Тема 8. Держава і право Російської імперії в період ліквідації кріпосної системи та проведення демократичних реформ.

1. Ліквідація кріпосного права. Правовий зміст селянської реформи. Роль Олександра 2 у проведенні демократичних перетворень.

19 лютого 1861 Олександр II підписав всі законоположення про рефор-ме і Маніфест про скасування кріпосного права. Ці документи визначили судь-бу 23 млн селян-кріпаків. Вони отримали особисту свободу і цивільні права. Селяни за відводяться їм земельні наділи (поки вони їх не викуплять) повинні були відбувати робочу повинність або платити гроші, тому на-ни опиняються «тимчасовозобов'язаними».Розміри селянських наділів визначалися різноманітними за величиною в різних сільськогосподарських районах (нечер-ноземний, чорноземний, степовий) і становили від 1 до 12 десятин на душу чоловічої статі (в середньому 3,3 десятини).За наділи селяни повинні були виплатити своєму поміщику таку суму грошей, яка, будучи покладена в банк під 6%, приносила б йому щорічний дохід, рівний дореформеному оброку. Селяни за законом повинні були одноразово сплатити поміщику за свій наділ близько п'ятої частини обумовленої суми (її вони могли виплачу-вати не грішми, а роботою на поміщика). Іншу частину виплачувало дер-дарства. Але селяни повинні були повертати йому цю суму (з відсотками) щорічними платежами протягом 49 років. Селянська реформа була компромісним варіантом скасування кріпацтва (в цьому відмінність реформаторського шляху від революційного), що линули з реальних обставин суспільного життя Росії кінця 50-х - початку 60-х рр.., Інтересів селян і поміщиків. Уразливі положення цієї програми реформування коренилися в тому, що, отримавши волю і зем-лю, селянин не став власником свого наділу і повноправним членом суспільства (аж до 1903 р. селяни піддавалися тілесним покаранням за рішенням сільського сходу або місцевої адміністрації), їм не було наданих ний право вибору варіантів аграрних перетворень.

2. Судова реформа. Характеристика судової системи. Демократичні принципи судочинства та судоустрою.

Після селянської реформи 1861 року дворянство України, як і все дворянство Російської імперії, вступило у період кризи і розладу. Неспроможність більшої частини дворянства перебудуватися в нових економічних умовах привела до втрати ним на кінець XIX ст. значної кількості земель. Але цей факт ще не дає підстав для висновку про занепад дворянства.

За ним зберігаються всі права та привілеї, якими воно користувалося до реформи. Більш того, приймаються нові нормативні акти, що зміцнюють привілейоване становище дворянства. Так, дворянам було надано право кредиту в Дворянському банку і приватних земельних банках під заставу земель, встановлювались премії за реалізацію сільськогосподарської продукції тощо. Пануюче становище займало дворянство і в державному механізмі. У створених за земською 1864 року та міській 1870 року реформами органах земського та міського самоврядування дворянству відводилося чільне місце. Дворяни очолювали училищні ради, визначали особовий склад мирових судів. [3, C.45]

Попри щедрі земельні наділи, фінансову підтримку уряду й цілий ряд переваг та привілеїв дворянство також стрімко занепадало в період після 1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що поміщики не вміли перетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Замість вкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на розгульне життя; призвичаївшись до дармової кріпацької праці, вони не здатні були наймати собі допоміжну силу; а необхідних для успішного господарювання дисципліни, ініціативності та працьовитості багато дворян просто не знали.

Щоб вирішити свої фінансові проблеми, дворяни брали позички. У 1877 р. близько 77% дворян мали великі борги, а тому багато з них продавали землі підприємливим куркулям. Відтак між 1862 та 1914 рр. дворянські землеволодіння на Україні зменшилися на 53%. Однак це не стосувалося Правобережжя, де надзвичайно багаті польські магнати могли легше долати труднощі і утримувати свої величезні маєтки.

Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як і в усій Імперії, поступово відходила у небуття. Продавши свої землі, дворяни переїздили до міст, де ставали чиновниками, офіцерами чи представниками інтелігенції.

В умовах становлення товарного виробництва відбувалося народження соціальної групи населення - буржуазії. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом підприємництва.

Перетворення певної частини цих станів у буржуазію було довготривалим і складним. Цей процес відбувався в межах загальних для всієї Російської імперії закономірностей. Але формування буржуазії в Україні мало свої особливості, які визначалися рівнем розвитку промисловості та сільського господарства, спеціалізацією виробництва.

3. Земська та міська реформи. Органи місцевого самоврядування.

Земська реформа викликала до життя аналогічні перетворення в міському самоуправлінні (1870 р.), які також були підготовлені в Міністерстві внутрішніх справ. По цьому закону в 509 містах Росії вводились нові всестанові органи міського самоуправління - міські думи, що обиралися на 4 роки, які із свого середовища вибирали діючі виконавчі органи – міські управи. Право вибирати і бути обраним в міську думу мали власники певного майнового цензу, платники міських податків, не виключаючи і дрібних платників податків. Робітники, службовці інтелігенція, які не платили міські податки виключалися з рядів виборців. Державна дума підпорядковувалася безпосередньо Сенату, а не місцевій адміністрації, проте губернатор слідкував за законністю її постанов. Компетенція органів міського самоврядування, як і земського, була обмежена рамками господарських питань, охорони здоров’я, народної освіти.¹

В зв’язку з відміною кріпосного права, залученням до цивільного життя селянства, яке складало переважну масу населення, проводиться і судова реформа. Судові устави 20 листопада 1864 року були розроблені прогресивними юристами у відповідності з тодішніми досягненнями науки та судової практики передових країн Європи. Серед них – С.І. Зарудний, Д.А.Ровинський, Н.А. Буцковський. Росія отримала новий суд: без становий, гласний, змагальний, з адвокатурою, з виборністю мирового суду, з беззмінністю суддів коронних, незалежних від адміністрації, з загальними для всіх станів судовими органами: окружним судом і судовою палатою. Найбільшим досягненням судовою реформи був суд присяжних, який противники перетворень тоді ж охрестили “судом вулиці”. Суд присяжних виносив вердикт про вину чи невинуватість. Склад його був виборним із зрізних прошарків населення з невеликим майновим цензом або без цензу,

Були прийняті і інші реформи: народної освіти у всіх ланках, цензури, військові, фінансів (суди можна віднести і дуже важливу акцизну реформу 1863 р., яка замінила винні викупи), статистики, державного контролю (тобто обліку та публікації витрат і прибутків) тощо. Тільки вищі органи державної влади , центральна адміністрація, влада монарха та всевладність бюрократії залишалися поза процесом перебудови. У цих всіх реформах намагання зберегти самодержавство перемогло, що і відрізняло офіційну політику від курсу ліберальної бюрократії. Перемогла “ідея відкупного торгу” (вираз Валуєва), тобто поступок заради самозбереження влади. І в цьому полягала загроза самим реформам.

За Положенням про губернські та повітові земські установи 1864 р. в Україні створювалися органи земського самоврядування.

Положення пропонувалося вести в 33-х губерніях, а в подальшому розповсюдити його дію на Архангельску і Астраханську губернії, 9 західних губерній, Прибалтійську, Бесарабську області, Царство Польське.

Царизм здійснив спробу організації місцевого самоврядування в умовах адміністративної сваволі і бюрократичної регламентації діяльності місцевих структур. Земства організовувалися за територіальною ознакою. Земська реформа торкалася широких питань і економічного життя, суспільних і політичних відносин, культури, і побуту. Намагаючись організувати місцеве самоврядування у ви­гляді земств, самодержавство водночас прагнуло нічим не послабити свою адміністративну владу на рівні губернії і повіту.

