71. Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Пакт Молотова - Ріббентропа. Входження західноукраїнських земель до складу срср. Радянізація.

23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький пакт про ненапад, що містив у собі таємний протокол про розподіл сфер впливу в Європі. Згідно з цим таємним протоколом Східна Галичина разом з іншими територіями, згаданими в цьому документі, відходили до СРСР.

1 вересня 1939 р. нападом гітлерівської Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. Саме тоді, коли польські сили були майже розгромлені німецькими військами, Радянський Союз завдав удару Польщі зі сходу. 17 вересня війська сформованого спеціально для цього Українського фронту перейшли радянсько-польський кордон і майже без опору почали просуватися вглиб Східної Галичини. За кілька днів вона була окупована Червоною армією. Це робилося під приводом того, щоб врятувати «братів-українців» від безладдя, яке могло розпочатися з падінням Польщі.

Така ж сама доля спіткала й українські землі у складі Румунії. У червні 1940 р. уряд СРСР висунув перед Румунією вимогу очистити від її військ Бессарабію та Північну Буковину, де проживало переважно українське населення. Не маючи підтримки Німеччини, румунський уряд вивів свої війська із зазначених в ультиматумі земель, які також були приєднані до Радянського Союзу.

Для легітимізації радянського режиму у Східній Галичині 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади були проведені вибори в Народні Збори за безальтернативним списком кандидатів. У кінці жовтня Народні Збори ухвалили рішення про «возз'єднання» Східної Галичини з Українською РСР. Законодавче закріплення нових територій, приєднаних за рахунок Румунії, відбулося шляхом створення нової союзної республіки — Молдавської РСР та входження Південної Буковини і Придунав'я до складу Української РСР.

«Радянізація» західних земель України Радянська влада на західноукраїнських територіях здійснювала нововведення у руслі політики будівництва соціалізму. На землях Східної Галичини було утворено шість областей — Львівська, Станіславська (пізніше Івано-Франківська), Волинська, Тернопільська, Рівненська і Дрогобицька. Нове життя будувалось адміністративними, вольовими методами. Приватна власність адміністративними методами перетворювалася на загальнодержавну. Було експропрійовано понад дві тисячі промислових підприємств, конфісковано понад мільйон гектарів землі, що належала поміщикам, монастирям, великим чиновникам. Земля передавалась безземельним та малоземельним селянам. 1940 р. почала здійснюватися колективізація. Безумовно, як і раніше в СРСР, провадилася вона передчасно, з порушенням принципу добровільності, з широким застосуванням репресій. Органами НКВС, мережа яких щільно вкрила весь край, були розгромлені всі політичні партії і громадські об'єднання, в тому числі і «Просвіти». Їх керівники і значна частина членів були названі «ворогами народу» і відправлені в тюрми. Арешту підлягали власники підприємств, адвокатських контор, банків, керівники кооперативних організацій, чиновники, священики, середні і великі землевласники. Серед заарештованих було багато студентів, вчителів та інших представників інтелігенції. Найпоширенішою формою репресій була депортація населення у внутрішні райони Радянського Союзу (Сибір, Казахстан), під яку підпало понад 1 млн. осіб.

«Радянізація» також супроводжувалась українізацією, яка мала показати місцевому населенню переваги радянського ладу у порівнянні з польською та румунською владою.

Ту ж мету ставили заходи, спрямовані на поліпшення соціального захисту населення. Але вони не йшли ні в жодне порівняння з тим способом життя, який був нав'язаний мешканцям Західної України радянським режимом

'72. Напад Німеччини на СРСР. Оборонні бої на території України у 1941 - 1942 рр.Причини поразок Червоної армії на початку війни.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. На Україну була націлена група армій «Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Рунштедта. Йому протистояли Південно-Західний (командувач генерал-полковник М. Кирпонос) та Південний (командувач генерал армії І. Тюленєв). З перших же днів війни радянські війська зазнавали нищівних поразок через цілу низку причин. Головна з них полягала в тому, Й. Сталін сам намагався завдати удару по Німеччині, але Гітлер його свідомо чи несвідомо випередив. Радянські війська в Україні (як і на інших ділянках кордону з Німеччиною) були розташовані так, як звичайно це робиться перед наступом, коли готуються воювати на чужій землі «малою кров'ю». Військове керівництво не готувалось до оборони. Другою причиною поразки було те, що у військах панувала сувора система жорсткої централізації, управління і підкорення, що породжувало схильність до шаблонів і застарілих схем у веденні бойових дій і призводило до безініціативності командирів. Радянська армія мала безумовну перевагу над німцями не тільки в чисельності особистого складу та бойової техніки, айв її якості, але рівень відповідальності за її функціонування, вміння використовувати її в бою були на низькому рівні. Непідготовленість до оборони призвела до того, що радянське командування і в перші півроку війни намагалося перехопити ініціативу і перейти у вирішальні ний наступ, не рахуючись з об'єктивними причинами бойової обстановки. Такі 5 «пожежні» заходи призводили до катастрофічних втрат в особовому складі і бойовій техніці, хоча й затримували просування німецьких військ. Нарешті ще однією причиною була прихована ненависть значної частини радянських людей до тоталітарного сталінського режиму. Це спричинило в перші тижні війни випадки переходу зі зброєю в руках бійців Червоної армії (іноді цілими підрозділами) на бік ворога.

