Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ekonomika again.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
17.04.2019
Размер:
657.05 Кб
Скачать

51. поняття що характеризують господарську діяльність

Госпо́дарська дія́льність — будь-яка діяльність, в тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом та обміном матеріальних і нематеріальних благ, що виступають у формі товару.

Під господарською діяльністю в Господарському кодексі України розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Поняття та види господарської діяльності

Поняття господарської діяльності наводиться в ст. 3 Господарського Кодексу України (далі — ГК). Під господарською діяльністю розуміють діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Класичні ознаки господарської діяльності, наголошуючи на її суспільно корисному характері, наводить авторитетний український учений В. С. Щербина: «Суспільно корисна господарська ді- яльність:

по-перше, полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб;

по-друге, виконується на професійних засадах;

по-третє, результати такої діяльності мають реалізовуватися за плату, тобто функціонувати як товар;

по-четверте, поєднує як приватні інтереси виробника, так і публічні інтереси (держави, суспільства, значних верств населення тощо)».

Виходячи зі змісту ст. 3, 42, 52 ГК загальні різновиди господарської діяльності можна сгрупувати таким способом:

1) комерційна господарська діяльність (підприємництво) — господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку;

2) некомерційна господарська діяльність — господарська діяльність, що здійснюється без мети одержання прибутку;

3) господарське забезпеченням діяльності негосподарюючих суб’єктів — діяльність негосподарюючих суб’єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб’єктів господарювання.

Слід зауважити, що вичерпний перелік видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню (а саме — 57 видів господарської діяльності), установлює Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000.

Водночас відповідно до ст. 259 ГК вид господарської діяльності має місце в разі об’єднання ресурсів (устаткування, технологічних засобів, сировини та матеріалів, робочої сили) для створення виробництва певної продукції або надання послуг. Окре­мий вид діяльності може складатися з єдиного простого процесу або охоплювати низку процесів, кожний з яких входить до відповідної категорії класифікації.

Виходячи з положень розд. VІ, VІІ ГК можна виокремити такі види господарської діяльності:

1. Господарсько-торговельна діяльність — діяльність, що її здійснюють суб’єкти господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує їх реалізацію через надання відповідних послуг.

Залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), у межах якого здійснюється товарний обіг, господарсько-торговельна діяльність виступає як внутрішня або зовнішня торгівля.

Господарсько-торговельна діяльність може вестися суб’єкта­ми господарювання в таких формах: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; заготівля; оптова торгівля; роздрібна торгівля і громадське харчування; продаж і передача в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні торговельної діяльності та інша допоміжна діяльність із забезпечення реалізації товарів (послуг) у сфері обігу.

Господарсько-торговельна діяльність опосередковується господарськими договорами поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, купівлі-продажу, оренди, міни (бартеру), лізингу та іншими договорами.

2. Агентська діяльність — комерційне посередництво, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб’єктам господарювання під час здійснення ними господарської діяльності способом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб’єкта, якого він представляє. Комерційне посередництво є підприємницькою діяльністю.

Комерційним агентом може бути суб’єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який за повноваженням, що ґрунтується на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво.

Не є комерційними агентами підприємці, що діють хоч і в чужих інтересах, але від власного імені.

3. Перевезення вантажів — господарська діяльність, пов’я­зана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначе­ння та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транс­портування продукції трубопроводами.

Суб’єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, ван­тажовідправники та вантажоодержувачі.

Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобільний вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній флот, авіаційний ван­тажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транс­порт, інші види транспорту.

Допоміжним видом діяльності, пов’язаним з перевезенням ван­тажів, є транспортна експедиція.

4. Капітальне будівництво — будівництво об’єктів виробничого та іншого призначення, підготовка будівельних ділянок, роботи з обладнання будівель, роботи з завершення будівництва, прикладні та експериментальні дослідження і розробки тощо, які виконуються суб’єктами господарювання для інших суб’єктів або на їх замовлення та здійснюються на умовах підряду.

5. Інноваційна діяльність — діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя.

Фінансова діяльність включає грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування.

6. Фінансове посередництво — діяльність, пов’язана з отриманням та перерозподілом фінансових коштів, крім випадків, передбачених законодавством. Фінансове посередництво здійснюють установи банків та інші фінансово-кредитні організації.

Страхування у сфері господарювання — це діяльність, скерована на покриття довготермінових та короткотермінових ризиків суб’єктів господарювання з використанням заощаджень через кредитно-фінансову систему або без такого використання.

Допоміжною діяльністю у сфері фінансів та страхування є недержавне управління фінансовими ринками, біржові операції з фондовими цінностями, інші види діяльності (посередництво у кредитуванні, фінансові консультації, діяльність, пов’язана з іноземною валютою, страхуванням вантажів, оцінювання страхового ризику та збитків, інші види допоміжної діяльності).

7. Комерційна концесія — за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних правоволодільцеві, а користувач зобов’я­зується додержувати умов використання наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду.

Договір комерційної концесії передбачає використання комплексу наданих користувачеві прав, ділової репутації і комерційного досвіду правоволодільця в повному обсязі, із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери підприємницької діяльності.

8. Зовнішньоекономічна діяльність — господарська діяльність, під час здійснення якої майно та/або робоча сила перетинають митний кордон України.

Крім того, розд. VІІІ ГК установлює спеціальні режими господарювання, а саме:

1) спеціальна (вільна) економічна зона — частина території України, на якій установлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок застосування та дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони можуть запроваджуватися пільгові митні, податкові, валютно-фінансові та інші умови підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються для залучення інвестицій та ефективного їх використання, активізації спільної з іноземними інвесторами підприємницької діяльності з метою збільшення експорту товарів, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції і послуг, упровадження нових технологій, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України;

2) концесія — це надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного догово- ру на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб’єктам господарювання (концесіонерам) права на створен- ня (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об’єктом концесії за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов’язань, майнової відповідальності і підприємницького ризику.

3) інші види спеціальних режимів господарської діяльності:

а) виключна (морська) економічна зона України;

б) здійснення господарської діяльності на державному кордоні України;

в) здійснення господарської діяльності в санітарно-захисних та інших охоронних зонах, на територіях і об’єктах, що особливо охороняються;

г) господарська діяльність у Збройних Силах України;

д) здійснення господарської діяльності на території пріоритет­ного розвитку;

е) здійснення господарської діяльності в умовах надзвичайного стану, надзвичайної екологічної ситуації і в умовах воєнного стану.

52. Вироба функція

Виробни́ча фу́нкція (рос. производственная функция, англ. production function, нім. Betriebsfunktion f) — залежність кінцевого виходу продукції чи її вартості від використання різних факторів виробництва, конкретних видів ресурсів і затрат, подана в математичній формі.

Як правило, застосовують прості функції з однією або кількома змінними — лінійну, квадратичну, степеневу, показникову, гіперболічну тощо.

Найзагальніший вигляд виробничої функції:

Q = f(K, L) де Q - обсяг виробництва; K - обсяг капіталу; L - обсяг праці

Незалежно від класифікаційного визначення всі фактори виробництва використовують для виготовлення економічних благ. Припустимо, що за дуже спрощеного виробничого процесу один фактор використовують для виготовлення якогось одного матеріального блага. Це можна зобразити у вигляді формули:

Q = F(А),

де Q — економічне благо;

А — фактор виробництва;

F — функція.

У даному разі економічне благо є результатом одного фактора. У реальній дійсності процес виробництва відбувається значно складніше і в ньому використовують, як правило, не один, а багато факторів (рис. 2).

Якщо процес виробництва перебуває на лінії АА, фактор виробництва використовується оптимально і постійно відтворюється; якщо нижче цієї лінії, фактор виробництва використовується частково; якщо вище лінії АА, цей фактор використовується надмірно. У двох останніх випадках порушується рівновага виробничого процесу, що призведе або до дефіциту фактора, або до потреби в його додатковій кількості. Таким чином, найефективніше використання фактора виробництва є умовою подальшого збільшення масштабів виробництва, умовою розширеного виробництва того чи іншого продукту.

Оскільки процес виробництва має витрати і результати, виникає питання про виробничу функцію. Річ у тім, що теорія факторів виробництва спирається певною мірою на використання математичного, модельного апарату, яким виступають факторні моделі у вигляді математичної залежності, пов'язуючи величину одержаного результату виробництва з використанням виробничих факторів, що обумовили цей результат.

Виробнича функція — це технічне співвідношення між кількістю ресурсів, що використовуються виробниками, і обсягом виробленої на цій основі продукції. Виробничу функцію може бути використано як на макроекономічному рівні, де вона відображає залежність сукупного обсягу виробництва у грошовому виразі, так і на мікроекономічному рівні.

