Тема 13. Формування тоталітарної державності і права.

1. Відхід від головних принципів соціалізму. Утворення адміністративно-командної системи влади та управління.

У січні 1935 р. відбулися суттєві зміни в управлінні країною, в тому числі і зміна назв структур влади. Всеукраїнський з'їзд Рад було переіменовано у з'їзд Рад УСРР, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет - у Центральний Виконавчий Комітет УСРР, Президію Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету - в Президію ЦВК УСРР. З січня 1937 року Україна змінила офіційну назву на Українську Радянську Соціалістичну Республіку, яка проіснувала до 1992 року.

Для забезпечення політичних рішень компартії щодо індустріалізації країни та колективізації сільського господарства потрібно було впроваджувати нові підходи до роботи органів влади. Для виконання директив ЦК при раднаркомах союзних і автономних республік були створені комісії за участю представників державних, партійних, профспілкових органів, завданням яких було забезпечення контролю за виконанням рішень партії і зміцнення дисципліни. Це був один з кроків до побудови державної тоталітарної системи.

Прийняття Конституції СРСР 1936 р. і Конституції УРСР 1937 р. стало новим етапом реформування системи вищих і місцевих органів державної влади і державного управління. Вищим органом державної влади СРСР стала двопалатна Верховна Рада СРСР у складі Ради Союзу і Ради Національностей. Вищим органом державної влади УРСР з цього часу стала Верховна Рада республіки, місцевими органами влади - місцеві Ради депутатів трудящих.

Раднарком утворювався Верховною Радою і являв собою найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади УРСР.

Наркомати поділялися на союзні, союзно-республіканські та республіканські. Для посилення ідеологічного впливу впроваджувалась система прийняття спільних рішень Раднаркому і ЦК КП(б)У з господарських питань.

Щодо загальної кількості та переліку комісаріатів, то в залежності від поточних ситуацій з'являлись нові установи, реформувались старі, але загальна тенденція була зорієнтована на розширення управлінського апарату та централізоване управління країною.

З метою подальшої централізації управління та створення системи кадрової роботи 5 червня 1941 р. Раднарком СРСР прийняв постанову про утворення державної штатної комісії. Без її дозволу урядам союзних республік було заборонено проводити будь-яку реорганізацію апарату, утворювати нові установи і організації

Всі ці заходи здійснювалися під пильним оком ЦК партії, оскільки вже на повну потужність працювала система номенклатурного забезпечення кадрової політики. Без попереднього узгодження з партійними органами не можна було здійснити жодного призначення на посаду в органах державної влади. При цьому від рівня посади рівень необхідного узгодження та затвердження залежав напряму.

На місцевому рівні Ради депутатів трудящих обирали виконкоми у складі голови, його заступників, секретаря і членів виконкому. Виконкоми Рад безпосередньо підпорядковувались одночасно Радам і виконкомам вищих рад. Місцеві Ради утворювали також свої органи управління - відділи і управління, що підпорядковувались як самій Раді депутатів трудящих та її виконкому, так і відповідному наркомату УРСР. Таким чином, на місцевому рівні діяла система подвійного підпорядкування, що не дозволяло в класичному розумінні реалізувати право населення на самоврядування при жорсткій централізованій системі партійно-державного управління.

У цих умовах набирав сили сталінський тоталітарно-репресивний режим, який встановив у країні абсолютний контроль над усіма сферами суспільного і господарського життя. Сприятливі умови для цього створило і неформальне зрощення державного, партійного, профспілкового, господарського апарату. Для регулювання кадрової політики в складі апаратів ЦК ВКП(б) і ЦК республіканських компартій були утворені управління кадрів з відділами відповідно до галузей державного управління, економіки, суспільного життя, які займалися формуванням номенклатури партійних та господарських кадрів.

Державний апарат став повністю підпорядкованим відповідним партійним комітетам та їх секретарям, які на своєму рівні вирішували долю як окремих підприємств, так і цілих галузей промисловості, адміністративно-територіальних одиниць, прикриваючись при цьому рішеннями колегіальних органів. Такий підхід, у свою чергу, при загальному жорсткому репресивному режимі породжував безвідповідальність конкретної посадової особи за стан справ.

Суттєво послабили рівень кадрового забезпечення державної служби "чистки" та прямі репресії проти старої управлінської еліти, що були здійснені Сталіним та його оточенням наприкінці 30-х років. З 1956 делегатів ХVІІ з'їзду ВКП(б), серед яких більшість являла собою керівників вищих державних, партійних, профспілкових установ, керівників промислових підприємств, 1108 осіб найближчим часом було арештовано. Майже 70% від складу ЦК було фізично знищено .

2. Індустріалізація та колективізація, їх характер. Постанова ЦК ВКП(б) «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації». Закон про охорону соціалістичної власності від 7 серпня 1932 року.

Запровадження необмеженої системи централізації в управлінні господарством, загальне (всесоюзне) функціонування транспортних засобів, фінансової системи, органів обліку матеріальних ресурсів — все це надавало економіці України колоніального характеру. Вже в другій половині 20-х років (1924—1927 pp.) до загальносоюзного бюджету відраховувалося 20 % українського капіталу більше, ніж за часів Російської імперії.

Скасувавши неп, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до "побудови матеріально-технічної бази соціалізму". Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на індустріалізацію,— це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку) Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.

