Kozatska Derjava Shevchuk
.pdfбуло судочинство в Річі Посполитій скрізь однакове, тобто станове. Згоджувалися на вольності православному духовенству, згоджувалися також дати право відкривати академії і школи, коли "комісари не зможуть справити інакше" (с.126); згоджувалися, щоб козацькі вольності були непорушні, але заперечували обмеження козаків у певних воєводствах, тобто державне козацьке утворення, і непідлеглість козаків та українського гетьмана гетьманам коронним. Вибір гетьманства мав контролюватися королем, заборонялося вести міжнародні стосунки, залогу з Білої Церкви поляки виводити відмовлялися, та ще й ставлять умову, щоб "фортеці були осаджені жовнірами" (с.127), зокрема Канів і Корсунь. Заборонялося змагатися за об'єднання України. Що ж до Гадяцьких пактів, то в інструкції написано категорично: "А що Запорозьке Військо в своїх суплікатах, поданих на сеймі елекції й коронації його королівській милості й Річі Посполитій, вимагає, щоб Гадяцькі пакти були приведені до чинності, то панове комісари доведуть певними причинами, що того бути не може, вказуючи на те, що під час війни зі шведами козакам було дозволено так багато тільки тому, щоб були вони вірні королівській милості й Річі Посполитій. А вони відразу, мало не в півроку, їх порушили, удалися до Москви і знову піднесли, повставши з московським військом, руки на пана і свою вітчизну. Потім удруге, коли чинилося Чуднівське постановления, вони самохіть відцуралися тих пактів, не потребували Руського князівства і домагалися на сеймі 1661 року, щоб те Чуднівське постановления було потверджене публічним правом. А потім супроти тієї Чуднівської згоди вчинили переступ, а в Підгаєцьких
118
пактах про те не було жодної згадки" (с.128). Одне слово, поляки казали: дбайте про свої вольності, а не про свою державу.
Перше, що впадає у вічі при порівнянні цих документів, це те, що поляки пропонують правобережним козакам ті умови, на яких згодилися жити під російським царем лівобережні козаки і не більше, активно протестуючи (й поборюючи) проти всього, що дало б змогу встановити Козацьку державу з усіма її атрибутами. Це в корені суперечило політичній програмі Петра Дорошенка, і переговори з поляками ставали безвиглядні.
Тоді польські політики роблять хід конем. Вони визнають законним гетьманом Правобережжя не Дорошенка, а Ханенка і пропонують йому послати в Острог для переговорів своїх посланців,
аДорошенкових відтак уневажити. Ханенко радо на те схиляється
іпосилає послів до короля. Тих послів відсилають до Острога на комісію. Польські комісари й Ханенкові посли відразу знайшли спільну мову, і 2 вересня 1670 року Острозьку комісію було фактично завершено. Дорошенкові ж посли, дочекавшись кінця переговорів, зневажені поїхали із Острога геть. Отже, Дорошенку в цій ситуації не залишалося нічого іншого, як послати своїх представників у Константинополь і віддати себе й Правобережжя в протекцію Оттоманській Порті, бо більше оборони він собі знайти не міг ніде. Султан із Дорошенком не торгувався, послав свого посла, який потвердив Дорошенка на гетьманстві, і вручив йому клейноди. Так закінчилося Дорошенкове "неутральство", але цей акт ні йому, ні Правобережній Україні полегші й вирішення проблем не приніс, більше того, вкинув Україну в ще більший вогонь із попереднього полум'я. Не виграли нічого із свого політичного фіглярства й поляки, бо хоч і декларували замирення і "з'єднання так дуже роз'єднаних сердець", своїми діями фактично лише підлили олії у вогонь, який немало попалив і їх самих. Петро ж Дорошенко відчайно вхопився за рятівну соломину, якою й була спілка з Турецькою Портою, але занадто пізно виявив, що то не соломина, а жар. Жар, який нещадно спопелив його землю замість того, щоб принести їй сподівану волю й державний спокій. Нічого не виграв у цій акції й розкольник М.