5. Страхове підприємництво.

Страхове підприємництво полягає в тому, що підприємець відповідно до законодавства та договору гарантує страхувальникові відшкодування збитку в результаті непередбаченого лиха втрати майна, цінностей, здоров'я, життя та інших видів втрат за певну плату при укладанні договору страхування, Страхування полягає в тому, що підприємець одержує страховий внесок, виплачуючи страховку тільки при визначених обставинах. Тому що імовірність виникнення таких обставин невелика, то решта внесків утворює підприємницький дохід.

Страхове підприємництво є однією з найбільш ризикових видів діяльності. У той же час організація страхової підприємницької діяльності дає певну гарантію страхувальникам (організаціям, підприємствам, фізичним особам) отримати певну компенсацію при настанні ризику в їх діяльності, що є однією з умов розвитку в країні цивілізованого підприємництва.

63.Форми підприємництва

Підприємництво як форма ініціативної діяльності, спря-мованої на отримання прибутку, може здійснюватись у двох основних напрямах: • шляхом здійснення безпосередньо виробничих функцій (виробництво товару, продукту, послуги); • шляхом здійснення посередницьких функцій (надання послуг, пов’язаних з просуванням товару від виробника до споживача). Усе різноманіття підприємницької діяльності може бути класифіковане за різними ознаками: 1. За формами власності (приватні, державні, комунальні); 2. За кількістю власників (індивідуальні, колективні); 3. За розмірами (малі, середні, великі); 4. За характером діяльності (виробничі, комерційні, посе-редницькі, фінансові, страхові, консультативні). Виробниче підприємництво можна назвати провідним ви-дом підприємництва. Тут здійснюється виробництво про-дукції, надання послуг. Проте саме ця сфера діяльності при пе-реході до ринкової економіки зазнала найбільш негативних змін: розпались господарські зв’язки, порушилось матеріаль-но-технічне забезпечення, різко знизився збут продукції, погіршилось фінансове становище підприємств. Етапи виробничого підприємництва: • обґрунтування ідеї виробництва конкретного товару чи надання конкретних видів послуг; • маркетингова діяльність (виявлення попиту на товар); • визначення потреби у фінансових ресурсах; • придбання чи оренда факторів виробництва; • реалізація продукції, робіт, послуг; • визначення результативності виробничої діяльності. Основними формами виробничого підприємництва є традиціоналістичне – це виробництво та пропозиція традиційних “Основи підприємництва” товарів та інноваційне – виробництво нових, не існуючих раніше товарів з принципово новими характеристиками, особ-ливостями та сферами використання. Найбільшого розвитку в перші роки переходу до ринкових відносин набуло комерційне підприємництво. Воно характери-зується операціями та угодами щодо закупівлі й продажу то-варів та послуг. Тут швидше можна отримати віддачу. Ця сфе-ра, багато в чому обмежена раніше, стала бурхливо розвива-тись головним чином як приватне, індивідуальне підприємництво. До комерційного підприємництва належить підприємництво у сфері торгівлі та посередницьке підприєм-ництво. До підприємництва у сфері торгівлі належать: 1. Торговельне. 2. Торговельно-закупівельне. 3. Торговельно-посередницьке. 4. Товарні біржі. У найбільш спрощеному вигляді схема комерційного бізнесу виглядає так: Власник т Підприємець т Покупець товару товару Гф Гт Підприємець придбає товар у власників за суму Гф і про-дає покупцю за суму Гт. Умовою підприємницького прибутку є Гт > Гф + витрати + податки. Посередництво – це вид підприємницької діяльності, за якого підприємець представляє на ринку інтереси виробників і споживачів, а не свої власні. Основні форми посередництва: • агентування; • посилторгівське посередництво; • акціонерство; Розділ 2. Формування підприємницьких структур • біржове посередництво. Види посередників: агенти, брокери, дистриб’ютори, диле-ри, торгові маклери, посилторгівці, аукціоністи. Особливим видом підприємницької діяльності є фінансове підприємництво. Сфера його діяльності – утворення, обмін вартостей. Фінансова діяльність проникає й у виробничу та комерційну сфери, проте вона може бути й самостійною – банківська, страхова справа, аудиторські, фондові біржі. Комерційний банк – це фінансово-кредитна установа акціонерного типу, яка кредитує на платних засадах переважно комерційні організації, що здійснюють приймання грошових вкладів (депозитів) та інші розрахункові операції за дорученням клієнтів. Джерелом доходів комерційного банку є різниця між відсотковими ставками депозитних та позикових коштів. Операції комерційних банків поділяються на три групи: пасивні (залучення коштів); активні (розміщення коштів); комісійно-посередницькі (виконання операцій за дорученням клієнтів зі сплатою комісії). Фондову біржу визначають як регулярно функціонуючий ринок цінних паперів, що сприяє підвищенню мобільності капіталу. Принцип функціонування фондової біржі базується на регулюванні попиту й пропозиції. Останнім часом усе більшого розвитку набуває консульта-тивне підприємництво. Воно включає такі напрями: загальне управління, адміністрування, фінансове управління, уп-равління кадрами, маркетинг, виробництво, інформаційна тех-нологія, спеціалізовані послуги. Зіставляючи рівень його розвитку в нашій країні з іншими розвиненими країнами, можна зробити висновок, що найб-лижчим часом на консалтинг чекає бурхливий розвиток. Форми підприємництва. Їх можна підрозділити на ор-ганізаційно-правові та організаційно-економічні. 64. обєднання підприємств

