75.Звільнення України від німсцько-фашистських окупантів. Завершення Другої світової війни. Внесок Українського народу в перемогу над фашизмом.

Після перемоги під Сталінградом радянське командування силами Південного, Південно-Західного та Воронезького фронтів почало визволення України від німецьких окупантів. Внаслідок проведення наступальних операцій до початку березня 1943 р. були звільнені північно-східні райони Донбасу і Харків (15 лютого 1943 р.). Однак сили ворога знову були недооцінені. Вважалося, що німецькі війська неспроможні до активних дій і скоро мусять відійти за Дніпро. Німецьке командування у березні 1943 р. завдало Червоній армії потужного контрудару з району Краснограда, внаслідок чого вона з великими втратами змушена була залишити Харків (16 березня 1943 р.) і відійти за Сіверський Донець.

Новий етап визволення України розпочався влітку 1943 р. після поразки німців у боях під Курськом. Під тиском переважаючих сил радянської армії німці змушені були залишити Харків і відступити з Лівобережної України за Дніпро. Восени 1943 р. почалося форсування Дніпра радянськими військами. 6 листопада був узятий Київ. Звільнення України від німецької окупації відбувалося за дуже важких умов. Радянські полководці прагнули подолати німецьку оборону за будь-яку ціну, кидаючи в лобові атаки на німецькі кулемети та інші вогневі засоби десятки тисяч солдатів. Їхнє невміння маневрувати силами призводило до величезної кількості марних втрат. Німецькі з'єднання зазнавали незначних втрат і, стримуючи радянські війська малими силами, відходили на нову, заздалегідь підготовлену лінію оборони, де останнім доводилося починати все спочатку.

На початку 1944 р. почалося визволення Правобережної України. У лютому була проведена Корсунь-Шевченківська операція, де потрапило в оточення значне угруповання вермахту. Однак його більшій частині вдалося вирватись з оточення через недбалі дії командувачів 1-м і 2-м Українськими фронтами Ватутіна і Конєва. Радянські війська у січні-березні 1944 р. оволоділи Житомиром, Бердичевом, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Кривим Рогом. Новий радянський наступ розпочався у березні 1944 р. і тривав до травня. Були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець-Подільський, Кримський півострів. Під час проведення Львівсько-Сандомирської операції 27 липня 1944 р. був звільнений Львів, а пізніше Станіслав. Східно-Карпатська операція у жовтні 1944 р. завершила визволення України вигнанням німецьких та угорських військ із Закарпаття. Звільнивши Україну, радянські фронти продовжували бойові дії за кордонами СРСР, виганяючи окупантів із Східної і Центральної Європи, переможно закінчивши війну 9 травня 1945 р.

76.Україна в повоєнне десятиріччя (1945 - 1955 рр.). Повоєнні адміністративно-територіальні зміни. Зовнішньополітична діяльність урср.

Особливості відбудови народного госпоОсновні напрями програми відбудови були викладені в законі про п’ятирічний план на 1946—1950 рр., ухваленому в серпні 1946 р. VIII сесією Верховної Ради УРСР. Особлива увага приділялась відродженню важкої промисловості і залізничного транспорту, вугільної промисловості республіки.

Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив понад 65 млрд. карбованців, що перевищувало рівень капіталовкладень у народне господарство Радянського Союзу в першій п'ятирічці. У 1945—1946 рр. Україна одержала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало прибувати й устаткування деяких підприємств, евакуйованих свого часу з України. До кінця 1945 р. було відновлено близько третини довоєнного індустріального виробництва республіки. У перший післявоєнний рік в основному завершилося переведення виробництва на випуск мирної продукції.

Промисловий розвиток відбувався в умовах зовнішньої ізоляції, за відсутності внутрішнього ринку засобів виробництва. І все ж таки післявоєнна п'ятирічка була виконана достроково, а промислове виробництво в Україні зросло на 15 % порівняно з 1940 р.

