Kozatska Derjava Shevchuk

В оцінці діяльності державних та політичних діячів є одна характерна особливість — вона не тільки формується на основі об'єктивної оцінки діянь, але також і за допомогою штучно творених міфів про ту чи іншу особу; такий міф здебільшого твориться не лише сучасниками діяча — політичними противенцями, а й наступниками, прихильниками супротилежних доктрин. Інколи міф "скеровується", так би мовити, в бік позитивний (міф про Б.Хмельницького), але, здебільшого, в бік негативний; зрештою, і в тому і в тому випадку реальний образ політичного діяча модифікується або й фальшується. Міфи, як правило, творяться про особливо визначних людей, так, наприклад, ніхто ніколи не творив міфу про Юрія Хмельницького чи М.Ханенка, зате творили його про І.Виговського, П.Дорошенка, а особливо про І.Мазепу. Коли придивитися уважніше до цього явища, можна помітити, що поява такого міфу тісно зв'язана з історією суспільно-політичної думки того чи іншого часу і є своєрідним результатом змагань між певними групами. Зрозуміло також, чому саме навколо Івана Виговського з'явилося стільки нашарувань, адже його діяльність — одна з найяскравіших сторінок українського державотворення, відтак, і до його особи було прикуто особливу увагу, а це значить, що його діяльність не тільки викликала до себе інтерес, а й систе-

88

матично огуджувалася, це огудження йшло як з боку7 офіційних чинників російської імперії, так і з табору українських діячів російської орієнтації, і це при тому, що й сам І.Виговський довгий час такої орієнтації дотримувався, до речі, як пізніше й Мазепа. Відтак, вірна російська служба таких діячів грунтовно забувалася, але ніколи не забувалася їхня так звана "зрада", тобто повстання за інтереси власного народу. Загалом же, коли вибудувати ряд діячів козацької доби, творців української державності та борців за автономне функціонування українського народу, то ім'я Івана Виговського обов'язково спливає на одне із чільних місць, дарма що йому вішало прогетьманувати тільки кілька років; відтак, і в подальших оцінках прихильники російської орієнтації ставилися до гетьмана із особливою, я б сказав, статичною негацією, його невтомно огуджували, і чинилося це із завидною послідовністю та затятістю, що, зрештою, й зрозуміло, адже для російської імперської ідеології постать І.Виговського цілком несприйнятна і це тому, що в основу своєї діяльності — як гетьман — він клав не інтереси сусіднього, а власного народу. Цікаво й те, що суголосну до цієї негаційної точку зору щодо І.Виговського мали й українські літописці, притому цілком шановані, як Самовидець, Г.Граб'янка, С.Величко та інші, чому так сталося — це окрема тема, і я постараюся її згодом докладніше розкрити; тут тільки скажу, що причина цього бачиться також проста: козацькі літописи, здебільшого, не були пам'ятками індивідуального суспільного думання, а пам'ятками думання певної верстви, у цім випадку кола діячів саме російської орієнтації, отже, й мусили писати відповідно до опінії свого часу; очевидно, саме вони й спричинилися найбільшою мірою до творення негативного міфу про Івана Виговського, і цей негативний міф живився і укріплювався не тільки російською, а й офіційно, залежною від неї, українською історіографією, ця традиція існувала аж по кінець XIX століття, і тільки в кінці його й початках століття XX на гетьмана стали дивитися об'єктивно, зважаючи на його дії й коло його правдешнього політичного думання; згодом же, коли встановилася так звана радянська історіографія, вона знову повернулася до оцінок проімперських. Отже, впродовж століть офіційна російська і залежна від неї українська ідеології активно намагалися скомпрометувати, як і П.Дорошенка та І.Мазепу, визвольну акцію Івана Виговського, послуговуючись при цьому аж зовсім не науковими, а таки ідео- логічно-міфотворчими постулатами й засобами, і це так сильно в'їлось у свідомість освіченого стану, що навіть ті, котрі визначалися яснодухістю в своєму політичному мисленні (як, наприклад, автор "Історії Русів"), ставилися до І.Виговського з осторогою, і це часто творилося через незнання фактичних діянь гетьмана, бо його, як правило, ототожнювали з таким колаборантом, як Павло Тетеря, а головного документа державотворчості І.Виговського —

89

Гадяцъкого пакту й не знали; навіть такий знавець документів, як С.Величко, знав цей договір лише в переказі. Але, як любили казати древні: скільки не плюй на сонце, воно світитиме, а плювок повернеться на того, котрий плює, так і з діячами світлоносними: скільки б не ганили їх, яснодухість їхня постійно проступатиме крізь умбру наклепів, аж доки не очиститься як золото, кинуте у багно.

