Тема 3. Розвиток державності і права в період утворення Московської держави.

1. Передумови створення Московської держави. Місце церкви в цьому процесі. Правове становище населення. Розвиток процесу закріпачення селянства.

Утворення Московської держави пов’язане із формуван-ням російської народності. Перша літописна згадка про Мос-кву датується 1147 р. У другій половині XІV ст. у північно-східній Русі поси-лилась тенденція до об’єднання земель. Центром об’єднання стало Московське князівство, яке виділилось із Володимира -Суздальського ще в XІІст.  Послаблення і розпад Золотої Орди, розвиток економіч-них міжкнязівських зв’язків і торгівлі, виникнення нових міст і укріплення становища дворянства відіграли роль об’єднуючих факторів. У Московському князівстві інтенсивно розвивалась система помістних відносин: дворяни одержували землю від великого князя за службу і на строк служби. Це стави-ло їх в залежність від князя і укріплювало його владу. З XІІІ ст. Московські князі і церква розпочинають здійс-нювати широку колонізацію заволзьких територій, створю-ються нові монастирі, міста. Відбувається об’єднання російських земель навколо но-вого центру – Москви, створюється централізований держав-ний апарат. Під час централізації відбувається перетворення всієї політичної системи. Замість великої кількості самостійних князівств утворюється єдина держава. 

ентралізація привела до суттєвих змін у державному апараті і державній ідеології. Великий князь став називатися царем за аналогією з ординським ханом чи візантійським ім-ператором. Русь прийняла від Візантії атрибути православної держави, державну і релігійну символіку. У XV ст. митрополит на Русі став призначатися без згоди візантійського патріарха. Посилення влади великого князя (царя) відбувалось па-ралельно з формуванням нової системи державного управ-ління – приказно- воєводської. Для неї були характерні централізація і становість. Вищим органом влади стала Бояр-ська дума, що складалась із світських і духовних феодалів. Це був аристократичний дорадчий орган.  До середини XVІ ст. остаточно склалась багатонаціона-льна російська держава. На вершині державної ієрархічної пі-раміди знаходилась царська влада, не обмежена ні політично, ні юридично. Цар видавав статути, укази, судебники. Він був вищим джерелом державної влади.  Формування державного апарату здійснювалось за принципом місництва, яке базувалось на критеріях знатності походження. До компетенції Думи відносилась участь у фор-муванні законодавства, в управлінні та судовій діяльності. Як верховний орган управління, Дума зливалась з приказами. З XVІ ст. двірцево-вотчинна система управління транс-формується в приказно-воєводську систему. Великі князі да-ють своїм боярам доручення “відати” тією чи іншою областю управління, тобто “приказувати”. Із цих доручень виникають спеціалізовані, галузеві органи управління – прикази, які стають монопольними органами центрального управління (Посольський, Помістний, Розбійний), що суміщають адміні-стративні і судові функції. Очолює приказ боярин, якому під-порядковані приказні дяки і писарі. На місцях знаходились спеціальні уповноважені. Поряд з галузевими приказами піз-ніше стали виникати територіальні, які завідували справами окремих регіонів. До середини XVІ ст. місцеве управління базувалось на системі кормлінь. У повіти і князівства, приєднані до Москви, направлялись намісники (у міста) і волостелі (у волості), що мали повний набір повноважень. У своїй діяльності намісни-ки і волостелі опирались на штат чиновників.  Вони відали адміністративними, фінансовими і судови-ми органами, залишаючи частину зборів з місцевого населен-ня собі. Особливості процесу державної централізації зводились до наступного: візантійський і східний вплив обумовили сильні деспотичні тенденції в структурі і політиці влади; основ-ною опорою самодержавної влади став не союз міст з дворян-ством, а помістне дворянство; централізація супроводжува-лась закріпаченням селянства і посиленням станової диференціації.