Земська реформа була проведена тільки в шести з дев'яти українських губерній (Харківській, Полтавській, Черні­гівській, Херсонській, Катеринославській та Таврійській). У Правобережній Україні земства були введені тільки в 1912 році.¹

Три західні губернії Правобережжя не були охоплені земською реформою. Це стало наслідком того, що Російська імперія як державне утворення продовжувала і в умовах зростання капіталістичних відносин залишатися абсолю­тистською і спиралася на дворянство як основну соціальну опору. Дворянству заздалегідь відводилася провідна роль в органах земського самоврядування, що передбачалися. Тому в губерніях Правобережжя, де серед поміщиків було чимало осіб польського походження, яких підозрювали у співчутті до польського націо­нально-

визвольного руху, самодержавство не ризикнуло ввести земське самоврядування. Земства з'явилися тут лише у 1911 р.

Органами земського самоврядування згідно з Положенням були губернські та повітові земські збори та їх виконавчі структу­ри - губернські та повітові земські управи. Обрані різними стана­ми суспільства, земські установи принципово відрізнялися від дореформених корпоративно-станових організацій. Поміщики обурю­валися тим, що на лавці у земських зборах «сидить колишній раб поряд зі своїм недавнім господарем». Станова за своїм соціальним устроєм імперія обрала куріальний спосіб формування розпоряд­чих органів земського самоврядування.

За Положенням від 1 січня 1864 р. усі виборці поділялися на три групи (курії). Основною ознакою її був характерний для класи­чного буржуазного суспільства майновий ценз. Творці реформи підкреслювали: «... для визначення більшого чи меншого ступеня участі кожного в господарських інтересах повіту... не вбачалося іншої видимої ознаки, як кількість майна, яким володіє в повіті та чи інша особа».

До першої виборчої курії входили повітові поміщики, які во­лоділи землею певних розмірів (вони встановлювалися залежно від місцевості — від 200 до 3000 десятин), а також промисловці та тор­говці, які мали підприємства вартістю не менш як 15 тис. крб. або торговий обіг у 6 тис. крб., чи більше. До числа виборців першої курії входили також уповноважені від дрібних землевласників (передусім, найбідніших з поміщиків), які мали понад 1/20 повного майнового цензу, а також від духовенства.¹

Друга курія мала назву міської і складалася з власників май­на у губернських і прирівнених до них центрах, повітових і заштат­них містах. До

неї входили власники міських «торговельно-промислових закладів» з річним обігом у 6 тис. крб. і більше, купці І та II гільдій, а також жителі міст, які володіли в межах міста нерухомою власністю, що залежно від чисельності населення мусила мати мінімальну оцінку від 500 до 3 тис. крб. Отже, більшість міських жителів, які не мали необхідного майнового цензу, в тому числі чи­сленні квартиронаймачі у великих містах, усувалися від земського життя.

Своєрідною даниною стереотипу про однорідність селянства, що склався у середовищі правлячої в Росії еліти (насправді селянс­тво розшаровувалося під впливом соціально-економічних чинників) була відсутність майнового цензу в третій - селянській - курії. Вибори тут були двоступеневі.

Спочатку на волосних сходах обиралися представники повіту, які потім обирали гласних повітових земських зборів. Хоча третя курія була найбільш численною, кінцевий результат виборів вияв­лявся не на користь селян.¹

Вибори гласних від кожної курії відбувалися окремо. Склад губернських земських зборів формувався гласними повітових зборів.

Єдиний із трьох з’їздів – селянський носив чисто становий характер, що надавало можливість брати участь в ньому осіб, що не входять у склад сільської громади, перш за все сільської інтелігенції.

На з’їздах повітових землевласників і міських виборчих з’їздах могли вибирати гласних тільки від “своїх”, в той час як сільським виборцям дозволялося вибирати від себе як гласних так і землевласників, що не брали участі в цій курії, і місцевих священнослужителів. Позбавлені були виборчого права особи, молодші 25 років; особи, що знаходилися під карним

слідством і судом; заплямованих судом або громадським вироком;

4. Принципи та суть відступу від реформ у 80-90х роках 19 ст.

