Тема 4. Розвиток державності і права Московії в період станово-представницької монархії.

1. Державний лад. Земські собори. Реформа системи управління.

У 1547 р. при Івані ІV (Грозному) глава держави став носити офіційний титул царя, государя і великого князя Мос-ковського, який передавався у спадщину. У своїй діяльності він опирався на Боярську думу, що постійно діяла при царі. Підготовку матеріалів для думи здійснював штат професій-них чиновників, пов’язаних з приказами. Особливе місце в системі державних органів займали Земські собори, що проводились з середини XVІ ст. до сере-дини XVІІ ст. Їх скликання оголошувалось царською грамо-тою. У склад Собору входили Боярська дума, “Освячений собор” (церковні ієрархи) і виборці від дворянства та посадів. Духовна і світська аристократія була елітою суспільства, цар у рішенні важливих питань не міг обійтися без її участі. Дворянство було головним суспільним станом, основою царського війська і бюрократичного апарату. Верхівка посадського населення була головним джерелом грошових надходжень для казни. Цими основними функціями пояснюється присутність представників усіх трьох соціальних груп у Соборі.

Земські собори вирішували основні питання зовнішньої і внутрішньої політики, фінансів, державного будівництва. Пи-тання обговорювались по станах, але приймались усім скла-дом Собору. Крім назви “Земський собор”, представницькі установи мали й інші назви: “рада всієї землі”, “собор”, “загальна рада”, “велика земська дума”. Через систему соборів правляча влада прагнула виявити думку окремих класів і груп населення, звичайно, найбільш впливових. Станово-представницькими органами на місцях у сере-дині XVІ ст. стали земські і губні хати. Заснування цих орга-нів обмежувало і замінювало систему кормлінь: виборні са-моуправлінські хати прийняли на себе фінансово-податкову (земські) і поліцейсько-судову (губні) функції. Компетенція цих органів закріплювалась у губних та земських статутних грамотах, що підписувались царем, їх штат складався із “кращих людей” – сотських, п’ятидесятських, старост, цілу-вальників і дяків. Діяльність земських і губних хат контролювалась різни-ми галузевими приказами. Структурним підрозділом приказу був стіл, який спеціалізувався у своїй діяльності за галузевим або територіальним принципом. Московський великий стіл Розрядного приказу вів облік людей, що служили, здійснював реєстрацію указів і грамот. Помістний стіл відав вотчинами і помістними справами. Грошовий – питаннями фінансування. Питаннями організації державної служби і фінансування держапарату займались Приказ Великого приходу, Розряд-ний, Помістний і Ямський прикази. Розбійний – очолював систему поліційно-розшукових органів уже в середині XVІ ст. У Москві поліцейські функції виконував Земський приказ. До середини XVІІ ст. число приказів досягло 60. У XVІІ ст. відбулася реорганізація місцевого управління: земські, губні хати і міські прикажчики стали підпорядковуватись воєводам, які призначались із центру. Воєводи виконували адміністративні, поліцейські і військові функції. Вони опирались на спеціально створений апарат (приказна хата) із дяків, приста-вів і прикажчиків.

2. Розвиток феодального права. Стоглав.

Стоглав— церковно-правовий документ Московської держави, рукописна збірка постанов і ухвал Стоглавого собору 1551 року, що охоплювали як релігійно-церковні, так і державні, економічні, земельні тощо питання, містили роз'яснення щодо співвідношення норм державного, кримінального права, судочинства тощо з церковним правом у Московії.

тоглав отримав свою назву за кількістю (100, проте насправді 101) ухвал-рішень, з яких складається. Ця назва утвердилася за документом наприкінці XVI століття. У самому тексті пам'ятки містяться інші назви — соборна ухвала(рос.соборное уложение) іцарська та святенницька ухвала(рос.царское и святительское уложение) (Див. Главу 99).

Укладення Собору 1551 року торкалося всіх сторін церковного життя: у ньому були зібрані й систематизовані всі норми чинного права Російської церкви. Джерелами, крім канонічної літератури, були Статут святого Володимира, ухвалення Собору 1503 року, послання митрополитів, світські документи — кормчі книги тощо.