Відбудова промисловості відбувалася виключно за рахунок зусиль населення і примусових заходів уряду щодо нього. Знову вводилася примусова трудова повинність. 1947 р. була проведена грошова реформа, що мала на меті примусове вилучення коштів у населення на відбудову промисловості. Ту саму мету мав і примусовий займ, на який трудящі мусили жертвувати щонайменше місячну заробітну плату. Особливі труднощі переживало сільське господарство. Зменшилися посівні площі та поголів'я худоби, знизилася врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва. Внаслідок великих людських втрат за час війни основною робочою силою на землі стали жінки. Становище ускладнювалося голодом 1946 — 1947 рр., причинами якого був, з одного боку, неврожай 1946 р., а з іншого — політика держави, спрямована на максимальне збереження продовольчих запасів, виконання експортних поставок, що вилилося у проведення продрозкладки в колгоспах і радгоспах. Голодувало близько 3 млн. селян, померло близько 900 тис. На відбудову

сільського господарства було виділено лише 7 % капітальних витрат. Тому воно і на початку 1950-х рр. було збитковим. Це зводило нанівець саму ідею з матеріального стимулювання колгоспників. Усе це разом узяте призвело до невиконання планів четвертої п'ятирічки. На початку 1950 р. сільське господарство залишалось с відсталою галуззю.дарства. Культурно-ідеологічні процеси в Україні.

Одним із наслідків Другої світової війни для України було визнання міжнародним співтовариством нових кордонів СРСР на заході. Про це була укладена серія міжнародних договорів СРСР з Польщею, Чехословаччиною і Румунією щодо кордонів, якими було визнано входження їх колишніх територій, населених українцями, до складу СРСР та УРСР.

Нове розмежування кордонів супроводжувалось переміщенням великої кількості населення. Так, відповідно до підписаної ще під час війни угоди між урядом УРСР та прокомуністичним Польським Комітетом національного визволення, з Галичини, Волині, Рівненщини в Польщу було переселено 1944—1946 рр. майже мільйон осіб переважно польського населення. Цими роками до України з Польщі прибуло 520 тис. українців. Масові переміщення людей супроводжувались насиллям власних структур як з польського, так і з радянського боку.

Особливою жорстокістю відзначалась проведена поляками за згодою радянського уряду операція «Вісла» (квітень-травень 1947 р.), яка полягала в насильницькому виселенні українського населення з прикордонних з УРСР територій у західні райони Польщі, конфіскації майна українців, створенні на кордоні з УРСР своєрідної «санітарної зони».

У перші повоєнні роки почалося інтенсивне освоєння західного регіону України у промисловому плані. 1945—1946 рр. у Львові стали до ладу заводи електроламповий, інструментальний, сільськогосподарських машин та ін. 1949 р. на території західних областей діяло вже 2500 великих і середніх підприємств.

У післявоєнні роки в Західній Україні тривала примусова колективізація, яка була проведена в основному за 1948—1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об'єднали 98 % селянських господарств. Потім у стислі терміни відбулося укрупнення колгоспів. До кінця 1950 р. їх стало не більше 800.

Процес «радянізації» Західної України тривав на тлі братовбивчої війни, яка була спричинена антирадянським опором ОУН—УПА і в якій 1945—1950 рр. загинуло не менше півмільйона людей.

Ускладнював ситуацію в регіоні радянський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку оунівського опору і всіляко намагався їх залякати. За 1946—1949 рр. цим апаратом до Сибіру було заслано близько 500 тис. західних українців та 40 тис. поляків. Крім того, в боях з бандерівськими загонами загинуло 25 тис. радянських військовослужбовців.

Але з 1947 р. гострота збройної боротьби почала поступово спадати. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі через Чехословаччину прорвались у Західну Німеччину. 1950 р. у бою під Львовом загинув командир УПА Роман Шухевич (псевдонім — Тарас Чупринка). До 1952 р. ОУН — УПА як масова організована сила припинила своє існування.

Одним із напрямів радянської політики в Західній Україні була боротьба за ідеологічне панування, де основним конкурентом партійно-державної системи була греко-католицька церква. На Львівському церковному соборі 1946 р., де основною «фігурою» був єпископ Григорій Костельник, що співпрацював з органами безпеки, був винесений вердикт про скасування Брестської церковної унії 1596 р. і розрив стосунків з Ватиканом та приєднання до Російської православної церкви. Греко-католицька церква змушена була діяти нелегально протягом понад 40 років.

