53.Піднесення українського національного руху під час першої російської революції.

З 1907 р. самодержавство перейшло в наступ. Після «третьочервневого перевороту» (розпуск царем Миколою II другої Державної думи 3 червня 1907 р. з одночасним ухваленням нового виборного закону, що майже виключав участь у Думі представників селян і робітників) майже всі завоювання в національній і соціальній сфері, здобуті в попередні роки, були втрачені. Переслідувались опозиційні до влади політичні партії, закривалися профспілки, були страчені, кинуті в тюрми або заслані активні учасники революційного руху.

Одночасно поширювалася діяльність російських шовіністичних організацій (чорносотенців). Серед них був заснований 1908 р. «Клуб Російських націоналістів», який виступав за нещадну боротьбу проти українського національно-визвольного руху.

Почався новий виток русифікації. Одна за одною почали закриватися «Просвіти» з підконтрольними їм установами, заборонялися українські друковані видання, відновилася заборона на вживання української мови у школах та інших освітніх закладах.

Українські соціал-демократичні партії — УСДРП і «Спілка» не знайшли чіткої тактики своєї діяльності в умовах реакції. Лідери соціал-демократії почали шукати союзників в організованому 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів. Таким політичним блоком було Товариство українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським і С. Єфремовим. У програмі ТУП висувалися такі вимоги:

• парламентаризм як основа загальнодержавного ладу;

• федеративна перебудова Росії як засіб забезпечення прав українського народу;

• національно-територіальна автономія України у складі Росії.

У своїй діяльності «тупівці» знайшли спільну мову з російськими думськими фракціями трудовиків і конституційних демократів (кадетів), але ті продовжували ставитись критично до українського питання.

54. Україна в роки Третьочервневої монархії (червень 1907 - липень 1914 рр.).Столипінська аграрна реформа.

Політична система управління на західноукраїнських землях була підпорядкована інтересам імперії. Уся адміністративна влада в Галичині та на Буковині зосереджувалася в руках намісників, яких призначав австро-угорський імператор. Роль органів місцевого самоврядування відігравали Галицький та Буковинський сейми.

Інтересам панівних верств відповідав виборчий закон. Унаслідок т.зв. куріальної системи виборів у Галицькому й Буковинському сеймах переважали представники заможних верств населення, як правило, неукраїнських, зокрема в першому — польські, а в другому — румунські та німецькі. На поч. XX ст. у Галичині у виборах фактично брало участь лише бл. 7 %, а на Буковині — 4,9 % українського населення.

Широкого розмаху набрав аграрний рух. Головною вимогою було підвищення заробітної плати. У ході виступів виникали страйкові комітети, які формулювали спільні вимоги селян до поміщиків, встановлювали зв'язки між селами, розробляли заходи боротьби проти штрейкбрехерів.

Поряд з економічними страйками частішали політичні заходи — мітинги, демонстрації, селянські віча. Однією з найважливіших їх вимог була демократизація антинародної виборчої системи. У 1907 р. правлячі кола імперії Габсбургів змушені були провести реформу виборчої системи до парламенту (рейхсрату), відповідно до якої запроваджувалося загальне виборче право, щоправда, недосконале.

Яскравим виявом радикалізації національної боротьби українців стала справа польського графа А. Потоцького, натхненника та організатора антиукраїнської політики. Як намісник Галичини він, прагнучи обмежити розвиток українського національного руху, шахрайськими методами провів виборчу кампанію до Галицького сейму. Під час виборів на Тернопільщині було вбито селянина М. Каганця, що звинуватив владу у виборчих махінаціях. Виразником народного обурення став студент Львівського університету М. Січинський, який застрелив А. Потоцького.

Складовою національно-визвольного руху населення західноукраїнських земель була боротьба за народну освіту. На багатолюдних зборах усе рішучіше лунали вимоги ліквідувати дискримінацію українців у цій галузі.