Постанови «Стоглаву» стосуються архієрейських податей, церковного суду, дисципліни духовенства, монахів і мирян, богослужіння, монастирських вотчин тощо.

Попри постанову Собору 1503 року «Стоглав» дозволив стягування ставленицьких податей, але встановив для них, як і для треб, тверду таксу. При цьому було вирішено, що всі податі збираються не архієрейськими чиновниками, а попівськими старостами з десятськими.

Собор був змушений визнати існування безладів і аморальності (дивіться у вище наведеному переліку питань групи 2 і 3).

Тому одним з найважливіших нововведень Собору є повсюдне запровадження інституту попівських старостів. Це були особи, вибірні зі священиків. Кількість попівських старостів у кожному місті визначалася окремо, імовірно, єпископами за царським повелінням. Собор визначив кількість старостів лише для Москви — 7 (сім). Цьому числу відповідало число соборів, тобто центральних за значенням у данній окрузі храмів. Попівські старости мали служити в соборах. На допомогу їм, згідно зі «Стоглавом», вибирались зі священиківдесятські. В селах і волостях вибирались тільки десятські священики. «Стоглав» зафіксував, що в обов'язки цих виборних осіб входив контроль у підзвітних церквах заблагочиніємсвящеників.

Собор 1551 року ухвалив важливе рішення щодо «подвійних» монастирів, тобто таких, де спільно проживали ченці обох статей: монастирям приписувалося суворо додержуватися відокремленості чоловіків і жіноцтва й ретельно виконувати монастирський статут. Слід визнати, що на практиці ці положення Собору виявилися порожніми постулатами.

У соборній постанові засуджувалися розповсюджені серед мирян у побуті пережитки і забобони язичництва й світські розваги: ордалії, театральні вистави, азартні ігри, пияцтво, нехристиянське поводження і святкування, зокрема на Радуницю.

Інша ухвала Собору засуджувала безбожні книги та єретиків, що їх читали. Такими книгами, і це показує мракобісся тодішньої Російської церкви, оголошувалися переважно прогресивні на свій час наукові трактати і решта світської літератури: «Secveta secvetovum», збірка середньовічної мудрості, відома в Московії під назвою «Аристотель», астрономічні карти Еммануїла Бена Якоба, відомі під назвою «Шестикрил» тощо. Ще одне рішення, яке доводить вузькість мислення тогочасних церковних ієрархів — накладення повної заборони на спілкування з іноземцями (в першу чергу, литвинами, тобто українцями і білорусами, а також німцями і поляками), і це тоді, коли самі ж московські урядники запрошували іноземців на царську службу.

Чимало ухвал «Стоглаву» стосуються церковної служби. Обговорення і вирішення деяких з них були зініційовані Іваном Грозним (поза сумнівом у цьому питанні мав вплив митрополит Макарій).

Стоглавофіційно узаконив двоперсне (двопальцове)хресне знаменняу Московській церкві. Соборний авторитет данних рішень потому став основним аргументом старообрядництва.

Імовірно, під вливом Максима Грека Собор зайнявся питанням виправлення священих книг і ухвалив відкрити у Москві типографію, де мали друкуватися церковні книги (та ця типографія існувала недовго).

«Стоглав» скасував «несудимі» грамоти, зробивши відтак усі монастирі і парафіяльні причти підсудними своїм єпископам. Світським судам він заборонив судити духовних осіб. До цього церковний суд за повіренням єпископів вчинявся боярами, дякам, десятниками, і викликав постійні нарікання. Однак про касування цих посад не йшлося — вони існували і при митрополитах Петрі та Олексії. Тому було вирішено дати священикам право на участь у судах через своїх виборних старостів і сотських, хоча законодавці і не визначали роль цих представників.

На Соборі не могли обминути обговорення цього питання, але спочатку його не було включено до Стоглаву. Лише пізніше до основного тексту додали 101-у главу—«Присуд про вотчини». Це рішення, явно компромісне між царем та церковниками, відобразило намагання Івана Грозного обмежити зростання церковного землеволодіння.