Підприємства   мають   право   на  добровільних  засадах об'єднувати  свою  виробничу,  наукову,  комерційну  та  інші види діяльності,  якщо  інше  не  передбачено  законодавством  України.      Підприємства можуть об'єднуватись в:

асоціації  - договірні об'єднання, створені з метою постійної координації  господарської  діяльності.  Асоціація  не  має  права втручатися  у  виробничу  і  комерційну  діяльність будь-кого з її учасників;

корпорації -  договірні  об'єднання,  створені   на   основі поєднання   виробничих,   наукових  та  комерційних  інтересів,  з делегуванням  окремих  повноважень  централізованого   регулювання діяльності кожного з учасників;

консорціуми -  тимчасові  статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;

концерни -  статутні  об'єднання  підприємств  промисловості, наукових  організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців;

інші  об'єднання  за  галузевим,  територіальним  та   іншими принципами.

Об'єднання   діють  на  основі  договору  або  статуту,  який затверджується їх засновниками або власниками.  Підприємства,  які входять  до  складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи і на них поширюється дія цього Закону.

Рішення  про  створення  об'єднання  (установчий  договір)  і статут цього об'єднання погоджуються з  Антимонопольним  комітетом України  в  порядку,  визначеному  чинним  законодавством.

В об'єднання підприємств, що зареєстроване в Україні, можуть входити   підприємства   інших   держав. Підприємства  України можуть входити в об'єднання, зареєстровані в інших  державах. Порядок вступу в об'єднання у  зазначених  випадках  здійснюється  відповідно до законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність.

Об'єднання  є  юридичною  особою, може мати самостійний і зведений   баланси,  поточні  й  вкладні  (депозитні)  рахунки  в установах банків, печатку із своїм найменуванням.

Реєстрація  об'єднання  проводиться  в порядку, встановленому цим Законом для підприємства.

Об'єднання не відповідає  за  зобов'язаннями  підприємств, які  входять  до  його  складу,  а підприємства не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо  інше  не  передбачено  установчим договором (статутом).

Підприємства,  які  входять  в об'єднання, можуть вийти з його  складу  із  збереженням  взаємних  зобов'язань  та укладених договорів з іншими підприємствами та організаціями. Вихід структурних підрозділів і  самостійних  підприємств  із об'єднань   може   здійснюватись   за  згодою  власника  майна  чи уповноваженого ним  органу  і  за  участю  трудового  колективу  з наданням їм права підприємства.

Відмову власника може бути оскаржено трудовим  колективом  до суду.

Об'єднання  ліквідується  за  рішенням  підприємств,  які входять  в  нього.  Ліквідація  об'єднання здійснюється у порядку, встановленому  цим Законом для підприємства. Майно, яке залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками  згідно з статутом об'єднання.

Порядок    створення,    реорганізації    та    ліквідації промислово-фінансових  груп,  а  також  їх  реєстрації регулюється спеціальним законодавством.

65. ринок праці

Ринок праці — сфера формування попиту і пропозиції на робочу силу. Через ринок праці здійснюється продаж робочої сили на визначений термін. Ринок впливає на всi сфери економiки Вiн дає вiдповiдi на питання ЩО, ДЛЯ КОГО, ЯК виробляти. Ринок працi, зокрема, регулює рух трудових ресурсiв у народному господарствi.

Ринок праці — ринок одного з факторів виробництва, де домогосподарства в ролі найманих робітників пропонують свою працю, а фірми — виробники товарів та послуг (працедавці) — потребують її. На ринку праці встановлюється ціна праці — ставка заробітної плати — та обсяг використання праці.

Праця (або послуги праці) — один з основних факторів виробництва, власниками якого є домогосподарства; це фізичні і розумові здібності людей, що можуть бути використані у виробництві благ.

Унікальність праці як виробничого фактора полягає в тому, що послуги праці неможливо відокремити від робітника. Але через те, що об'єктом купівлі-продажу є лише послуги праці робітника, а не сам робітник, поряд із ціною праці не менше важать умови праці, які визначаються трудовими угодами і чинним законодавством.