Причини і передумови реформ, їх хід і значення

Ліберальні реформи 1860-1870-х рр.. стали одним з переломних подій XIX ст., новим етапом європеїзації Росії, спробою подолати відрив від країн - лідерів розвитку. Олександр II, який вступив на престол після смерті Миколи I в 1855 р., зважився на їх проведення з урахуванням комплексу обставин. Перша заява про прийдешні реформи було викладено в царському маніфесті про Паризький світі (березень 1856 р). 1856 став початком ліберальної відлиги: оголошено про ліквідацію військових поселень і припинення на три роки рекрутських наборів, про політичну амністію декабристів і петрашевцям; почалися вільна видача закордонних паспортів, скорочення армії і пом'якшення цензури.

1 березня 1881 на престол вступив Олександр III, син імператора Олександра II. Світогляд нового імператора багато в чому сформувалося під впливом консервативних ідей, які, зокрема, сповідував один з його наставників - обер-прокурор Синоду К.П. Побєдоносцев.

Перш за все новому імператору належало закінчити обговорення проекту графа М.Т.Лорис-Мелікова. 8 березня в Зимовому палаці відбулася нарада за участю вищих чиновників і членів імператорської сім'ї. На ньому мова йшла не стільки про долю проекту Лоріс-Мелікова, скільки про подальший напрямок внутрішньополітичного курсу - продовжувати реформи чи законсервувати самодержавний лад. Більшість учасників наради підтримали проект Лоріс-Мелікова. Міністри Олександра II - керівник військового відомства Д. А. Мілютін, міністр фінансів А. А. Абаза і ін - усвідомлювали необхідність європеїзації російського державного і суспільного ладу, частиною якої і були великі реформи передував царювання.

Однак проти продовження курсу реформ виступив Побєдоносцев. Він намалював похмуру картину суспільного розкладання, викликану непродуманими діями уряду, що дав суспільству надмірну свободу. Проект Лоріс-Мелікова міг, як вважав Побєдоносцев, остаточно поховати імперію. Після деяких коливань точку зору Побєдоносцева прийняв і новий імператор, який підписав 29 квітня 1881 Маніфест «Про непорушність самодержавства».

Лоріс-Меліков і ліберальні міністри змушені були подати у відставку. У 1882 р. главою міністерства внутрішніх справ - ключового відомства, відповідального за внутрішньополітичний курс, - став граф Д.А. Толстой, який вважався символом не тільки консерватизму, але і крайньої реакції. З цього часу у внутрішній політиці уряду взяло гору прагнення зберегти в непорушності самодержавний лад. Влада відмовилася від будь-яких перетворень, здатних «похитнути» самодержавство. Відбувалося зміцнення адміністративного апарату в центрі і на місцях. Борючись з революційним рухом, влада не допускала будь-якої (у тому числі і мирної) опозиції урядовому курсу. Проводилася коригування реформ 1860 - 1870-х рр.. з метою обмеження та ліквідації тих інститутів, які служили «розсадниками інакомислення». У соціальній сфері поряд з всілякою підтримкою «першенствуючого стану» - дворянства - здійснювалися обмежені заходи по селянському і робочого питання, щоб ліквідувати чи послабити соціальні конфлікти і що є їх наслідком масовий рух. Перемогла політика державного націоналізму та антисемітизму. Разом з тим уряд Олександра III зосередило увагу на господарсько розвитку країни, що позволтло в 1880 - 1890-і рр.. досягти вражаючих економічних успіхів.

14 серпня 1881 було видано «Положення про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою», за яким будь-яка місцевість імперії могла бути об'явлена ​​на надзвичайний стан, що дозволяло засилати порушників громадського спокою на 5 років без суду або зраджувати їх військовому суду, а також закривати навчальні заклади, органи друку і припиняти діяльність земств і міських дум. Для боротьби з революційним рухом були створені спеціальні охоронні відділення, які припиняли діяльність опозиції, зокрема впроваджували в громадські організації своїх агентів та інформаторів.