Керівники країни не розуміли чи не хотіли розуміти, що недооцінка товарно-грошових відносин, систематичне нехтування інтересами села, зволікання з розв'язанням соціальних пробл-ем (забезпечення квартирами, товарами широкого вжитку) неодмінно позначиться на розвитку самої промисловості, що було підтверджено результатами першого п'ятирічного плану (1928/29—1932/33 pp.). Досить докладно складений і ретельно обговорений, цей план не був втілений у життя. З двох варіантів плану (відправного і оптимального) за основу було взято оптимальний. Крім того, за вказівкою Сталіна, оптимальний варіант був скоригований в бік збільшення за окремими пунктами: з чавуну, нафти, сільськогосподарських машин та інших показників. Фактично виплавлення чавуну в 1932 p. становило 6,2 млн т, хоча за відправним варіантом передбачалося 7 млн т, за оптимальним — 10 млн, а підвищене завдання — 17 млн т. Відповідні показники були щодо виробництва тракторів:

53 тис., 170 тис., фактичне виконання — 49 тис., автомобілів — 100 тис., 240 тис., фактичне виконання — 24 тис. Подібне становище було й з іншими плановими завданнями. Проте Сталін, незважаючи на провал першого п'ятирічного плану, у січні 1933 p. на весь світ заявив про те, що перший п'ятирічний план виконано достроково — за чотири роки і три місяці. Не були виконані завдання і з валової продукції промисловості, а щодо продуктивності праці при запланованих 110 % було досягнуто лише 41 %. Саме з цього часу 'радянська статистика перестала бути справжньою наукою про кількісну сторону виробництва, а перетворилася на вірну служницю тоталітарного режиму, яка здатна була фальсифікувати стан справ не тільки в економіці, айв суспільстві в цілому.

Не був винятком у цьому відношенні й другий п'ятирічний план на 1933—1937 pp., до якого було включено ряд нереальних, економічно необгрунтованих завдань, які не були виконані. Досягти рівня, передбаченого першим і другим п'ятирічними планами, чорна металургія і тракторобудування змогли лише в 1949 p. Серйозні зриви були характерні й для передвоєнних років третьої п'ятирічки (1938 — червень 1941 p.).

Отже, Головна ідея п'ятирічних планів з індустріалізації країни і одночасного піднесення життєвого рівня населення в ході так званого соціалістичного будівництва не була втілена в життя, особливо щодо піднесення матеріального рівня життя народу.

У таємній постанові ЦК ВКП (б) від 30 січня 1930 року "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації" власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої віднесли "учасників і організаторів антирадянських виступів і терористичних актів". Вони мали бути ізольовані в тюрмах або таборах. До другої категрії віднесли тих, хто здійснював "менш активний опір" кампанії розкуркулення. Їх разом із сім'ями виселяли в північні регіони СРСР. Розкуркуленим родинам, які не чинили опору, повинні були надаватися невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів, спеціально збудованих виселках. Будівництво виселків потребувало коштів, а тому було мертвонародженою ідеєю. Проблему розв'язали у найпростіший спосіб: стали висилати за межі України усіх розкуркулюваних.

ЦЕНТРАЛЬНЫЙ ИСПОЛНИТЕЛЬНЫЙ КОМИТЕТ СССР

СОВЕТ НАРОДНЫХ КОМИССАРОВ СССР

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

от 7 августа 1932 года

ОБ ОХРАНЕ ИМУЩЕСТВА ГОСУДАРСТВЕННЫХ ПРЕДПРИЯТИЙ, КОЛХОЗОВ И КООПЕРАЦИИ И УКРЕПЛЕНИИ ОБЩЕСТВЕННОЙ (СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЙ) СОБСТВЕННОСТИ

За последнее время участились жалобы рабочих и колхозников на хищения (воровство) грузов на железнодорожном и водном транспорте и хищения (воровство) кооперативного и колхозного имущества со стороны хулиганствующих и вообще противообщественных элементов. Равным образом участились жалобы на насилия и угрозы кулацких элементов в отношении колхозников, не желающих выйти из колхозов и честно и самоотверженно работающих за укрепление последних.

Центральный исполнительный комитет и Совет народных комиссаров Союза ССР считают, что общественная собственность (государственная, колхозная, кооперативная) является основой советского строя, она священна и неприкосновенна, люди, покушающиеся на общественную собственность, должны быть рассматриваемы как враги народа, в виду чего решительная борьба с расхитителями общественного имущества является первейшей обязанностью органов советской власти.

Исходя из этих соображений и идя навстречу требованиям рабочих и колхозников, Центральный исполнительный комитет и Совет народных комиссаров Союза ССР постановляют:

I.

1. Приравнять по своему значению грузы на железнодорожном и водном транспорте к имуществу государственному и всемерно усилить охрану этих грузов.

2. Применять в качестве меры судебной репрессии за хищение грузов на железнодорожном и водном транспорте высшую меру социальной защиты — расстрел с конфискацией всего имущества и с заменой при смягчающих обстоятельствах лишением свободы на срок не ниже 10 лет с конфискацией имущества.

3. Не применять амнистии к преступникам, осужденным по делам о хищении грузов на транспорте.

II.

1. Приравнять по своему значению имущество колхозов и кооперативов (урожай на полях, общественные запасы, скот, кооперативные склады и магазины и т.п.) к имуществу государственному и всемерно усилить охрану этого имущества от расхищения.