На мікроекономічному рівні кожна фірма має свою, відмінну від інших суб'єктів господарювання виробничу функцію. У той же час виробнича функція може бути застосована до окремих галузей, видів виробництва і навіть до виробництва окремого підрозділу підприємства.

Як правило, виробнича функція має теоретичне значення, але не позбавлена й практичного застосування. її широко використовують економісти для оцінки окремих ресурсів, що забезпечують економічне зростання. Першим варіантом у цьому плані була так звана виробнича функція Кобба — Дугласа, змістом якої є аналіз залежності обсягу виробництва від використання двох основних ресурсів — капіталу і праці.

Подальший розвиток теорії виробничої функції відбувався в напрямі аналізу такого фактора, як час. Аналіз використання цього фактора означав процес переходу від статистичних оцінок моделі виробничої функції Кобба — Дугласа до динамічної оцінки з урахуванням впливу технічного прогресу на обсяг виробленої продукції, у подальшому найбільші досягнення в дослідженні функції належать американським економістам Р. Солоу та Е. Денісону.

Р. Солоу розрахував показник, що характеризує матеріальність технічного прогресу і відображає ефективність нових інвестицій у зв'язку зі значними технічними й технологічними змінами у виробничому процесі.

Е. Денісон дослідив показник не матеріалізованого технічного прогресу, що відображає якісні зміни в економіці як наслідки не інвестованих витрат. Розвиток технічного прогресу відповідно до цієї концепції можливий за рахунок підвищення рівня освіти, кваліфікації персоналу, кращої організації праці та ін.

Отже, виробнича функція свідчить, що існує багато варіантів виробництва певного обсягу продукції за рахунок певного набору факторів виробництва. Поліпшення технологічних параметрів, що максимально збільшують обсяг виробництва певного виду продукції, завжди відображається у новій виробничій функції.

Виробничу функцію можна застосовувати для обчислення мінімальної кількості витрат, необхідних для виробництва будь-якого обсягу продукції. Співвідношення набору факторів виробництва і максимально можливого обсягу продукції, виробленої внаслідок цього набору факторів, і розкриває сутність виробничої функції.

53. Витрати виробництва

Ви́трати виробни́цтва — витрати різних видів економічних ресурсів (сировини, праці, основних засобів, послуг, грошей), безпосередньо пов'язані з виробництвом економічних благ.

[ред.] Класифікація

Економічна теорія вирізняє такі основні види витрат виробництва фірми: постійні, змінні, валові (загальні), середні, граничні, альтернативні. Сучасні західні концепції класифікують витрати виробництва, беручи за критерій залежність або незалежність їх від обсягу виробництва.

Постійні витрати (англ. Fixed Costs) — витрати, величина яких не змінюється залежно від зміни обсягу випуску продукції і які фірма повинна сплачувати навіть тоді, коли вона нічого не виготовляє. До них належать грошові витрати на експлуатацію будівель, споруд і обладнання, орендна плата, виплата відсотків за кредитом, заробітна плата апарату управління, витрати на охорону.(також позначаються FC)

Змінні витрати (англ. Variable Costs) — витрати, величина яких змінюється залежно від зміни обсягу виробництва. Динаміка їх нерівномірна: починаючи з нуля, вони спочатку зростають дуже швидко разом зі зростанням виробництва. З подальшим розширенням обсягів виробництва виникає фактор економії, і змінні витрати зростають повільніше, ніж збільшується обсяг продукції.(також позначаються VC)

Валові витрати (загальні витрати,англ. Total Costs) є сумою постійних і змінних витрат за кожного конкретного обсягу виробництва.(також позначаються TC)

Середні витрати — витрати на одиницю продукції, що випускається. Розрізняють загальні середні витрати, рівні частці від ділення повних витрат на обсяг виробництва; змінні середні витрати, рівні частці від ділення змінних витрат на обсяг виробництва: постійні середні витрати, рівні частці від ділення постійних витрат на обсяг виробництва.(також позначаються ATC)

Витрати на одиницю продукції — це середні валові витрати, які дорівнюють загальним витратам, поділеним на обсяг виробництва товарів. Нерівномірна зміна валових витрат веде до того, що зі зростанням обсягів виробництва змінюються витрати на одиницю продукції, це має особливе значення для ринкової стратегії фірми, оскільки дає змогу з'ясувати — за якого обсягу виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними.

Прямі витрати — витрати, що можуть бути безпосередньо пов'язані з визначеною діяльністю чи видом продукції.

Поточні витрати — витрати, що визнаються в період їх здійснення та відображаються в обліку за рахунками витрат.

Граничні витрати (також позначаються МС)— витрати необхідні для випуску додаткової одиниці продукції найефективнішим (найдешевшим) чином. МС=ΔТС/ΔQ

Альтернативні витрати (не явні) це вигода, втрачена внаслідок невикористання економічного ресурсу в найдохіднішій зі всіх можливих сфер і галузей господарювання.

Витрати майбутніх періодів — грошові витрати, що були здійснені в даному періоді, але на собівартість продукції будуть віднесені в майбутньому періоді, частинами.

54. Див податуовий кодекс.

Дохі́д — 1. Гроші або матеріальні цінності, одержувані державою, юридичною та фізичною особою внаслідок якої-небудь діяльності (виробничої, комерційної, посередницької і т. ін.)[1]

2. Прирощення вартості підприємства за рахунок продажу товарів і послуг.

Дохід — це очікувана властивість об'єкта, яка є мотивом створення, виробництва, володіння, використання цього об'єкта. У побутовому використанні цей термін перекликається із терміном «оцінка», який у фінансах означає процес визначення ціни фінансового контракту. Фінансові контракти — це документи, які містять документальне чи електронне підтвердження боргового зобов'язання, права власності на акції, гарантії.

3. Для цілей бухгалтерського обліку доходами є збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов'язань, які призводять до зростання власного капіталу (за винятком зростання капіталу за рахунок внесків власників).[2]

Чистий дохід — виручка від реалізації за вирахуванням ПДВ і акцизів.

55.Ціноутворення та функції ціни

Ціноутво́рення — процес встановлення і розробки ціни на товари та послуги.

Базується на попиті, вартості, пропозиції, товарно-грошовому обігу.

  • Витратне ціноутворення – ціноутворення, при якому в основу формування ціни закладають витрати виробництва та обігу.

  • Кероване ціноутворення – становище в економіці, при якому ціни на окремі товари і послуги визначаються урядовими органами, офіційними або неофіційними об'єднаннями постачальників, а також торговельними асоціаціями на основі ринкових механізмів.

  • Пікове ціноутворення – встановлення ціни за використання споруд і обладнання або за товар і послугу на вищому рівні, коли попит на них вищий, і на нижчому, коли попит нижчий.

  • Ринкове ціноутворення – ціноутворення на основі взаємодії попиту та пропозиції.

  • Централізоване державне ціноутворення – ціноутворення на основі призначення цін державними органами.

  • Цільове ціноутворення – метод встановлення цін, при якому вони формуються таким чином, щоб одержати бажаний або якомога більший рівень доходу на вкладений капітал

  • Поняття «функція» означає зовнішній прояв властивостей якого-небудь об’єкта в даній системі відносин. Функція є способом реалізації в реальній дійсності внутрішньої глибинної суті економічної категорії.

  • Функція ціни є зовнішнім проявом її внутрішнього змісту. До функцій ціни може бути віднесено тільки те, що характерно для кожної конкретної ціни без винятку.

  • 1. Облікова функція. Визначається самою суттю ціни, тобто, будучи грошовим вираженням вартості, ціни показують скільки коштує суспільству задоволення конкретної потреби в тій чи іншій продукції. Ціна вимірює, скільки витрачено праці, сировини, матеріалів, що комплектують вироби, на виготовлення товару, характеризує, з якою ефективністю використовується праця. Насамкінець ціна показує не тільки величину сукупних витрат виробництва та обігу товарів, а й розмір прибутку.

  • Основний принцип обліку витрат полягає в тому, що принципи й методи обліку витрат, які застосовуються на підприємстві, повинні відповідати його організаційній та управлінській структурі, номенклатурі товарів, що випускаються, технології виробництва й формам зв’язків із ринком.