У період боротьби з терористами-народовольцями у 1879 - 1882 рр.. було страчено 29 осіб; в 1883 -1890 рр.. суди винесли 58 смертних вироків, але в більшості випадків Олександр III заміняв страту каторжними роботами або довічним ув'язненням у Шліссельбурзькій фортеці.

Політика уряду була спрямована на посилення цензури. 27 серпня 1882 були затверджені «Тимчасові правила» про пресу, які встановлювали суворий адміністративний нагляд за газетами і журналами. У 1884 р. був введений новий університетський статут, ліквідувалася автономія університетів. Плата за навчання підвищувалася в 5 разів, були звільнені ліберальні професора. Міністр народної освіти І.Д. Делянов 5 червня 1887 опублікував циркуляр про «кухарчиних дітей» з забороною приймати в гімназії «дітей кучерів, лакеїв, праль, дрібних крамарів і т.д.»

12 червня 1890 було видано «Положення про земських начальників», метою якого було створити «міцну і близьку народу владу». Завданням земського начальника, призначуваного з потомствених дворян, був нагляд над діяльністю селянських органів самоврядування, виконання поліцейських і судових повноважень. Земський начальник замінив світового суддю. Він міг скасовувати рішення селянських сходів, зміщувати посадових осіб, піддавати селян короткочасному арешту і штрафу.

12 липня 1890 було затверджено нове «Положення про губернські і повітові земські установи», яка обмежувала повноваження земств, ставило їх під контроль адміністрації і фактично скасовувало принцип бессословности. Так, землеробська курія, за якою раніше могли балотуватися землевласники всіх станів, тепер ставала курією тільки дворян-землевласників. Ценз для дворян зменшився вдвічі, а кількість голосних збільшилася (до 55% в повітових і 90% - у губернських земських зборах). Підвищувався виборчий ценз для міської курії. Селяни втратили виборного представництва і висували лише кандидатів у гласні. Тепер губернатор міг скасувати постанову земств і поставити на їх обговорення будь-яке питання.

11 червня 1892 було видано нове «Міське положення», за яким скорочувалася кількість виборців шляхом значного підвищення майнового цензу. Перевага віддавалася великої торгово-промислової і фінансової буржуазії. Посилювалася система опіки та адміністративного втручання в справи міського самоврядування. Міські голови та члени міських управ відтепер стали вважатися чиновниками на державній службі.

Національно-державна політика російського уряду з епохи Олександра III знаходить зримі риси російського православного націоналізму, які вона зберегла до падіння імперії у 1917 р. імперська влада проводила не тільки адміністративну русифікацію, супроводжувану введенням російської мови в місцеві інститути влади і освітню систему, але також і культурну русифікацію, тобто насильницьке нав'язування російської мови, релігії та культури неросійських народів імперії. У 1881 - 1882 рр.. були видані укази про зниження викупних платежів і про обов'язковий переклад на викуп перебували під тимчасовозобов'язаного становище селян, заснований Селянський поземельний банк, через який селяни могли придбати додаткові ділянки землі. Уряд прагнуло зберегти селянську общину як гарантію проти «пролетаризації села». Законами 1886 і 1893 рр.. були обмежені сімейні переділи і загальні переділи землі в громаді, але це не могло зупинити процеси капіталізації і соціальної диференціації в середовищі селянства. Зростання робітничого руху змусив владу піти на деяку регламентацію відносин між фабрикантами і робітниками. У 1882 - 1886 рр.. були видані перші робочі закони, в тому числі про заборону праці малолітніх, нічної роботи підлітків і жінок. Для контролю над дотриманням законів була створена фабрична інспекція.

Політичний курс Олександра III заслужив у істориків в основному негативну оцінку. І ліберальні дослідники кінця XIX - початку XX ст. (А. А. Корнілов, С. Ф. Платонов та ін), і радянські автори (П. А. Зайончковський, М. Є. Єрошкін) оцінювали його як «контрреформи», тобто перетворення, спрямовані проти ліберальних реформ Олександра II і покликані повернути дореформені порядки.

