укладати міжнародні договори - найважливіший елемент міжнародної правосуб’єктності. Укладення міжнародного договору являє собою процес, що складається з ряду послідовних стадій, головні з яких – узгодження тексту договору і різних способів вираження згоди сторін на обов’язковість договору. У переважній більшості випадків органи держави, укладаючи міжнародні договори, діють через спеціально уповноважених на це осіб. Для цього їм видаються особливі документи, названі повноваженнями. Не мають потреби в повноваженнях глави держав, глави урядів і міністри закордонних справ. Крім повноважень особи, що ведуть переговори, одержують від своїх урядів інструкції, що визначають позицію делегації по обговорюваних питаннях.

Першою обов’язковою стадією укладення міжнародного договору є вироблення його погодженого тексту. Основний метод підготовки погодженого тексту - переговори між договірними сторонами (двосторонні переговори спеціальних делегацій; міжнародні конференції; міжнародні організації (при підготовці багатобічних договорів). Важливим етапом на стадії узгодження тексту є його прийняття. Воно виражається в особливій процедурі голосування (одноголосно, 2/3 голосів).

Наступна стадія - встановлення автентичності тексту договору. Після того, як погоджений текст договору прийнятий, стає необхідним якимось образом засвідчити, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам з боку уповноважених. Ця процедура здійснюється або шляхом парафування, або включення тексту договору в заключний акт конференції або в резолюцію міжнародної організації. Іноді використовується умовне підписання, коли підпис має потребу в наступному схваленні урядом або іншим компетентним органом.

Останньою стадією укладання договору є вираження згоди держав і інших суб’єктів міжнародного права на обов’язковість договору. Стаття 11 Віденської Конвенції установила наступні способи вираження згоди: підписання договору, обмін документами, що утворять договір, ратифікація договору, його прийняття, твердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовилися сторони.

4.Недійсність міжнародних договорів

Дійсний договір, що належним образом укладений суб’єктами міжнародного права, втілює справжню угоду цих суб’єктів, а його зміст не суперечить основним принципам і імперативним нормам міжнародного права (jus cogens). Тільки дійсні міжнародні договори можуть породжувати правомірні наслідки, і тільки по таких договорах сторони здобувають законні права й обов’язки, на досягнення яких була спрямована їхня воля. У залежності від ступеня протиправності міжнародного договору розрізняють два види недійсності: абсолютна недійсність і відносна недійсність. Міжнародний договір абсолютно недійсний, якщо він суперечить імперативній нормі загального міжнародного права, зокрема, якщо його висновок з’явився результатом погрози силоміць або її застосування в порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН. До абсолютно недійсного відносяться договори, укладені в порушення принципів суверенної рівності держав, самовизначення народів, різного роду колоністські і нерівноправні договори, договори про розділ «сфер впливу», агресивні договори. Відносно недійсні, або заперечні, міжнародні договори - це договори, укладені під впливом помилок, порушення конституційних обмежень, повноважень на укладання договору й ін.

Найважливіший наслідок недійсності договору складається в нерозповсюдженості на нього принципу pacta sunt servanda. У залежності від виду недійсності наслідку і правових відносин, що випливають з недійсних договорів, можуть або ігноруватися цілком із самого початку як їхніми учасниками, так і будь-якими третіми державами (незначність), або ж бути анульовані з моменту заперечування (відносна недійсність). Суперечки про недійсність міжнародних договорів як вид міжнародних суперечок повинні вирішуватися мирними засобами у відповідності зі ст. 33 Статуту ООН і процедурою, передбаченої у Віденських конвенціях 1969 і 1986 років.