Радикалізація українського національного руху неминуче призводила до ускладнення відносин українців із колонізаторами. Особливо різко це виявилося в Східній Галичині, де на поч. XX ст. польсько український конфлікт із боротьби між двома національними елітами переріс у конфронтацію між двома народами, Доки питання влади в краї не було остаточно вирішено — поляки робили все, щоб там утриматися. З цією метою вони навіть порозумілися з росіянами. Польська адміністрація в Галичині мала підтримувати місцевих москвофілів, аби знищити український національний табір.

Ще більше занепокоєння наростання українського національного руху в Східній Галичині викликало в Росії, яка усвідомлювала, що всі заборони разом з іншими русифікаційними заходами у Наддніпрянщині будуть марними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою її впливу. Дедалі очевиднішим ставало, що російські урядові кола вбачають єдиний шлях боротьби з "українським сепаратизмом" в анексії Західної України. З цією метою в Галичині спішно будували модерну мережу агентури, сюди спрямовували потужний струмінь золотих рублів, агітаційні брошури і т. ін. Навіть цісарський проект заснування українського державного університету в Львові російський уряд розцінив як ворожий випад, що може призвести до війни.

Коли стало очевидним, що конфлікту між Австро-Угорщиною та Росією не обминути, українство краю вирішило заманіфестувати свою позицію з цього питання. Усім було зрозуміло, що чекає український рух у разі російської перемоги, а тому ставка робилася на Австро-Угорщину. Було вирішено, що на випадок збройного конфлікту між згаданими державами, "ціла українська суспільність одно згідно і рішучо стане на стороні Австрії, проти Російської імперії як найбільшого ворога України". Так само поставилися до Росії й буковинці.

Разом із тим західні українці, власне їх передові кола, усвідомлювали, що для реальної підтримки національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Ґрунтом, на якому почалось усвідомлення необхідності власної військової сили, став нарамілітарний рух у формі сокільсько-січових, пластових та стрілецьких товариств. Перше товариство ''Сокіл" було засноване в 1891 р. на Тернопільщині, а першу "Січ" створив адвокат К. Трильовський на Станіславщині в 1900 р. Об'єднуючи здебільшого молодь, українські "Соколи" й особливо "Січі" захоплювали її козацьким романтизмом, а масові гімнастичні вправні муштра на зразок військової, величні маніфестації, виховання почуття суспільного обов'язку створювали сприятливу атмосферу для зародження військового руху.

Саме в середовищі передової частини молоді, яка пройшла духовний та .фізичний гарт у "Січах" і "Соколах", зародилась думка про збройне виборення власної державності. Так спочатку в Львові, а згодом і в інших галицьких містах постали перші українські таємні організації, завданням яких було військове виховання і навчання молоді як необхідна передумова для створення власного війська. Найбільший вплив серед них мав таємний військовий гурток "Пласт" у що виник у Львові в 1911 р.

Одночасно з проведенням курсу на обмеження і ліквідацію демократичних прав і свобод царська влада вживала заходів, спрямованих на послаблення соціального напруження у суспільстві. Цю мету ставила столипінська аграрна реформа, що розпочалася 1906 р. Реформа, руйнуючи селянську общину, створювала умови для економічного зростання селянства шляхом передачі їм земельних наділів у приватну власність. Таким чином, селяни мали перетворитися на фермерів. В 1907—1911 рр. в Україні на хутори і відруби виділилось понад 226 тис. селянських господарств.

Щоб укріпити своє економічне становище, селяни (переважно заможні) користувались послугами Селянського банку: брали кредити під заставу своїх земельних ділянок. Не всі сільські господарі витримували ринкову конкуренцію. Багато хто розорявся. Коли борг не повертався, земля переходила у власність банку і продавалась ним. Таким чином, банківські операції призводили до подальшого розшарування селян. В Україні скоротились земельні наділи бідноти з 3,7 десятини у 1907 р. до 2,2 1916 року.

Збіднілим селянам надавалась можливість переселятись у малозаселені райони Російської імперії. Понад 1,1 млн. українських селян у 1907—1914 рр. переселилось у Сибір, на Далекий Схід, в Середню Азію і Казахстан.

Столипінська реформа мала певні позитивні наслідки: збільшення орних площ, врожаїв. Але середній клас селян-фермерів, який міг би підтримувати царську владу, так і не був створений.