Спробуймо нагадати коротко події другої половини 50-х років XVII століття, на які й кладеться основна діяльність І.Виговського, — це потрібно, щоб зрозуміти причини постання Гадяцького трактату 1658 року. Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького зовсім не закінчилася у 1654 році, як це донедавна подавали радянські історики, вона продовжувала точитися з тим-таки запалом, більше того, Україна потрапила у становище непросте. Ще за життя Б.Хмельницького намітилися неузгоди, при тому досить гострі, з російським царизмом, який аж зовсім не дивився на Україну як на землю братнього народу, а лише як на об'єкт нової експансії, цілком незважаючи на те, що Україна

90

ввійшла в союз з Росією добровільно. Принаймні, на з'їзді послів, які складали Віленські пакти в 1656 році, Україну було повністю зігноровано, а козацьких послів на з'їзд не допущено. Більше того, цар обіцяв віддати Польщі всі краї, що від неї відійшли, взамін за право електорства Польщі, тобто цар мав вважатися наслідииком польського престолу. Тож чи не через те Б.Хмельницький, остерігаючи долю рідної землі, ввійшов у зносини із шведським королем та князем семигородським Ракочієм, створивши антипольську коаліцію, в той час як Росія стала польською союзницею. До Польщі було послано козацький корпус на чолі із А.Ждановичем, в Білорусії постала надто виразно конфронтація російських та українських військ, котрі там стояли, хоч на повний розрив із царем гетьман не пішов.

В українській суспільності після смерті Хмельницького виразно формується два угруповання: автономістичне, куди входила українська шляхта, яка пристала до Б.Хмельницького, більшість козацької старшини й усе Правобережжя; друге угруповання було промосковське, яке гуртувалося навколо честолюбця, який і проти Б.Хмельницького повстав, полтавського полковника Мартина Пушкаря, котрий сам бажав бути гетьманом. Його підтримувала частина запорожців на чолі з Яковом Барабашем; на Запорожжі сформувалася опозиція проти І.Виговського — запорожці вважали незаконним обрання гетьмана, бо це сталося без участі Запорожжя,

асаме Запорожжя даію булаву Б.Хмельницькому, законним спадкоємцем якого і став І.Виговський. Духовенство в цей час також було в опозиції до Росії, бо та вимагала вже тоді прилучення української церкви під владу московського патріарха: принаймні, після смерті митрополита Сильвестра Косова цар відразу ж зажадав, щоб духовенство "пошукало милості государя і виявило цілковиту правду свою до великого государя: захотіло б іти в послушенство святійшого патріарха московського". В цей час І.Виговський активно зсилається із сусідніми державами: Швецією, Польщею та Кримом, з останнім на той час козаки були розсварені, а щодо Росії гетьман займає цілком лояльну позицію; більше того, навіть прагне потвердження себе на гетьманстві саме від російського царя. Але, бачачи його нетривке становище через заколот М.Пушкаря, царизм ставить гетьманові вимоги, які мали

бпризвести до скасування багатьох прав та свобод козаків, обумовлених Московськими статтями 1654 року: введення в українські міста воєвод (за Хмельницького воєводу було введено тільки до Києва) з гарнізонами, зірвання стосунків із іншими державами, підпорядкування української церкви російській тощо. Росія рішуче вимагала вивести українські війська із Білорусії. Водночас царизм потурає заколотникові проти законної влади гетьмана, якого й сам визнав, Мартинові Пушкареві, і той зважується на відвертий бунт,

ана всі численні листи Івана Виговського відповідає відвертою не-

91

покорою. М.Пушкар закликав до себе запорожців і зібрав біля себе здекласоване козацьке гультяйство, яке жило розбоями та грабунками, — всього війська зібралося близько 20 тисяч. У своїх посланнях російському урядові М.Пушкар згоджується на значне обмеження української автономії, а нова спроба І.Виговського залагодити конфлікт мирним шляхом знову залишилася без наслідків. Зрештою, 25 січня 1658 року гетьман послав проти Пушкаря відділ сербів на чолі з Іваном Сербином та козаків на чолі з Іваном Богуном, але біля Жукового Байраку пушкарівці напали на загін і розбили його — загинуло триста козаків. Робив спроби умовити Пушкаря отямитися й новий київський митрополит Д .Балабан, але також безрезультатно — міжусібна війна почалася. Тим часом з Москви прибув для потвердження гетьманства російський посол Хитрово, який також почав сприяти розпаленню братовбивчої війни між Виговським та Пушкарем.