Обсяг використання праці вимірюються у годинах роботи протягом певного періоду (отже, праця — це потокова величина). Запаси праці в економіці вимірюються показником робоча сила: це працездатне населення, тобто кількість людей, які досягли певного віку (в Україні 16 років) і працюють або хоча й не мають роботи, то шукають її чи очікують, що їм запропонують роботу.

Працедавець — це фірма, яка, виходячи із попиту на свою продукцію, утворює вторинний попит на працю та надає можливість найманим робітникам працювати та отримувати заробітну плату.

Сегменто́ваний хара́ктер ри́нку пра́ці — явище, характерне для поліетнічних країн. Згідно з соціологічною концепцією, ринок праці в поліетнічних суспільствах складається із двох секторів або ж сегментів — первинного й вторинного, які заповнюються робочою силою згідно з її професійно-кваліфікаційним рівнем. При цьому первинний сектор заповнюється висококваліфікованою робочою силою (спеціалісти з вищою освітою, управлінський апарат, представники науки, художня інтелігенція тощо), а вторинний — малокваліфікованою, що відбивається на оплаті. Порівняння цих двох секторів у США, Канаді, Німеччині, інших поліетнічних країнах засвідчує, що у первинному секторові (сегментові) представництво вихідців з домінуючої етнічної групи населення перевищує представництво етнічних меншин чи іммігрантських спільнот, і навпаки, у вторинному секторові сконцентровані вихідці з інших країн.

Сегментований ринок праці є своєрідним регулятором відносин між більшістю та меншістю, він виступає тим засобом соціального контролю у взаємодії двох партнерів, до якого прагнуть конкурентні сторони. Контроль, в силу володіння владою, перебуває в руках домінантної групи. Загострення конфлікту має місце тоді, коли етнічні меншини і іммігрантські групи, які в основному перебувають у вторинному секторові, не вважають за можливе миритися з існуючим становищем і у різних формах (протест, страйк і т. д.), заявляють про бажання поліпшити його.

Механізм функціонування ринку праці.

Найважливішим компонентом ринку праці є механізм йогофункціонування.

Механізм ринку праці являє собою взаємодію й узгодженнярізноманітних інтересів роботодавців і працездатністю населення,бажає працювати за наймом на основі інформації, отриманої у виглядізмін ціни праці (функціонуючої робочої сили). Він має своюструктуру. Вона включає наступні елементи: попит на працю, пропозиціяпраці, ціна праці, конкуренція.

На ринку праці під попитом розуміють потребу у працівниках длявиробництва товарів і послуг відповідно до попиту в економіці. Попитна працю перебуває у зворотній залежності від величини заробітної плати. Призростанні заробітної плати попит на працю з боку підприємцяскорочується, а при зниженні заробітної плати попит на працю зростає. Цюзалежність відображає крива попиту на працю (додаток 1). Точки на осіабсцис (Т) - величини потрібної праці, а на осі ординат - величиниреальної заробітної плати (3П/Ц). Точка з координатами (Т1; ЗП/Ц1) єприкладом того, що низькій заробітній платі ЗП/Ц1 відповідає великийпопит на працю Т1, і навпаки (точка з координатами (Т2; ЗП/Ц2)). Попит напраця визначається розмірами заробітної плати; характером професії (високийпопит на носіїв так званих сучасних професій); рівнемкваліфікації, досвідом роботи за фахом; характеристиками робочогомісця, особливо умовами праці, його інтенсивністю;конкурентоспроможністю нової техніки, її здатністю замінити жива праця;що склалася економічною кон'юнктурою і загальними перспективамигосподарського зростання підприємства, галузі, народного господарства в цілому,включаючи структурні зрушення; державною підтримкою підприємництва.

Під пропозицією робочої сили розуміють зайнятих найманих працівників, атакож ту частину працездатного населення, яка бажає працювати і можеприступити до роботи на основі ринкових принципів з урахуванням наявногодоходу і часу. Пропозиція праці також залежить від величини заробітноїплати, але вже в прямій пропорції. Крива пропозиції праці показує, щопри підвищенні реальної заробітної плати зростає пропозиція праці, а приїї зниження зменшується (додаток 2). Пропозиція праці визначаєтьсяперш за все демографічними факторами (рівнем народжуваності і взагалітемпами приросту населення, часткою працездатного населення і показникамийого приросту, його половозрастной структурою). Також пропозицію працівизначається ступенем економічної активності різних демографічнихгруп працездатного населення; рівнем заробітної плати (при низькихставках виникає «добровільна безробіття»); культурним рівнемнаселення, а також догматами релігії (наприклад, у мусульманських країнахневисоко пропозицію жіночої робочої сили); силою організованого робочогоруху (так, завоювання в області соціальних гарантій стимулює бажаннялюдей займатися працею); числом потенційно незайнятих людей;державною підтримкою зайнятості.