  • 2. Стимулююча функція. Її значення виявляється у впливі на виробництво та споживання різних товарів. Ціна стимулює вироб­ника через рівень вкладеного в неї прибутку. У результаті ціни сприяють чи перешкоджають зростанню випуску й споживання різних товарів. Стимулювання відбувається шляхом підвищення частки прибутку в ціні, надбавок і знижок з основної ціни. Стимулюючу функцію має така ринкова ціна, яка дозволяє виробнику вигідно продавати свій товар. Стосовно даної функції ефектив­нішими є ціни, що дають більш високий прибуток порівняно з цінами на інші товари. Стимулююча функція означає, що за допомогою системи цін реалізуються економічні інтереси всіх учас­ників відтворення й суспільства загалом. Особливо значуще це для ринкової економіки, коли на перше місце висуваються економічні методи управління. Стимулювання здійснюється на всіх стадіях, напрямах розширеного відтворення. Через систему цін стимулюються збільшення обсягу виробництва, поліпшення якіс­них параметрів товарів, відновлення асортименту, поліпшення структури споживання, скорочення часу обігу, скорочення нераціональних перевезень, ефективне використання транспортних засобів. Велику роль стимулююча функція відіграє в рішенні соціальних проблем, коли створюються сприятливі умови для споживання товарів першої необхідності через мінімальні ціни на них.

  • 3. Розподільна функція. Вона пов’язана з можливістю відхилення ціни від вартості під впливом безлічі ринкових чинників. Ціни виступають інструментом розподілу й перерозподілу національного доходу між галузями економіки, її секторами, різними формами власності, регіонами, фондами нагромадження і споживання, різними соціальними групами населення. Ця функція ціни також передбачає облік у ціні акцизу на окремі групи товарів, податку на додану вартість (ПДВ) та інших форм централізованого чистого доходу, що надходить у бюджети різних рівнів на загальнодержавні нестатки. Завдяки даній функції ціни розв’я­зуються також соціальні завдання суспільства. Як засіб перерозподілу найчастіше використовуються регульовані ціни. Але вони не єдиний інструмент розподілу й перерозподілу. Особливу роль тут відіграють фінанси та кредитна система.

  • 4. Вимірювальна функція. Ціна обслуговує обіг товарів і забезпечує реалізацію економічних інтересів усіх відносно самостійних учасників товарного обігу: виробника  посередника  споживача. У цій якості вона виступає як кількість грошей (товарів і послуг), що сплачується й отримується за одиницю товару чи послуги. Завдяки ціні можна виміряти, визначити кількість грошей, що покупець має сплатити, а продавець — одержати за проданий товар. Знаючи ціни різних товарів, послуг і кількість товарів, що продаються і купуються, можна визначити величину грошового платежу за товари й послуги. Знаючи ціну робочої сили, праці, можна визначити розмір зарплати на підприємстві, у галузі. Порівнюючи ціни різних товарів, можна їх диференціювати на дорогі і дешеві. Якщо ціни враховують корисність, то за співвідношенням таких цін можна судити про співвідношення корисності різних товарів. Перелічені моменти свідчать про те, що ціна, виконує співвимірну функцію, за допомогою якої зіставляються цінності різних товарів.

  • 5. Функція балансування попиту та пропозиції. Через ціни здійснюється зв’язок між виробництвом та споживанням, пропозицією та попитом. Надмірно високі чи низькі ціни свідчать про диспропорції у виробництві та обігу. З появою диспропорцій у гос­подарстві рівновагу можна досягнути зміною обсягу виробництва чи зміною цін. Ціна повинна зацікавлювати виробника в підвищенні якості й розширенні асортименту необхідних ринку товарів, що користуються попитом. Попит виражає потребу в товарі з боку покупця за наявності у нього можливостей купити товар. Це практично виражається у встановленні зворотної залежності між ринковою ціною та кількістю товарів, що купуються. За інших рівних умов кількість товарів, що купуються, залежить від рівня цін на них. Чим вище ціна, тим менше товарів буде куплено покупцем, і обсяг проданих товарів знизиться. Попит на товари збільшується зі зменшенням ціни. За підвищення попиту, коли має місце дефіцит товарів, ціни на них неминуче зростають. В умовах надлишку товарів їх продаж можливий лише у разі зниження цін.

  • Пропозиція характеризується прямою залежністю між ціною та кількістю товарів, представлених на ринку. У разі підвищення цін зростає обсяг товарів, що пропонуються до продажу, і навпаки. Функцію, що врівноважує попит та пропозицію, виконує ціна. Вона стимулює збільшення пропозиції у разі недостачі товарів і знижує попит у разі надлишку товарів. У міру становлення ринкових структур і розвитку конкуренції, досягнення збалансованості між попитом та пропозицією підвищення цін має обумовлюватися тільки поліпшенням якості і розширенням асортименту товарів. З розвитком ринкових відносин ця функція ціни підсилюватиметься і згодом стане домінуючою у формуванні цін на товари.

  • 6. Функція ціни як критерію раціонального розміщення виробництва. Ця функція виявляється в тому, що за допомогою механізму цін для одержання більш високого прибутку здійснюється перехід капіталів з одного сектора економіки в інший і всередині окремих секторів туди, де норма прибутку більш висока. Подібний перехід капіталів здійснюється підприємствами, компаніями самостійно під впливом законів конкуренції й попиту. Тільки підприємство вирішує, в який вид діяльності, в яку галузь, сферу економіки йому вкладати свій капітал. Цьому передують глибокі маркетингові дослідження, вивчення всіх ринкових чинників, у тому числі й цін. Вкладення капіталів у виробничі види діяльності за досить тривалого циклу виробництва й в умовах інфляції призводить до знецінення коштів, вкладених у цю сферу.

Існує багато методів ціноутворення, тому фірма обирає той із них, який відповідає її інтересам (рис. 80). Найпростіший метод ціноутворення полягає у розрахунку ціни за формулою: середні витрати виробництва плюс прибуток. Другий доданок іноді називають націнкою. її розмір залежить від виду товару, попиту на нього, вартості товарної оцінки, обсягу продажу тощо. Для багатьох підприємців зручним є метод ціноутворення на основі рівноваги попиту та пропозиції, про досягнення якої свідчить стійкий попит на певний вид товару. Застосовують також метод розрахунку ціни на основі аналізу беззбитковості та забезпечення цільового прибутку. Цей метод ґрунтується на вивченні графіка беззбитковості. Покриття валових витрат виробництва потребує певного обсягу виробництва товарних одиниць. Такий метод ціноутворення передбачає аналіз різних варіантів цін, їхнього впливу на обсяг збуту. Він потрібний для подолання рівня беззбитковості та отримання валового прибутку. У ринковій економіці дедалі ширше застосовується метод встановлення цін на основі відчутності та цінності товару. Сутність його полягає в тому, що головним чинником ціноутворення є не витрати продавця, а купівельне бажання покупця, врахування обставин, в яких здійснюється купівля-продаж. Наприклад, чашка кави у престижному ресторані коштує дорожче, ніж у звичайних закусочних. Метод встановлення цін з урахуванням рівня поточних цін користується широкою популярністю. На думку підприємців, рівень поточних цін відображує справжню норму прибутку, гарантує певну рівновагу в межах галузі. В окремих випадках ціни встановлюють на закритих торгах. Цей метод ціноутворення зумовлений конкурентною боротьбою, прагненням отримати замовлення. Якщо фірма зацікавлена в укладанні контракту з вигідним клієнтом, вона може піти на деяке зниження ціни. Проте тут діє певне обмеження: ціна не може бути нижчою, ніж собівартість, бо значне зменшення прибутку загрожує фінансовому стану виробництва. Встановлення цін на новий товар також належить до методів ціноутворення. Якщо ціна встановлюється на товар, який раніше не вироблявся, то спочатку вона висока. Проте це можливо тільки за певних умов: існування великого попиту на товар, відповідність рівня цін якості товару, відсутність деякий час конкурентів.

56. Сутність прибутку.

Прибу́ток — це сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати. (англ. Profit) — чистий прибуток після сплати податків. Сума, на яку зріс власний капітал компанії за даний період в результаті діяльності цієї компанії.

Прибуток — частина вартості додаткового продукту, виражена в грошах; частина чистого доходу; грошовий вираз вартості реалізованого чистого доходу, основна форма грошових накопичень господарського суб'єкта. Економічний зміст продукту Г — Т — Г’

Прибуток — одне з основних джерел формування фінансових ресурсів підприємства та формування фондів грошових коштів підприємства. На операційну діяльність використовується близько 95 % прибутку.