Суспільно-політичне життя в Україні у повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Морально-політична ситуація в Україні визначалася в повоєнні роки подальшим посиленням культу особи Сталіна, якому приписувалась перемога у війні. Розпочався новий виток репресій проти військових і колишніх військовополонених, проти діячів науки і культури, проти державних працівників. Становище в Україні особливо загострилося у березні 1947 р., коли з ініціативи Сталіна першим секретарем ЦК КП(б)У став Лазар Каганович.

Історична дійсність другої половини 1940-х — початку 1950-х рр. характеризується ідеологічними кампаніями, які ставили такі політичні цілі:

• «поставити на місце» діячів літератури та мистецтва;

• організувати літературну критику з Управлінням пропаганди ЦК ВКП(б);

• не допустити «ідеологічно шкідливих» творів;

• звинуватити представників української культури в безідейності і націоналізмі.

Підтримуючи політику у сфері культури, визначену в постановах ЦК ВКП(б) 1946—1948 рр., ЦК КП(б)У ухвалив постанови «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у «Нарисі історії української літератури» (1946), «Про журнал «Вітчизна» (1946), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (1946), «Про стан і заходи щодо поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з рішенням ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі» (1948) та ін. Звинувачення діячів української літератури та мистецтва у буржуазному націоналізмі посилились 1947 р., коли першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. На Республіканській нараді молодих письменників за його участю були піддані різкій критиці твори «Жива вода» Ю. Яновського, «Його покоління» І. Сенченка, «Мандрівка в молодість» М. Рильського за «націоналістичну ідеологію». Пізніше, 1951 р., ідеологічних нападів зазнав В. Сосюра за вірш «Любіть Україну» з аналогічними звинуваченнями. Загальне керівництво цим погромом здійснював секретар ЦК ВКП(б) з ідеології А. Жданов. Наслідки керівництва по-жданівськи виявилися й у сфері гуманітарних наук, зокрема в ухваленій у серпні 1947 р. постанови ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії Наук УРСР». Безпідставній критиці були піддані праці, видані у передвоєнні і воєнні роки: «Короткий курс історії України» за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова, «Нариси історії України» за редакцією К. Гуслистого, Ф. Ястребова. Найбільше дісталося першому тому «Історії України» за редакцією М. Петровського за стандартним звинуваченням у «буржуазному націоналізмі».

Ідеологічно боротьба загострювалась у сфері не тільки літератури та гуманітарних наук. Розпочалась критика генетики як буржуазної науки і закриття перспективних напрямів у розвитку біологічної науки. Оголошена 1949 р. кампанія боротьби проти «космополітизму в науці» була спрямована на протиставлення радянської науки західній. За цією партійно-класовою оцінкою не мали права на статус природничих наук генетика, кібернетика, певні розділи хімії. Наведення «ідеологічної чистки в науці» виявилося у забороні чи гальмуванні розвитку наукових шкіл аж до звільнення вчених з роботи. Так, у Харкові звільнений завідувач університетською кафедрою дарвінізму і генетики професор І. Поляков, у сільськогосподарському інституті — професор Л. Делоне; у Київському університеті — завідувачі кафедрами дарвінізму: професор С. Гершензон, генетики і селекції професор М. Гришко та ін. Але незважаючи на утиски і перепони, в українській культурі у повоєнний час виявилася і позитивна тенденція, що стала виразником національної свідомості, національної духовності, творчої активності інтелігенції. В написаних по слідах недавніх подій романах «Прапороносці» О. Гочара, «Чорноморці» В. Кучера, «Київських оповіданнях» Ю. Яновського було художніми засобами розкрито подвиг радянських людей у Великій Вітчизняній війні, створено типовий образ воїна-переможця, воїна-визволителя. В історичних романах «Переяславська рада» Н. Рибака, «Семен Палій», «Гайдамаки» Ю. Мушкетика, «Данило Галицький» А. Хижняка, «Святослав» і «Володимир» С. Скляренка та ін. відтворювались складність і суперечливість історичних умов, в яких боровся український народ за свою свободу.