Праця працівника має свою ціну, яка виражається заробітною платою. На вартість праці впливають деякі фактори. До факторів, якіобумовлюють зниження вартості праці, відноситься зростання продуктивностісуспільної праці, тому що з ним пов'язано зниження вартості засобівспівіснування. У цьому напрямку діє і залучення до процесувиробництва жінок і дітей, оскільки утримання сім'ї здійснюється вцьому випадку доходами, які отримуються не тільки главою сім'ї, а й її членами.

До факторів, що викликають підвищення вартості праці, слід віднестиперш за все зростання кваліфікації найманих працівників, розширення потребв нові товари та послуги їх сімей. Це прямо пов'язано з підвищеннямвимог до загальноосвітньої і спеціальної підготовки працівників,які пред'являються до неї з боку всіх видів господарськоїдіяльності як наслідок реалізації досягнень науки, техніки, культури. В результаті виникають нові матеріальні і духовні запити, постійновносять корективи в обсяги і структуру потреб населення.

У бік підвищення вартості праці діє і зростання інтенсивностіпраці, що викликає зростання витрат енергії людиною і вимагаєдодаткових витрат на підтримку здоров'я. Мова йде не стільки профізичному, скільки про нервовому, психічному виснаженні. Тому часом видима «Легкість» роботи пов'язана з колосальними нервово-психічними навантаженнями,моральною відповідальністю працівника, які вимагають не тільки більшоюльних трудових ресурсів. Він маєсправа, зокрема, з тими, хто числиться безробітними і отримує мізернуофіційне посібник, а також з тими, хто отримує мізерну заробітнуплату і шукає другу роботу за сумісництвом.

Ці трудові ресурси осідають в гігантській сфері найрізноманітнішоїпідприємницької діяльності, представленої переважно дрібним ідрібним бізнесом. Вона розкидана по всій країні і в більшості своїйприхована від податкових та статистичних установ. Останнє пояснюється тим,що оподаткування прибутку сильно перевищує прийняту у світовій ринковоїекономіці, досягаючи 80 - 90%, а то й 100%, що швидше нагадує рекет абовиробничі відносини епохи рабовласництва.

Ця сфера підприємницької діяльності, що ховається від жорстокихдержавних поборів, надзвичайно важлива для населення. Вона багато в чомувиконує функції його життєвого самозабезпечення, випускаючи вкрай потрібні вповсякденному житті товари та послуги. Сюди відносяться виробництво іпереробка сільськогосподарської продукції, «човникова» діяльність іпов'язана з нею роздрібна торгівля, підприємства з випуску самихрізноманітних споживчих товарів і послуг.

Зазначена унікальним за масштабами і тривалості падіння виробництва,згортання до межі багатьох галузей, технологічно усе більш відстаєвід світових стандартів економіка Росії демонструє й особливого родубезробіття.

У російському варіанті вона нагадує широкі сходи, по якійсуспільство поступово опускається до найнижчих у світі показниками розвиткупродуктивних сил і добробуту населення. Широкомасштабна ірізноманітна за формами вираження, у багатьох випадках небезпечно тривала,масова незайнятість стає одним з грізних проявів деградаціїтрудових ресурсів.

За допомогою безробіття нинішнє господарство, немов гігантське падаючедерево, завдає нищівного удару людському елементу продуктивнихсил по всьому його життєвому простору - від робочих місць до шкільноїлави та домашнього вогнища. Якщо судити по тому, кого в Росії в першучергу вражає безробіття, то складається враження, що економікапоспішає позбутися перш за все від найбільш кваліфікованих,освічених кадрів, з якими в кожній країні пов'язане майбутнє, їїрозвиток, науково-технічне процвітання і конкурентні можливості. Росіяб'є свого роду світові рекорди, звільняючи в розпал реформ перш за всепрацівників з вищою та середньою спеціальною освітою.

Подібна разюча ситуація зумовлена насамперед тим, щотехнологічно відсталу, неефективне і, як свідчитьосвітня структура безробітних, не налаштована на науково-технічнийпрогрес господарство захищає свої опорні, постійно потрібні йому ось уже 75років загони робочої сили. З їхньою допомогою вона де-не-як існує і при першійможливості виганяє найбільш активні, динамічні, високоосвіченікадри, що зобов'язують своєю присутністю розвиватися в бік цивілізовано

63.