Зокрема, «Присуд про вотчинни» закріпив такі п'ять положень церковного землеволодіння:

1. архієпископам, єпископам і монастирям забронялося купувати вотчини без особистої згоди на те царя;

2. земельні внески на поминання душі допускалися, але за попередньої угоди про умови і порядок їх викупу в подальшому родичами заповідача;

3. володарям вотчин у деяких областях заборонялося продавати вотчини людям з інших місцевостей і дарувати їх монастирям без доповіді особисто царю;

4. присуд не має зворотної сили й не поширює свою чинність на угоди дарування, купівлі-продажу або заповідання, що укладені до Стоглавого собору;

5. встановлюється санкція за майбутні порушення присуду: конфіскація вотчини на користь государя і неповернення грошей продавцю.

Стоглав зафіксував порядок церковної служби, прийнятий у Московській державі: «А хто не хреститься двомя перстами, яко Христос і апостоли, та буде [йому, їм] анафема» (СтоглавГлава 31); «не подобає святия аллілуї трегубити, але двічі глаголити аллілуйя, а втретє — слава тобі Боже…» (СтоглавГлава 42).

Наведені вище норми діяли до 1652 року, коли патріархом Ніконом було запроваджено «церковну реформу», що призвела до наступних змін, чинних у Московській церкві донині:

• Заміна двоперсного хрестного знамення трьохперсним;

• Повернення до трегубої алілуї (вимовляння тричі);

• Проведення хресної ходи проти сонця, а не за сонячним напрямком, як раніше.

Як відомо, саме ця «реформа» поклала початок російського старообрядництва.

Ще трохи пізніше, зокрема на Великому Московському церковному соборі 1667 року положення Стоглавого собору взагалі були визнані писаними нерозсудно, простотою и незнанням^[1]; понад це — справжність Стоглаву було піддано сумнівам.

Проте до середини XIX століття пануючою в Церкві лишалась думка щодо автентичності Стоглаву як соборного укладення 1551 року. Аж у 1829 році митрополит Іларіон, не піддаючи сумнівам факт проведення Собору в 1551 році, засумнівався в автентичності тексту Стоглава^[2].

У передмові до першого в історії видання Стоглаву, що було здійснено у 1862 році, вказується:

ця книга (Стоглав) — укладена кимось, імовірно, навіть членом Стоглавого собору (1551 рік), але вже після собору, з чернеток, які були приготовлені лише для розгляду на соборі, але в цілому не розглянуті й не зведені у форму церковних ухвал, не затверджені підписами й не обнародувані для государя.^[3]

Така точка зору пояснювалася небажанням визнати за правду факт офіційного ухвалення рішень Собором, які Російська Церква у майбутньому визнає помилковими й почне касувати, що породить розкольництво.

Лише після досліджень І. Беляєва та його знахідок, зокрема наказних реєстрів Стоглаву, було беззаперечно доведено і визнано справжність прийняттяСтоглавуна Соборі 1551 року^[4].

Відтак, у подальшому історики розглядають Стоглавяк унікальну пам'ятку московського (російського) права XVI століття, що дає уявлення про тодішній спосіб життя і стан супільства і духовенства в Московській державі.

Варто тако́ж зазначити, шо на початок XX століття були відомими не менше 100 рукописних редакцій Стоглаву

3. Підготовка та прийняття Соборного Уложення 1649 року.

Початок 17-го століття характеризується політичним та економічнимзанепадом Росії. Значною мірою цьому сприяли війни зі Швецією та Польщею, що закінчилися поразкою Росії в 1617 році.

Після підписання мирного договору в 1617 році зі Швецією Росія втратилачастину своїх територій - узбережжя Фінської затоки, Карельський перешийок,протягом Неви і міста на її узбережжя. Вихід Росії до Балтійського моря бувзакрито.

Крім того, після походу на Москву в 1617-1618 роках польсько-литовськоговійська і підписання перемир'я до Польщі відійшли Смоленська земля і великачастина Північної України.