Суперечливі умови існували в галузі освіти. Були відбудовані школи, в яких розпочався навчальний процес. Крім того, протягом першої половини 1950-х рр. було зведено 1300 шкіл на 400 тис. учнівських місць. 1953 р. в республіці здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Одночасно посилилася русифікація освіти, відчувалася відірваність української школи від проблем національного виховання. Лише в 30 % шкіл навчання проводилось українською мовою.

Знову почали діяти Київський, Харківський і Одеський університети та ще 154 вузи. Була відновлена робота науково-дослідних інститутів, де велися дослідження і розробки в таких галузях науки, як атомна і теоретична фізика, металофізика та ін.

Період післявоєнної відбудови був одним із найбільш активних з огляду участі України у міжнародних відносинах. Але УРСР, залишаючись однією з республік СРСР, не була суб'єктом міжнародного права не мала власної зовнішньої політики.

Йшлося не про зовнішню політику України, а про Україну на міжнародній арені. Разом із тим, незважаючи на свої вкрай обмежені можливості, УРСР тією чи іншою мірою була причетна до світової політики, а її дипломати накопичували досвід, якого не мали відтоді, як Москва 1922 р. відібрала зовнішньополітичні повноваження у союзних республік. Сталін, що був зацікавлений в розширенні радянського політичного впливу у світі і зокрема в ООН, зміг виторгувати в цій організації місця не тільки для СРСР, а й для України і Білорусії як республік, що найбільш постраждали під час війни і зробили вагомий внесок у перемогу над фашизмом. Тому 1944 р. був створений наркомат (з 1946 р. міністерство) закордонних справ УРСР, очолений спочатку О. Корнійчуком, а згодом Д. Мануїльським.

Важливими проявами присутності УРСР на міжнародній арені стали її участь у заснуванні ООН та прийняття України 1945—1949 рр. до 17 міжнародних організацій. Делегація Української РСР брала участь у роботі Паризької мирної конференції (липень 1946 — лютий 1947 р.), зокрема у підготовці договорів з країнами — колишніми союзниками гітлерівської Німеччини.

Але республіка практично не мала власної позиції і виконувала московські директиви.

77.Радянізація західних областей республіки. Рух опору до радянОдним із наслідків Другої світової війни для України було визнання міжнародним співтовариством нових кордонів СРСР на заході. Про це була укладена серія міжнародних договорів СРСР з Польщею, Чехословаччиною і Румунією щодо кордонів, якими було визнано входження їх колишніх територій, населених українцями, до складу СРСР та УРСР.

Нове розмежування кордонів супроводжувалось переміщенням великої кількості населення. Так, відповідно до підписаної ще під час війни угоди між урядом УРСР та прокомуністичним Польським Комітетом національного визволення, з Галичини, Волині, Рівненщини в Польщу було переселено 1944—1946 рр. майже мільйон осіб переважно польського населення. Цими роками до України з Польщі прибуло 520 тис. українців. Масові переміщення людей супроводжувались насиллям власних структур як з польського, так і з радянського боку.

Особливою жорстокістю відзначалась проведена поляками за згодою радянського уряду операція «Вісла» (квітень-травень 1947 р.), яка полягала в насильницькому виселенні українського населення з прикордонних з УРСР територій у західні райони Польщі, конфіскації майна українців, створенні на кордоні з УРСР своєрідної «санітарної зони».

У перші повоєнні роки почалося інтенсивне освоєння західного регіону України у промисловому плані. 1945—1946 рр. у Львові стали до ладу заводи електроламповий, інструментальний, сільськогосподарських машин та ін. 1949 р. на території західних областей діяло вже 2500 великих і середніх підприємств.

У післявоєнні роки в Західній Україні тривала примусова колективізація, яка була проведена в основному за 1948—1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об'єднали 98 % селянських господарств. Потім у стислі терміни відбулося укрупнення колгоспів. До кінця 1950 р. їх стало не більше 800.

Процес «радянізації» Західної України тривав на тлі братовбивчої війни, яка була спричинена антирадянським опором ОУН—УПА і в якій 1945—1950 рр. загинуло не менше півмільйона людей.

Ускладнював ситуацію в регіоні радянський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку оунівського опору і всіляко намагався їх залякати. За 1946—1949 рр. цим апаратом до Сибіру було заслано близько 500 тис. західних українців та 40 тис. поляків. Крім того, в боях з бандерівськими загонами загинуло 25 тис. радянських військовослужбовців.