Ханенко, бо й він немало спричинився до розпалювання пожежі, яка невдовзі запалала на Правобережжі, перетворивши його в пустку, а потім перейшов на Лівобережжя і здався тамтешньому гетьману І.Самойловичу. Не виграла нічого від цього й Оттоманська Порта, бо й вона, як і Польща та Росія, входила в союз із Україною не для того, щоб їй по-доброму допомогти, а щоб її пожерти. Отож і впала Україна у тому змаганні, розтерзана і потоптана сусідами-хижаками, але найбільша трагедія була в тому, що пожежа була запалена, як писав тодішній український поет Олександр Бучинський-Яскольд, "жаром від власної печі". Процитуємо ці слова, їх написано в 1677 чи 1678 році:
119
Суне сила велика, іде в Україну,
Плаче вже тридцять років
вона на руїну. Ворогами обдерта
зплодів усіх гарних,
Ісвоїми побита
замбіцій примарних, Переділена, повна
вона ворожнечі, Загорілася з жару
від власної печі! Що їм доля в ці літа
принесла щербата? Батька син убиває,
іде брат на брата!
(Марсове поле. — Кн.ІІ. — С.51).
Але оглянемо коротко, що мала дати Україні Острозька комісія. 22 грудня 1670 року вона була апробована королем і потверджена сеймовою конституцією, видрукована й розіслана по Правобережжі (дивись: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — Т.9. — С.348 — 357). Надавалася свобода грецькій вірі, забезпечувалися козацькі вольності: право на добра, хутори, козацькі маєтки. Козаки одержували свій становий суд, вдови козаків користувалися козацькими вольностями, вибір гетьмана потверджувався королем, але вибирався він і скидався військом, козаки відрікалися всіляких сторонніх протекцій, посольств приймати й відправляти не мали права, козацьке військо підлягало коронним гетьманам, на козацьких добрах жовніри не мали стояти постоями, шляхта й римо-католицьке духовенство поверталися до своїх маєтків. Щодо унії заявлено, що це питання не належить до світської влади — хай це вирішує духовенство (маємо тут явне лукавство). Київська колегія здобувала права академії (це, здається, єдине досягнення козаків, вмовлене й узаконене в Острозькій комісії), минулі "провини" козаків піддаються забуттю, право митрополита і православних єпископів засідати в сенаті заперечувалося, бо "не можна згодитися подавати жодного приводу на відділення України від Корони Польської і дозволяти це" (позиція, скажемо, досить відверта!), відділення воєводств і цілих провінцій до Запорозького Війська неможливе й не потрібне, "бо в той спосіб князівство чи Руська держава, — пишеться в документі, — яку дехто має на думці (йдеться, звісно, про Дорошенка. — В.Ш.) і до цієї цілі пристосовує всі свої ради і дії, була б установлена", залога з Білої Церкви не виводиться як така, що "дуже потрібна", гетьману віддавався Трахтемирів і тамтешній монастир, Софія та Печерський монастир, інші церкви в Києві мали залишатися при давніх правах.