Наслідки війни, що вилилися в занепаді і розорення господарства країни,вимагали термінових заходів по його відновленню, але вся тяжкість лягла, головнимчином, на черносошенних селян і посадських людей. Уряд широкороздає землі дворянам, що призводить до безперервного росту кріпацтва. Перший час, з огляду на розорення села, уряд дещо зменшилопрямі податки, зате зросли різного роду надзвичайні збори ( "п'ятаденьга "," десяту деньга "," козацькі гроші "," стрілецькі гроші "і т.д.),більшість яких вводилося майже безперервно засідав Земськимсоборами.

Однак, скарбниця залишається порожньою і уряд починає позбавлятигрошового жалування стрільців, гармашів, городових козаків і дрібнийчиновний люд, вводиться руйнівний податок на сіль. Багато посадські людипочинають іти на "білі місця" (звільнені від державних податківземлі великих феодалів і монастирів), експлуатація ж іншої частининаселення збільшується.

У такій ситуації неможливо було уникнути великих соціальних конфліктіві протиріч.

1 червня 1648 спалахнуло повстання в Москві (так званий "солянийбунт "). Повсталі протягом кількох днів утримували місто в своїхруках, руйнували будинки бояр і купців.

Слідом за Москвою влітку 1648 розгорнулася боротьба посадських і дрібнихслужбових людей у Козлові, Курську, Сольвичегодськ, Великому Устюге, Воронежі, Нариме, Томську та інших містах країни.

Практично, протягом усього правління царя Олексія Михайловича (1645-1676 р.) країна була охоплена дрібними і великими повстаннямиміського населення. Необхідно було зміцнити законодавчу владукраїни та 1 вересня 1648 року в Москві відкрився Земський собор, роботаякого завершилася прийняттям на початку 1649 року нового зведення законів - Соборне Укладення. Складено проект був спеціальною комісією, а цілкомі по частинах його обговорювали члени Земського собору ( "по палатах"). Надрукований текст був розісланий до наказів і на місця.

4. Правове становище населення за Соборним Уложенням.

Уложення уперше вводило суворе покарання (аж до страти і тюремного

ув'язнення терміном на рік) за поселення в себе селян-утікачів. Винний

землевласник повинен був платити по 10 карбованців за кожний рік

приховування чужого селянина. (При розрахунку вихідна оцінка складала 4

карбованці "за голову" селянина і 5 карбованців за "глухий" живіт -

неописане майно селянина ).

Соборне Уложення складалося з 25 розділів, що включали в себе 967

статей. У ньому були систематизовані на більш високому в порівнянні з

попереднім законодавством рівні юридичної техніки правові норми, що

діяли і раніше. Крім того, малися і нові правові норми, що з'явилися

головним чином під тиском дворянства і чернотяглих посадів. Для

зручності главам передує докладний зміст, що вказує зміст глав і статей.

Як кодекс права, Уложення 1649 р. у багатьох відносинах відбило

тенденції подальшого процесу розвитку феодального суспільства. У сфері

економіки воно закріпило шлях утворення єдиної форми феодальної

земельної власності на основі злиття двох її різновидів - маєтків і

вотчин.

У соціальній сфері Уложення відбило процес консолідації основних

класів - станів, що привело визначеної стабілізації суспільства й у той

же час викликало загострення класових протиріч і посилення класової

боротьби, на яку безумовно впливало встановлення державної системи

кріпосництва. Недарма з XVII ст. відкривається ера селянських воєн.

Консолідація феодального стану супроводжувалась закріпленням його

привілеїв: монопольного права володіння землею, звільнення від

повинностей, переваги в судовому процесі і права займати чиновницькі

посади. Міське населення в XVІІ ст. одержує стійку назву “посадські люди”. Склалась певна ієрархія: гості і гостинна сотня (купці, що

торгували за межами держави), суконна та чорна сотні (середні, дрібні

торгівці) і слободи (ремісничі квартали та цехи).

Гості об’єднувались у корпорації, користувались приві-леями. Виконуючи

фінансову службу, завідували таможнями, розподіляли статті доходів і

розходів, займали місця голів і дяків у присутніх місцях, стягували

торгове мито з іноземних купців, торгували державними товарами.