Але з 1947 р. гострота збройної боротьби почала поступово спадати. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі через Чехословаччину прорвались у Західну Німеччину. 1950 р. у бою під Львовом загинув командир УПА Роман Шухевич (псевдонім — Тарас Чупринка). До 1952 р. ОУН — УПА як масова організована сила припинила своє існування.

Одним із напрямів радянської політики в Західній Україні була боротьба за ідеологічне панування, де основним конкурентом партійно-державної системи була греко-католицька церква. На Львівському церковному соборі 1946 р., де основною «фігурою» був єпископ Григорій Костельник, що співпрацював з органами безпеки, був винесений вердикт про скасування Брестської церковної унії 1596 р. і розрив стосунків з Ватиканом та приєднання до Російської православної церкви. Греко-католицька церква змушена була діяти нелегально протягом понад 40 років.ського режиму.

Операція «Вісла» — етнічна чистка, здійснена у 1947 році керівництвом Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини. Полягала у примусовій депортації (виселенні), з використанням збройних сил вказаних країн, українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині.

78.Соціально-економічний розвиток України (1956 - 1985 рр.). Проблеми розвитку народного господарства. Економічні реформи 60-х рр. та причини їх згортання. Посилення застійних явиш в соціально-економічному житті республіки.Якщо в економіці партійна верхівка на чолі з Л. Брежнєвим на початку принаймні декларувала певну лібералізацію, то в суспільно-політичному житті її прихід одразу позначився посиленням репресій проти шістдесятницького руху їх масштаб в Україні був значно більшим, ніж будь-де в СРСР. Уже у серпні — вересні 1965 р. у деяких українських містах органи держбезпеки заарештували кілька десятків шістдесятників, яких звинуватили в антирадянській діяльності. Двадцятьох із них було засуджено. У мордовських таборах опинилися науковці М. і Б. Горині, М. Осадчий, інститутські викладачі В. Мороз та Д. Іващенко, художник П. Заливаха, інженери О. Мартиненко, І. Русин та ін. Багатьох "неблагонадійних" всіляко паплюжили, виключали з партії і комсомолу, звільняли з роботи, виганяли з ВНЗ, переслідували членів їхніх родин.

Репресії не набули таких потворних форм, як за Сталіна, і головним чином зводилися до тюремно-адміністративних методів переслідування. Тотальний пресинг стосувався в основному ідеології, культури, масової свідомості. Вже у березні 1969 р. з'явилась постанова ЦК КПУ, яка встановлювала персональну відповідальність керівників усіх структур ідеологічного циклу, зокрема преси, радіо, телебачення, кінематографії, установ культури і мистецтва, за ідейно-політичний зміст діяльності, зобов'язувала їх передусім протидіяти будь-яким "націоналістичним виявам". Почалося "полювання на відьом". Чимало керівників, побоюючись втратити роботу чи прагнучи домогтися кар'єрного сходження вгору, невтомно вишукували "націоналізм", всіляко цькували тих, хто намагався зберегти в цих умовах свої переконання.

Стосовно партійного керівництва України, то воно, як правило, ревно виконувало настанови московського центру. Хоча слід віддати належне П. Шелесту, першому секретареві ЦК КПУ, котрий прагнув зміцнення автономного статусу республіки, вимагав від Москви таких капіталовкладень в економіку України, які відповідали б її внеску в союзний бюджет, намагався захищати мовні й культурні права українців від натиску здійснюваної Кремлем політики русифікації. Подібна поведінка, звичайно, не подобалася московському керівництву. У травні 1972 р, П. Шелеста усунули з посади за звинуваченням у "м'якотілості" до українського буржуазного націоналізму та потуранні економічному "місництву".

Новим першим секретарем ЦК КПУ став В. Щербицький, який до того обіймав посаду голови Ради Міністрів У PCP. Протягом усього правління він проводив політику цілковитого підпорядкування Москві, навіть якщо це шкодило інтересам України, та нещадної боротьби проти української національної самобутності.