Заробі́тна пла́та, скорочено зарплата — винагорода, обчислена, зазвичай, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір зарплати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

За концепцією В.Петті, Д.Рікардо, зарплата є грошовим виразом «мінімуму засобів існування». За А.Смітом, заробітна плата включає в себе вартість життєвих засобів людини, щоб вона могла «працювати». А.Маршал в «життєво необхідні засоби» включає вже засоби «щоб працювати» і «щоб жити». В.Петті в XVII ст. вважав, що зарплата — це ціна праці.

К.Маркс розробив теорію заробітної плати як грошового виразу вартості і ціни робочої сили, тобто робітник продає не працю, а робочу силу (здатність до праці). На початку XIX століття була поширена теорія заробітної плати, що ґрунтується на теорії «трьох факторів» Ж. Б. Сея.

М.Туган-Барановський вважав заробітну плату часткою робітничого класу в суспільному продукті, яка залежить від продуктивності суспільної праці і соціальної сили робітничого класу. Е.Бем-Баверк звертав увагу на можливість поступок підприємців у частині підвищення розміру заробітної плати під загрозою страйків, організованих профспілками, але відзначав наступний відтік капіталу з галузей з підвищеною зарплатою, заміну живої праці машинною, що в кінцевому підсумку неминуче призведе до зниження зарплати. Необхідність прямого втручання в регулювання величини і динаміки заробітної плати обґрунтував Дж. М.Кейнс. Щоб уникнути соціальних потрясінь, він запропонував замість зниження зарплати шляхом перегляду колективних угод використати поступове або автоматичне зниження реальної зарплати в результаті зростання цін. Кейнс обґрунтував необхідність політики жорсткої грошової заробітної плати. Його ідеї розвинуті в працях Е.Хансена , Л.Клейна, Д.Робінсонa та ін., які запропонували різні методи регулювання заробітної плати і доходів населення, виходячи з визнання активної ролі держави у розподільчих процесах.

У сучасній економічній теорії праця однозначно вважається фактором виробництва, а заробітна плата — ціною використання праці робітника. Прихильниками цієї концепції є відомі американські економісти П.Самуельсон, В.Нордгауз.

З точки зору відносин розподілу заробітна плата — це грошове вираження частини необхідного продукту, яка надходить в індивідуальне споживання робітникам фірми згідно з кількістю і якістю затраченої ними праці у виробництві.

Організації і фірми виплачують заробітну плату в грошовій формі, це обумовлено наявністю товарно-грошових відносин і ринку. В цивілізованій економіці виплата зарплати не може проходити в натуральній формі. Грошова заробітна плата — найбільш гнучкий засіб обліку затрат і результатів праці. Регулювання заробітної плати здійснюється фірмою і державою. Перш за все встановлюється міра праці. Вона відбиває кількість праці (величина затраченої мускульної і нервової енергії), інтенсивність праці і якість праці (ступінь складності і значення роботи). В результаті з'являються норми виробітку, норми часу, норми обслуговування на тих чи інших роботах. Підприємства і держава проводять нормування праці. Виконана норма — це перш за все кількість праці певної якості, яку віддав робітник фірмі чи державі протягом певного часу. За це він отримує грошову винагороду в формі заробітної плати.

Держава і підприємство встановлюють такі принципи диференціації заробітної плати працівників: --- величина заробітної плати залежить від складності праці, професійних навичок і кваліфікації робітника; --- величина заробітної плати залежить від умов роботи, від її важкості, шкідливості для здоров'я. Праця у важких і шкідливих умовах оплачується вище; --- величина заробітної плати залежить від результатів виробничої діяльності фірми в цілому. Розрізняють дві основні форми заробітної плати: погодинну та відрядну. Погодинна зарплата нараховується робітникам залежно від кваліфікації і фактично відпрацьованого часу. Вона застосовується для оплати праці тих робітників: 1) виробіток яких неможливо чітко нормувати; 2) в роботі яких головним є не зростання продуктивності праці, а підвищення якості продукції; 3) виробіток яких в основному залежить не від їх індивідуальних трудових зусиль, а визначається технологічним процесом.

Функції ж робітника зводяться тільки до налагоджування, спостереження і контролю за роботою обладнання. При погодинній формі величина заробітної плати обчислюється як добуток погодинної ставки і кількості праці. Погодинна оплата передбачає просту погодинну систему, що обумовлює оплату за фактично відпрацьований час та погодинно-преміальну, яка враховує ще й інші моменти: виконання норми, ріст продуктивності праці, якість робіт і продукції, економію ресурсів. Відрядна форма заробітної плати застосовується на роботах, де праця піддається точному і повному обліку, де широко використовуються норми виробітку. Величина заробітної плати при ній обчислюється як добуток розцінки одиниці виробу і кількості виробів.