2. Применять в качестве меры судебной репрессии за хищение (воровство) колхозного и кооперативного имущества высшую меру социальной защиты — расстрел с конфискацией всего имущества и с заменой при смягчающих обстоятельствах лишением свободы на срок не ниже 10 лет с конфискацией всего имущества.

3. Не применять амнистии к преступникам, осужденным по делам о хищении колхозного и кооперативного имущества.

III.

1. Повести решительную борьбу с теми противообщественными кулацко-капиталистическими элементами, которые применяют насилия и угрозы или проповедуют применение насилия и угроз к колхозникам с целью заставить последних выйти из колхоза, с целью насильственного разрушения колхоза. Приравнять их преступления к государственным преступлениям.

2. Применять в качестве меры судебной репрессии по делам об охране колхозов и колхозников от насилий и угроз со стороны кулацких и других противообщественных элементов лишение свободы от 5 до 10 лет с заключением в концентрационный лагерь.

3. Не применять амнистии к преступникам, осужденным по этим делам. Председатель ЦИК Союза ССР

М. Калинин

Председатель СНК Союза ССР

В. Молотов (Скрябин)

Секретарь ЦИК Союза ССР

А. Енукидзе

3. Змінення карального апарату. Утворення Особливої наради. Постанова ЦБК СРСР від 1 грудня 1934 року «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів».

ПРОТОКОЛ № 112

засідання Президії Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР

Провівши опитування ЧЛЕНІВ ПРЕЗИДІЇ ЦВК Союзу РСР

від 1 грудня 1934

I. Про порядок ведення справ про підготовку або скоєння терористичних актів.

(Вн. Секретарем ЦВК Союзу РСР). Справа № 532/10

1. Запропонувати слідчим владі вести справи обвинувачених у підготовці або скоєнні терористичних актів прискореним порядком.

2. Запропонувати судовим органам не затримувати виконання вироків про вищу міру покарання через клопотання злочинців цієї категорії про помилування, оскільки Президія ЦВК Союзу не вважає за можливе приймати подібні клопотання до розгляду.

3. Запропонувати органам НКВС Союзу РСР приводити у виконання вироку про вищої міри покарання щодо злочинців названих категорій негайно по винесенні судових вироків.

II. Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальні кодекси союзних республік.

(Вн. Секретарем ЦВК Союзу РСР). Справа № 532/10

Затвердити та опублікувати в наступному вигляді:

«ЦВК Союзу РСР постановляє:

Внести такі зміни до чинних кримінально-процесуальні кодекси союзних республік з розслідування і розгляду справ про терористичні організації і терористичні акти проти працівників радянської влади:

1. Слідство у цих справах закінчувати в термін не більше десяти днів.

2. Обвинувальний висновок вручати обвинувачуваним за одну добу до розгляду справи в суді.

3. Справи слухати без участі сторін.

4. Касаційного оскарження вироків, як і подачі клопотань про помилування, не допускати.

5. Вирок до вищої міри покарання здійснювати негайно по винесенні вироку

ОСОБЛИВА НАРАДА

- 1) Держ. установа в Рос. імперії, яка відала здійсненням держ. управління у певній сфері екон. життя д-ви. О. н. було утворено на поч. Першої світ, війни. Найвідомішими з них були О. н. з оборони, палива, перевезень і продовольства. Статус О. н. регулювався спец, положенням (1915). 2) Позасуд. орган у системі правоохор. (каральних) органів Рос. імперії, СРСР і УСРР. О. н. при МВС Рос. імперії (1881-1917) було утв. згідно з положенням «Про заходи охорони державного порядку та громадського спокою» від 14(26).VIII 1881. Діяла при міністрі внутр. справ у складі двох вищих чиновників МВС і двох — м-ва юстиції. Роботою О. н. керував товариш (заступник) міністра внутр. справ. Розглядала питання про адм. заслання на строк до 5 років осіб, які підозрювалися у причетності до держ. злочинів або в політ, неблагонадійності. Остаточне рішення про заслання осіб приймав міністр внутр. справ. Згідно зі змінами, внесеними до положення у 1883, в адм. порядку могла висипатися будь-яка особа, визнана «шкідливою для державного порядку та громадського спокою». О. н. при ОДПУ СРСР та О. н. при колегії ДПУ УСРР (1924-34) були утв. відповідно до затвердженого ЦВК СРСР 28.ІІІ 1924 положення про права ОДПУ щодо адм. заслань, висилок і ув'язнень у концтаборах. Перебрали функції особливої комісії з питань адм. висилки при НКВС РСФРР і НКВС УСРР, що діяли впродовж 1922—24. О. н. при ОДПУ складалася із 3 членів колегії цього відомства. Мала виключне право ув'язнювати строком до 3 років в концтаборах, висилати в межах СРСР або за кордон осіб: причетних до контррев. діяльності, шпигунства та ін. держ. злочинів; підозрюваних у контрабанді чи незаконному переході кордону; фальшивомонетників, щодо яких не було достатніх підстав для притягнення їх до суду; спекулянтів валютою та дорогоцін. металами. Винесення постанов про висилку мало відбуватися у присутності представника прокур. нагляду, який міг призупинити постанови та оскаржити їх до Президії ЦВК СРСР. О. н. при ОДПУ періодично звітувала про свою діяльність перед Президією ЦВК СРСР. О. н. при колегії ДПУ УСРР утв. у складі голови ДПУ та 2 членів колегії. Права наради обмежувалися висилкою лише в межах республіки, їй надавалося виключне право висилки: підозрюваних у причетності до бандитизму, грабежів, розбою; осіб без певних занять (шулерів, аферистів, торгівців наркотиками, спекулянтів чорної біржі; утримувачів будинків розпусти тощо); осіб, які раніше мали дві судимості або чотири приводи до правоохор. органів за підозрою у вчиненні майн. злочинів або посяганні на особу та її гідність (хуліганство, звідництво та ін.). О. н. при ДПУ УСРР звітувала про свою діяльність перед ВУЦВК та ОДПУ.

