Kozatska Derjava Shevchuk

ватажка повстання називали "цар-Наливай"1 (до речі, є й драма така в П.Куліша), а прихильників ідеї національного визволення певний час нарікали "наливайчиками", зовсім так само, як пізніше "мазепиицями". У Вільні в 1600 році вийшла навіть поема невідомого автора u Воскреслий Наливайко". Але те перше повстання було розгромлене, а козаків поставлено поза законом. Відтоді політичну тактику провідники козацтва вирішили змінити: почався процес самоорганізації у легальних формах, а започаткував його знаменитий Самійло Кішка.

З'явилися дві течії у визвольному русі, репрезентованому й очоленому козацтвом: реєстрова й нереєстрова. В радянській історіографи методично прищеплювалася думка, що реєстрові козаки вели політику антинародну, а нереєстрові — народну, при цьому резони національно-визвольної боротьби до уваги практично не бралися, а наголос робився на антифеодальних, соціальних двигуна* козацького руху, хоч навіть поверховий аналіз актів козацьких змагань першої половини XVII століття свідчить, що анти-

52

феодальна війна, особливо після виходу із визвольної арени значної частини українського шляхетства, мала всі ознаки, передусім національно-визвольні. 1 все-таки основну конструктивну роботу витворення козацької автономії провадили козаки реєстрові, і перші початки козацького державотворення належать таки їм.

Ось пунктирна лінія такого творення: Самійло Кішка відновлює козацтво як організовану, офіційно визнану українську національну мілітарну силу; Петро Сагайдачний не тільки робить цю силу потужною, а й проголошує альянс: козацтва, православної церкви та міщанства при скріпленні власної системи освіти. Наступний етап — діяльність, і то також визначна, Михайла Дорошенка (? — 1628), який був прихильником і продовжувачем політики П.Сагайдачного, взяв участь у повстані М.Жмайла, уклав Куруківську згоду 1625 року, узаконив існування не лише козацького війська, а й козацького землеволодіння, закріпивши за козаками певну територію. Саме М.Дорошенкові належить честь організації городових полків, що для творення української автономії мало вирішальне значення. Було полків створено шість: Білоцерківський, Київський, Канівський, Корсунський, Переяславський і Черкаський; коли доєднати до цієї території землі Низового війська, то матимемо поважну, щоправда, притиснену до Дніпра, територію. На ній було своє козацьке військо, своя адміністрація, хоч і залежна від старостинської польської, — управа полків та гетьмана, на цій території панувала єдина православна віра, була своя судова й освітня система, отже, маємо всі засновки держави, власне, автономного краю, який уходив у Річ Посполиту. Це все нам треба подати, бо Богдан Хмельницький у першому періоді свого життя (до початку Визвольної війни) також був прихильником цієї еволюційної течії, тобто його інтереси були тісно пов'язані саме з реєстровим козацтвом. Нереєстрове ж також прагло доступитися прав та свобод реєстрового, а на перепоні з'єднання цих двох національних сил твердо стояла Польща, яка розуміла небезпеку для себе утворення на своїй околиці нового державного тіла, а воно все росло і зміцнювалося. Посилення польської експансії та й національного гніту було не тільки, на мою думку, результатом анархії та панської сваволі в Річі Посполитій, а й видимою реакцією на українське державотворення. Чому ж Польща його допустила? А тому, що конче, життєво потребувала допоміжної збройної сили, притому не раз могла переконатися, що чудово організована й вивчена козацька піхота, з'єднана з польською кіннотою, не тільки могла протиставлятися турецькій — найбільшій тоді ворожій мілітарній силі, але і її долати. Єдиною ж платою козацькому війську могла бути тільки вольність, бо польська державна казна завжди була порожня, а це значило певний попуск у козацькій самоорганізації. Для застороги собі Польща й

53

убила клина між реєстровим козацтвом та нереєстровим, тобто стримувала ріст узаконеної козацької сили, адже об'єднання обох суспільних сил, що мали в руках зброю, було для Польщі небезпечне. Спершу чинити так їй цілком удавалося, вона грала на козацьких суперечностях — в тому й була причина поразок козацьких повстань перед Хмельницьким, не кажучи вже й про недостатність навіть об'єднаної сили.

