- •1.Початок формування людської цивілізації на території України.
- •2. Скіфо-сарматська доба та античні міста-держави Північного Причорномор'я.
- •3.Східні слов'яни в і - IX ст. Основщ.Тсорії етногенезу слов'ян. Розселення і заняття, звичаї, вірування, побут східних слов'яі Еволюція суспільного устрою.
- •4. Передумови утворення та теорії походження Київської Русі.
- •5. Київська Русь у період становлення (др. Пол. IX - кінець X ст.Ст.).
- •6. Київська Русь у період розквіту (кінець X - пер. Пол. XI ст.Ст.).
- •7. Політичний та соціальний устрій. Економічний розвиток Київської Русі.
- •8. Харгктерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі. Хрещення Русі та його історичне значення.
- •9. Причини феодальної роздробленості Київської Русі.
- •10. Змагання українських князівств за політичне лідерство (др. Пол. XI - кінець 3(?-х рр.XIII ст.).
- •11.Галицьхо-Волинська держава - спадкоємниця Київської Русі.
- •12.Боротьба Русі - України проти монголо-татарської навали.
- •13.Украина - Русь під ігом Золотої Орди.
- •14. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Велике князівство Литовське як форма поліетнічної держави литовців, українців, білорусів
- •15.Польська експансія на українські землі наприкінці XIV - на початку XV ст.
- •16 Зближення Литви і Польщі. Крсвська унія 1385 р. Опозиція великого князя Вітовтг.
- •17. Українські землі у другій третині XV - XVI ст.: політичні та сошально-економічні процеси.
- •18. Люблінська унія: причини, хід подій, умови та наслідки.
- •19. Берестейська унія: причини, хід подій, умови та наслідки.
- •20.Українське козацтво: оцінка в історіографії; передумови виникнення та джерела формування.
- •21.Запорозька Січ: військовий та адміністративний устрій. Форму вання органів влади та управління.
- •22.Козацько-селянські повстання наприкінці хм - у першій третині XVII ст.
- •23.Діяльність гетьмана п. Конашевича - Сагайдачного.
- •24. Українське козацтво в системі міжнародних відносин.
- •25.. Причини, характер, рушійні сили, періодизація національно-визвольної війю;українського народу у другій половині XVII ст
- •26.Розгортання національно-визвольної війни під проводом б.Хмельницького.
- •27.Утворення Української козацької держави: військовий та адміністративний устрій, формування органів влади та у правління.
- •28. Громадянська війна та поділ козацької України на два геїьманства (вересень «657 - червень 1663 рр.). Гетьманство і. Виговського та ю. Хмельницького.
- •29. Гетьманування п. Тетері та і. Брюховецького.
- •30.Боротьба за возз'єднання Української держави. Гетьманство Петра Дорошенка.
- •32.Гетьман п. Орлик та перша Українська Конституція.
- •33.Колоніальна політика Московського царства (Російської імперії) щодо України у XVIII ст. Скасування Гетьманщини.
- •34. Запор! кжя у складі Російської держави. Лікві.Шия Запорозької Січі
- •36. Нова доба козацько-селянських війн: Гайдамаччина.
- •37.Поділи Речі Посполитої та їх наслідки для українських земель.
- •38) Російсько-турецькі війни XVIII ст. Та Україна
- •39). Заселення і економічне освоєння Півдня України. Заснування нових міст.
- •40.Адміністративний поділ та соціально-економічний розвиток Наддніпрянської України в першій половині XIX
- •42. Українське національне відродження (кінець XVIII початок XX ст.): етапи та харатерні особливості.
- •43. Кирило-Мефодіївське товариство та його історичне значення.
- •44.Реформи освіченого абсолютизму в Австрійській імперії та їх наслідки для західноукраїнських земель.
- •45. Західноукраїнські землі в першій половині XIX ст. Соціально-економічний розвиток.Культурно-просвітницький рух.
- •46. Руська трійця та її історичне значення.
- •47. Революція 1848 р. Та західноукраїнські землі.
- •48. Реформи 1860-70-х рр. В Російській імперії та соціально-економічний розвиток українських земель другої половини XIX ст.