О. н. при НКВС-МДБ-МВС СРСР (10.VII 1934 — 1 .IX 1953) утв. відповідно до постанови ЦВК СРСР про утворення загальносо-юз. НКВС від 10.УІІ 1934. Прав, статус О. н. при НКВС СРСР визначався постановою ЦВК і РНК СРСР від 5.ХІ 1934. Очолював нараду нарком внутр. справ СРСР. До її складу входили: заступник наркома внутр. справ СРСР, уповноважений НКВС СРСР по РСФРР, нач. гол. управління роб.-сел. міліції, нарком внутр. справ союз, республіки, з якої надійшла справа до О. н. У засіданнях наради обов'язковою була участь Прокурора СРСР або його заступника, які могли опротестовувати її рішення до Президії ЦВК СРСР.

О. н. при НКВС СРСР мала право застосовувати в адм. порядку висилку, заслання, ув'язнення до випр.-труд. таборів на строк до 5 років та висилку за межі СРСР. Згідно з постановою Держ. комітету оборони від 17.XI 1941 і наказом НКВС СРСР від 21. XI 1941 О. н. надавалося право у справах про контррев. злочини та особливо небезпечні злочини проти порядку управління СРСР, які розслідувалися органами НКВС, виносити вироки щодо вищої міри покарання — розстрілу. Нараді дозволялося приймати рішення про скорочення строку перебування на засланні та у випр.-труд. таборі тих осіб, які мали зразкову поведінку або високі вироб. показники. Після перетворення НКВС СРСР у МВС СРСР відповідно до закону, прийнятого ВР СРСР 15.ІІІ 1946, О. н. при НКВС СРСР перейм, в О. н. при МВС СРСР. За рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 20.УІІІ 1946 для позасуд. розгляду справ, що були у провадженні органів держ. безпеки, утв. також О. н. при М-ві держ. безпеки (МДБ) СРСР. За пост. РМ СРСР від 14.УІІ 1950 і спільним наказом МВС і МДБ СРСР від 21.УІІ 1950 О. н. при МВС СРСР об'єднано з О. н. при МДБ СРСР. 15.ІІІ 1953 ВР СРСР прийняла закон про об'єднання МДБ СРСР і МВС СРСР в одне м-во - МВС СРСР. О. н. при МДБ СРСР перейм, в О. н. при МВС СРСР. Положення про О. н. при МВС СРСР мало затверджуватися ВР СРСР. Згідно з проектом положення про МВС СРСР від 16.VI 1953 до складу наради повинні були входити міністр та його заступники. В засіданнях мав брати участь Ген. прокурор СРСР та його заступник. О. н. при МВС СРСР було ліквідовано на підставі указу Президії ВР СРСР від 1 .IX 1953 «з метою зміцнення соціалістичної законності та підвищення ролі радянського правосуддя». З ліквідацією О. н. всі слідчі справи, які розслідувалися органами МВС, мали направлятися виключно на розгляд судів тільки в разі вчинення особою злочину, передбаченого радянським крим. зак-вом.

4. Змова реакційних режимів СРСР та Німеччини. Поділ сфер впливу. Приєднання до СРСР Прибалтики, Західної України, Північної Буковини.

Укладення пакту про ненапад та інших документів між СРСР і Німеччиною

У відповідь на ультимативні територіальні претензії Німеччини до Польщі англійський прем'єр Н. Чемберлен 31 березня 1939 р. запевнив палату громад у повній підтримці польського уряду. 13 квітня 1939 р. Англія заявила про надання гарантій Греції та Румунії. Аналогічно вчинив і французький уряд. Це, очевидно, було зроблено для того, щоб налякати Німеччину, примусити її до переговорів з Англією. Проте Гітлера мало непокоїли "гарантії" Чемберлена, тим більше що "медовий місяць" англо-німецької згоди давно минув, особливо після захоплення Праги. Керівники Англії, Франції почали з великою недовірою ставитися до нових пропозицій Німеччини. Це розуміло й гітлерівське керівництво. До того ж у дипломатичній грі 1939 р. з'явився новий елемент, особливість якого полягала в тому, що, за визнанням Гітлера, восени 1938 р. він вирішив розпочати зондаж можливості убезпечити Німеччину від "війни на два фронти" шляхом зближення з СРСР. Почавши обережно контактувати у сфері торгівлі навесні наступного року, німецька дипломатія з серпня вирішила частково ознайомити керівництво СРСР зі своїми політичними інтересами.

