Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
111111111111111111111111.docx
Скачиваний:
87
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
316.84 Кб
Скачать

66.Соціально-економічні перетворення в радянській Україні. Індустріалізація. Колективізація.

Лібералізація економічного життя не супроводжувалась перебудовою суспільно-політичних відносин. Політичні порядки в республіці мало змінилися. Диктатура пролетаріату, проголошена більшовиками, фактично була диктатурою партійно-державної верхівки більшовицької партії (ВКП(б)). Як державна організація діяла КП(б)У, яка вже на початку 1920-х рр. перетворилася на єдину легальну політичну організацію. Всі інші партії були ліквідовані. Це мало негативні наслідки. В умовах однопартійної системи по суті були ліквідовані можливості для альтернативності змагальності в розробці найбільш раціональної політики. Партійний монополізм породжував заспокоєність, догматизм. З утвердженням після смерті В. Леніна (1924) позиції Генерального секретаря Й. Сталіна у ВКП(б) все більше знижувалась роль партійних мас, небаченої сили набував партапарат, а сама більшовицька партія перетворилась на ядро командно-адміністративної системи.

Одночасно у 1920-ті рр. знижувались роль і авторитет Рад. У Радах влада зосереджувалась в основному у виконкомах, а останні втрачали будь-яку самостійність і повністю були підконтрольні партійним органам.

Бюрократично-командна система вживала заходів для свого захисту. Всеросійська надзвичайна комісія, з 1922 р. ДПУ (Державне політичне управління), наділялась надзвичайними повноваженнями і використовувалась також для усунення і ліквідації усіх неугодних партійно-державній системі.

Одночасно апарат адміністративно-командної системи, який все більше зростав чисельно, забезпечував розширення не тільки своїх повноважень, а й матеріальних і моральних привілеїв. У 1920-ті рр. були прийняті спеціальні постанови центральних органів партії про поліпшення добробуту відповідальних партійних, радянських та господарських працівників, підвищення їх окладів. До того ж ці категорії і особи, які до них прирівнювались, члени їх сімей почали одержувати спеціальні пайки, безплатне житло, персональний транспорт тощо.

Проте реалізація цього плану ускладнилася через хлібозаготівельну кризу 1927— 1928 рр., оскільки селяни не погодились на занижені ціни на хліб і відмовились його продавати. Подолати їх опір вдалося тільки шляхом посилення тиску на селян: застосуванням до тих, хто відмовлявся здавати хліб за встановленими державою цінами, кримінальної статті за спекуляцію. В Україні за нею були засуджені тисячі селян. Подолання кризи хлібозаготівель в такий спосіб означало кінець НЕПу. Скасувавши НЕП, Сталін та його прихильники взяли курс на директивне нарощування темпів розвитку промисловості як основи індустріалізації (37,7 %, в середньому за три роки). Насправді середньорічні темпи зростання промислової продукції за роки першої п'ятирічки, за винятком першого року, становили тільки 15,7 %, а в останньому році — 5 % . Тому перший п'ятирічний план не був виконаний.

Практично вся велика промисловість України була підпорядкована центральним органам, які застосовували командно-адміністративні методи управління. Щоб якось компенсувати відсутність економічних стимулів, партійні та громадські організації організували в колективах змагання за підвищення продуктивності праці.

На другу п'ятирічку (1933—1937) середньорічні темпи зростання були стриманішими — 13—14 %. Більше уваги приділялося впровадженню нової техніки, організації виробництва і підготовці кадрів.

В умовах економічного спаду сталінське керівництво вдавалося до штучного демонстрування робітничого ентузіазму. На одній із шахт в ніч на 31 серпня 1935 р. О. Стаханов, застосувавши передові методи праці, виконав за зміну 14,5 норми. Так був започаткований стаханівський рух, який поширився на всі галузі виробництва. Він призвів до підвищення норм виробітку, а отже, й до зростання експлуатації робочої сили та перенапруження виробничих процесів.

Незважаючи на зниження життєвого рівня трудящих як результат сталінської індустріалізації, її досягнення були очевидними. Серед 35 гігантських підприємств, вартістю понад 100 млн. крб. кожне, в Україні було зведено 7 новобудов і реконструйовано 5 підприємств. З'явилися такі велетні індустрії, як «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпрогес», «Дніпроалюмінійбуд», «Харківський тракторний завод» і «Харківський турбінний завод». У Донбасі стали до ладу близько 100 нових шахт.

Індустріалізація викликала істотні зміни в структурі народного господарства. Змінилося співвідношення між промисловістю і сільським господарством. Питома вага важкої промисловості у промисловому виробництві збільшилася за рахунок валового випуску продукції з 68,7 % 1925/26 до 92,5 1938 р. Заводи, збудовані в Україні, вивели її на один рівень з великими індустріальними державами.

Шлях суспільства до соціалізму радянське керівництво пов'язувало з переведенням сільського господарства на рейки колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б)' (1927) було взято курс на колективізацію сільського господарства. Потрібен був механізм безперебійного постачання держави хлібом. Ним мали стати колгоспи. В умовах тоталітарної держави колгоспами було легше управляти, ніж багатьма мільйонами одноосібних селянських господарств. До того ж, відповідно до уявлень того часу, дрібнотоварний селянський уклад постійно породжував у селі капіталістичні відносини.

1928 р. Сталін висунув гасло суцільної колективізації. 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін впровадити колективізацію, показуючи приклад іншим радянським республікам. Виконуючи це розпорядження, керівництво КП(б)У прискорило темпи проведення колективізації. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то через два місяці їх стало вже 46. Становлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалось насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Забираючи майже все, селян заганяли до колгоспів, а неугодних репресували. На зламі 20—30-х рр. XX ст. 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика «ліквідації куркульства як класу». Ця частина селян була найбільше прив'язана до землі і не бажала її втрачати. Почалося «розкуркулювання» (тобто конфіскація майна). Внаслідок цього кількість заможних господарств уже наприкінці 1920-х рр. скоротилася з 200 до 72,8 тис. Від розкуркулювання постраждало і чимало звичайних середняцьких господарств.

До кінця першої п'ятирічки було «колективізовано» 70 % селянських господарств. У роки другої п'ятирічки колективізація завершилась об'єднанням в колгоспи 90 % селянських господарств.

Над господарською діяльністю створених колгоспів був установлений жорсткий контроль. Праця колгоспників оплачувалась так званими «трудоднями». Іноді на один трудодень припадало 100—200 г. зерна. За таких умов селяни втратили стимул до праці, недбало ставились до своїх трудових обов'язків. Аби запобігти втечі селян з колгоспів, 1932 р. була запроваджена паспортизація в містах. Селяни паспортів не отримали. Таким чином, держава фактично прикріпила їх до землі. Із колгоспів почали викачувати кошти на індустріалізацію, запровадивши централізовані хлібозаготівлі. Цілеспрямована політика хлібозаготівель стала основною причиною голоду в Україні. Кількість загиблих від голодомору ніхто не підраховував. Тому кількість його жертв, за різними джерелами, коливається від 3 до 9 млн. людей.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]