Виділяють такі системи відрядної заробітної плати:

• пряма відрядна заробітна плата. Вона передбачає прямо пропорційну залежність між зростанням обсягу виробки і збільшенням заробітної плати;

• відрядно-прогресивна заробітна плата. Суть її полягає в тому, що виготовлена продукція в розмірі норми виробітку оплачується по основних розцінках, а продукція понад норму — за розцінками вищими й зростаючими;

• відрядно-регресивна заробітна плата. При ній кожному відсотку збільшення виробітку понад норму відповідає приріст заробітку менше одного відсотку. Вона робить невигідним перевиконання норми виробітку.

• відрядно-преміальна заробітна плата. При цій системі виготовлена продукція в розмірі норми виробітку оплачується по основних розцінках, а за продукцію, виготовлену понад норму, за дотримання технологічної дисципліни, за безаварійну роботу передбачена премія;

• акордна заробітна плата. У цьому випадку заробітна плата встановлюється не за кожний виріб або операцію, а за весь обсяг робіт за акордними розцінками;

• колективна відрядна заробітна плата. При цьому заробітна плата робітника знаходиться в залежності від виробітку бригади, лінії, зміни. Колективний заробіток розподіляється між членами бригади згідно з присвоєними їм розрядами, коефіцієнтами і відпрацьованим часом.

Останні десятиріччя характеризуються все ширшим застосуванням погодинної заробітної плати і відповідним скороченням відрядної внаслідок зростання механізації та автоматизації виробництва. У Великобританії, США, Німеччині і Франції 60-70% промислових робітників отримують погодинну заробітну плату.

Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата являє собою суму грошей, яку отримує робітник за виконану роботу. На її величину впливають різні фактори: рівень кваліфікації, різні умови й ефективність праці та кількість і якість праці. Підвищення середньомісячної зарплати на перший погляд свідчить про певне поліпшення добробуту населення. Але точнішим показником тут є реальна заробітна плата. Реальна заробітна плата — це сума матеріальних і духовних благ та послуг, які можна придбати за номінальну зарплату. Реальна зарплата залежить від ряду факторів : а) рівня номінальної зарплати; в) цін на товари і послуги, які споживає населення; с) величини податків, які сплачуються різними верствами населення в бюджет.

Безпідставна невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності чи громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності передбачає кримінальну відповідальність. Водночас, особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам.

67. Заробітна плата - це винагорода працівнику за виконану роботу, обчислена, як правило, у грошовому вираженні. Форми оплати праці в Україні: - почасова - за якої розмір винагороди встановлюється виходячи із кількості відпрацьованого часу, відповідно до тарифних ставок чи посадових окладів; - відрядна - за якої розмір заробітку залежить від кількості і якості виконаної роботи згідно з нормами виробітку та відрядними розцінками. Системи оплати праці При почасовій формі: - проста почасова; - почасово-преміальна. При відрядній формі: - проста відрядна; - відрядно-преміальна; - відрядно-прогресивна; - акордна; - бригадна. Види заробітної плати [1, 16] 1. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). 2. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає: - надбавки і доплати:

• за високу кваліфікаційну майстерність;

• роботу у важких, шкідливих умовах;

• суміщення професій;

• класність (водіям);

• знання іноземної мови, науковий ступінь тощо.

- премії та винагороди, які мають систематичний характер, в тому числі за вислугу років; - оплату за працю у вихідні та святкові дні, в понадурочний час; - оплату щорічних, додаткових і навчальних відпусток; - вартість безплатно наданих окремим категоріям працівників комунальних та інших послуг, безплатний проїзд працівникам транспорту; - суму індексації заробітної плати та компенсації за порушення термінів її виплати; - оплату за час виконання державних або громадських обов'язків та ін. 3. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати: - винагороди і заохочення, які мають одноразовий характер, в тому числі за підсумками роботи за рік; - премії за сприяння винахідництву і раціоналізації, за створення, освоєння і впровадження нової техніки тощо; - виплати соціального характеру, зокрема оплата харчування працівників, путівок та ін.; -матеріальна допомога, яка має систематичний характер, тощо. Зазначені три види заробітної плати становлять фонд оплати праці (ФОП). 4. Інші виплати, що не включаються до ФОП: -внески підприємств на загальнообов'язкове державне соціальне страхування; -суми вихідної допомоги; -витрати на відрядження; -оплата перших п'яти днів тимчасової непрацездатності; -допомога по тимчасовій непрацездатності, по вагітності та пологах, при народженні дитини та ін.; -матеріальна допомога разового характеру; -вартість виданого спецодягу, спецвзуття, миючих засобів тощо; - дивіденди, відсотки працівникам підприємства тощо. Перші два види заробітної плати відносять на витрати підприємства - в дебет рахунків 23, 91,92,93,15, інші виплати відносять до інших операційних витрат - дебет субрахунку 949 або нараховують за рахунок різних джерел: - оплата тимчасової непрацездатності після перших 5 днів - за рахунок коштів фонду соціального страхування, дебет субрахунку 652; - дивіденди за рахунок чистого прибутку - дебет субрахунку 443; - витрати на відрядження - дебет рахунків 23,91, 92, 93.