У далекосяжних планах Гітлера все одно передбачався напад на СРСР, про що можна зробити висновок на підставі його розмови зі швейцарським дипломатом Буркхардом 11 серпня 1939 р.: "Все, що роблю, спрямоване проти Росії. Якщо Захід такий безглуздий і сліпий, що не може цього зрозуміти, я буду вимушений домовитися з росіянами. Потім я вдарю по Заходу й після його поразки об'єднаними силами обрушуся на Радянський Союз. Мені потрібна Україна..."

Перед тим як вдатися до вирішального кроку в Москві, Гітлер спробував отримати остаточну й конкретну відповідь з Лондона. Той промовчав, вважаючи, що угода з Гітлером за таких обставин не відповідає інтересам Великобританії та настроям громадськості.

Тим часом з березня 1939 р. в Москві між СРСР, Англією та Францією тривали безплідні переговори щодо політичних і військових питань, укладення конвенції у разі агресії з боку Німеччини. Негативну роль у них зіграв уряд Польщі, який заявляв, що поляки "не можуть в жодній формі обговорювати питання про використання частини національної території іноземними військами". Тільки наприкінці серпня 1939 p., після опублікування повідомлення про приїзд до Москви Ріббентропа, позиція Варшави дещо змінилася, але було вже надто пізно. 21 серпня 1939 р. Гітлер звернувся до Сталіна з посланням, в якому йшлося, "що криза може вибухнути з дня на день", запропонувавши прийняти німецького міністра закордонних справ Ріббентропа для складання та підписання пакту про ненапад і відповідного протоколу. Сталін погодився, і 23 серпня 1939 р. були підписані договір про ненапад і таємний додатковий протокол.

Протоколом до пакту було визначено межі просування німецьких військ у разі їх вторгнення в Польщу, а також сферу обопільних інтересів у Східній Європі. Підписання секретного додаткового протоколу радянськими керівниками спричинило негативні міжнародні наслідки. Виникало враження, що Сталін і його оточення розраховували на тривалу співпрацю з фашистською Німеччиною, на можливість з її допомогою вирішувати проблеми світової політики. Вершиною цього процесу став договір про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною від 28 вересня 1939 р. та декілька таємних додаткових протоколів до нього, підписаних Молотовим і Ріббентропом. У них Німеччина і СРСР зобов'язувались не допускати на своїх територіях польської агітації, інформувати одна одну про доцільність вжиття для цього певних заходів. Можливо, що ця домовленість стала підставою для знищення навесні 1940 р. у Катині та інших місцях десятків тисяч польських офіцерів і представників інтелігенції. З політичної та правової точки зору радянсько-німецькі домовленості були оцінені лише в роки "перебудови" в СРСР.

Поділ Східної та Південної Європи

Початок кампанії

Детальніше: Польська кампанія (1939) та Агресія СРСР проти Польщі

Див. також: Спільний парад Вермахту та РСЧА в Бересті

1 вересня, майже через тиждень після підписання пакту, розпочався поділ Польщі з агресії з боку Німеччини.[30] В перші дні після нападу, Німеччина розпочала масові вбивства польського та єврейського населення та військовополонених.[31][32] Ці страти відбувались в понад 30 міст та селищ лише в перші місяці німецької окупації.[33][34][35] Люфтваффе також відстежувало та здійснювало нальоти на колонни цивільних біженців на дорогах.[36][37][38][39] Радянський Союз надавав технічну допомогу німецьким військово-повітряним силам, дозволивши використання радіо-сигналів, які передавала радіо-станція в Мінську, для «термінових авіаційних експериментів».[40]

Сталін не сприймав протокол як дозвіл Радянському Союзу одразу ж захопити територію. Він чекав, аби перевірити, чи зупиняться німці на узгоджених кордонах, а також йому був потрібен час для захисту кордонів на Далекому сході.[41] 17 вересня, порушивши Радянсько-Польський мирний договір, Червона Армія розпочала збройну агресію та окупувала територію Польщі, узгоджену в пакті Молотова-Ріббентропа.[42].

Польська армія вже була зв'язана боротьбою проти сильніших збройних сил Німеччини і відчайдушно намагалась відтермінувати захоплення Варшави. З боку Радянського Союзу брали участь 466 516 солдатів, 3 739 танки, 380 броньовиків та приблизно 1 200 винищувачів, 600 бомбардувальників та 200 інших літаків.[43] Польські війська на Сході переважно складались з частин Корпусу охорони кордонів (пол. Korpus Ochrony Pogranicza) з легким озброєнням. Після нетривалого спротиву, Польські війська відступили до Литви, де вони були інтерновані. Деякі частини, які знаходились на півдні, відступили до Румунії.

Спільний парад Вермахту та Червоної Армії в Бересті по завершенню вторгнення до Польщі. В центрі стоять Гейнц Гудеріан та Семен Кривошеїн.

21 вересня Радянські та Німецькі представники підписали формальний договір про координацію військових дій в Польщі, включно з «винищенням» саботажників.[44] Спільні паради пройшли у Львові та Бересті, а в Бересті відбулась зустріч між військовими командирами з обох сторін.[45] В серпні Сталін вирішив ліквідувати Польську державу, і на Німецько-Радянській зустрічі у вересні також було піднято питання про структуру «Польського регіону».[45] Радянська влада одразу ж почала кампанію совєтизації[46][47] на нових територіях. Радянська влада організувала фальшиві вибори,[48] результатом яких стала легітимізація анексії східної Польщі.[49] Радянська влада намагалась знищити польську історію та культуру,[50], скасувала злотий не обмінявши на рублі,[51] колективізувала сільське господарство,[52] та націоналізувала приватну і перерозподілила державну власність.[53] Радянська влада ставилась до служби на перед-воєнну Польщу як до «злочину проти революції»[54] на «контрреволюційної діяльності»,[55] і почала масові арешти польського населення.