Економічна роль прибутку

Економічна роль прибутку в умовах ринку виявляється в таких рисах:

— прибуток є рушійною силою функціонування та розвитку економіки, основним спонукальним мотивом підприємницької діяльності

— прагнення отримати прибуток сприяє ефективному розподілу та використанню ресурсів, упровадження досягнень науково-технічного прогресу, скороченню витрат, поліпшенню якості продукції та її споживчих властивостей.

— прибуток є джерелом розширення суспільного виробництва, примноження національного багатства та задоволення потреб суспільства, що зростають.

Прибуток на капітал — найважливіша категорія ринкової економіки, складна багатогранні за своєю сутністю та конкретними формами вияву.

Функції прибутку:

  • Оцінювальна — ефект використання основних ресурсів підприємства

  • Стимулююча — функція прибутку спрямована на зниження витрат виробництва запровадженням інновацій, що збільшує можливості розширення виробництва і зростання масштабів бізнесу.

  • Господарського розрахунку — доходи підприємства мають не тільки покривати витрати, але й резерв.

  • Розподільча — функція прибутку забезпечує вибір підприємницької діяльності серед альтернативних варіантів.

  • Індикативна (інформаційна) — функція прибутку забезпечує підприємство інформацією, з одного боку, про оцінку його діяльності, а з другого-про наповненість ринку товаром даючи тим самим економічний сигнал про необхідність збільшувати чи зменшувати обсяги виробництва.

Види прибутку:

  • Загальний прибуток — кінцевий фінансовий результат діяльності підприємства, що включає в себе фінансові результати від різних видів його діяльності (продаж продукції, послуги, прибуток від звичайної діяльності, надзвичайних подій);

  • Валовий прибуток — прибуток, розрахований на реалізованій продукції у вигляді різниці між чистим доходом (виручка без ПДВ та акцизів) від реалізації продукції і собівартістю реалізованої продукції.

Прибуток від операційної ійні витрати — оренда.

Адміністративні витрати (пов'язані з обслуговуванням та управлінням підприємством) = основна та додаткова з/п управлінського персоналу, витрати на відрядження управлінського персоналу. Витрати на збут — оплата праці продавців (від збуту), пакування, транспортування. Інші операційні витрати — собівартість реалізованих виробництвом запасів, сумнівні та безнадійні борги, оцінка запасів.

Принципи розподілу прибутку підприємства:

  • сплата частки до бюджету;

  • поповнення статутного фонду;

  • виплата дивідендів;

  • розширення виробництва;

  • сплата штрафів;

  • соціальний розвиток;

  • стимулювання/мотивація працівників та інші напрямки, передбачені статутом.

Методи планування прибутку:

  • прямого рахунку;

  • аналітичний.

Чинники впливаючі на норму прибутку

На норму прибутку впливають такі чинники:

  • Швидкість обороту капіталу. При її зростанні до суб'єкта господарської діяльності скоріше повертаються витрачені кошти, в тому числі на заробітну плату. У такому разі за попередньої величини капіталу зростають обсяги виробництва і прибуток.

  • Економія витрат на засоби виробництва. Її досягають завдяки впровадженню досконалішої техніки, технології, передової організації виробництва і стимулюванню живої праці.

  • Масштаби виробництва. Зростання обсягів виробництва дає можливість використати ефективніші засоби виробництва (поточні лінії тощо) порівняно з середніми і малими підприємствами. Це сприяє економії витрат виробництва, а отже, підвищенню віддачі одиниці використаного капіталу.

57. функції прибутку.

Прибуток як найважливіша економічна категорія ринкових відносин виконує низку функцій:

1. Прибуток є критерієм і показником ефективності діяль­ності підприємства.Іншими словами, сам факт прибутковості уже свідчить про ефективну діяльність підприємств. Однак підприємству потрібен не прибуток взагалі, а конкретний його розмір для задоволення потреб усіх зацікавлених осіб: власника підприємства, його працівників і кредиторів. Розмір прибутку залежить від багатьох факторів, що будуть розглянуті нижче.

2. Прибуток маєстимулюючу функцію.Виступаючи кінце­вим фінансово-економічним результатом діяльності підприємств, прибуток відіграє ключову роль у ринковому господарстві. За ним закріплюється статус мети, що визначає економічну поведінку господарюючих суб'єктів, добробут яких залежить від розміру та від прийнятого в національній економіці алгоритму розподілу прибутку, включаючи його оподатковування. Прибуток у рин­ковій економіці — основне джерело приросту власного капіта­лу, оскільки рішення про дивідендну й інвестиційну політику приймаються тільки з орієнтацією на розмір прибутку, що зали­шається у підприємства після оподаткування. З іншого боку, прибуток також є рушійною силою і джерелом відновлення вироб­ничих фондів та продукції, що випускається. І нарешті, прибу­ток є джерелом соціальних благ для членів трудового колективу, оскільки з його залишку здійснюються матеріальне заохочення, надання соціальних пільг, утримання об'єктів соціальної сфери.

3. Прибуток є джерелом формування бюджетів різних рівнів.Він надходить до бюджетів у вигляді податків, а також економічних санкцій та використовується для різних цілей, ви­ значених видатковою частиною бюджету і затверджених у зако­нодавчому порядку.

Таким чином, прибуток як економічна категорія відбиває чистий дохід, створений у сфері матеріального виробництва в процесі поєднання факторів виробництва (праці, капіталу, природних ресурсів) і корисної виробничої діяльності. Результат цього — вироблена продукція (послуги), що стає товаром за умов її реалізації.

На стадії продажу до вартості товару включать витрати ми­нулого (упредметнені) і живої праці. Установивши ціну на про­дукцію, що реалізується, продавець одержує виручку від реалі­зації. Для одержання фінансового результату треба зіставити виручку від продажу з витратами на виробництво — собівартість виробництва продукції (робіт, послуг). Можливі три випадки:

1) виручка перевищує собівартість — отримуємо прибуток — позитивний фінансовий результат;

2) виручка дорівнює собівартості — вдається тільки відшко­дувати витрати на виробництво і реалізацію — немає ні збитку, ні прибутку;

3) виручка менша, ніж витрати — зазнали збитків — нега­тивний результат.

Сучасний стан української економіки характеризується гли­боким спадом виробництва, кризовими явищами, включаючи кризу неплатежів, що спричиняє погіршення фінансового стану підприємств і нестачу, а найчастіше — й відсутність прибутку.

Для підприємця прибуток — це сигнал, де можна домогтися найбільшого фінансового результату, він створює стимул для інве­стування. Збитки теж відіграють свою роль, тобто показують наявність помилок і прорахунків у напрямку використання коштів, організації виробництва і збуту продукції.

58. джерела отримання прибутку

Прибуток підприємств формується за рахунок таких джерел:

продаж (реалізація) продукції

продаж іншого майна

позареалізаційні операції.

1) Прибуток від продажу продукції є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою та її повною собівартістю (без урахування ПДВ і акцизного збору)

Пр=ВД – Sвир – ПДВ – Азб

ВД – виручка;

Sвир – витрати виробництва на виготовлення і заробітну плату працівника;

ПДВ – податок на додану вартість;

Азб – акцизний збір.

У разі калькування за неповними витратами ту частину витрат, що її не включено в собівартість продукції, відносять на певний період і прибуток обчислюється:

Пр = ВР – Sрнв – Sн

ВР – виручка;

Sрнв – собівартість реалізованої продукції на неповними витратами;

Sн – витрати, що не включені в собівартість, а віднесено на певний період.

Це так званий прямий метод обчислення прибутку. Існує ще аналітичний метод обчислення, за яким прогнозований прибуток визначається коригуванням його фактичної (базової) величини. З урахування впливу певних чинників у плановому періоді. Чинниками може служити зміна обсягів виробництва та продажу, собівартість продукції і цін.

2) прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів. Його розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об’єкта, який продається з урахуванням витрат на продаж-демонтаж, транспортування, оплата агентських служб.

Пін = Цпр – Ц прид

Цпр – ціна продажу;

Цприд – ціна придбання.

3) прибуток від позареалізаційних операцій – це прибуток від пайової участі у спільних підприємствах, здаванням майна в оренду, дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов’язаннями, надходження від економічних санкцій і обчислюється як різниця між доходами, отриманими внаслідок виконання цих операцій і витратами на їх виконання.

Ппр = Д – Sп.р.

Д – дохід;

Sп.р. – витрати на виконання.

Отже, загальний прибуток підприємства

Пб = Пр + Ппр + Пін

Пр - прибуток від реалізації продукції;

Ппр – прибуток від позареалізаційних операцій;

Пін – прибуток від іншої реалізації.

Схема формування прибутку



Обчислення величини загального прибутку має важливе значення для аналізу та господарської діяльності, тому що прибуток є об’єкт оподаткування.