У XVІ ст. московська держава приєднує до себе нові і нові землі. Відбувається подальше юридичне оформлення станів (обов’язків і привілей). Правлячий клас чітко ділиться на феодальну аристократію – бояр і дворян. Економічною ба-зою першої групи були вотчинні землеволодіння, другої – помістне землеволодіння. Вотчина була спадковою владою, помістя давалось на строк і при умові служби.  У середині XVІ ст. була зроблена перша спроба юридично зрівняти вотчину з помістям. Встановлювався єдиний по-рядок державної (військової) служби. З певних розмірів земельних угідь залежно від їх виду (вотчина чи помістя) власники зобов’язувались встановлювати однакове число екіпірованих і озброєних людей. Принцип службовості розповсюджувався на обидва феодальні стани – боярство і дворянство. Одночасно розширюються права власників помість: дається дозвіл на обмін помістя на вотчину, передачу в придане, на спадку-вання. З XVІІ ст. помістя царським указом могли перетворю-ватись у вотчини.  Консолідація феодального стану супроводжувалась за-кріпленням його привілеїв: монопольного права володіння землею, звільнення від повинностей, переваги в судовому процесі і права займати чиновницькі посади. Міське населен-ня в XVІІ ст. одержує стійку назву “посадські люди”. Скла-лась певна ієрархія: гості і гостинна сотня (купці, що торгу-вали за межами держави), суконна та чорна сотні (середні, дрібні торгівці) і слободи (ремісничі квартали та цехи).  Гості об’єднувались у корпорації, користувались приві-леями. Виконуючи фінансову службу, завідували таможнями, розподіляли статті доходів і розходів, займали місця голів і дяків у присутніх місцях, стягували торгове мито з іноземних купців, торгували державними товарами.  Люди гостинної і суконної сотень служили збирачами при таможнях і перевозах, старостами торгових ларків. Вони не звільнялись, як “гості”, повністю від тягла, але несли загальні для посадських людей повинності.

“Чорні” посадські люди жили на землі, що була власніс-тю державної казни, і у повному об’ємі несли державне “тяг-ло”, що накладалось на міську общину. Значна частина дворів у місті, що належали духовним і світським феодалам звільнялась від державного “тягла” і на-зивалась “білими слободами”. З 1550 р. розпочинається полі-тика скорочення “білих слобод”, приймаються законодавчі акти, які передбачають обмеження переходу посадських лю-дей у “білі слободи”. Соборне уложення 1649 р. закріпило монопольне право, посаду на ремесло і торгівлю, включивши в державне “тягло” “білі слободи”. За посадом було закріплено все його населен-ня, були повернені втікачі, а перехід з посаду в посад заборонявся. Прикріплення селян до землі розпочалось значно раніше. Вже в XІV ст. у між князівських договорах записувалось зобов’язання не переманювати один у одного горнотяглових селян. Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян від одного феодала до іншого, був Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р. обмежувала право переходу се-лян тільки на Юріїв день і встановлювала порядок виплати “потилого” (плата за проживання селянина на землі пана). З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. по-чали видаватись укази про “урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення селян-втікачів (5 – 15 р.). Заключним актом процесу закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке відмінило “урочні літа” і встановило безстроковість розшуку.  До середини XVІІІ ст. майже все землеволодіння “чор-них” (державних) волостей центральних повітів держави було в руках феодалів, і селяни, що в них проживали, перетворю-вались на кріпаків. На відміну від “чорносошних” владельгеські селяни (ті, що належали вотчинникам, поміщикам, монас-тирям) всі повинності несли безпосередньо на користь власника. Прикріплення розвивалось двома шляхами – позаеконо-мічним і економічним. У XV ст. існувало дві основні катего-рії селян: старожильці і новоприходці. Перші вели своє гос-подарство і в повному обсязі несли свої повинності, складаю-чи основу феодального господарства. Інші, які тільки що прибули, не могли повністю нести повинності, тому користу-вались певними пільгами, одержували позики і кредити. Їх залежність від власника була борговою, кабальною. У формі залежності селянин міг бути “половником” (працювати за по-ловину врожаю) або “серебрянником” (працювати за проценти). Основним документом, який закріпив права землевлас-ників на селян втікачів і бобилів (одиноких безземельних се-лян), стали переписні книги 1626 р.  Позаекономічна залежність у чистому вигляді виявля-лась в інституті холопства. Розвиток кабального холопства (холоп не міг передаватися по заповіту, його діти не ставали холопами) призвело до зрівняння статусу холопів з кріпаками.