Люди гостинної і суконної сотень служили збирачами при таможнях і

перевозах, старостами торгових ларків. Вони не звільнялись, як “гості”,

повністю від тягла, але несли загальні для посадських людей повинності.

“Чорні” посадські люди жили на землі, що була власністю державної казни,

і у повному об’ємі несли державне “тягло”, що накладалось на міську

общину.

Значна частина дворів у місті, що належали духовним і світським феодалам

звільнялась від державного “тягла” і називалась “білими слободами”. З

1550 р. розпочинається політика скорочення “білих слобод”, приймаються

законодавчі акти, які передбачають обмеження переходу посадських людей у

“білі слободи”.

Соборне Уложення 1649 р. закріпило монопольне право, посаду на ремесло і

торгівлю, включивши в державне “тягло” “білі слободи”. За посадом було

закріплено все його населення, були повернені втікачі, а перехід з

посаду в посад заборонявся.

Прикріплення селян до землі розпочалось значно раніше. Вже в XІV ст. у

між князівських договорах записувалось зобов’язання не переманювати один

у одного горнотяглових селян.

Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян від одного

феодала до іншого, був Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р.

обмежувала право переходу селян тільки на Юріїв день і встановлювала

порядок виплати “потилого” (плата за проживання селянина на землі пана).

З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений

перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. почали видаватись укази про

“урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення

селян-втікачів (5 – 15 р.).

Заключним актом процесу закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке

відмінило “урочні літа” і встановило безстроковість розшуку.

До середини XVІІІ ст. майже все землеволодіння “чорних” (державних)

волостей центральних повітів держави було в руках феодалів, і селяни, що

в них проживали, перетворювались на кріпаків. На відміну від

“чорносошних” владельгеські селяни (ті, що належали вотчинникам,

поміщикам, монастирям) всі повинності несли безпосередньо на користь

власника.

Прикріплення розвивалось двома шляхами – позаекономічним і економічним.

У XV ст. існувало дві основні категорії селян: старожильці і

новоприходці. Перші вели своє господарство і в повному обсязі несли свої

повинності, складаючи основу феодального господарства. Інші, які тільки

що прибули, не могли повністю нести повинності, тому користу-вались

певними пільгами, одержували позики і кредити. Їх залежність від

власника була борговою, кабальною. У формі залежності селянин міг бути

“половником” (працювати за половину врожаю) або “серебрянником”

(працювати за проценти).

Основним документом, який закріпив права землевласників на селян

втікачів і бобилів (одиноких безземельних селян), стали переписні книги

1626 р.

Позаекономічна залежність у чистому вигляді виявлялась в інституті

холопства. Розвиток кабального холопства (холоп не міг передаватися по

заповіту, його діти не ставали холопами) призвело до зрівняння статусу

холопів з кріпаками.

5. Злочин та покарання за Соборним Уложенням. Посилення інквізиційної форми процесу.

З прийняттям Соборне Уложення зміни відбулися в області судовогоправа. Було розроблено ряд норм, що стосуються організації та роботи суду. Відбувається ще більше в порівнянні з Судебника поділ на дві форми: "Суд" і "розшук".

Процедура суду описана в главі 10 Уложенія.Суд грунтувався на двохпроцесах - власне "суд" і "вершеніе", тобто винесення вироку,рішення. Суд починався з "вчінанія", подачі чолобитною скарги. Відповідачвикликався в суд приставом, він міг уявити поручителів, а також двічіне бути до суду, якщо на те були поважні причини. Судомприймалися і використовувалися різні докази: показання свідківпоказання (не менше десяти свідків), письмові докази (найбільшдовірчі з них - офіційно завірені документи), хресне цілування (по спорах на суму, що не перевищує одного рубля), жереб. Для отриманнядоказів використовувалися обшук "загальний" - опитування населення з приводуфакту скоєного злочину, і обшук "повальний" - з приводуконкретної особи, підозрюваного у злочині. У практику суду вводивсятак званий "правеж", коли відповідач (найчастіше неплатоспроможнийборжник) регулярно піддавався судом процедурі тілесного покарання (биттярізками). Число таких процедур повинно було бути еквівалентним сумізаборгованості. Так, наприклад, за борг у сто рублів пороли протягоммісяці. Правеж був не просто покаранням - це була також міра, що спонукуєвідповідача виконати зобов'язання (самому або через поручителів). Судоговорінні було усним, але протоколювати в "судовому списку" ікожна стадія оформлялося особливою грамотою.