Згідно із Законом України “Про оподаткування прибутку” оподаткований прибуток обчислюється по формулі:

По = Дв – (Вв +АВ)

Дв – валовий дохід;

Вв – валові витрати;

Ав – сума амортизаційних відрахувань.

4. У фінансовій політиці підприємства важливе місце займає розподіл і використання одержуваного прибутку як основного джерела фінансування інвестиційних потреб і задоволення економічних інтересів власників.

Типова схема використання прибутку

Із загального прибутку сплачується податок (30%) згідно чинного законодавства. Прибуток, що залишається після оподаткування – чистий прибуток та використовується згідно зі статутом підприємства і ділиться на 2 частини:

1) прибуток, що спрямовується за межі підприємства у вигляді виплат власникам підприємства, персоналу, як заохочувальний засіб, на соціальну підтримку, благодійність;

2) прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства і є фінансовим джерелом його розвитку і спрямовується на розвиток виробництва та інвестиційну діяльність та резервний фонд на компенсацію непередбачених відхилень.

Для акціонерних товариств характерним є виплата дивідендів членам акціонерного товариства.

Спрямування достатньої суми прибутку на виплату дивідендів і високий рівень збільшує попит на акції. Водночас обмежується джерело власного інвестування, а низький рівень дивідендів призводить до протилежних наслідків. Тому акціонерне товариство повинно вибирати таку дивідендну політику, яка б відповідала конкретним умовам діяльності підприємства.

Варіанти дивідендної політики:

виплата дивідендів зі щорічним зростанням;

виплата постійного рівня дивідендів протягом кількох років;

спрямування на дивіденди встановленої частки чистого прибутку;

виплата дивідендів із прибутку після фінансування інвестиційних потреб;

виплата дивідендів не грошима, а додатковим випуском акцій.

Кожний із варіантів має свої переваги і недоліки і використовується з врахуванням специфіки фінансового стану підприємства.

Величина дивіденду у відсотках визначається за формулою:

Пд. – частина прибутку, що спрямовують на виплату дивідендів

Кст – статутний капітал.

Абсолютна сума дивідендів у розрахунку на одну акцію становить:

Na – кількість акцій, що формує величину статутного капіталу.

Досвід свідчить, що оптимальним вважають частину Пд. у чистому прибутку в межах 30-70%. Якщо Пд.<30%, то виплати вважаються заниженими, а коли Пд.>70%, то виплати завищені.

ФОРМУЛИ ДЛЯ РОЗВ’ЯЗАННЯ ЗАДАЧ

до теми “Прибуток підприємства”

1. Прибуток від продажу продукції

Пр=ВД – Sвир – ПДВ – Азб

ВД – виручка;

Sвир – витрати виробництва на виготовлення і заробітну плату працівника;

ПДВ – податок на додану вартість;

Азб – акцизний збір.

2. Прибуток від продажу майна

Пін = Цпр – Ц прид

Цпр – ціна продажу;

Цприд – ціна придбання.

3. Прибуток від позареалізаційних операцій

Ппр = Д – Sп.р.

Д – дохід;

Sп.р. – витрати на виконання.

4. Загальний прибуток

Пб = Пр + Ппр + Пін

Пр - прибуток від реалізації продукції;

Ппр – прибуток від позареалізаційних операцій;

Пін – прибуток від іншої реалізації.

5. Сума дивіденду на 1 акцію

Пд. – частина прибутку, що спрямовують на виплату дивідендів

Na – кількість акцій, що формує величину статутного капіталу.

59.Індивідуальне відтворення

Формою індивідуального відтворення підприємства є відтворен-ня його основних виробничих фондів, тобто основного капіталу у вигляді засобів праці - будівель, машин, устаткування, АСУ тощо. Індивідуальне відтворення підприємства в умовах ринкової еконо-міки забезпечується за рахунок: збереження авансованих коштів (просте відтворення); частки прибутку, отриманого внаслідок ви-робництва і реалізації товару (розширене відтворення).

Досвід засвідчує, що індивідуальне відтворення підприємств (як і суспільне відтворення) може бути позначене періодами значного зростання чи уповільнення виробництва, застою чи навіть депресії.

Ці коливання називаються кон'юнктурними. Коливання мають певні циклічні повторення, тому їх в економічній науці позначають ще як кон'юнктурні цикли.

Рух індивідуального відтворення підприємства від авансування до авансування характеризується кругооборотом основних вироб-ничих фондів, про що йшлося в розд. 16 і 19.

У ринкових відносинах підприємство незалежно від виду, орга-нізаційної структури, форми власності та господарювання тощо мусить авансувати кошти на власне відтворення. Вкладаючи певні кошти у виробництво на основний капітал, воно ставить за мету повернення їх через певний час (5-7 років тощо), як мінімум, і з приростом, як максимум.

Авансовані у основні виробничі фонди кошти як складова части-на вартості товару, який виробляють, рухаються у вигляді аморти-заційних відрахувань, зосереджуються в амортизаційному фонді до повного повернення, знову авансуються у новий цикл індивіду-ального виробництва, забезпечуючи його збереження. Індивідуальне відтворення розширюється за рахунок використання частини при-бутку. Рух усіх виробничих фондів (основних - засобів праці та оборотних - предметів її) супроводжується їхнім зношенням, ви-користанням і заміщенням у вартісній та натуральній формах. Водно-час оскільки до вартості виготовленого продукту входить вартість не тільки використаних виробничих фондів, а й найманої робочої сили підприємства, то реалізація його продукції має не тільки по-вернути кошти, авансовані на виробничі фонди, а й створити фонд заробітної плати працівників.

Завершується виробнича діяльність підприємства маркетинго-вою функцією, оскільки задоволення потреб споживача - голов-ний і єдиний спосіб досягнення прибутку.

За довгу історію свого існування західна економічна наука роз-робила багато концепцій ринкової діяльності підприємства: удос-коналення виробництва (кінець XIX- початок XX ст.); удоскона-лення товару та інтенсифікація комерційних зусиль, які передують маркетингу, і власне маркетинг (50-і роки XX ст.); соціально-еконо-мічного маркетингу (70-і роки XX ст.).

Маркетинг підприємства формується завдяки взаємодії ринко-вих елементів регулювання виробничого процесу. До його складу входять: концепція, стратегія, план і програма маркетингу, підпри-ємництво, вибір ринку і його сегментів, структура, організація мар-кетингу, маркетинговий контроль. Кількість цих елементів може збільшуватись чи зменшуватись залежно від обсягу ринкової діяль-ності підприємства.

Концепція маркетингу - це орієнтована на споживача підпри-ємницька доктрина, завдяки якій задовольняється споживчий попит

у межах певного ринку. Вона є основою бізнесу підприємства, а також планового керівництва виробничим процесом, дає змогу узго-дити, збалансувати можливості виробництва з можливостями реа-лізації товарів і задоволення попиту споживачів. Ця концепція зу-мовлює вибір системи управління підприємством та формування ор-ганізаційної структури виробництва.

Стратегія маркетингу - це прогнозування довгострокової рин-кової діяльності підприємства відповідно до змін попиту спожива-чів на певні товари. Вона передбачає здійснення маркетинговими підрозділами підприємства таких функцій, як вивчення споживача та ринку збуту товарів, стратегічне планування, планування марке-тингу, вироблення тактики виконання планів, маркетинговий кон-троль.

Стратегічне планування передбачає збалансування цілей підпри-ємства та потенційних можливостей досягнення їх. Воно спираєть-ся на чітке формулювання програми підприємства, визначення до-поміжних завдань, планів розвитку і стратегію зростання.

Узагальнення досвіду маркетингової діяльності фірм у країнах розвиненої ринкової економіки свідчить про те, що стратегічне планування забезпечує досягнення кожним підрозділом своєї мети, яка виходить із загальних завдань компанії, стимулює координа-цію зусиль різних функціональних напрямів.

План маркетингу - це тактика ринкової діяльності. Підприєм-ства розробляють довгострокові (від 5 до 15 років), середньостро-кові (від 2 до 5) і короткострокові (на один рік) плани. У практиці вони комбінуються.

На відміну від директивного планування плани маркетингу яв-ляють собою гнучку програму дій і розробляються щонайменше в трьох варіантах: мінімальному, оптимальному, максимальному.

План маркетингу підприємства-товаровиробника містить такі розділи: контрольних показників щодо потреб підприємства; по-точної ситуації на ринку, становища на ньому підприємства, даних щодо конкурентів тощо; тактичних дій на ринку, механізму освоєння нових сегментів ринку; бюджету підприємства; порядку контролю за виконанням плану.