На початку лютого в П ереяславі відбулася козацька рада, на якій Виговський пробує скласти із себе гетьманський уряд, але козаки його відставки не прийняли. Хитрово уперто наполягав на впровадженні в українські міста воєвод, стояв на тому, щоб податки збиралися в Україні в російську скарбницю, тобто йшлося про різке скорочення автономних прав України. Виговський пообіцяв для вирішення цих питань поїхати до Москви. Тим часом Хитрово подався до Пушкаря й виказав йому прихильність. Відчуваючи, в яке скрутне становище потрапляє, гетьман змушений був відновити приязні стосунки з татарами, хоч робив ще одну спробу підняти проти заколотника царський уряд, навіть обіцяючи згодитися на більші поступки, однак російський уряд продовжував політику: розділяй і пануй. Зволікати було годі, і гетьман вирушив у червні 1658 року разом із власним військом і татарами супроти відщепенців, розгромив їх і взяв Полтаву. Мартин Пушкар у битві загинув. Розбиті рештки пушкарівців утекли в порубіжні російські міста, де їх люб'язно прийняли. Тим часом росіяни ввели воєвод та своє військо до Білої Церкви — важливого стратегічного пункту Правобережжя. В розмові із послом Скуратовим Виговський різко проти того протестував, він все ще мав надію домовитися з російським урядом, вимагаючи, щоб Росія дотримувалася раніше постановлених умов, більше того, відмовляється вступати в переговори з поляками, хоч ті відверто пропонували свою спілку. Заворушилися й пушкарівці, зокрема, зі спонуки Якова Барабаша, якого пригрів біля себе російський воєвода Григорій Ромодановський; згодом козаки цього зрадника зловили і стратили. У серпні І. Виговський зважується на рішучі дії. Російських посланців було ув'язнено, а сам гетьман вирушив з військом до Чигирина. Спонукою до цього став перехоплений лист до Шереметьева, який сидів у Києві, з вимогою таємно схопити гетьмана й відправити до Москви. Росіян почали виганяти з України. Гетьманів брат Данило

92

рушив, щоправда, невдало, проти воєводи Шереметьева, який у цей час поводив себе на українській землі по-тиранському: хапав козаків, мучив їх тортурами, стинав голови. Сам гетьман із військом, з польськими послами Беневським та Євлашевським, рушив до Гадяча, порубіжного з Росією міста, — хотів дочекатися російського посла і через це відтягував переговори з польськими послами. 31 серпня нарешті прибуває до нього російський посол Кикин, козаки прийняли його з пошаною та церемоніями. Послові виказали всі насилля, які чинили російські війська в Україні: порушення козацьких прав, спалення церков, вигублення ченців, черниць та козаків. Посол загрозив гетьманові війною. Виговський заявив, що він не ворог цареві, але боярам, які начинили злочинств, буде мститися. Тим часом почав палити й плюндрувати українські міста й містечка київський воєвода Шереметьев, зокрема, в Борисполі було вибито всіх без винятку людей; на Переяслав пішов полковник Корсаков, по дорозі мордуючи козаків та посельців. Посол Кикин відмовився встрявати у ці справи, а умовляв Виговського не воювати. Саме в такій обстановці 16 жовтня 1658 року під Гадячем скликано козацьку раду, на якій було складено й написано знамениті Гадяцькі пакти; на думку їхніх авторів, зокрема гетьмана, — це був єдиний вихід із кризи, в якій опинилася Україна.

В істориків не виникає жодного сумніву, що значення Гадя цького договору непрохідне, незважаючи на те, що його не було втілено в життя, тобто Україна за ним практично не жила. І справді, коли приглянутися до суспільно-політичних змагань другої половини XVII століття, можна помітити: вони точилися здебільшого на основі ідей, викладених у Гадяцькому договорі: його взяв в основу своєї діяльності гетьман Дорошенко, його таємно тримали в себе й вивчали інші гетьмани, в тому числі й Іван Мазепа. Зрештою, політичний ідеал Івана Мазепи, про що буде мова окремо, не відходив далеко від ідеалу, закладеного в Гадяцькому пакті, і його союз із шведським королем Карлом XII грунтується на майже тих-таки засадах. Отже, так склалося, що саме Гадяцький договір став вищою політичною ідеєю українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України. То окрема тема, яку треба розробляти спеціально: вплив Гадяцького договору на розвиток суспільно-політичних поглядів українців у другій половині XVII століття — першій чверті XVIII, ми її по змозі в своїх "Етюдах" розглядатимемо, тут же важливо відзначити те, що цей пакт не був мертвонародженою дитиною, хоч, може, й не вистоявся належно, не був продуманий у всіх деталях, та й містив у собі не тільки ті позиції, які сприяли рухові України до суверенітету, а й позиції, які не дали йому можливості бути втіленим у життя, і не тільки діяльність тодішніх ворогів України — Польщі та Росії — були тому причиною. Але перш ніж