Зміна секретних протоколів

«Другий пакт Молотова-Ріббентропа» 28 вересня 1939 року. Підписана Сталіним та Ріббентропом карта Польщі з уточениним кордоном між Німеччиною та Радянським Союзом за результатами спільної агресії в 1939 році.

Радянські та Німецькі солдати в Любліні.

Через одинадцять днів після Радянського вторгнення до східної Польщі, до секретного протоколу пакту Молотова-Ріббентропа було внесено зміни договором про дружбу та границії між СРСР та Німеччиною,[56] Німеччині було передано більшу частину Польської території, а Литва (за вийнятком лівого берегу Шешупе) перейшла зі сфери впливу Німеччини (як це було передбачено попередньою угодою) до сфери впливу Радянського Союзу.[57] 28 вересня 1939 року Радянський Союз та Німеччина оприлюднили спільну декларацію в якій було зазначено:

Після того, як Радянський Союз та Німецький Рейх, сьогоднішнім підписанням договору розвя'зали створені крахом Польської держави проблеми, та створили ним міцний фундамент для тривалого миру в Східній Європі, вони висловлюють спільне переконання, що в інтересах всього людства покласти край війні між Німеччиною, з одного боку, та Англією та Францією з іншого. Обидва уряди, таким чином, скерують свої спільні зусилля, разом з іншими дружніми силами, у випадку необхідності, на досягнення цієї мети так швидко, як можливо.

Однак, якщо зусилля обох урядів не принесуть бажаних результатів, це демонструватиме, що Англія та Франція відповідальні за продовження війни, і у випадку продовження війни, урядам Німеччини та Радянського Союзу слід провести спільні консультації стосовно необхідних заходів.[58][59]

3 жовтня 1939 року, Вернер Шуленбург, повідомив Йоахиму фон Ріббентропу що Радянська сторона бажає поступитись Вільнюсом та передмісттям на користь Литви. 8 жовтня 1939 року, в листуванні між В'ячеславом Молотовим та послом Німеччини був узгоджений новий договір між Німеччиною та Радянським Союзом.[60]

Три Балтійські держави, Естонія, Латвія та Литва були вимушені підписати так званий Пакт про оборону та взаємну допомогу, яким дозволялось розміщення Радянських збройних частин на їхніх територіях.[57]

Війна проти Фінляндії та масові страти в Катині

Детальніше: Радянсько-фінська війна та Катинський розстріл

Після того, як Балтійські держави були вимушені погодитись на угоди[61], Сталін зосередив увагу на Фінляндії, будучи впевнений, що капітуляції Фінляндії можна досягти незначним зусиллям.[62] Радянська сторона вимагала території на Карельському перешийку, острови в Фінській затоці та військову базу поблизу Фінської столиці Гельсінкі,[63][64] Фінська сторона відкинула ці вимоги.[65] Радянський Союз сфальшував Майнільський інцидент та використав його як причину для виходу з договору про ненапад.[66] Червона Армія розпочала напад в листопаді 1939 року.[67] Водночас, було створено маріонетковий уряд в Фінській Демократичній Республіці.[68] Командувач Ленінградського військового округу Андрій Жданов наказав виконувати «сюіту на фінські теми» Дмитра Шостаковича на урочистому параді в Гельсінкі.[69] Після трьох місяців війни проти Фінляндії та численних втрат, Радянський Союз уклав тимчасовий мир. Фінляндія втратила східні частини Карелії (10% своєї території),[67] що означало втрату близько 422 000 карельцями своїх домівок (12% населення Фінляндії).[70] Офіційна кількість втрат Радянського Союзу в цій війні перевищила 200 000,[71] а Микита Хрущов згодом заявив, що кількість жертв могла перевищувати мільйон.[72]

Приблизно в цей час, після декількох конференцій Гестапо-НКВС, радянське НКВС здійснювали тривалі допити близько 300 000 польських військовополонених[73][74][74][75][76] які, насправді, були відбором тих, кого згодом було вбито.[77] 5 березня 1940 року розпочались масові страти, які згодом назовуть Катинською бійнею.[77][78][79] Було видано накази стратити 25 000 польських військовополонених, затаврованих як «націоналістів та контрреволюціонерів», які утримувались в таборах на територіях окупованої західної України та Білорусі.

Радянська окупація Балтійських держав та Бессарабії

Детальніше: Окупація Прибалтики та Бесарабсько-Буковинський похід 1940

В середині червня 1940 року, коли увага міжнародної спільноти була прикута на Німецькому вторгненні до Франції, частини НКВС атакували прикордонні пости в Литві, Естонії та Латвії.[57][81] Державні адміністрації були ліквідовані та замінені радянськими кадрами,[57] під час чого було депортовано або вбито 34 250 латишів, 75 000 литовців та майже 60 000 естонців.[82] Були проведені вибори, на яких в багатьох номінаціях були лише про-радянські кандидати, а сформовані в наслідок виборів ради одразу ж стали вимагати приєднання до Радянського Союзу, ці вимоги були задоволені Радянським Союзом.[57] Радянський Союз анексував всю Литву, разом з регіонами навколо Шешупе, яку планувалось віддати Німеччині.