Невід'ємною рисою маркетингової діяльності підприємства в ринковій економіці є підприємництво.

Підприємницька діяльність підприємств грунтується на таких принципах: вільний вибір її видів; залучення на добровільних заса-дах майна та коштів юридичних осіб і громадян, а також матеріаль-но-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ре-сурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законо-давством; самостійні формування програми діяльності та вибір по-стачальників і споживачів вироблюваної продукції; встановлення цін відповідно до законодавства; вільне наймання працівників; вільне розпорядження прибутком, який залишається після внесення пла-тежів, установлених законодавством; самостійне здійснення під-приємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності;

використання будь-яким підприємцем належної йому частини ва-лютної виручки на свій розсуд.

Підприємництво - це і наслідок, і умова самостійної господарсь-кої діяльності товаровиробника, успішної маркетингової діяльності. В умовах ринкової економіки воно дає змогу підприємству забез-печити себе достатньою кількістю ресурсів для вирішення завдань індивідуального відтворення, економічного і соціального розвитку тощо.

60.Кругооборот і оборот фондів

Ми вже розглядали кругообіг оборотних засобів. Вони є тільки частиною фондів. Було б неправильно обмежувати кругообіг фондів цією частиною. Існує кругообіг фондів. Без нього припиняється виробництво і, по суті, економічне життя.

В умовах кризи, коли багато людей (як сьогодні "човники") займаються тільки купівлею і продажем за формулою Г-Т-Г (діє тільки сфера обігу, виробництво відсутнє), а багато підприємств припиняє роботу, повноцінного кругообігу немає. В кінцевому підсумку, якщо не буде справжнього кругообігу, країні загрожує економічна катастрофа.

Повноцінний кругообіг має охоплювати сферу не тільки обігу, а й виробництва. І в цьому кругообігу беруть участь як оборот"? ні фонди і фонди обігу, так і основні фонди, тобто засоби виробництва.

У процесі кругообігу на певній стадії фонди набувають своєї натуральної форми, тобто виступають у вигляді засобів і предметів праці. Коли виготовляється продукція, засоби праці, як відомо, переносять свою вартість на готовий продукт. Цей процес відбувається не відразу, а поступово. В готовій продукції втілена частка цінності основних фондів.

Далі, у сфері обігу відбувається реалізація продукції, а цінність набуває форми грошей, за які потім відновлюються витрачені засоби праці (перетворення амортизаційного фонду на нові засоби праці або відбувається відшкодування витрачених засобів праці). Предмети праці також проходять кругообіг, про який ми вже говорили при розгляді оборотності оборотних засобів.

Отже, існує кругообіг фондів, у процесі якого відбувається зміна форм фондів. Треба зазначити, що мова йде про кругообіг не виробничих фондів, а кругообіг фондів як цінності, що втілює уречевлену людську працю. Справа в тому, що основні фонди, які перенесли свою вартість на готовий продукт, втратили свою натуральну форму, а отже, і здатність до продуктивного функціонування. Тільки після реалізації продукції, перетворення грошей на нові засоби праці вони знову набувають натуральної форми, тобто стають знову основними фондами і можуть брати участь у процесі виробництва як продуктивні фонди.

Стадії кругообігу фондів

Є три стадії кругообігу фондів.

Перша стадія означає, що гроші перетворюються на робочу силу і засоби виробництва. Ця стадія відбувається у процесі обігу. Для підприємців вона полягає в перетворенні грошового капіталу на продуктивний капітал.

Друга стадія. На цій стадії відбувається продуктивне споживання засобів виробництва і робочої сили, тобто здійснюється виробництво, результатом якого є нові товари. Для підприємців на цій стадії продуктивний капітал перетворюється на товарний капітал (Г1). Після цього капітал знову повертається у сферу обігу.

Третя стадія. На цій стадії нові товари реалізуються на ринку. Для підприємців це означає, що товарний капітал перетворюється на грошовий, тобто знову набуває своєї первісної, вихідної форми. Особливість полягає лише в тому, що одержана сума грошей перевищує ту суму, яка була на першій стадії. У ній міститься додаткова вартість.

Отже, рух фондів (капіталу) проходить три стадії і зазнає трьох послідовних перетворень своєї форми (грошової, продуктивної, товарної). Це і є кругообіг фондів (капіталу). Кругообіг фондів (капіталу) можна подати такою формулою:

Оборот фондів

Розглянутий нами кругообіг не має одиничного характеру. Підприємство повинно його весь час повторювати. Це, по суті, безперервний процес. Отже, відбувається оборот фондів (капіталу), який є кругообігом, взятим не як окремий акт, а як процес постійного відновлення руху фондів (або руху всього авансованого капіталу).

Оскільки час обороту фондів визначають як час, протягом якого весь авансований капітал повертається до підприємця у грошовій формі, то оборот фондів (капіталу) не збігається з кругообігом. У результаті одного кругообігу до власника підприємства повертається лише частина авансованого капіталу (або фондів). Пов'язано це з тим, що оборот різних елементів фондів (капіталу) відбувається в неоднакові проміжки часу.

Так, вартість основних виробничих фондів переноситься на новостворені товари частинами (при цьому різні елементи основних фондів мають різні строки функціонування, наприклад, виробничі споруди можуть діяти 30-50 і більше років, а деякі машини і верстати 8-10 років). Водночас вартість оборотних фондів переноситься на готову продукцію відразу протягом одного кругообігу. Через це час обороту основних фондів охоплює ряд кругообігів, а час обороту оборотних фондів дорівнює періоду одного кругообігу фондів.

Швидкість обороту фондів має важливе економічне значення. Збільшення швидкості обороту фондів (капіталу) підвищує ефективність роботи підприємства. На швидкість обороту фондів впливає час виробництва і час обігу фондів (капіталу).

Час обороту і його складові

Оборот фондів потребує певного часу. Він розпочинається з моменту перетворення грошей на засоби виробництва і робочу силу і завершується створенням нової продукції та її реалізацією на ринку, тобто в обороті знову з'являються гроші. Час обороту фондів (капіталу) дорівнює часу виробництва і часу обігу.

Час виробництва - це період, впродовж якого фонди (капітал) перебувають у сфері виробництва.

Важливою складовою часу виробництва є робочий період. Він необхідний для перетворення предметів праці на готовий продукт.

Робочий період - основна частина часу виробництва, що складається з тісно пов'язаних між собою робочих днів, годин, хвилин. Його обчислюють з допомогою нормування виробничих операцій. Тривалість робочого періоду в різних галузях виробництва неоднакова. Наприклад, у текстильній, швейній, взуттєвій промисловості робочий період вимірюють годинами, у машинобудівній промисловості - днями, у суднобудівній - роками.

Робочий період є лише частиною часу виробництва. Є ще час перерв, що пов'язані з особливостями технологічних процесів. Наприклад, є час перерв, протягом якого предмети праці перебувають під впливом природних процесів: сушіння деревини, бродіння вина, хімічні реакції тощо. У тих галузях, де такий час виступає невід'ємною складовою технологічного процесу, час виробництва значно більший, ніж робочий період.

Скорочення часу виробництва - один із шляхів підвищення ефективності виробництва. Цього досягають завдяки впровадженню у виробництво новітніх досягнень науки, нової техніки, прогресивних технологій, поліпшення організації виробництва.

Час обігу - це час придбання засобів виробництва, переміщення товарів, їхнього продажу, зберігання товарних запасів, які підлягають реалізації.

Скорочення часу обігу залежить від розвитку всіх видів транспорту, удосконалення засобів зв'язку і комерційної інформації, використання електронної техніки для прогнозування динаміки попиту і пропозиції, використання раціональної реклами.

Оборотні фонди – це предмети праці, які приймають участь лише в одному виробничому періоді, за який повністю переносять свою вартість на вартість виготовленої продукції, змінюючи при цьому свою форму, розміри, фізичний чи хімічний стан.

Всі Об.Ф, які обслуговують процес в-ва, можна поділити на 2 групи:

Об.Ф у виробничих запасах – це сировина, матеріали, паливо, тара і тарні матеріали, комплектуючі вироби, малоцінні і такі що швидко зношуються предмети (МШП);

Об.Ф у сфері в-ва – це незавершене в-во і витрати майбутніх періодів – витрати, пов’язані із підготовкою до в-ва нової техніки чи експлуатації шахт, свердловин, рудників.

До фондів обігу належать: готова продукція на складах, відвантажена і неоплачена продукція, грошові засоби і засоби в розрахунках.