120
Так нещасливо завершився ще один етап боротьби за Українську державу в XVII столітті. Історичний урок цієї боротьби такий: у свідомості частини тогочасного українського суспільства були чітко означені державницькі, навіть самостійницькі тенденції, які в тому часі означалися терміном "неутральство", репрезентантом цих поглядів був Петро Дорошенко. Як законний спадкоємець булави Богдана Хмельницького він продовжував політику великого гетьмана, яку той вів до нещасливого 1654 року, тобто був фактично незалежний у своїй політиці та діях, а з союзників опирався тільки на мілітарну, хай і ненадійну, поміч кримського хана. Опинившись у вогненному кільці і після відступництва хана, Богдан Хмельницький скерував свої дії на пошуки нових союзників, вибираючи їх між Оттоманською Портою та Росією. Вибрав таки Росію і фатально помилився. Перед смертю в Богдана Хмельницького помічаємо злам: він іде на союз із Семигородщиною та Швецією проти Польщі, а фактично й проти Росії, яка була на той час союзницею Польщі, хоч з Росією остаточно не порвав. Петро Дорошенко, не втримавшись у своєму "неутральстві", як і Богдан Хмельницький, спробував випробувати той варіант, який не використав Б.Хмельницький, тобто вступив у спілку із Туреччиною. І знову-таки гірко помилився. Але перш ніж стати на цей фатальний шлях, Петро Дорошенко випробував інший варіант, тобто спробував так само, як Іван Виговський, домовитися з Росією і, як і Виговський, змушений був відкинути цей шлях, бо самодержавна темна й напівдика країна могла нести іншим народам тільки темряву й культивоване в ній рабство, а не свободу. Звівшись у цьому й переконавшись, що з Росією домовитися ні про що, окрім безумовної підлеглості не можна, Дорошенко повторює другий хід Івана Виговського — починає переговори з Польщею, тобто намагається відновити чинність Гадяцьких статей, але через зраду Михайла Ханенка не досягає й цього. Отже, саме Польща й Росія фактично штовхнули Дорошенка під турецький прапор, бо це була остання в нього з усіх невикористаних можливість. Виграла в цій битві народів, здається, Росія, вона укріпилася й почала виростати в державу-монстра, хоч із загальнолюдської та загальногуманної точки зору — це далеко не виграш, а скоріше навпаки. Польща ж через свою сліпу політику почала хилитися до все більшого занепаду, вона впала і, як писав Тарас Шевченко, задавила й Україну. Туреччина своєю темною й тупою мілітарною політикою звела себе до рівня другорядної держави, залишивши в світовій історії про свої завоювання тіньову пам'ять, а Крим через нестале й часто віроломне щодо України поступування поплатився чи не найбільше: його розтерла своїм кованим чоботом північна монстр-держава.
Другий історичний урок з цієї боротьби: Україні, як жодній країні, треба дбати про загальнонаціональну єдність та внутрішню злагоду — це передумова її державного становлення та поступу.
Гетьман Іван Самойлович в історії українського державотворення займає особливе місце уже тим, що це був перший із українських гетьманів, котрі твердо й настійно трималися московської орієнтації; зрештою й упав він і потрапив до Сибіру не тому, що таку орієнтацію хотів змінити, як чинили це інші гетьмани, не тому, що його політичні плани царський уряд розгадав, його наміри побачив, просто він став жертовним козлом у політичних іграх російського вельможі Голіцина.