93

заговорити про те, я хотів би зробити невеличкий історичний огляд.

Загалом, коли поглянути на державні форми, які творилися козацтвом, не важко помітити, що вони мали характер республіканський. Такий уклад існував перш за все на Запорозькій Січі, а згодом перейшов в організацію козаків городових, де знайшов свої специфічні риси. Але що таке республіка?

Республіка — це держава, в якій суверенітет належить народові, і тому особа чи особи, наділені владою, користуються нею не за власним правом, а за правом, делегованим тим народом. Форми республіки були вельми різноманітні. Найдавніші держави, що їх описано, наприклад в "Іліаді" та "Одіссеї", перша єврейська держава після виходу з Єгипту, Рим у перші століття його існування, стародавня Греція, кельтські та німецькі держави, Новгород, Псков, а перш за все Київ навіть після появи історичних князів — все це були республіки. Тут існувала влада народного зібрання, а голова держави не був навіть спадковий. Грецька та Римська республіки творилися двох типів — аристократія та демократія, поруч із ними — олігархія як виродження форми аристократичної республіки. В демократичних республіках суверенітет належав народові, тобто вільним громадянам чоловічої статі, верховна ж і законодавча влада перебувала в руках всенародного зібрання, ж е вибирало посадових осіб. В аристократіях та олігархіях влада належала тільки привілейованому станові; бували і змішані форми республіки. В середні віки знову почали виникати численні республіки, наприклад, швейцарські общини, вільні міста в Німеччині, італійські держави (Венеція, Генуя), де в особі дожа вибирався пожиттєвий голова виконавчої влади; зрештою, там панувала аристократія. Демократичні були швейцарські общини (Цюрих, наприклад). Аристократичною республікою була й Польща, а властиво демократичні республіки з'явилися в Європі та Америці тільки наприкінці XVIII століття. В Голландії ще 1465 року встановилася монархічна республіка, коли Філіп Добрий скликав перші генеральні штати, що складались із провінціальних делегатів; у XVI столітті після звільнення від влади іспанського короля Філіпа Другого (1578 року) проголошено Утрехтську унію, на якій засновано державний уклад республіки з'єднаних Нідерландів — носіями влади тут були провінції, штати яких складались із дворянства та міського патриціату, приблизно числом дві тисячі чоловік. Депутати провінційних штатів складали генералітет, або генеральні штати, що почали збиратися з 1584 року в Гаазі. Виконавча влада належала наміснику провінцій, або штатгальтеру. Існувала також державна рада із провінційних чинів, депутати були зв'язані інструкціями своїх виборців, тобто це — аристократична республіка з елементами монархічної. Дещо подібний до цього устрій мала республіка Польща. Посли з повітів складали повітові

94

сеймики, водночас вибиралися посли на сейм вальний, чи генеральний, у Варшаві. Король — виборний і не мав права спадковості, його рішення сеймом затверджувалися, але право правління мав дожиттєве. Послами як у повітові, так і на вальні сейми могли бути шляхта й духовенство, отже, Річ Посполита мала характер аристократичної монархічної республіки.