2. Державний лад. Зміцнення самодержавної влади. Боярська Дума.

У 1547 р. при Івані ІV (Грозному) глава держави став носити офіційний титул царя, государя і великого князя Мос-ковського, який передавався у спадщину. У своїй діяльності він опирався на Боярську думу, що постійно діяла при царі. Підготовку матеріалів для думи здійснював штат професій-них чиновників, пов’язаних з приказами. Особливе місце в системі державних органів займали Земські собори, що проводились з середини XVІ ст. до сере-дини XVІІ ст. Їх скликання оголошувалось царською грамо-тою. У склад Собору входили Боярська дума, “Освячений собор” (церковні ієрархи) і виборці від дворянства та посадів. Духовна і світська аристократія була елітою суспільства, цар у рішенні важливих питань не міг обійтися без її участі. Дворянство було головним суспільним станом, основою царського війська і бюрократичного апарату. Верхівка посадського населення була головним джерелом грошових надходжень для казни. Цими основними функціями пояснюється присутність представників усіх трьох соціальних груп у Соборі.

Земські собори вирішували основні питання зовнішньої і внутрішньої політики, фінансів, державного будівництва. Пи-тання обговорювались по станах, але приймались усім скла-дом Собору. Крім назви “Земський собор”, представницькі установи мали й інші назви: “рада всієї землі”, “собор”, “загальна рада”, “велика земська дума”. Через систему соборів правляча влада прагнула виявити думку окремих класів і груп населення, звичайно, найбільш впливових. Станово-представницькими органами на місцях у сере-дині XVІ ст. стали земські і губні хати. Заснування цих орга-нів обмежувало і замінювало систему кормлінь: виборні са-моуправлінські хати прийняли на себе фінансово-податкову (земські) і поліцейсько-судову (губні) функції. Компетенція цих органів закріплювалась у губних та земських статутних грамотах, що підписувались царем, їх штат складався із “кращих людей” – сотських, п’ятидесятських, старост, цілу-вальників і дяків. Діяльність земських і губних хат контролювалась різни-ми галузевими приказами. Структурним підрозділом приказу був стіл, який спеціалізувався у своїй діяльності за галузевим або територіальним принципом. Московський великий стіл Розрядного приказу вів облік людей, що служили, здійснював реєстрацію указів і грамот. Помістний стіл відав вотчинами і помістними справами. Грошовий – питаннями фінансування. Питаннями організації державної служби і фінансування держапарату займались Приказ Великого приходу, Розряд-ний, Помістний і Ямський прикази. Розбійний – очолював систему поліційно-розшукових органів уже в середині XVІ ст. У Москві поліцейські функції виконував Земський приказ. До середини XVІІ ст. число приказів досягло 60. У XVІІ ст. відбулася реорганізація місцевого управління: земські, губні хати і міські прикажчики стали підпорядковуватись воєводам, які призначались із центру. Воєводи виконували адміністративні, поліцейські і військові функції. Вони опирались на спеціально створений апарат (приказна хата) із дяків, приста-вів і прикажчиків.

3. Розвиток феодального права. Форми феодальної власності на землю.

Розвиток феодальних відносин, освіта централізованої держави вимагали створення істотно нових законодавчих актів. З метою централізації держави, все більшого підпорядкування місць влади московського князя видавалися статутні грамоти наместнічьего управління, що регламентували діяльність кормленщиков, що обмежили в якійсь мірі їх свавілля. Найбільш ранніми статутними грамотами були Двінська (1397-1398) і Білозерська (1488). Але найбільш визначним пам'ятником права був Судебник 1497 р. Він вніс однаковість в судову практику Руської держави. Судебник 1497 р. мав і іншу мету - закріпити нові громадські порядки, зокрема поступове висування дрібних і середніх феодалів - дворян і дітей боярських. На догоду цим соціальним групам він вніс нові обмеження в судову діяльність кормленщиков, а головне, поклав початок загальному закріпачення, ввівши повсюдно Юріїв день.