І справді, Богдан Хмельницький, як ми писали, дивився на союз із Московією як на тимчасову політичну гру, інша справа, що він у тій грі таки зав'яз. Іван Виговський, дуже швидко прозрівши, до чого йдеться, від Москви відкинувся, Юрій Хмельницький так само. Яким Сомко, хоч і тримався російської орієнтації, але свого політичного обличчя виявити не встиг — здається, це був предтеча І.Самойловича; принаймні, самойловичівці зберігали до Сомка своєрідний пієтет. Іван Бруховецький дозволив російським політикам обкрутити себе мов хлопчика, але, збагнувши це, повстав, тобто він був ніби предтечею І.Мазепи, який аж доти гнувся перед російським царизмом, аж доки не відчув, що його вже загнали в клітку і готуються заплеснути дверці — тоді й вирвався з тієї клітки і зважився на повстання, достатньо його не підготувавши, а може,
125
й не міг при своїй попередній вірнопідданчій службі підготувати. Чи ж був москвофілом Дем'ян Многогрішний, безпосередній попередник Івана Самойловича? Очевидно, номінальним. Так, він по-зрадницькому відступився від П.Дорошенка, свого законного гетьмана, і з'єднався з росіянами — вчинив це, можливо, тому, що був полковником чернігівським, і інтереси порубіжного з Росією полку в ньому переважили — хотів у той спосіб захистити і свій край, і людей, яким грозило щочасне сплюндрування. Він був російським сателітом, але до певної міри, тобто мусив ним бути, як і П.Дорошенко згодом у турків, однак політику вів досить самостійну і швидко побачив, що його відхід від П.Дорошенка не на користь України, а на її шкоду. Через це почав знову входити у стосунки із П.Дорошенком, за що й потрапив до Сибіру і там пропав. Той факт, що тодішня українська суспільність оголосила бойкот доносителеві на Многогрішного генеральному писареві Карпу Мокрієвичу, свідчив, що Многогрішного не вважали винним і що його дбання щодо збереження автономних прав України лівобережцями шанувалося, незважаючи на те, що їх дратувала
126
схильність гетьмана до автократизму. Здається, коли б Многогрішний пробув на гетьманстві довше і скооперувався б із Дорошенком, можливо б, дійшло до того, що Правобережжя з Лівобережжям з'єдналося знову, а це була запорука свободи України, але до того не дійшло, і то знову-таки не так через ворогів як своїх людей: москвофільська лівобережна старшина вчасно той хід Многогрішного застерегла, і гетьмана, що виявляв вільнолюбні тенденції, хоч чогось істотного в державотворчому плані вчинити не встиг, було зліквідовано. Однак Глухівські статті, постановлені Д.Многогрішним із царем, треба признати, хоч як би не програвали порівняно з Галицькими пактами Івана Виговського, все-таки козаками оцінювалися досить високо, бо коли Гадяцькі статті раніше ми називали вищою точкою політичного мислення українців XVII століття взагалі, то Глухівські статті були вищою точкою політичного мислення лівобережців, рівень національної свідомості яких був завжди нижчий, як у правобережців. Отже, лояльність Дем'яна Многогрішного стосовно російського царя була видима, і царизм, який завжди розставляв довкола гетьмана свої вуха та очі, не міг того не засікти. Іван же Самойлович перший із гетьманів вирішив російської орієнтації триматися твердо, послідовно й незмінно, відповідно й Українську державу хотів будувати, виходячи з цього основного постулату, тобто з використанням російської мілітарної сили, постійно підкреслюючи своє вірнопідданство, але й українських державних інтересів не забуваючи також. Хто ж він був, цей Іван Самойлович?
Гетьман Іван Самойлович походить із попівської родини, через що його називали Поповичем. Рід його йде від Самуїла, священика міста Ходоркова на Сквирідині, який згодом попував у Красному Колядині Прилуцького полку. Троє синів отця Самуїла були священиками в Лебедині та Ромні. Майбутній гетьман учився в Київській колегії. Перейшовши з батьком на Лівобережжя, почав свою кар'єру сотенним писарем у Красному Колядині, бо, як пише С.Величко, "достатньо знав козакоруське письмо, був розумний, красної вроди, добрий, схильний та прихильний до всіх людей"
(Самійло Величкок Літопис. — Т.Н. — С. 147) — це було за гетьмана Бруховецького. Йому сприяв тодішній генеральний писар Стефан Потребич-Гречаний, за допомогою якого І.Самойлович став сотником у Веприку, місті Гадяцького полку, потім це сотницгво перемінено на красноколядинське (1665). З цього сотництва І.Бруховецький, знову-таки за сприянням С.Гречаного, поставив його наказним чернігівським полковником (жив він при цьому в Седневі); інші дані: був у І.Бруховецького охочекомонним полковником (О.Оглоблин). І.Бруховецький доручав Самойловичеві дипломатичні місії (зокрема, їздив у 1663 році до Москви). За гетьмана Д.Многогрішного став чернігівським полковником (1668 — 1669),
127