Оборотні фонди і фонди обігу становлять оборотні засоби п-ва.

До ненормованих оборотних засобів належать:

відвантажена і неоплачена продукція;

грошові засоби;

засоби в розрахунках.

Всі інші оборотні засоби є нормованими.

Близько 85% із оборотних засобів – це Об.Ф, 15% - фонди обігу.

Нормовані оборотні засоби становлять приблизно 88%.

В промисловості приблизно 73% - це Об.Ф у виробничих запасах, 27% - у сфері в-ва.

Сировина, основні і допоміжні матеріали, комплектуючі вироби приблизно становлять 55%, незавершене в-во – 22%, витрати майбутніх періодів – 5%.

Структура Об.Ф буде різною для різних галузей і п-в: вона обумовлюється тривалістю виробничих циклів, коефіцієнтом змінності, типом п-ва і трудомісткістю підготовки до використання (там, де вона висока, найбільшу питому вагу мають витрати майбутніх періодів).

Власні джерела оборотних засобів – це кошти, які виділяються п-ву при його створенні, а залучені – це кошти, одержані в кредит.

Прибуток – це основне джерело фінансування приросту оборотних засобів.

61. Підприємництво і підприємницьке середовище

Підпри́ємництво, підприє́мницька дія́льність — самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

У західних країнах підприємництво розглядається як особливий тип господарювання, в основі якого — пошук нових можливостей виробництва товарів і послуг на основі інновацій та уміння залучення ресурсів із найрізноманітніших джерел.

Американські вчені К. Макконнелл і С. Брю, автори відомого підручника «Економікс», розглядають підприємництво як особливий вид діяльності, в основі якої лежить ряд неодмінних умов і вимог. По-перше, підприємець бере на себе ініціативу з'єднання ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процес виробництва чи товару, послуги. Виконуючи роль свічки запалювання і каталізатора, підприємець одночасно є рушійною силою виробництва і посередником, що зводить разом інші ресурси для здійснення процесу, що обіцяє бути прибутковою справою. По-друге, підприємець бере на себе важке завдання прийняття основних рішень у процесі виробництва чи товарів, послуг, ті нерутинні рішення, які й визначають курс діяльності підприємства. По-третє, підприємець — це новатор, особа, яка прагне вводити в побут на комерційній основі нові продукти, нові виробничі технології або навіть нові форми організації підприємства. Нарешті, по-четверте, підприємець — це людина, що йде на ризик. Він ризикує не тільки своїм часом, працею, діловою репутацією, але й вкладеними коштами — своїми власними і або компаньйонів-акціонерів.

У вітчизняній економічній науці, на наш погляд, найбільш повно підприємництва З. С. Варналій:

«Підприємництво як економічна категорія — є особливий тип господарювання, де головним суб'єктом є підприємець, який раціонально поєднує (комбінує) фактори виробництва на інноваційній основі і власній відповідальності, організує і керує виробництвом з метою одержання підприємницького доходу».

Головна цінність цього визначення полягає в тому, що в ньому називається дві головні ознаки підприємництва: по-перше, це особливий тип господарника за своїми новаторськими здібностями; по-друге, успіх побудовано на інноваційній діяльності. Такий підхід вигідно відрізняється, на нашу думку, від усіх варіантів дефініцій, даних в останніх вітчизняних і російських виданнях.

У підручнику російського видання 2000 року із серії «Вища освіта» групи авторів під ред. М. Г. Лапусти «Підприємництво» сказано: «Підприємництво — вільне економічне господарювання в різних сферах діяльності (крім заборонених законодавчими актами), здійснюване суб'єктами ринкових відносин з метою задоволення потреб конкретних споживачів і суспільства в товарах (роботах і послугах) та одержання прибутку (доходу), необхідних для саморозвитку власної справи (підприємства) і забезпечення фінансових обов'язків перед бюджетами й іншими господарюючими суб'єктами».

І далі: «Підприємництво — це принципово новий тип господарювання, який базується на інноваційному поводженні власників підприємства, на умінні знаходити і використовувати ідеї, утілювати їх у конкретні підприємницькі проекти…».

Адже статична рівновага породжує позитивну процентну ставку, а постійний залишок доходу понад заробітну плату і відсоток можливий тільки в результаті постійного впровадження інновацій, що порушують стан рівноваги.

Характеристику підприємця як інноватора дав американський економіст австрійського походження Йоган Шумпетер.

Й. Шумпетер у роботі «Теорія економічного розвитку» (1911 р) підходить до оцінки підприємця набагато ширше загальноприйнятого визначення його попередниками. Якщо для Адама Смита підприємець — це приватник, а приватна власність — матеріальна основа підприємництва, то Шумпетер вважає підприємцями не тільки «самостійних» господарських суб'єктів, але й усіх тих, хто не має тривалих зв'язків з індивідуальним підприємством і використовує їх тільки для проведення нових комбінацій факторами виробництва. Підприємець — це особливий тип людей. Вони виконують функцію новаторів. Здійснити новацію в економіці нелегко. Звичайно при цьому протидіє їй навколишнє середовище, оскільки «нововведення в економіці, як правило, впроваджуються не після того, як спочатку у споживача стихійно виникнуть нові потреби…, а тільки тоді, коли саме виробництво прищепить споживачам нові потреби»

Розвиток підприємництва — це один із найпотужніших ресурсів зайнятості та доходів територій і населення при неспроможності держави забезпечити централізовану підтримку розвитку регіонів.

[Ред.] Фіктивне підприємництво

Під фіктивним підприємництвом в українському законодавстві розуміється створення або придбання суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона. Фіктивне підприємництво є злочином.

Отже, суть підприємництва полягає в тому, щоб в умовах невизначеності ринку знаходити можливість для якнайкращого використання власності у вигляді капіталу, патентних прав, майна та інших ресурсів, добиватися реалізації на практиці цих можливостей. Підприємництво передбачає наявність економічно відокремлених суб'єктів ринкового господарства Підприємництво передбачає наявність економічно відокремлених суб'єктів ринкового господарства, що вступають між собою в правові, фінансові, юридичні та інші відносини. В угоді таких суб'єктів називають контрагентами, сторонами, партнерами тощо. Економічна відокремленість означає майнову відповідальність за результати діяльності, їх господарську самостійність. Фірмова структура ринку складається з економічно відокремлених суб'єктів ринкового господарства — світового, національного, галузевого. Популяризація співвідношення великих і малих фірм на ринку відбувається постійно. Здійснюється конкурентна боротьба, внаслідок якої одні фірми банкрутують, інші поглинають розорених конкурентів чи контрагентів або створюються знову. У результаті фірмова структура ринку змінюється, залежно від її частки колена фірма прагне зайняти в ньому певне місце. Децентралізація управління у великих фірмах приводить у сучасних умовах до появи в їхній структурі більшої кількості підрозділів, що виступають на ринку як економічно самостійні відокремлені суб'єкти. Вони наділені господарською і часто юридичною самостійністю, проте діють узгоджено у руслі загальної глобальної політики (материнської) фірми. Отже, слід мати на увазі, що в будь-якій країні структуру ринку визначають великі фірми. Саме вони забезпечують високий рівень конкурентоспроможної продукції на світовому ринку, підтримують стійке становище економіки. Підприємництво допускає, що суб'єкти підприємницької діяльності можуть нести майнову відповідальність за результати господарської діяльності Підприємець, який здійснює свою діяльність без створення юридичної особи, згідно з обов'язками, пов'язаними з цією діяльністю, відповідає за результати господарської діяльності усім своїм майном, за винятком того, на яке відповідно до законодавства країни не може бути накладено стягнення. У разі якщо підприємець здійснює свою діяльність як юридична особа, він несе майнову відповідальність залежно від правового стану фірми: або тільки своїм капіталом, або капіталом і особистим майном. За результати роботи підприємництво допускає не колективну адміністративну відповідальність, а персональну економічну. Підприємець зобов'язаний: здійснювати оплату праці робітників, які працюють за наймом, відповідно до умов угод; додержувати права споживачів і законних вимог; укладати угоди (контракти) по найму з робітниками і, якщо виникає потреба, з профспілками; забезпечувати належну якість вироблених товарів (робіт, послуг); здійснювати заходи, спрямовані на забезпечення техніки безпеки, екологічної безпеки; забезпечувати робітникам належні умови для роботи; вносити в страхові й пенсійні фонди відрахування по страхуванню і забезпеченню осіб, які працюють за наймом. Правові норми підприємницької діяльності передбачають також порядок припинення діяльності індивідуального підприємця чи фірми (порядок ліквідації). Ним передбачено також і випадки, коли підприємницька діяльність припиняється внаслідок банкрутства, порушення законодавства чи судом. Проте порядок і строки припинення підприємницької діяльності визначаються у будь-якому випадку. У зміст поняття "підприємництво" входить таке поняття, як "бізнес".