68.Ринок не відтворювальних ресурсів

До невідтворюваних виробничих ресурсів належать корисні копалини, що

споживаються як сировина. Крім того, час відтворення деяких ресурсів є

таким тривалим, що їх можна віднести до невідтворюваних. Йдеться,

зокрема, про знищені чорноземи, вирубані ліси, забруднені водойми. Ця

проблема, на жаль, є дуже актуальною для України, її найбільше багатство

- чорноземи - перебувають у жахливому стані, а головну водну артерію -

Дніпро - перетинають «мертві моря», створені греблями кількох

гідроелектростанцій. Для відтворення цих напівзнищених ресурсів потрібні

загальнонаціональні зусилля і не одне десятиліття.

Виробничі ресурси обмежені, одні - відносно, інші - абсолютно.

Відносна обмеженість існує тому, що потреби випереджають можливості

виробництва, а останні обмежені наявними ресурсами. Обмеживши потреби,

можна відносно зменшити й обмеженість ресурсів. Проте таке пояснення

причин обмеженості ресурсів стосується лише одного боку проблеми.

Необхідно також зазначити, що окремі види ресурсів, і насамперед

невідтворювані, обмежені самою природою, отже, раніше чи пізніше настане

час їх вичерпання. Вчені вже підрахували загальні розміри запасів нафти,

газу, вугілля й інших корисних копалин та строки їх вичерпання.

Обмеженими є площі чорноземів, лісів, водойм, басейнів річок. Щодо цих

ресурсів можемо говорити про їх абсолютну обмеженість.

Обмеженість виробничих ресурсів зумовлює появу цілої низки складних

економічних процесів і ситуацій. По-перше, в кожний даний момент при

досягнутому рівні науково-технічного прогресу наявні виробничі ресурси

обмежують виробничу діяльність. По-друге, виникає потреба в прискоренні

69.Земельні і рентні відносини.

Однією з особливостей сільськогосподарського виробництва є наявність постійного додаткового доходу в господарствах, які ведуть господарювання в кращих умовах. Крім того, власність землі породжує також особливий доход. Таким доходом є земельна рента. В загальному, земельна рента — це не трудовий доход, який отримує земельний власник. Підставою для отримання такого доходу є право власності на землю і право господарювання на землі. В історії земельних відносин розрізняють докапіталістичну (рабовласницьку та феодальну) і капіталістичну земельну ренту. Земельна рента визнавалась і при соціалізмі. В цілому, земельна рента за своєю природою — це не що інше, як додаткова вартість. Причиною же існування земельної ренти є природна й соціальна монополії, характерні для сільського господарства, які породжують відповідно три основні види земельної ренти: диференціальну, абсолютну та монопольну.                 На поверхні рента проявляється у формі орендної плати. Оренда виступає у вигляді відносин між власниками землі, з одного боку, та користувачами землею, з іншого. У найзагальнішому плані під орендою розуміється передачу права користування та розпорядження власністю на землю однією юридичною особою–власником іншій — користувачу на принципах повернення й платності на умовах, передбачених договором. Характерними рисами орендних відносин є: 1) наявність двох суб'єктів цих відносин — власника й користувача (орендаря); 2) орендні відносини за своєю природою вторинні, похідні. Вони передбачають лише право користування, розпорядження власністю; 3) власник передає орендарю право продуктивно використовувати землю. Це означає, що він передає йому потенційну можливість отримати від цього певний доход. Обов'язковою умовою орендних відносин є платність, яка виступає у формі орендної плати; 4) орендні відносини завжди мають договірний характер. Отже, орендна плата — це заздалегідь визначена певна величина доходу орендаря, яка встановлюється в абсолютній величині (на весь строк орендного договору) і встановлюється власником землі залежно від умов договору. Основним джерелом орендної плати є додатковий продукт, який одержує орендар у процесі використання землі, одна частина якого у формі підприємницького доходу (середнього прибутку) залишається орендарю, а друга частина (земельна рента) у формі орендної плати виплачується земельному власнику за право користування його землею.                Окрім земельної ренти, орендна плата може включати амортизаційні відрахування за користування приміщеннями, спорудами, енергетичним устаткуванням тощо, якщо вони є на орендованій земельній ділянці. Орендна плата може включати в себе також у повному обсязі вартість оборотних засобів, якщо вони надаються власником у користування орендарю. Диференціальна земельна рента пов'язана з монополією на землю як об'єкт господарювання. Ця монополія викликана обмеженістю земельних ґрунтів, зростаючим попитом на продукцію аграрного сектору, неможливістю зосередження виробництва сільгосппродукції лише на кращих землях. Тобто, у суспільстві є необхідність залучати в оборот всі придатні для цього землі: кращі за родючістю, середні та малородючі.                Щоб виробники були зацікавлені обробляти гірші землі, повинні бути створені умови для отримання ними середнього прибутку. Такі умови створюються тоді, коли суспільна вартість продуктів землеробства визначається не середніми умовами виробництва, як це має місце у промисловості, а умовами виробництва на відносно гірших ділянках землі, тобто, таких, що мають низьку родючість, або розташованих на великій відстані від пунктів споживання, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції. За таких умов прибуток від реалізації продукції з середніх і кращих ділянок землі (як за родючістю, так і за місцем знаходження) буде більшим від середнього. Цей надлишок над середнім прибутком і складає земельну ренту, яка отримала назву диференціальної. Диференціальною вона називається тому, що виникає як різниця між суспільною (вищою) і індивідуальною (нижчою) вартістю продукції землеробства.                Виділяють два види диференціальної ренти. Диференціальна рента — І та диференціальна рента — ІІ. Диференціальна рента І виникає внаслідок диференціації земельних ділянок за родючістю або місцем розташування. Диференціальна рента ІІ виникає завдяки різної продуктивності затрат, що послідовно робляться на одній і тій самій ділянці землі, тобто внаслідок різниці у рівні господарювання, внаслідок інтенсифікації землеробства. Таким чином: Причиною диференціальної ренти є монополія на землю як об'єкт господарювання. Умовами диференціальної ренти є: а) відмінності у природній родючості ґрунтів та місце знаходження земельних ділянок; б) неоднакова продуктивність додаткових капітальних вкладень в одну й ту саму земельну ділянку. Формами диференційної ренти є: орендна плата, рентні платежі, плата за землю, Джерелом диференціальної ренти є надлишок додаткового продукту, що утворюється землеробською працею на кращих земельних ділянках або в результаті продуктивніших капіталовкладень.