- •51.Західноукраїнські землі в другій половині XIX ст. Соціально-економічний розвиток. Культурно-просвітницький та політичний рух.
- •53.Піднесення українського національного руху під час першої російської революції.
- •54. Україна в роки Третьочервневої монархії (червень 1907 - липень 1914 рр.).Столипінська аграрна реформа.
- •55.Західноукраїнські землі на початку XX ст. Соціально-економічний розвиток.Культурно-просвітницький та політичний рух.
- •56. Українські землі в роки Першої світової війни. Національно-визвольний рух в умовах війни.
- •57. Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну.
- •58.Створення Центральної Ради та проголошення автономії України.
- •59. Проголошення унр. Війна Радянської Росії проти унр. Четвертий УніверсалЦентральної Ради.
- •60. Українська Держава часів гетьмана п. Скоропадського.
- •61.Західноукраїнська народна республіка. Окупація Північної Буковини, Бессарабії та акарпаття іноземними військами.
- •62.Унр за доби Директорії. Боротьба за владу в Україні в 1919. Проголошення усрр (урср). Запровадження політики "воєнного комунізму ". Боротьба проти Денікіншини
- •63. Встановлення радянського режиму в Україні у 1920 рр.
- •64. Радянсько-польська війна та Україна.
- •65.Усрр на початку- 20-х років Міжнародне і внутрішнє становище.-неп. Створення срср.
- •66.Соціально-економічні перетворення в радянській Україні. Індустріалізація. Колективізація.
- •67.Голодомор 1932 - 1933 рр. В Україні та його наслідки.
- •68.Процес формування тоталітарного режиму в срср.
- •69.Національно-культурне будівництво. Політика коренізації. «Розстріляне відродження».
- •70.Західноукраїнські землі у 20 - 30-ті роки у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини.
- •71. Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Пакт Молотова - Ріббентропа. Входження західноукраїнських земель до складу срср. Радянізація.
- •73.Окупаційний режим в Україні (1941 - 1944 рр.). Політичні та економічнії плани нацистів щодо України та методи їх реалізації.
- •74.Рух опору проти німецько-фашистського режиму на території України. Радянський партизанський рух. Збройна боротьба формувань оун - упа.
- •75.Звільнення України від німсцько-фашистських окупантів. Завершення Другої світової війни. Внесок Українського народу в перемогу над фашизмом.
- •76.Україна в повоєнне десятиріччя (1945 - 1955 рр.). Повоєнні адміністративно-територіальні зміни. Зовнішньополітична діяльність урср.
- •79.Суспільно-політичне життя в Україні (1956 - 1985 рр.). Хрущовська "відлига". Шістдесятники. Наростання кризи в суспільно-політичному житті. Дисидентський рух.
- •80.Головні чинники, що зумовили процес перебудови; проведення економічних та політичних реформ в срср.
48. Реформи 1860-70-х рр. В Російській імперії та соціально-економічний розвиток українських земель другої половини XIX ст.
Логічним продовженням реформи 1861 р. були перетворення адміністративно-політичного управління, які мали на меті пристосувати країну до нових умов соціально-економічного розвитку після скасування кріпацтва.
Судова реформа (1864 р.) До реформи суди були становими, тобто окремий суд для дворян, окремий – для міщан, окремий – для селян. Судові засідання проводились таємно (не допускалась звинувачена сторона, а також сторона, яка подала судовий позов). Це створювало умови, щоб судді займалися хабарництвом, а їхні нерідко свавільні вироки виносилися з урахуванням класових відмінностей – нижчі верстви діставали суворіші покарання, а легші вироки – дворянам. Права людини не мали ніякого значення (більше дивилися на те, хто перед судом – дворянин чи селянин і т. д.). Державні чиновники мали змогу активно втручатися і впливати на судові рішення. Реформа 1864 р. виправила ці недоліки у судочинстві.
Був введений загальний суд для усіх станів і загальний порядок судочинства (крім духовенства і військових). Вводилась рівна відповідальність усіх станів перед судом і незалежність суду від держ. адміністрації. Були створені мирові суди, що розглядали справи, сума збитку від яких не перевищувала 500 крб. і загальні суди – більш серйозні справи. Судові засідання стали відкритими. Зявились адвокати.