62. Умови для здійснення підприємницької діяльності.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяль­ності здійснюється відповідно до ст. 8 Закону України «Про підприємництво» і детально регулюється Положен­ням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740 (Офіційний вісник України. - 1998.- №21).

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяль­ності проводиться у виконавчому комітеті міської, район­ної в місті ради народних депутатів або в районній, район­ній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання цього суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької ді­яльності - юридичної особи подаються такі документи:

• рішення власника (власників) майна або уповноважено­го ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповнова­жених ними органів два і більше, таким рішенням є уста­новчий договір, а також протокол установчих зборів (кон­ференції) у випадках, передбачених законом;

• статут, якщо відповідно, до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності;

• реєстраційна картка встановленого зразка, яка є водно­час заявою про державну реєстрацію;

• документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької дія­льності в розмірі, передбаченому законом;

• документ, що засвідчує внесення плати за державну ре­єстрацію. Громадяни, які мають намір здійснювати підпри­ємницьку діяльність без створення юридичної особи, по­дають реєстраційну картку встановленого зразка, яка є во­дночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичній особі - платника податків та інших обов'язкових платежів і доку­мент, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

За державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів під­приємницької діяльності вноситься плата (реєстраційний збір): для громадян-підприємців - 1,5, для юридичних осіб - 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за прискорену (протягом одного дня) державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів підприємницької діяльності -потрійний розмір відповідного реєстраційного збору; за державну реєстрацію змін (доповнень) до установчих до­кументів суб'єктів підприємницької діяльності - 30 відсот­ків реєстраційного збору.

Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб'єктів підприємницької діяльності додаткові доку­менти, не передбачені Законом «Про підприємництво».

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяль­ності проводиться за наявності всіх необхідних документів за заявочним принципом протягом не більше п'яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєст­ру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцт­во про державну реєстрацію встановленого зразка з проста­вленим ідентифікаційним номером фізичної особи-платника податків та інших обов'язкових платежів.

У п'ятиденний термін від дати реєстрації органи держа­вної реєстрації надсилають примірник реєстраційної картки з позначкою про державну реєстрацію відповідному дер­жавному податковому органу і органу державної статисти­ки та подають відомості про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності до органів Фонду соціального страхування і Пенсійного фонду України.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприєм­ницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб'єкта підприємни­цької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що вста­новлюється Національним банком України.

У такому самому порядку проводиться і перереєстрація суб'єкта підприємницької діяльності. Підстави перереєст­рації вказані в ст. 8 Закону «Про підприємництво», відпові­дно до якої перереєстрація проводиться у разі зміни назви, організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності, а також форми власності.

Безпосередньо підприємницьку діяльність можуть здій­снювати не лише суб'єкти — юридичні особи, а й створені ними філії, представництва, відділення та інші відокремле­ні підрозділи. За загальним правилом вони не потребують державної реєстрації (суб'єкт підприємницької діяльності повідомляє про відкриття зазначених підрозділів орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інфор­мації до своєї реєстраційної картки). Виняток становлять представництва іноземних суб'єктів господарської діяльно­сті, які мають бути зареєстровані відповідно до ст. 5 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» (Відомості Верхов. Ради України. - 1991.- № 29.- Ст. 377) в порядку, встанов­леному Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженою наказом Міністерства зовнішніх економіч­них зв'язків і торгівлі України від 18 січня 1996 р. № 30.

Відмова в державній реєстрації може бути оскаржена в судовому порядку. Суб'єкти підприємницької діяльності з різних причин можуть з часом змінювати своє місцезнахо­дження. У таких випадках суб'єкт підприємництва у семи­денний строк з дня виникнення такої зміни повинен пові­домити про це орган державної реєстрації.

Невиконання цієї вимоги дає право органам державної реєстрації звернутися до суду (арбітражного суду) з позо­вом про скасування державної реєстрації.

Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємни­цької діяльності здійснюється за заявою власника (власни­ків) або уповноважених ним (ними) органів чи за особис­тою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду (арбітражного суду) в разі:

• визнання недійсними або такими, що суперечать зако­нодавству, установчих документів;

• здійснення діяльності, що суперечить установчим до­кументам та законодавству України;

• несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємниць­кої діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;

• визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкру­том (у випадках, передбачених законодавством);

• неподання протягом року до органів державної подат­кової служби податкових декларацій, документів бухгал­терської звітності згідно із законодавством.

Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємни­цької діяльності здійснюється органом державної реєстра­ції за наявності ліквідаційного балансу, складеного і за­твердженого згідно із законодавством, та інших докумен­тів, що підтверджують проведення заходів щодо ліквідації суб'єкта підприємницької діяльності як юридичної особи, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, шляхом виключення його з Реєстру суб'єктів підприємни­цької діяльності.

Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта підприємницької діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виключення його з Єдиного державного реє­стру підприємств та організацій України.

Для реєстрації комерційного банку орган управління банку (Рада банку) у двотижневий строк після аудиторської перевірки фінансового стану засновників подає до регіо­нального управління Національного банку України за міс­цем створення банку такі документи:

а) заяву про реєстрацію банку за підписом уповноваженої особи, яка призначена відповідальною за реєстрацію банку установчими зборами (зборами учасників);

б) установчий договір, підписаний засновниками банку та завірений їхніми печатками. Підписи фізичних осіб заві­ряються нотаріально;

в) статут банку, затверджений установчими зборами (зборами учасників) і підписаний уповноваженою особою. Статут банку має відповідати вимогам Законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства» (Відомості Верхов. Ради України. - 1991.-№ 49.- Ст. 682) та іншим чинним законодавчим актам;

г) протокол установчих зборів (зборів учасників), під­писаний головою та секретарем зборів;

д) економічне обґрунтування і мета створення банку;

е) бухгалтерську і фінансову звітність учасників (акціо­нерів) банку на перше число місяця, в якому здійснюється внесок до статутного фонду банку, незалежно від розміру їхньої участі в статутному фонді банку;

є) підтвердження про наявність професійно придатних перших керівних осіб банку (голови правління та головно­го бухгалтера), кандидатури яких погоджені з Національ­ним банком України і які відповідають встановленим вимо­гам;

ж) копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку;

з) копію звіту про проведення відкритої підписки на ак­ції;

й) угоду про надання приміщення для розміщення банку за підписом уповноваженої за установчим договором особи;

і) установчі документи акціонерів (учасників) банку (нотаріально завірені копії або в оригіналі).

Рішення про відмову в реєстрації може бути оскаржено у судовому порядку.

Для здійснення підприємницької діяльності підприє­мець має право укладати з громадянами договори про ви­користання їхньої праці. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в Україні мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства. При втраті працездатності підприємець забезпечує потерпілому відшкодування витрат у випадках і порядку, передбачених чинним законодавством.

63. Види підприємництва

Два слова "підприємництво" і "ринок" пов'язані нерозривними узами. Найкоротше і ємне визначення ринкової економіки звучить просто: "Економіка вільного підприємництва". Ринкова, капіталістична економіка завжди характеризувалися як світ бізнесу, а бізнес і підприємництво - по суті одне і те ж.

Підприємницька діяльність - це перш за все інтелектуальна діяльність енергійного та ініціативну людину, який, володіючи якими-небудь матеріальними цінностями використовує їх для організації бізнесу. Отримуючи користь для самого себе підприємець діє на благо суспільства.

Підприємництво в різних економічних областях розрізняється за формою і особливо за змістом операцій і способів їх здійснення. Але характери бізнесу накладає значний відбиток на вид товарів і послуг, які підприємець виробляє чи надає. Підприємець може сам виробляти товари і послуги, набуваючи лише фактори виробництва. Він також може купувати готові товари і перепродувати його споживачеві. Нарешті, підприємець може тільки з'єднувати виробників і споживачів, продавців і покупців. Окремі види бізнесу розрізняються також формами власності на використовувані фактори підприємництва.

Залежно від змісту і спрямованості підприємницької діяльності, об'єкта застосування капіталу та отримання конкретних результатів, зв'язку підприємницької діяльності з основними стадіями відтворювального процесу, розрізняють такі види підприємництва:

-Виробниче,

-Комерційно-торговельне,

-Фінансово-кредитне,

-Посередницьке,

-Страхове.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]