При Олександра III відбувалася складна коригування урядового курсу. З одного боку, уряд відмовився від подальших перетворень у напрямку європеїзації Росії і навіть повернулося до дореформеним традиціям управління. З іншого - економічна політика уряду сприяла капіталізації Росії, а органи самоврядування і незалежний суд, які так і не вдалося ліквідувати, служили основою розвитку громадянського суспільства.

Але в цілому підсумки урядової політики були скоріше негативними, ніж позитивними. По-перше, якщо на початку 1880-х р. уряду вдалося на якийсь час послабити революційний рух, то до кінця XIX ст. Воно розгорнулося з ще більшою силою. Політика щодо студентства підштовхнула молодих людей до участі в революційних організаціях. Ліберальне рух також поступово переходило в опозицію уряду. По-друге, хоча уряду і вдалося провести ряд контрреформ, але вони не повернули Росію до системи управління першої половини XIX ст. По-третє, окремі заходи щодо робітників і селян не змогли зупинити масовий рух. По-четверте, русифікаторська політика сприяла підйому національних рухів у російських околицях, які у результаті привели до розпаду імперії.

20 жовтня 1894 імператор Олександр III помер, не доживши до 50 років. На престол ступив його син Микола Олександрович, який став імператором Миколою II, молода людина, що не мав досвіду керування країною. Виступаючи 17 січня 1895 перед депутацією земських діячів, Микола II визначив основу свого внутрішньополітичного курсу. Він заявив, що вважає конституційні мріяння «безглуздими» і буде «охороняти початку самодержавства» так само твердо, як його покійний батько. Ці слова означали відмову від проведення реформ, на які сподівалася ліберальна частина суспільства.

Тим часом у Росії назрівала революція. На рубежі XIX - XX ст. Походив небачений насамперед піднесення робітничого руху. Виросло число страйків, учасники яких висували не тільки економічні вимоги. У 1903 - 1904 рр.. половина страйків проходила під політичними гаслами. Робітничий рух набуло організованого і масового характеру.

5. Розвиток права. Види злочинів та покарань за Уложенням про покарання кримінальні та виправні (в редакції 1885 року).

Кримінальні

Найбільш суворими були покарання «кримінальні»: найм'якше мірою були

позбавлення прав стану і посилання на поселення до Сибіру або Закавказзі.

Кріпосницька Росія проміняла і інший вид покарань -

«Виправні», які передбачали м'які на той час заходи: посилання на

життя в Сибір, ув'язнення в фортецю, в'язницю, арешт, догану, зауваження,

навіювання, різки. Особливо суворими були покарання за державні

злочину: злочинні проти «священної особи государя імператора»,

бунт проти верховної влади і державна зрада (ст. 263-282).

Основними заходами покарання за ці злочини були смертна кара,

безстрокова або термінова (від 4 до 12 років) каторга.

Ряд статей, які передбачали покарання кріпаків за виступи

«Проти своїх панів» (ст. 1907-1911), прирівнювалися до статей «Про

опорі розпорядженням уряду та непокорі встановленим від

нього властям »(ст. 183 -290); каральні заходи включали тілесні покарання,

таврування, посилання на каторгу строком до 15-20 років, посилання на житло (самої

м'якою мірою був висновок у гамівній будинок). Для поміщиків, «не

бажаючих вживати наданих їм за законом домашніх виправних

заходів »у разі« завзятої непокори »кріпаків,« хоч і без явного

повстання », держава охоче надавало свої каральні органи, де

на прохання поміщика кріпосного могли покарати різками від 20 до 50 ударів

(Ст. 1908); різками до50 ударів каралися також селяни, які подали

скаргу на свого поміщика (ст. 1909).