Земська реформа (1864 р.) В усіх українських губерніях, окрім Правобережжя (де уряд не бажав посилення впливу польського дворянства), запроваджувалося земське самоуправління. Замість призначення „згори” урядових чиновників, жителі губерній і повітів тепер самі обирали земську владу. До складу „земської управи” входили представники поміщиків, міщан і селян. Той, хто не мав майна, не міг увійти до складу Земської управи. Той, хто не мав майна, не міг увійти до складу Земської управи. Місця у Земській управі розподілялися пропорційно до того, скільки майна мають представники кожного стану. Тому виходило в середньому:
Поміщики – 70 % майна, значить поміщиків у Земській управі 70%;
Відповідно міщани – 25%, селяни – 5%.
Земства з моменту їх утворення займалися розвитком медичного обслуговування (безкоштовного), освітою, вдосконаленням сільського господарства, культурою тощо. З 1870 до 1910 кількість лікарень зросла у 7,5 разів. Вони прихильно ставилися до укр. мови у навч. і держ. закладах і намагалися не виконувати накази Ол. ІІ і Ол. ІІІ, щодо заборони укр. мови.
Міська реформа (1870) – запровадження самоврядування у містах (міські думи, міські управи). Виконували ті ж самі функції, що і земства, але у межах міста.
Реформа освіти (1864) Була створена система початкових шкіл усіх форм власності (грамотність, 4 арифметичні дії, географія, малювання, закон Божий). Платні і безкоштовні.
• Середня освіта: класичні (гуманітарні науки) та реальні (природничі науки) гімназії. Термін навчання – 7 років. Приймали усіх бажаючих, але плата за навчання була високою. Окремо чоловічі і жіночі гімназії.
• Після класичної гімназії можна вступити в університет, а після реальної – до вищої технічної школи.
• Право вступати у вищі навчальні заклади мали лише хлопці. Навчання – рос. мовою.
Військова реформа (1863-83) Загальна військова повинність з 21 року.
• Строк служби зменш. з 25 до 6 років і 7 років на флоті і ще 9 років солдати вважались в запасі. Термін служби значно скоротився для тих, хто мав освіту. Середня освіта – 3 – 4 роки; вища – 6 місяців.
• Створили юнкерські училища та військові гімназії.
• Армія в Рос. імперії зменш. з 1 млн. До 742 тис. чол.
• Технічне переозброєння і поява залізничних військ.
• Створені військ. округи, зокрема на Україні: Київський, Одеський, Харківський.
Реформа цензури (1865) Цензурні установи підпорядковувались тепер міністерству внутр. справ (а до реформи – мін. освіти).
Фінансова реформа (1860-64) Створено єдиний державний банк і впорядкована податкова система. Це сприяло розвитку промисловості і торгівлі.
Під впливом реформ в Україні почався бурхливий розвиток та модернізація капіталістичної економіки. В результаті цих процесів в кінці XIX ст. Україна перетворилася на один з найбільш розвинутих районів Російської імперії.
Галузева структура промислового виробництва тепер визначалася не тільки необхідністю переробки сільськогосподарської продукції й потребами казни, але й більшими можливостями освоєння природних копалин, а також потребами забезпечення ринкових відносин, зростаючим товаропотоком. Без надійних шляхів сполучення вирішити ці завдання було неможливо. Тому у другій половині XIX ст. в Україні, як і в Росії в цілому, розгорталося будівництво залізниць, довжина яких 1890 р. становила 6800 км.
Розвиток залізничного транспорту вимагав великої кількості паровозів, вагонів, залізничних рейок, станційного обладнання. І це дало сильний поштовх розвиткові в Україні металургійної, вугільної і машинобудівної промисловості. В період між 1870 і 1900 р. Донецький і Криворізький басейни стали найбільш розвинутими регіонами Російської імперії. Вони давали 70 % вугілля і більше половини металу, який вироблявся в Росії.