Зміна республіканського керівника "дивним чином" збіглася в часі з посиленням у 1970-х роках боротьби проти "українського буржуазного націоналізму", відомої як "великий погром". Упродовж першої пол. 1972 р. у слідчих ізоляторах опинилося до 122 осіб, звинувачених за політичними статтями. Майже 90 з них засудили на максимальні строки ув'язнення. Безглуздість ситуації полягала в тому, що "провина" цих людей зводилася до написання статей і книжок, правозахисник листів і петицій, зберігання та розповсюдження літератури, видання поза цензурних часописів тощо.

Одночасно з погромом української інтелігенції була проведена "чистка" керівних державних і партійних кадрів республіки, в результаті якої усувалися близькі соратники опального Шелеста. Лише впродовж 1973 р. з партії було виключено бл. 37 тис. членів, що в ті часи означало кінець кар'єри.

З приходом нового керівництва в Україні різко активізувалися процеси уніфікації національного життя. Офіційно було проголошено курс на прискорення "злиття націй", який насправді означав русифікацію неросіян. Документами КПРС та її республіканських підрозділів у річницю 50-ліття створення СРСР декларувалося виникнення "нової історичної спільності людей — радянського народу". Зважаючи на це, по всій Україні розгорнувся широкий наступ на українську історію, мову та культуру.

Прагнучи до якнайшвидшої денаціоналізації власного народу на догоду абсурдним московським теоріям, влада на чолі з В. Щербицьким організувала переслідування учених, письменників, митців, які дозволяли собі "відхід від партійної лінії" у національному питанні, "ідеалізували минуле", "смакували національну самобутність" тощо. Спроби наукового дослідження української минувшини, зображення її у художніх творах чи на полотнах картин розцінювалися як вияв нелояльності до держави.

Безжальною боротьбою проти української національної ідентичності стала русифікація. Особистий приклад подав Щербицький, перейшовши майже виключно на російську мову. Швидко поширювалася русифікація шкіл, адже для переведення їх на російськомовний статус викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Учителям російської мови в Україні встановили 15-відсоткові надбавки доставок. Класи, в яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділяли на групи, тоді як українська мова подібних пільг не мала, навпаки, у ставленні до неї режим послідовно виховував в українців комплекс неповноцінності, не перспективності та не-престижності. Загальну де українізацію забезпечували вимога писати дисертації лише російською мовою, майже повсюдне російськомовне викладання предметів у вишах, технікумах, ПТУ, відсутність українських підручників та посібників тощо.

Наслідки русифікації були жахливими. На кінець 1980-х років в Україні в україномовних дитячих дошкільних закладах виховувалися лише кожна 4-та дитина. У 1990/91 навчальному році українською мовою навчалися менше половини українських школярів. Не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. У вишах українською мовою читалося тільки приблизно 5 % лекцій. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, становили лише 18 % за назвою, а за тиражем — тільки 3 %. Ці страшні цифри, на жаль, можна наводити довго. їх руйнівні результати відчуваємо й сьогодні.

У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978 р. — Конституція УРСР, що була калькою першої. Вони лицемірно декларували зростання народовладдя, підвищення ролі та значення рад, широкі права громадських організацій тощо. Хоча насправді Основний закон — як союзний, так і республіканський — не мав прямої дії, тому будь-який під закон ний акт міг коригувати будь-яке конституційне положення; це була лише декорація для беззаконня, що коїлося у державі. Вся реальна влада зосереджувалася у руках КПРС, "керівна і спрямовуюча роль" якої була зафіксована у сумнозвісній статті 6. Країною правила, за висловом історика Г. Касьянова, купка старців, зосереджених у політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим Л. Брежнєвим. Вони спиралися на підтримку парт номенклатури, платою за лояльність якій була свобода дій на місцях. Таке "порозуміння" призвело до зловживання владою, корупції, безгосподарності. До всього цього додавалася недолуга зовнішня політика, наслідком якої стали гонка озброєнь, відкрита агресія у Чехословаччині та Афганістані, прихована військова допомога низці диктаторських режимів, багатомільйонне субсидування "братніх комуністичних партій та рухів" тощо. Як наслідок, у суспільстві посилювалися настрої апатії, зневіри, подвійної моралі та цинізму. Необхідність кардинальних змін у всіх сферах суспільного життя ставала дедалі очевиднішою.