Джерелами Судебника з'явилися Руська Правда, Псковська судна грамота; поточне законодавство московських князів. Але він не просто узагальнив накопичився правової матеріал. Більше половини статей було написано заново, а старі норми були в основному перероблені. Судебник 1497 р. містив переважно норми кримінального та кримінально-процесуального права. Хоча він знаменує собою новий крок у розвитку права, проте в ньому деякі питання регламентувалися менш повно, ніж у Руській Правді. Це відноситься, зокрема, до громадянського і особливо до зобов'язального права. Звідси можна припустити, що Судебник не цілком замінили попередній законодавство. Деякі норми Руської Правди діяли, очевидно, поряд з Судебником.

Право власності. Розвиток земельних відносин характеризувалося повним або майже повним зникненням самостійної общинної власності на землю. Землі громад переходили в руки вотчинников і поміщиків, включалися до складу княжого домену. У той же час все більш чітко оформлялося вотчинне і помісне землеволодіння. Вотчина відрізнялася тим, що власник мав майже необмеженим правом на яке. Він міг не тільки володіти і користуватися своєю землею, а й розпоряджатися нею: продавати, дарувати, передавати у спадок. Разом з тим, вотчина - умовне землеволодіння. Так, наприклад, князь міг відібрати вотчину у подався васала.

Ще більш умовне землеволодіння - маєток. Воно давалося сеньйором своїм васалам тільки на час служби як винагороду за неї. Тому розпоряджатися землею поміщик не міг.

Великокнязівський домен поділявся на землі чернотяглому і палацові. Вони розрізнялися лише за формою експлуатації населяли ці землі селян і з організації управління ними. Палацові селяни несли панщину або натуральний чинш, та представниками, палацової влади. Чернотяглому платили грошову ренту і підпорядковувалися загальнодержавним чиновникам. Землі домену поступово лунали великими князями в вотчини й маєтки.

4. Злочин та покарання за судебниками.

Зі створенням Російської централізованої держави, із зростаннямкласової боротьби кримінальне право зазнавало серйозних змін. Змінюєтьсясаме поняття злочину. Якщо по Руській Правді злочином вважалася «Образа», тобто нанесення будь-кому моральної або матеріальної шкоди,то в Судебник 1497 під злочином розуміється перш за всепосягання на панівний феодальний правопорядок, за якепереслідує не потерпілий, а держава. Судебник ввів поняттядержавного злочину. Поняття злочину отримує своєподальший розвиток в Судебник 1550 року, в царських указах і боярськихвироки і особливо в Соборному Укладенні 1649 року, за якимзлочином визнавалося не тільки будь-яке посягання нафеодальний правопорядок, а й взагалі будь-яке порушення указу царя. Укладенняяк би підбив підсумок розвитку російської кримінального права в XVI (XVII ст.

Соборне Укладення відомі злочини умисні та необережні,хоча чіткого відмінності між цими поняттями ще немає. За умиснезлочин належало саме тяжке покарання, а за випадкове в багатьохвипадках винний взагалі не карався. Малолітні (до 7 років), якіпередавалися батькам (для «напоумлення» різками), і душевнохворі ( «Шалійте») або зовсім звільнялися від покарання, або воно значнознижувався.

Українське право цього часу знає і поняття співучасті, якеподілялося на різні види: пряме співучасть, пособництво,підбурювання, утримання місць розпусти і т.д. Співучасники, як правило,несли однакову відповідальність з головними винуватцями.

За неодноразовість вчинення злочину (?? рецидив ») покараннязбільшувалася. Так, якщо за першу крадіжку покладалися відсікання правого вуха ів'язниця на два роки або посилання, то за третю крадіжку слідувала смертна кара. Відсікання вух, носа, клеймування виділяло засудженого злочинця. Привідсутності реєстрації за кількістю вух судили про рецидив.

Соборне Укладення знало також поняття крайньої необхідності інеобхідної самооборони. При необхідної оборони можна було захищати якжиття, так і майно. Відповідності оборони засобів нападу небуло потрібно. Слуги були зобов'язані охороняти своїх панів і їх майно.