Нарешті, 26 червня, через чотири дні після укладання перемир'я між Францією та Німеччиною, Радянський Союз поставив Румунії ультиматум, вимагаючи Бессарабію та, що було несподіваним, Північну Буковину.[83] Через два дні Румунія поступилась вимогам Радянської сторони і названі регіони були окуповані. Район Герца не вимагався Радянським Союзом, він був захоплений силою пізніше, коли Румунія погодилась на початкові вимоги.

Початок Голокосту, Операція Таненберг та інші злочини Нацистів

Детальніше: Голокост в окупованій Нацистами Польщі, Операція Танненберг та Злочини Нацистів проти етнічних поляків

В кінці жовтня 1939 року, була запроваджена смертна кара за непокору Німецькій окупаційній владі.[ Німеччина розпочала кампанію «Германізації», яка переслідувала на меті політичну, культурну, соціальну та економічну асиміляцію окупованих територій в Третій Рейх. 50 000 до 200 000 польських дітей було викрадено аби бути германізованими.

При підготовці до до страти польським полоненим зав'язують очі; Пальміри, 1940 рік.

Знищення польських еліт та інтелегенції входило до плану «Ост». нім. Intelligenzaktion (укр. операція інтелігенція), план винищення польської інтелігенції, «провідної верстви» поляків, почав втілюватись невдовзі після вторгнення Німеччини до Польщі, і тривав з кінця 1939 до весни 1940 року. Внаслідок операції в 10 регіональних катуваннях було вбито близько 60 000 шляхти, вчителів, соціальних працівників, священників, суддів та політичних активістів.[90][91] Дію операції було продовжено в травні 1940, коли почалось втілення операції нім. AB-Aktion.[88] Понад 16 000 представників інтелігенції було вбито лише під час операції Танненберг.[92]

Німеччина також планувала приєднати території до Третього Рейху.[86] Для цього відбулось примусове переселення 2 мільйонів поляків. Родини були примушені переїзджати в сурову зиму 1939—1940 років, залишаючи майже все своє майно без компенсації.[86] Лише під час операції Танненберг близько 750 000 польських селян були примушені переїхати, а їхня власніть була віддана німцям.[93] Ще близько 330 000 було вбито.[94] Німеччина планувала згодом переселити етнічних поляків до Сибіру.[95][96]

Хоча Німеччина використовувала примусову працю в більшості окупованих країн, поляки та інші мешканці Східної Європи розглядались більш пристосовані до праці через расову вищість в порівнянні з іншими націями.[88] Від 1 до 2.5 мільйони поляків[88][97] були відправлені до Третього Рейху на примусові праці.[98][99] Всі чоловіки поляки мали виконувати примусову працю.[88]

В той час як етнічні поляки піддавались вибірковому переслідуванню, етнічні євреї переслідвались всі разом.[97] Взимку 1939—1940 років, близько 100 000 євреїв були депортовані до Польщі.[100] Спочатку їх було розміщено у великих міськіх гетто,[101] наприклад, близько 380 000 знаходилось у Варшавському Гетто, через тяжкі умови життя в гетто помирала велика кількість утримуваних, лише у Варшавському Гетто загинуло 43 000 людей.[97][102][103] Поляки та євреї знаходились майже в кожному з розгалуженої мережі концтаборів в Польщі та Третьому Рейсі. В Аушвіці, який почав працювати 14 червня 1940 року, померло 1.1 мільйони людей.[104][105]

Румунія та Радянські республіки

Детальніше: Другий Віденський арбітраж, Депортація народів в СРСР та Примусові поселення в СРСР

Влітку 1940 року, страх перед Радянським Союзом, поєднаний з підтримкою територіальних вимог сусідів Румунії та помилками Румунської влади призвели до територіальних втрат Румунії. Починаючи з 28 червня і по 4 липня, Радянський Союз окупував та анексував Бессарабію, Північну Буковину та край Герца.[106]

30 серпня 1940 року, Ріббентроп та італійський міністр зовнішніх справ Ґалєацо Чіано видали другий Віденський арбітраж, яким Семигород переходив до Угорщини. 7 вересня 1940 року, Румунія передала Добруджу Болгарії (згідно підтриманого країнами Осі Крайовського мирного договору).[107] Через декілька місяців Румунія набула ознак країни, окупованої Третім Рейхом.[107]

Окуповані Радянським Союзом території були перетворені на радянські республіки. Протягом наступних двох років після анексії, Радянська влада арештувала близько 100 000[108] та депортувала від 350 000 до 1 500 000 переважно цивільних поляків, з яких від 250 000 до 1 000 000 загинули.[109][110] Переселенців відправляли до ГУЛАГу та примусових поселень в СРСР.[47] Згідно обчислень Нормана Девіса,[111] майже половина з них загинула до липня 1940.[112] В Бессарабії, близько 1 000 000 румунів загинули через голод або депортацію.

Подальші зміни протоколу

Детальніше: Договір про границі та торгівлю між СРСР та Німеччиною

Німецькі та Радянські солдати в Бересті.