Водночас з піднесенням важкої індустрії швидкими темпами розвивалися харчова та інші галузі промисловості.
Значну роль у розвитку української промисловості відігравав іноземний капітал, завдяки чому промислові підприємства України були оснащені новітнім устаткуванням і технологією.
Завдяки цим змінам в Україні утворились великі промислові райони загальноросійського значення, до яких належали Донецький вугільно-металургійний, залізорудний Криворізький, Придніпровський металургійний і Нікопольський марганцевий.
Промисловий переворот в Україні супроводжувався формуванням нових соціальних верств: буржуазії і пролетаріату. Зростали міста, особливо старі промислові центри - Київ, Одеса, Харків. З'явилося багато нових міст. Серед них Кривий Ріг, Юзівка, Нижньодніпровськ та ін. Однак формування нових верств майже не торкнулося української нації. Серед підприємців і робітників українців було небагато. Вони залишалися переважно селянською нацією. Міське ж населення переважно було російськомовним і зрусифікованим.
Становище робітників було надзвичайно важким. їхня заробітна платня складала всього 22 % середньої зарплатні робітників Західної Європи. Робочі зміни тривали часто 14—15 годин. Значна частина зароблених грошей витрачалася на продукти харчування та виплату штрафів за найдрібніші порушення. Відсутньою була охорона праці, що спричиняло масовий травматизм.
Капіталізм поширювався не тільки в промисловості, айв сільському господарстві. В цей період сталися істотні зміни в землеволодінні і землекористуванні. Але продовжували зберігатися феодальні пережитки: поміщицьке землеволодіння, общинне землекористування, яке заважало селянам вільно розпоряджатися наділом, відробіткова система за користування поміщицькою землею. Під впливом капіталістичного виробництва в сільському господарстві зростає застосування машин, удосконалюється агротехніка, особливо в поміщицьких маєтках та господарствах заможних селян. Це сприяло значному розширенню посівних площ, завдяки чому зросло виробництво сільськогосподарської продукції, значна частина якої йшла тепер не тільки на внутрішній ринок.
49.Польський визвольний рух, народницгао та соціал-демократичний рух на теренах України у др. пол. XIX Після реформи 1861 р. національна політика російського уряду не змінилася. Як і раніше, він заперечував сам факт існування українського народу як окремої етнічної спільності. Соціально-економічний і політичний лад Російської імперії також викликав невдоволення широких мас громадськості. Це зумовлювало подальший розвиток суспільно-політичного руху.
Суспільно-політичне життя Наддніпрянської України у другій половині XIX ст. характеризувалось складним переплетінням українського, російського і польського визвольних рухів. Російський і польський рухи були більш зрілими, ніж український, оскільки відкрито ставили політичні цілі.
ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКИЙ І ПОЛЬСЬКИЙ РУХИ У російському визвольному русі панували радикальні настрої. Російські революціонери-демократи намагалися поширити свою діяльність на всю імперію, в тому числі й Україну, яку здебільшого розглядали як окраїну Росії, а не територію, населену іншим (не росіянами) народом. Національним питанням вони не цікавились, вважаючи, що у вільній Росії всі будуть задоволені своїм життям. У 60-ті рр. в Україні діяла російська організація «Земля і воля», що під впливом ідей М. Чернишевського (1828—1889) розробляла теорію общинного соціалізму — створення справедливого соціального ладу на базі селянської общини і кооперативних майстерень. З нею співробітничали й українські діячі — офіцери Андрій Красовський (1822—1868) та Андрій Потебня (1838—1863).