Яку ж картину розвитку республіканських державних форм бачимо в Україні? Так, Кий, Щек і Хорив жили наприкінці епохи, яку Л.Морган назвав епохою військової демократії, — це була форма державної влади на стадії переходу від родової демократії, бо й родова община — це також своєрідна форма республіки, але ще в ембріоні. Зате так звана сусідська община мала форми архаїчної республіки, й існувала вона у слов'ян у першому тисячолітті нашої ери. Правління було громадське, але немале значення мали вожді-родоначальники, князі наймогутніших племен, які підкоряли своїй владі інші споріднені племена, створюючи союзи племен. Вищою формою сусідської общини ставала община територіальна — це був союз осіб і сімей, що живуть на одному місці і зв'язані не кровною єдністю, а зв'язками економічними, територіальними. Прокопій із міста Кесарії, візантійський історик, який жив у VI столітті нашої ери, описав так антів: "Цими народами, склавинами й антами, не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, щасливі і нещасливі (лихі), до громади йдуть". Отже, маємо яскраво виявлену форму архаїчної республіки, при тому демократичної, яка жила на звичаєвому праві. Це не значило, що в антів або склавінів не було князів, але князі не володіли монархічною владою, вищою ж політичною владою володіло віче, а влада князя піддягала йому. Віче фіксуємо і в часи Київської Русі: в Києві, Новгороді, Пскові. Саме київське віче, на нашу думку, поставило на князівський стіл Олега, водночас він сам у Києві не резедував, а поруч, заклавши город біля торгової пристані. Віче існувало при Ользі і при Святославі, звістки про його діяльність зникають із розвитком самодержавної влади за Володимира Великого і Ярослава. Загалом же, київське самодержавство не триває більше 70 років — автономні області знову обстоюють свої права, і знову набирає ваги віче. Отож, коли придивимося до козацького суспільного устрою, побачимо, що він недалеко відійшов від устрою антів, тобто мав у собі всі риси архаїчної демократичної республіки: існувала загальна рада (віче), якій належала верховна влада, ця рада делегувала її кошовому чи гетьману, якого обирали вільними голосами і якого, коли служив громаді не так, як їй хотілося, скидала, заміняючи ватажком новим, — на Запорожжі цей уклад дотривав до другої чверті XVIII століття, а в кінцеві роки існування Запорозької Січі помічаємо вже появу старшинської корпорації, тобто зачатки аристократичного правління. Городові

95

козаки жили за тими-таки суспільними порядками, але не могли не переймати республіканських форм, які існували в Польщі (до речі, Річ Посполита — це і є видозміна слова "республіка"), де панувала, як ми казали, аристократична монархічна республіка. Богдан Хмельницький у військових умовах значною мірою зміцнив свою персональну владу до рівня ледве не монархічного, мріяв уже й про її спадковість, бо таки хотів передати її синові. Він розумів, що Україні доводиться існувати в системі європейського державотворення, спершу перед собою ставив чисто станові завдання (вольності Запорозького Війська), а згодом його ідеалом стало відновлення в Україні Великого князівства, але під протекторатом якогось монарха (спершу короля польського, а тоді царя російського) — недаремно офіційні козацькі літописці так активно й послідовно ведуть державотворчу лінію України від Київської Русі. Входячи ж у союз із російським царем, він сподівався, що Росія як одновірна і на той час порівняно слабка країна не загрожуватиме суверенітетові України, але вже за життя зрозумів, що глибоко помилився, бо російський уклад був абсолютистський, тобто за природою своєю ворожий демократичному українському, відповідно й мав нахил до нівелювання всіх інших державних форм, а відтак і суверенітету України.

Отже, сама ідея Великого князівства Руського належить таки Богдану Хмельницькому, принаймні, під кінець життя він виразно хотів, щоб Україна була князівством, і це князівство мало складатися із двох воєводств — Київського та Чернігівського, а уряди щоб там були, як у Литві (В.Герасимчук. Виговщина і Гадяцький трактат// ЗНТШ. - Львів, 1909. - Т.89. - С.59). Б.Хмельницький навіть просив у Польщі визначення комісії для укладення пунктів. Відчуваючи смерть, гетьман не бажав порушувати присяги російському цареві, однак казав: "Я присягав московському цареві, але як король віддасть гетьманство моєму синові, то той може чинити, як хоче, бо цареві на вірність не присягав" (Там-таки. — С.59).

Уже ці слова Б.Хмельницького свідчать, наскільки зайвим був акт відречення від присяги російському цареві, що його здійснили "козаки " В Чорновола 1992 року. Переяславський акт був чинний тільки до кінця життя гетьмана, новий гетьман постановляв нові статтіа з ліквідацією гетьманства цей акт взагалі втрачав свої юридичні чинники, не кажучи вже про те, що давно не стало й царів, яким присягали.

Польський посол Беневський уже виробив проект угоди й поїхав до Чигирина, щоб Б.Хмельницький її підписав, але не застав гетьмана живим. Це був, так би мовити, перший крок до Гадяцького трактату. Короткий начерк його зробили Беневський і Тетеря в липні 1658 року, але він не обіймає всіх постулатів Гадяцького трактату, немає в ньому, зрештою, основного: визначення політично-автономних відносин обох держав. Цей начерк

96