Покарання мало за мету перш за все залякування. У цілому рядістатей Соборне Уложення прямо говориться: покарати так «щоб на тедивлячись, іншим неповадно було так робити ». Тому винних піддавалипокаранню, як правило, на міських площах, при збігу народу, піддзвін дзвонів. Серед покарань чільне місце займала смертна кара,застосовувалася дуже часто (по Уложение - в 35 випадках). Страта була звичайною (повішення, відсікання голови) і особливо болісною (колесуванню,четвертування, спалення, закопування живцем в землю і т.д.). Покараннямбула торгова кару, або биття батогом. Часто вона означалазамасковану смертну кару. Потім йшли членовредітельскіе покарання (відсікання руки, ноги, носа, вуха і т.д.), хворобливі покарання (биттябатогами, батогами), висновок до в'язниці. Висновок до в'язниці було більшоїчастиною короткостроковим (тиждень, місяць, рік). Іноді застосовувалося і більшетривалий і навіть довічне ув'язнення. Дуже часто термін його взагалі невстановлювався у вироку. У ряді статей Уложення говориться: «вкинути вв'язницю »або« вкинути у в'язницю до государева указу ». Ув'язнені повинні булигодуватися за рахунок родичів або милостині. Посилання застосовувалася набагаточастіше ніж в'язниця. Засилали в південні і на околицях міста і в Сибіру. Інодізасланих примушували служити як стрільців, гармашів і т.д. Широкопрактикувалися грошові штрафи і конфіскації майна. Перші застосовувалисяголовним чином у справах про «безчестя» (особистому образу) і за недогляди послужбі, інша - призначалася за політичні злочини і пособництвокримінальним злочинцям. Мали місце також церковні покарання: відлучення відцеркви, покаяння, позбавлення християнського поховання і т.д. Часто церковніпокарання приєднували до державних. Взагалі законодавчі пам'ятники XVI (XVII ст. Не дають чіткої градації покарань. Часто за одне й те самезлочин за різними законами належало різне покарання.

Сословний феодальний характер кримінального права XV (XVII ст. яскравопроявлявся у нерівності покарання за однакові злочину людямрізних станових груп. Так, якщо дворянин затягнув до себе на двір якого -або людини і побив його, то винного по Укладення належало бити «батогомпо торгах і вкинути у в'язницю на місяць, та з нього ж стягнути безчестя ікаліцтво »на користь потерпілого. За той же злочин селянину покладаласясмертна кара. Станове нерівність суду яскраво проявилося в таблиціштрафів за безчестя. Розмір «безчестя» за образу феодалів - бояр,окольничий и др. - дорівнював річного окладу їх грошового платні (вонодоходило у бояр до 400 руб.). За образу селянина стягувалася «Безчестя» у 1 руб., А за образу дією 2 руб.

Серед злочинів на першому місці стояли злочини проти церкви. Це пояснюється тією роллю, яку грала тоді релігія, колишня найважливішимідеологічною зброєю і опорою феодалізму. Більшість середньовічнихрухів проти феодалізму мало релігійне забарвлення, приймало форму

еред майнових злочинів розрізняли розбій, грабіж і татьба (крадіжку).

У XVI (XVII ст. число розбоїв було надзвичайно велике. Вони допевною мірою стали однією з форм соціального протесту селянствапроти феодального гніту. У Соборному укладенні за перший розбій покладаласястрата, якщо він супроводжувався вбивством. Якщо ж вбивства не було,то кара призначалася на друге розбій.

Грабіж - явний насильницьке захоплення чужого майна, досконалий (ввідміну від розбою) непрофесійними злочинцями. За грабіжпотерпілому належало винагороду у розмірі подвійної ціни захопленоїречі, а злочинець карався на розсуд суду. Карався він набагатом'якше, ніж розбій.

Татьба (крадіжка) - таємне викрадення чужого майна. Татьба,супроводжувалася вбивством, каралося смертю. Також каралися церковнататьба (крадіжки церковного начиння). Кваліфікованої татьба вважалася крадіжкахолопів і викрадення коня на службі. За цей призначали відсікання руки

Перша татьба без вбивства каралася відсіканням лівого вуха,в'язницею на два роки і посиланням, другий - тягла за собою відсікання другувуха, в'язницю на чотири роки і посилання, третє - смертну кару. У Укладеннізгадується і шахрайство, тобто викрадення шляхом обману, вонокаралося, як і перший татьба.