Розшук або "розшук" застосовувався тільки по найбільш серйозним кримінальнимсправах, причому особливе місце і увагу в розшуку відводилися злочинів,в яких порушувалося державний інтерес ( "слово і діло государеве"). Справа в пошуковому процесі могло початися з заяви потерпілого, звиявлення факту злочину або з звичайного наговору.

У главі 21 Соборне Уложення 1649 вперше встановлюється такапроцесуальна процедура, як катування. Підставою для її застосування моглислужити результати "обшуку", коли показання свідків поділялися:частина на користь підозрюваного, частина проти нього. Застосування тортуррегламентувалося: її можна було застосовувати не більше трьох разів, зпевним перервою; а свідчення, надані на тортурам ( "обмови"), повиннібули бути перевірені ще раз за допомогою інших процесуальних заходів (допиту,присяги, обшуку).

Були здійснені наступні зміни і в галузі кримінального права --визначався коло суб'єктів злочину: ними могли бути як окреміособи, так і група осіб. Закон розділив суб'єктів злочину на головнихі другорядних, розуміючи під останніми співучасників. У свою чергуспівучасть могло бути фізичним (сприяння, практична допомога,вчинення тих самих дій, що і головний суб'єкт злочину) іінтелектуальним (наприклад, підбурювання до вбивства в гл.22). У зв'язкуз цим, суб'єктом злочину став визнаватися навіть раб, що зробивзлочин за вказівкою свого пана. Разом з цим, необхіднозазначити, що від другорядних суб'єктів злочину (співучасників) законвідрізняв осіб, тільки причетних до скоєння злочину: посібників (осіб,створювали умови для вчинення злочину), попустітелей (осіб,зобов'язаних запобігти злочину і не зробили цього), недоносітелей (осіб, які не повідомили про підготовку та вчинення злочину), приховувачів (осіб, що приховала злочинця і сліди злочину). Укладення також провелоподіл злочинів на навмисні, необережні і випадкові. Занеобережний злочин винний карався так само, як за умиснезлочинне діяння (покарання треба було не за мотив злочину, а зайого результат). Але закон виділив також пом'якшують і обтяжуютьобставини. До пом'якшувальною обставинами ставилися: стансп'яніння; неконтрольованість дій, викликана образою чи загрозою (афект); а до обтяжуючих - повторність злочину, розмір шкоди, особливийстатус об'єкта і предмета злочину, сукупність декількохзлочинів.

Закон виділив три стадії злочинного діяння: намір (який сам по собіможе бути караним), замах на злочин і вчиненнязлочину, а також поняття рецидиву, яке в Соборному Укладеннізбігається з поняттям "лихий чоловік", і поняття крайньої необхідності,яка є непокараність тільки при дотриманні пропорційності їїреальної небезпеки з боку злочинця. Порушення пропорційності означалоперевищення меж необхідної оборони і каралося.

Об'єктами злочину за Соборне Укладення 1649 визначалися:церква, держава, сім'я, особистість, майно і моральність. Найбільшнебезпечними вважалися злочини проти церкви і вперше вони були поставленіна перше місце. Це пояснюється тим, що церква займала особливе місце всуспільного життя, але головне, що вона була взята під захистдержавних інститутів і законів.

Великі зміни Соборне Уложення 1649 стосувалися області речового,зобов'язального і спадкового права. Сфера цивільно-правовихвідносин була визначена досить чітко. До цього спонукали розвитоктоварно-грошових відносин, формування нових типів і форм власності,кількісне зростання цивільно-правових угод.