Після розгрому організації «Земля і воля» її наступником став народницький рух 1870—1880-х рр., який мав ту ж саму мету. Народники свою увагу звертали на селян, йшли «в народ», щоб підняти селян на повстання проти царського уряду. В Україні діяли народницькі групи «Київська Комуна», «Південні бунтарі». Найбільш гучною в Україні справою, пов'язаною з діяльністю народників, була «Чигиринська змова» 1877 р., коли члени організації «Південні бунтарі», сфальсифікувавши листа царя до селян, який нібито закликав їх в умовний час підняти повстання проти поміщиків, почали формувати селянські загони. Але заколот було викрито. Після невдалої спроби підняти селян на боротьбу проти влади народники розпочали терор проти її представників: від чиновників на місцях до царя. Але й після вбивства Олександра II революційного вибуху в країні не сталося. На початку 1880-х рр. народницькі гуртки були розгромлені. Наступним етапом розвитку загальноросійського руху стало поширення в Україні марксизму і соціал-демократичних гуртків. Подібні гуртки виникли в Києві, Катеринославі, Полтаві, Олександрівську. 1897 р. у Катеринославі був створений «Союз боротьби». Соціал-демократи вели революційну агітацію серед робітників, вважаючи пролетаріат основною рушійною силою революції. Соціал-демократи з України чимало зробили для створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), яка утворилася на з'їзді представників соціал-демократичних гуртків у Мінську 1898 р.
Польський визвольний рух мав на меті відновити Польську державу. Це вилилося у повстання 1863—1864 рр., яке охопило й Правобережжя, де діяло близько 20 повстанських загонів. У ньому взяли участь Андрій Потебня, Андрій Красовський та ін. Але масової підтримки з боку українців повстання не дістало. Прагнення польської шляхти відновити незалежність Польщі у кордонах 1772 р., не визнаючи права українського народу на самовизначення, відштовхнуло від неї українську інтелігенцію. Що ж до українських селян, то вони традиційно не довіряли польській шляхті і не пішли за нею. До травня 1864 р. повстання було розгромлене.
УКРАЇНСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ Представники українського національного руху не мали змоги висувати радикальних завдань на найближчий час. Український рух переживав у другій половині XIX ст. період становлення. Українська еліта взяла курс на культурно-просвітницьку діяльність, на пробудження в українцях національної свідомості, а не на політичну боротьбу за відродження державності.
Організаційною формою українського руху 60—90-х рр. XIX ст. були напівлегальні об'єднання інтелігенції, які увійшли в історію як громади. Перша з них виникла в Петербурзі 1859 р. за ініціативою колишніх кирило-мефодіївців В. Білозерського, М. Костомарова і Т. Шевченка, що протягом 1861—1862 рр. видавали перший український журнал «Основа». Ще одним піонером громадівського руху став гурток «хлопоманів», очолений Володимиром Антоновичем, який вів активну роботу із збирання етнографічного матеріалу. Незабаром, на початку 1860-х рр., громади з'явилися в Києві, Чернігові та інших містах. Вони зосереджували свої зусилля на видавничій справі, заснуванні недільних україномовних шкіл для дорослого населення, організовували публічні лекції, бібліотеки, поширювали твори Т. Шевченка, П. Куліша та інших українських письменників.
Але царський уряд з великою підозрою ставився до громадівського руху. В червні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр (наказ), що забороняв публікацію українською мовою шкільних підручників та релігійних видань на тій підставі, що такої мови не існує. Трохи раніше були закриті недільні школи. Наслідком циркуляру стало те, що національний рух завмер на 10 років. Але на початку 1870-х рр. поліцейський контроль над життям українського суспільства дещо послабшав. Цим негайно скористалась інтелігенція, яка відновила громади в Києві, Полтаві, Чернігові, залучаючи до роботи нових членів. 1873 р. громадівці заснували Історичне товариство Нестора-літописця, а деякий час по тому Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Київська громада у 1874—1875 рр. випускала газету «Київський телеграф».
Але й цього разу аполітичність і просвітництво не врятували громадівського руху. 1876 р. в місті Емс Олександр II видав указ про повну заборону української мови, згідно з яким не дозволявся будь-який друк українською мовою, заборонялись театральні постановки і концерти з українськими піснями. Було заборонено також ввезення в межі Російської імперії україномовних видань з-за кордону. Це призвело до закриття багатьох громадівських установ і переслідувань самих громадівців. Однак український рух не був знищений. Важливим його етапом стала закордонна діяльність Михайла Драгоманова, який за дорученням Київської громади у Відні (а згодом у Женеві) організував видання пропагандистської і наукової літератури українською мовою. Будучи прибічником общинного соціалізму, М. Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації, оскільки не бачив сил, на які можна було б спиратися в боротьбі за незалежність.