Укладення також вказує на знищення чужого майна. Самимтяжким видом такого злочину був підпал чужого двору. Палія Укладення пропонував зв'язати і кинути у вогонь. Підпал ниви або лісу тягнув засобою тільки відшкодування збитків.

5. Суд та процес. Зародження інквізиційного процесу.

Як і в попередній період, суд здійснювався царем, Боярської Думою, наказами та місцевими органами управління. Поряд здержавними судовими органами існував церковний суд. Діялатакож вотчина юстиція.

З виникненням централізованої держави змінюються і формисудового процесу. Отримує розвиток розшукової або інквізиційний процес,який спочатку застосовується лише у найважливіших справах, що зачіпають інтересифеодальної держави. Поява розшукового процесу було нерозривнопов'язане зі зміною поняття злочину. За посягання напанівний правопорядок переслідує вже не потерпілий, а держава. Увідміну від змагального в пошуковому процесі з боку суб'єктівпроцесу перетворюються в об'єкти дослідження для суду. Суд розслідує справу,сам видобуває докази, катує обвинуваченого, обумовлених, часом навітьсвідків, влаштовує очні ставки, виробляє повальні обшуки і т.д.

У пошуковому порядку справа починалося з ініціативи суду. Навіть якщонадходила заява - «чолобитною» - потерпілого, то переслідувалозлочинця держава. Закриття справи примиренням сторін недопускалося. Злочинець заарештовували «недельщіком», «приставом» (посадовою особою при суді) і доставлявся до суду, де суддя «катував» і «Розпитував» обвинуваченого. Якщо обвинувачений обумовлював після катування когосьнебудь, то обумовленого теж доставляли до суду, ставили на очну ставку зобвинуваченим і піддавали тортурам. Власне визнання обвинуваченого булоголовним доказом, і тому воно вимагали за допомогою найжорстокішихкоштів.

Іншим доказом були свідчення свідків. Свідком міг бутибудь-який очевидець події. Не могли бути свідками холопи портів своїхпанів, дружина проти чоловіка і діти проти батьків. Перевага виявлялосязнатним свідетелям.Большое значення надавалося очній ставці. Важливу рольграв «ізвет» - донос, особливо у справах політичним. Доносітелей, якправило, теж затримували, допитували, ставили на очну ставку, а нерідкоі катували. «Ізвет», підтверджений тортурами, був вирішальним доказом. Вінвважався обов'язком підданих, так як за недоносительство у справахполітичним і про розбоях належало покарання.

Застосовувався також «повальний обшук», тобто поголовний опитування жителівданій місцевості про підозрюваного або підсудного.

Крім того, суд мав письмовими доказами, середяких особливе значення мали документи, завірені в наказах, у воєвод іу майданних піддячих.

У пошуковому порядку розбиралися лише найважливіші справи: зрада,шпигунство, вбивство, підпали, кваліфікована крадіжка (татьба), розбій, суперечкипро холопів, про маєтках, про втечі селян, «ведених лихих людей».

Решта справи розбиралися в колишньому змагальності процесу, якийхарактеризувався тим, що ініціатива в ньому цілком належала сторонам. Справа починалося тільки за заявою позивача. Сторони мали право виставляти всуді замість себе своїх представників і наймитів. За «чолобитною» приставдоставляв до суду відповідача або брав його на поруки. При неявці відповідачвизнавався винним без розгляду справи.

Види докази допускалися такі: 1) власне визнання; 2)показання свідків; 3) письмові докази; 4) «поле»; 5) присяга; 6) жереб. Потрібно тольо відзначити, що якщо свідок не був (по Укладення - Після 3-й неявки) або давав неправдиві свідчення, то з нього стягуваласясума позову, судові мита та збитки.

Велике значення надавалося таким формам доказів, як «посиланняв послушестве ». «Посилання з винних» - вказівка на певних свідківіз зобов'язанням підкоритися рішенню суду, якщо вони покажуть протищо послався. «Загальна посилання» - посилання обох сторін на одних і тих самихсвідків. «Посилання у сел лушестве» - відведення свідків з мотивів їхзалежності і дружби з протилежною стороною.