30.Боротьба за возз'єднання Української держави. Гетьманство Петра Дорошенка.

У сер. 1660-х років Українська держава внаслідок між-старшинських усобиць опинилася перед загрозою повної катастрофи. її фатальний розкол на дві окремі частини дедалі поглиблювався. І все ж серед цього безладу й зневіри знайшовся лідер, мета життя якого полягала в об'єднанні всіх українських земель у складі незалежної держави — гетьман Петро Дорошенко (1665—1676).

Вважаючи головною метою визволення й об'єднання всіх українських земель в єдиній незалежній державі, новообраний гетьман змушений був виходити з тогочасних несприятливих реалій, коли розколоту Україну контролювали Московія і Польща. Тому насамперед необхідно було зміцнити гетьманську владу в Правобережній Україні, заручитися підтримкою народу, а тоді приступати до реалізації основного завдання.

Та воювати самотужки проти таких потужних держав, як Польща й Московія, було неможливо, потрібні були союзники. Тому гетьман розпочинає діалог з Кримським ханством про військовий союз і Туреччиною — про політичний протекторат.

Восени 1666 р. П. Дорошенко, очевидно, отримавши перші звістки про зміст Андрусівських перемовин, які фактично загрожували вже міжнародним поділом Української держави, стає на шлях відкритого розриву з Польщею. Запросивши на допомогу татар, він витіснив поляків із Поділля і дійшов до Галичини. Вирішальні події розвивалися біля села Підгайці на Тернопільщині, де козацьке військо разом із татарською ордою та турецькими яничарами оточило польську армію. Перемога була близькою, але на заваді стала недолуга політика кошового І. Сірка, який разом із запорожцями напав на Крим. Дізнавшись про це, татари пішли на мирову з поляками, отримавши дозвіл брати ясир з українських земель. П. Дорошенку нічого не залишалося, як також підписати 19 жовтня 1667 р. договір, який передбачав визнання підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до маєтків тощо. Водночас Польща змушена була визнати автономію Правобережної України.

Зазнавши невдачі в справі возз'єднання українських земель у боротьбі з Польщею, П. Дорошенко вирішив спробувати щастя на переговорах з Московією наприкін. 1667 — на поч. 1668 рр. Однак цар не ризикнув опинитися віч-на-віч з об'єднаною Україною на чолі з енергійним гетьманом, воліючи дотримуватися Андрусівського перемир'я.

Сприятливі обставини для реалізації політичної програми гетьмана П. Дорошенка склалися в сер. 1668 р., коли в результаті антимосковського повстання на Лівобережжі більша його частина була звільнена від окупантів. За таких умов правобережний гетьман, заручившись підтримкою татар та значної частини лівобічної старшини і козацтва, здійснив похід на Лівобережну Україну. Після вбивства І. Брюховецького Козацька рада обрала П. Дорошенка гетьманом возз'єднаної Української держави. Це був момент його найбільшого тріумфу.

Та, на жаль, успіх тривав недовго, незабаром почалися невдачі. Ні Московія, ні Польща не збиралися миритися з втратою українських земель. П. Дорошенко довідався про вторгнення польських підрозділів па Брацлавщину, тому був змушений покинути Лівобережжя, щоб рятувати ситуацію. На Правобережжі він отримав ще одну лиху звістку: претензії на гетьманську булаву заявив запорізький писар Петро Суховій (1668—1669), підтриманий Запоріжжям та Кримом. Та най дошкульні того удару П. Дорошенко отримав із Лівобережжя, де більшість старшини на чолі з раніше призначеним ним наказним гетьманом Дем'яном Многогрішним перейшла на бік Москви. Шанс возз'єднання України знову було втрачено.

Такий перебіг подій змусив П. Дорошенка до тіснішого зближення з Туреччиною. У березні 1669 р. у Корсуні було скликано Генеральну старшинську раду, яка схвалила прийняття турецького протекторату. Тексту українсько-турецької угоди не збереглося, але аналіз інших джерел засвідчує, що Українська держава мала об'єднати у своєму складі всі українські землі, передбачалися Гарантії забезпечення національно-політичних і релігійних прав України.

Прийняття турецького протекторату не полегшило становища правобережного гетьмана. Як і раніше, багато клопоту завдавав П. Суховій, а згодом проголошений замість нього новим гетьманом Михайло Ханенко (1669—1674), який був прихильником утвердження козацької республіки під зверхністю польського короля. Восени 1671 р. поляки спільно з М. Ханенком розпочали наступ на Правобережжя, захопивши до кінця жовтня майже всю Брацлавщину.