Богдан Хмельницький народився близько 1595 року, тобто саме тоді, коли палало перше національно-визвольне повстання Северина Наливайка, Г.Лободи та М.Шаули. Походив майбутній гетьман із дрібної української шляхетської родини. Батько Богдановий — Михайло був на службі у коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, а потім у його зятя Яна Даниловича, він загинув 1620 року у битві під Цецорою, що велася проти турок і татар. Мати Богданова, за деякими відомостями, була козачкою й одружилась удруге із шляхтичем, королівським жовніром В.Ставицьким — він служив у Білорусії й за Хмельниччини, але в польському війську, зате його син, брат по матері Богданів, Григорій був між козацької старшини. Де народився майбутній гетьман, точно невідомо, одні дослідники називають Черкаси, інші — Жовкву, Пе-

54

Портрет Б.Хмельницького із літопису С.Величка

55

Чигирин за часів Б.Хмельницького

реяславль. І.Крип'якевич називає Суботів та Чигирин. Спершу вчився в українській школі, можливо, й у Києві, як вважає І. Каманій, потім у Єзуїтській колегії чи в Ярославлі, чи у Львові, де був учнем Г.Мокрського, відомого проповідника й письменника. Освіту Б.Хмельницький здобув достатню, знав він чимало мов: латинську, польську, турецьку, татарську, французьку. У битві під Цецорою потрапив у полон і був два роки в Царгороді (тут, очевидно, й вивчив турецьку). Викуплений з неволі матір'ю, повернувся в Україну. Період від 1622 — 1637 років досить темний для дослідників, хоч українські літописці звідомляюіь, що він брав участь у козацьких морських походах проти турків, у змаганнях із татарами, у Смоленській війні 1632 — 1634 років проти Московії — принаймні, в цьому нема нічого неможливого, бо служив-таки в козацькому війську, отже, брав участь у його акціях. Жив з родиною у батьківському хуторі Суботові біля Чигирина. В

1637 році він належить до козацької старшини — був військовим писарем і підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637 року, тобто брав участь у повстанні Павлюка (Павла Бута). Це повстання разом із повстанням Я.Острянина і Д.Гуні мало особливе значення

внаціонально-визвольній боротьбі, бо було етапове. Підняли його нереєстрові козаки, вони з'єдналися з частиною реєстровиків, але

вКумейківській битві зазнали поразки. Польща перелякалася,

Павлюка було страчено у Варшаві, і вперше після Наливайка козаків практично було позбавлено автономії. За ординацією

1638 року козаччину було поставлено в залежність від польської влади, а козацьких полковників замінено поляками, принаймні з шести п'ятеро були поляками, і тільки один корсунський Кирик Чиж лишався українцем; поляки скасували гетьманське правління, поставивши свого комісара (першим таким комісаром був Петро

56

Коморовський); до речі, щось подібне учинить пізніше Петро І після смерті І.Скоропадського.

Це практично означало, що поляки, прагнучи зберегти оружну козацьку силу, без якої аж ніяк вони не могли обійтися, вирішили таки зліквідувати оте окраїнне державне тіло в Річі Посполитій, розросту якого вони не бажали.

На якийсь час учинити це їм вдалося, але то було все одно, що присипати мокрим листям жар. Україна була вагітна своєю державністю, і облудне десятиліття спокою — це час накопичення козаками енергії, потрібної для того, щоб те листя, яким було присипано

їївогонь, цілком підсохло.

У1645 році Богдан Хмельницький разом із козацьким загоном

вкілька тисяч чоловік був у затягах, тобто на службі, у Франції (ось звідки і його знання французької мови), можливо, він брав участь і в облозі Дюнкерка.

Авторитет козацького сотника (писаря) став вельми значний у козацькому війську, він був серед делегатів від козаків, з якими польський король Владислав IV обговорював план війни проти Туреччини в 1646 році.

Козаки не могли примиритися із знищенням їхніх автономістських здобутків і вважали, як пише Самійло Величко, що "цілком були знесли і знищили вони (поляки. — В.111.) славу, честь і заслуги Запорозького Війська, а народ малоросійський, посполитий і шляхетний, уярмили й обклали невиносними бідами" {Самійло Величко. Літопис. — К., 1991. — T.I. — С.298).

Розмірковуючи про тодішні польсько-українські стосунки з висоти свого часу (а то був час, подібний до смутного десятиліття 1638 — 1648 років, літопис писався в 20-х роках XVIII століття, в час знищення гетьманства й настанови російських урядовців з Малоросійською колегією), Самійло Величко із жалем тоді писав так:

"Корисніше було б полякам, коли б вони відкинули душею давнішню гордість та заздрість, зважали на королівські мандати і, не порушуючи давніх прав та вольностей Запорозького Війська й малоросійського народу, затверджених королівськими привілеями, тримали б народ у добрій протекції та ласці, самі не гнітили та й іншим гнітити та ображати не допускали б, а ображених щоб задовольняли судом і сатисфакцією; щоб улагодили Військо Запорозьке любов'ю та приязню, а кривдників і напаеників людських...

щоб належно покарали.

Тоді б дізнавали до себе навзаєм від усього Запорозького Війська та народу малоросійського приязні й прихильності" (с.299).

Слова ці ми навмисне приводимо на цьому місці, бо в них відбито позицію тих реєстровиків, які все-таки хотіли будувати українську державу мирним способом, у злагоді й погодженості; це їм певним чином і вдавалося, але позиція ця була безвиглядна, бо полякам прийняти в голову думку (як тепер росіянам), що

57