Усі ці причини далися взнаки вже в перші дні війни. Так, наприклад, 24 — 30 червня на Західній Україні в районі Броди—Дубно—Луцьк відбулася найбільша за масштабами танкова битва, де перша німецька танкова група чисельністю в 600 танків розгромила танкові корпуси Південно-Західного фронту, знищивши або захопивши 2648 радянських машин. Ці події визначили перебіг подальших подій. Радянські війська у липні-серпні були оточені в районі Умані, де в полон потрапило кілька десятків тисяч бійців. До середини серпня німці захопили Західну Україну і значну частину Правобережжя. 17 липня опинилися на ближніх підступах до Києва, оборона якого тривала понад два місяці. На півдні була оточена Одеса. У вересні 1941 р. німецькі війська прорвались у Крим і оточили радянську військово-морську базу на Чорному морі — Севастополь. 19 вересня, оточивши радянський Південно-Західний фронт, німці взяли Київ і захопили 665 тис. полонених, у жовтні — Одесу і Харків. Таким чином, у руках німців опинилася вся Правобережна Україна і більша частина Лівобережної. Неокупованими залишались лише східна частина Харківщини, частина Донбасу і Севастополь у Криму. Поразка німецьких військ під Москвою переросла у контрнаступ радянської армії на всіх стратегічних напрямках узимку 1941/42 рр. Це стосувалось і Південно-Західного напрямку під командуванням маршала С. Тимошенка, де були зосереджені Брянський, Південно-Західний і Південний фронти. Наступ в Україні передбачав розгром німців під Харковом і Красноградом, витіснення їх з Донбасу, удар на Павлоград і захоплення переправ через Дніпро в районі Дніпропетровська і Запоріжжя. Одночасно планувалось звільнити від німців Крим.

Події показали нереальність цих планів. Спочатку зазнала невдачі операція зі звільнення Криму. 26 грудня 1941 р. — 2 січня 1942 р. радянські війська здійснили Керченсько-Феодосійську десантну операцію і звільнили від німців Керченський півострів, але були зупинені на Ак-Монайських позиціях. Блокада Севастополя, розпочата німцями 30 жовтня 1941. р., не була ліквідована. 18 січня розпочався наступ під Харковом, але й він не досяг своєї мети і завершився лише утворенням Барвенківського виступу. Прорив до Дніпра виявився не під силу.

Однак сталінське керівництво вважало цілком реальною можливість закінчення війни 1942 р. З огляду на це на літню кампанію планувався новий наступ Червоної армії по всьому фронту. Частиною цього наступу мала стати Харківська операція з подальшим визволенням Лівобережжя та Кримська з перспективою після визволення Криму завдати удар на північ по німецьких тилах на Правобережній Україні. Саме сюди почали надходити найчисельніші резерви. Але й німці змогли укріпити свої позиції в Україні, плануючи влітку почати наступ на південній ділянці Східного фронту з метою захопити Кавказ та Сталінград і Нижнє Поволжя.

Недооцінка боєздатності ворога призвели до двох катастроф в Україні. Трагічно закінчилася спроба розгрому німців у Криму. 11-та польова армія німців під командуванням генерала Манштейна у травні 1942 р. розгромила війська Кримського фронту, що вдвічі переважали її, і оволоділа Керченським півостровом, захопивши тут 200 тис. полонених. Одночасно поразкою завершилась Харківська операція, розпочата 12 травня 1942 р. Вже 19 травня радянські війська, що наступали на цьому напрямку, були відрізані на Барвенківському виступі концентрованими ударами з півночі (6-та армія Ф. Паулюса) і півдня (1-а танкова армія Е. Клейста) вздовж Сіверського Дінця. До 29 травня опір оточених був зламаний. Німці захопили щонайменше 240 тис. полонених. 28 червня 1942 р. німці розпочали генеральний наступ на Сталінград і Кавказ, під час якого (22 липня 1942 р.) захопили останній населений пункт на сході України — місто Свердловськ Ворошиловградської області.