На допомогу гетьману П. Дорошенку в червні 1672 р. на чолі понад 100-тисячної армії вирушив турецький султан. Протягом кількох місяців союзники оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною. 18 жовтня вони змусили польського короля підписати Бучацький мирний договір, який, серед іншого, передбачав визнання Польщею Українсько! держави "в старих кордонах" та перехід Поділля з Кам'янцем і частини Галичини з Чортковом до Туреччини. Такі умови негативно позначилися на настроях П. Дорошенка. Адже вони, по суті, обмежували терени Української держави лише Брацлавщиною і Південною Київщиною. Волинь, Північна Київщина і Галичина й надалі мали залишатися у складі Речі Посполитої.

Розчарувавшись у турецькій протекції, гетьман прагнув знайти порозуміння чи то з Польщею, чи то з Московщиною, домагаючись від них широких автономних прав для України. Однак переговори з цими державами не увінчалися успіхом. Безвихідь посилювалася нескінченними воєнними діями, що велися на українських землях. Правобережна Україна перетворювалася на згарища і руїни. За таких умов П. Дорошенко 19 вересня 1676 р. зрікся влади на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича.

На жаль, після зречення П. Дорошенка від гетьманства українські землі так і не об'єдналися під булавою І. Самойловича. Цьому завадила Туреччина, яка проголосила гетьманом Правобережжя Ю.Хмельницького (1677—1681). Остаточний поділ України був затверджений 16 травня 1686 р. "Вічним миром" Московії і Польщі, який підтверджував Андрусівське перемир'я 1667 р.

Отже, Українська національна революція 1648— .1676 рр. зазнала поразки, причинами якої насамперед були внутрішня міжусобна боротьба та зовнішня агресія. Українцям так і не судилося створити в етнічних межах свого проживання незалежну соборну державу. Вдалося лише зберегти державні інституції на теренах Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московщини.

31.Українська державність наприкінці XVII - на початку XVIII ст. І. Самойлович. Гетьман І. Мазепа та у країнський військово-політичний виступ. Походив із родини священика. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Духовна кар'єра його не приваблювала, і він вступив до козацького війська Лівобережної України. Незабаром обійняв посаду наказного полковника Прилуцького полку. Був також сотником Красноколядинської сотні Чернігівського полку, а потім чернігівським полковником. Перебував на посаді генерального судді Лівобережної Гетьманщини.

Характерною рисою 15-літнього гетьманування Івана Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. Шлях до здійснення своєї мети він вбачав у обмеженні права козацьких низів втручатися в державні справи. Саме тому Самойлович припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні справи вирішував зі Старшинською радою.

Формуванню аристократії сприяло започатковане Самойловичем бунчукове товариство. То була особлива привілейована група козацької еліти, до складу якої входили сини старшини. Бунчукові товариші, перебуваючи в гетьманському оточенні, з юнацьких років готувалися обійняти керівні військові та адміністративні посади. Сприяв зростанню старшинського землеволодіння.

Як і деякі його попередники, прагнув закріпити спадковість гетьманської влади, тому своїм синам надавав найвпливовіші посади в уряді та великі маєтності.

У зовнішній політиці Самойлович орієнтувався на Москву й вороже ставився до Польщі й Туреччини, був противником московсько-польської згоди на основі поділу України.

Яскравою рисою гетьманування Івана Самойловича стало пожвавлення занепалого під час Руїни культурного життя. Найбільші зрушення сталися в архітектурі та будівництві. Самойлович був фундатором Троїцького собору Густинського монастиря під Прилуками, збудованого в 1674-1676 рр. Визначними пам'ятками тих часів стала мурована церква Іоанна Предтечі в Стародубі, Трапезна Троїцького монастиря в Чернігові (1677-1679). У 1679 р. розпочалося будівництво Троїцького собору в Чернігові, а 1682 р, Преображенського собору Мгарського монастиря біля Лубен (обидва собори остаточно добудовані за гетьманування Мазепи).