Тим часом серед громадівців посилювалося розмежування. Під впливом драгоманівських ідей почали виникати «Молоді громади», що сприяли політизації українського руху. На початку 1890-х рр. утворилося «Братство тарасівців», біля витоків якого стояли київські і харківські студенти Іван Липа (1865—1923), Борис Грінченко (1863—1910), Микола Міхновський (1873—1924), які вперше в історії українського національного руху висунули у своїй програмі вимогу повної державно-політичної незалежності України. Свої ідеї «тарасівці» поширювали в літературних творах і статтях, які друкувалися в галицькій українській пресі, а потім нелегально надходили на Наддніпрянщину. Після викриття організації у 1893 р. її члени потрапили під нагляд поліції, але продовжували займатися політичною діяльністю
50.Український національний рух другої половини XIX ст. (хлоНа початку 1860-х рр. з-поміж польської та спольщеної шляхти Правобережжя відокремилася група студентів, сумління яких мучило усвідомлення того, що їхній клас упродовж століть гнобив селян, і які вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами, хоча самі себе вони називали українофілами. Вони перейшли з римсько-католицької віри у православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. А закидам у зраді з боку польських діячів В.Антонович відповів статтею «Моя исповедь» в журналі «Основа», в якій він зазначав: «Якщо ви хочете бути послідовними демократами і служити народу, то мусите визнати, що більшість народу на Правобережній Україні становлять українські селяни… Отже, поляки-шляхтичі мають перед судом совісті два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятись його інтересами, повернутися до його національності та невтомною працею і любов’ю спокутувати те зло, що було завдане українському народові їхнім класом, або залишитись у ролі визискувачів чужої праці та ворогів національного розвитку свого народу».
Свою кінцеву стратегічну мету хлопомани вбачали у ліквідації царизму, кріпацтва, а також у встановленні демократичної республіки на основі зміцнення добровільного співжиття росіян, українців і поляків.
Спершу хлопомани надавали перевагу етнографічній діяльності. Під час студентських канікул чи в інший вільний час мандрували селами (протягом 1857–1859 рр. вони здійснили три подорожі, пройшовши Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, більшу частину Катеринославщини та Херсонщини), збирали народні пісні, казки, прислів’я, звичаї та обряди. Водночас студенти вивчали селянський побут, розповідали слухачам про славне минуле України, їхнє злиденне становище та можливий вихід із нього. Така діяльність тривала до 1860 р., але ходіння в народ було малоефективним. Сільська влада й поліція переслідували хлопоманів.
Окрім подорожей по Україні, хлопомани влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали до 15 бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі». Вони утримували учнів на свій кошт, самі викладали, писали підручники українською мовою. Розміщувалася вона в будинку, де мешкало подружжя Антоновичів. Під тиском поліції школа припинила існування 1862 р.
Зрештою, гурток самоліквідувався.помани, громади).
Початок відродження українського руху був позначений тяжкою втратою – смертю Т.Шевченка. Похорон великого поета став поштовхом до масових українських маніфестацій. Домовину з його тілом відправили з Петербурга через Москву в Україну, щоби згідно з його поетичним заповітом поховати тіло поета над Дніпром. Жалобний похід українськими землями супроводжувався масовими зборами тих, хто хотів віддати шану національному мученикові. Найбільш масовими були маніфестації в Києві, організовані за участю київської громади. Місце поховання Т.Шевченка в Каневі стало місцем паломництва українських патріотів.
У 1861 р. колишні діячі гуртка хлопоманів разом із викладачами та студентами Київського університету (серед них були Павло Чубинський, брати Синьогуби, Іван Касьяненко, Михайло Драгоманов) утворили нове товариство – Українську громаду. На 1862 р. вона налічувала близько 200 членів. Діяльність громади була легальною і культурницькою. Київська громада і всі наступні, що виникли, об’єднували людей з різноманітними політичними поглядами і переконаннями, але всіх їх об’єднувало прагнення зробити щось корисне для власного народу.