Панівні верхи вважали «Ухвала про покарання» одним з найбільш

«Вдалих» кодексів Росії. Це феодально-кріпосницьку Покладання на довго

пережило сам фортечної лад, в 1886 р. його допрацювали, і багато статей

цього Уложення діяли до 1917 року. Протягом понад чверть століття

основною функцією II відділення все ж залишалася інкорпорація законів. Вся

справді кодифікаційна діяльність фактично обмежилася «Укладенням про

покарання кримінальних та виправних »(1845 рік). До кримінальних покарань

ставилися: позбавлення всіх прав стану і смертна кара, позбавлення всіх прав

стану і посилання на каторгу, позбавлення всіх прав стану і посилання на

поселення до Сибіру, ​​позбавлення всіх прав стану і посилання на поселення на

Кавказ. Позбавлення всіх прав стану означало громадянську смерть: позбавлення

прав, переваг, власності, припинення подружніх і батьківських

прав.

Виправні покарання

До виправних покарань ставилися: позбавлення всіх особливих

прав і переваг і заслання до Сибіру, ​​віддача у виправні арештантські

відділення, посилання в інші губернії, ув'язнення в тюрмі, у фортеці,

арешт, догану в присутності суду, зауваження і навіювання, зроблені судом

або посадовою особою, грошові стягнення. Позбавлення всіх особливих прав і

переваг полягала в позбавленні почесних титулів, дворянства, чинів,

відзнак, права вступати на службу, записуватися в гільдії, бути

свідком і опікуном. Застосовувався також часткове позбавлення деяких прав і

переваг.

Покарання поділялися на головні, додаткові,

замінюють. Головні становили 11 пологів покарання, додаткові слідували

за головними (поразка в правах, покаяння, конфіскація, установа опіки,

віддача під нагляд поліції, заборона промислу), що замінюють могли замінити

головні, Всі ці покарання вважалися загальними.

Їх доповнювали особливі покарання (виняток зі служби,

відсторонення від посади, пониження по службі, догана, відрахування з платні,

зауваження) і виняткові покарання (позбавлення християнського поховання,

часткове позбавлення права спадкування).

Система злочинів включала 12 розділів, кожен з яких

ділився на глави і відділення. Найважливішими були злочини проти віри,

державні, проти порядку управління, посадові, майнові,

проти благочиння, законів про стан, проти життя, здоров'я, свободи і

честі приватних осіб, сім'ї та власності.

Цікаво відзначити, однак, одна обставина. Глава «Про

покарання »містила самостійне відділення (підрозділ)« Про

винагороду за збитки, шкоду і образи », в якому встановлювалося, що

«Винні у злочині, що завдало комусь збитки, шкоду або образу,

понад покарання, до якого примушуються, зобов'язані винагородити за цей шкоду,

збиток або образу з власного майна по точному про се постановою

суду »(ст. 62). У разі якщо злочин було скоєно кількома

особами і головні винні були не в змозі відшкодувати заподіяну шкоду,

певна судом сума відшкодування збитку зверталася до стягнення з інших

брали участь у злочині осіб. Якщо ж і ці особи виявлялися

неспроможними, стягнення названої суми проводилося з недоносителів.

У разі смерті головних винних і учасників злочину стягнення

винагороди за заподіяну шкоду поширювалося на їх спадкоємців, але

«Тільки з того маєтку, яке їм дісталося від винних». «Винні, не

мають жодних засобів до винагороди за заподіяну ними шкоду, збиток

або образу, можуть, якщо вони не піддаються покаранню кримінальній, бути, по

вимогу скривдженої сторони, ув'язнені, на підставі загальних правил

про неспроможних боржників »(ст. 65). Крім того, якщо основне покарання

представляло собою штраф, і винний опинявся «неспроможним до повної

того й іншого сплату », то перевага у виплаті грошової суми віддавалася

відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому, а «судове грошове

стягнення накладалося лише на що залишився за сим майно »(ст. 63-66).

Таким чином, інтереси потерпілого аж ніяк не ігнорувалися

законодавством тієї епохи.