Кримський похід 1687 р.Усунення Івана Самойловича від влади

Уклавши «Вічний мир» з Польщею, Московія приєдналася до держав, які вели боротьбу проти Туреччини та її васала - Кримського ханства. Зобов'язання перед антитурецькою коаліцією - Священною лігою у складі Австрії, Венеції та Речі Посполитої, - а також власні плани, що передбачали ліквідацію турецько-татарських володінь на Чорному й Азовському морях та отримання в майбутньому виходу до Чорного моря, спонукали Москву до війни. У травні 1687 р. 100-тисячна московська армія рушила на Крим. Похід очолив фаворит цариці Софії, найвпливовіша людина в Московії - Василь Голіцин. Дорогою до армії Голицина приєдналося 50-тисячне військо українських козаків на чолі з Самойловичем. І хоч які великі надії покладалися на цю воєнну кампанію, об'єднане українсько-московське військо не спромоглося навіть досягти Криму. Через пожежу в степу, підпаленому татарами, нестачу продовольства, води й корму для коней Голицин наказав війську повернути назад. Не визнаючи власних прорахунків, Голицин шукав винуватців невдалого походу, а тому легко переклав відповідальність на Самойловича. Адже гетьман критикував Голицина за неправильне здійснення походу та й взагалі виступав проти укладення московським урядом «Вічного миру» з Польщею й союзу з нею проти Туреччини і Криму. Становище Самойловича стало непевним. Воно ускладнювалося ще й позицією козацької верхівки, яку відштовхували від гетьмана його зарозумілість, необмежене самозбагачення та прагнення зробити гетьманську булаву спадковою. Ось чому особиста зацікавленість Голицина і невдоволення старшини призвели до усунення Самойловича від влади. У липні 1687 р. в таборі на р. Коломак Івана Самойловича було заарештовано й разом із сім'єю відправлено до Сибіру, де він і помер 1690 р. Натомість козацька рада, що відбулася 25 липня 1687 р., обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу.

Після невдалого Кримського походу 1687 р. гетьман Іван Самойлович був звинувачений у зраді і відправлений у заслання в Сибір. Тоді ж на Коломацькій раді гетьманом було обрано осавула Івана Мазепу. Вибори гетьмана супроводжувались ухвалою нових Коломацьких статей, які ще більше обмежували автономію Гетьманщини і водночас закріплювали пільги за козацькою старшиною.

І. Мазепа швидко завоював довір'я з боку російської влади. В політиці він був прихильником міцної влади, намагався відстоювати інтереси України, не псуючи стосунків з Москвою. Він багато зробив для розвитку української культури і церкви.

Під проводом Мазепи українські полки 1689 р. взяли участь у другому Кримському поході, який також закінчився невдало. В 1695—1696 рр. відбулися два Азово-Дніпровські походи, що принесли Росії певні надбання (фортецю Азов). Уклавши 1700 р. мир з Туреччиною, цар Петро І відразу ж розпочав Північну війну проти Швеції за Балтійське узбережжя. Україні довелося брати участь у новій війні, яка точилася далеко від неї за чужі інтереси. З Лівобережжя Петро І вивозив усе, що було необхідно для постачання війська; на війну треба було посилати козаків, тисячі з яких там гинули.

Петро І відверто нехтував українськими інтересами. Селяни і козаки не витримували величезних податків. Масове невдоволення спричиняла брутальність царських воєвод по відношенню до рядових козаків і старшини. В Україні поширювались чутки про повну ліквідацію автономії та заміну її воєводським правлінням.

За цих умов гетьман вирішив за будь-яку ціну зберегти Українську державність. З цією метою з 1705 р. він увійшов в таємне листування із шведським королем Карлом XII та його союзником — польським королем Станіславом Лещинським.

1707 р. шведська армія рушила через Білорусію на Москву, але, зустрівши сильний опір, повернула на Україну на з'єднання з І. Мазепою. Маневру шведської армії Мазепа не чекав. Його полки були розсіяні, а неподалік стояли численні російські війська. Тому гетьман таївся скільки міг і лише з наближенням Карла XII приєднався до нього. З гетьманом була генеральна старшина, частина полковників і кілька тисяч козаків. Для більшості перехід на бік шведів був несподіваним і незрозумілим, то ж частина їх пішла з табору Карла XII. Зате пізніше до гетьмана приєднався загін запорожців на чолі з кошовим Костем Гордієнком. З Карлом XII Мазепа уклав угоду, за якою шведи визнавали державну незалежність України, гарантували недоторканість її кордонів та права і привілеї старшини. Разом із тим Мазепа уклав із Станіславом Лещинським ще один договір, за яким Україна переходила під владу Польщі. За це Мазепі обіцялася винагорода — князівський титул, а також Полоцьке і Вітебське воєводства.

Надії гетьмана не здійснилися. У червні 1709 р. шведи зазнали нищівної поразки в битві під Полтавою. Мазепа разом з Карлом XII змогли втекти в турецькі володіння — Молдавію. У серпні того ж року пригнічений поразкою Мазепа помер.