10 січня 1941 року Німеччина та Радянський Союз підписали Договір про границі та торгівлю між СРСР та Німеччиною яким розв'язували декілька поточних проблем.[113] Секретні протоколи вносили зміни до «Секретних додаткових протоколів» до договору про дружбу та границі між СРСР та Німеччиною, згідно нових домовленостей, Литвоська смуга передавалась Радянському Союзу в обмін на 7.5 мільйонів доларів (31.5 мільйонів Рейхсмарок).[113] Договір формально встановлював кордон між Німеччиною та Радянським Союзом між річкою Ігорка та Балтійським морем.[114] Ним також розширювались торгівельні правила договору 1940 року до 1 серпня 1942 року, та збільшувались поставки в порівнянні з роком укладання договору,[114] впорядковував торгівельні права в Прибалтійських країнах та Бессарабії, обчислював втрачені майнові вигоди Німеччині в окупованих Радянським Союзом Балтійських країнах та розв'язував інші проблеми.[113] Ним також регулювалась міграція протягом двох з половиною місяців до Німеччини етнічних німців, які проживали на окупованих Радянським Союзом територіях та міграція до Радянського Союзу балтійських та «біло-російських» «націоналістів» з окупованих Німеччиною територій.[114]

Радянсько-Німецькі відносини протягом дії пакту

Ранні політичні проблеми

Починаючи з вересня 1939 року, радянський Комінтерн припинив всю анти-нацистську та анти-фашистську пропаганду, пояснивши, що війна в Європі це лише війна капіталістичних країн для досягнення імперських цілей.[115] Коли анти-Німецькі демонстрації стали відбуватись в Празі (тоді в Чехословаччині), Комінтерн наказав Комуністичній партії Чехословаччини застосувати всю її владу аби паралізувати «шовіністичні елементи.»[115] Згодом Москва примусила Французьку комуністичну партію та комуністичну партію Великобританії зайняти анти-воєнну позицію. 7 вересня Сталін викликав Георгія Дімітрова, який виклав нове ставлення комінтерну до війни. Нова лінія — згідно якої війна була несправедливою та імперіалістичною — була затверджена секретаріатом Комуністичного інтернаціоналу 9 вересня. Відтепер, різні комуністичні партії мали виступати проти війни та голосувати проти виділення грошей на війну.[116] Декілька французьких комуністів (включаючи Моріса Тореза, котрий втік до Москви) дезертували з Французької армії через «революційно поразкове» ставлення Західних комуністичних лідерів.

Незважаючи на попередження комінтерну, стосунки зазнали напруження коли Радянський Союз заявив у вересні, що має вступити до Польщі аби «захистити» етнічних українських та білоруських співвітчизників від Німеччини, хоча Молотов пізніше зізнався представникам Німеччини, що Радянський Союз не зміг знайти іншого пояснення для інтервенції в Польщу.[117]

Хоча активна співпраця Радянського Союзу з Нацистською Німеччиною шокувала Західну Європу та комуністів, які чинили спротив Німеччині, 1 жовтня 1939 року Вінстон Черчіль заявив, що радянська армія діяла на захист Росії від «нацистської загрози».[118]

Розширення торгівлі сировиною та зброєю

Детальніше: Німецько-Радянський торговельний договір (1939)

Детальніше: Договір про торгівлю між СРСР та Німеччиною (1940)

Німеччина та Радянський Союз уклали договір про торгівлю 11 лютого 1940 року, яким передбачався вчетверо більший обсяг товарообігу в порівнянні з попереднім договором укладеним в серпні 1939 року.[119] Торговельна угода допомогла Німеччині витримати блокаду з боку Британії.[119] В перший рік Німеччина отримала один мільйон тонн пшона, півмільйона тонн борошна, 900 000 тонн нафти, 100 000 тонн бавовни, 500 000 тонни фосфатів та інші важливі матеріали в значних обсягах та транзит мільйону тон сої з Маньчжурії.[Джерело?] Ці та інші товари перевозились через територію Радянського Союзу та окуповану Польщу.[119] Радянський Союз мав отримати крейсер, схеми «Бісмарку», крупнокаліберні корабельні гармати, інше військово-морське обладнання та тридцять нових німецьких літаків, зокрема винищувачі Me-109 та Me-110 і бомбардувальник Ju-88.[119] Також Радянський Союз мав отримати електричне та нафтопереробне обладнання, локомотиви, турбіни, генератори, дизельні двигуни, човни, машинне обладнання та екземпляри Німецьких гармат, танків, вибухівки, хімічну зброю, тощо.[119]

Радянський Союз також допоміг Німеччині уникнути морської блокади давши можливість користуватись базою для підводних човнів Базис Норд поблизу Мурманська.[115] Вона також служила базою для дозаправки та технічної підтримки та відправною точкою для рейдів та атак на морські шляхи.[115] На додачу, Радянський Союз дозволив Німеччині користуватись Північним морським шляхом як для вантажних так і для військових човнів (хоча ним скористався лише допоміжний крейсер Комет) що примусило Британію захищати морські шляхи і в Атлантичному, і в Тихому океані.[120]

1 Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – 2-е вид., випр. і доп. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – С. 441.

1Музиченко П.П. Вказ. праця – С. 442.

2Усенко И.Б. Вказ. праця. – С. 17-20.

1Усенко И.Б. Вказ. праця. – С. 30-42

1Онищенко Н.Н. Становление и развитие источников советского права на Украине. АН УССР. Ин-т государства и права; Отв. ред. Н.И. Козгобра. – К., Наук. думка, 1988. С. 60