Предметом регулювання земельного права виступа­ють вольові суспільні відносини, об'єктом яких є зем­ля. У процесі взаємодії людини із землею остання виконує різні функції: екологічну, соціальну, політич­ну, економічну та ін. Правова регламентація суспіль­них відносин, пов'язаних з виконанням землею зазна­чених функцій, здійснюється нормами різних галузей законодавства. Земельно-правовими приписами регу­люються відносини щодо землі, яка використовується як головний засіб виробництва в сільоькому та лісово­му господарстві, як територіальний базис, місце для розташування населених пунктів, різних об'єктів ви­робничого, культурно-побутового та іншого характеру, здійснення несільськогосподарської діяльності тощо.

Земельно-правове регулювання в певній мірі здійс­нюється і щодо відносин, які виникають у зв'язку з виконанням землею екологічної функції. В даному випадку мова йде про землю як природний об'єкт, який функціонує незалежно від волі і свідомості людини і потребує належної охорони.

Земельні відносини як вольові суспільні відносини носять об'єктивний характер і є економічними відно­синами. Економічна сутність земельних відносин обу­мовлена відносинами власності на землю як на обов'я­зкову умову матеріального виробництва та іншої соці­альної діяльності.

Земельні відносини, які виникають щодо землі як основного засобу виробництва, територіального базису і одночасно об'єкту природи, що знаходиться у взаємо­дії з навколишнім природним середовищем, тісно по­в'язані із суспільними відносинами, об'єктом яких виступають води, ліси, тваринний і рослинний світ та ін. Саме в силу тісної природної взаємодії між усіма природними ресурсами, серед яких земля займає домі­нуюче місце, земельні відносини поряд з водними, лі­совими та іншими входять до складу єдиної групи екологічних відносин.

У зв'язку з тим, що використання одних природних ресурсів впливає на екологічний стан інших природ­них ресурсів і довкілля в цілому, всі суспільні відно­сини, які при цьому виникають, в тому числі і земель­ні, характеризуються екологічним змістом.

Земельні відносини як складова частина екологіч­них відносин, заснованих на економічних законах роз­витку суспільства, насичені екологічними вимогами, які направлені на забезпечення екологічної безпеки.

В сучасних умовах характер і зміст земельних від­носин суттєво змінюється. Так, в результаті встанов­лення множинності форм власності на землю, вклю­чення певної частини земель в систему ринкового обі­гу шляхом укладення цивільно-правових угод із зем­лею ці відносини, залишаючись по суті земельними,

набувають майнового характеру.

За своїм складом земельні відносини неоднорідні. Серед них можна розрізняти відносини, що виникають у сфері належності землі, використання та її охорони, а також відтворення.

Ст. 2 Земельного кодексу обмежує земельні відно­сини лише суспільними відносинами щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто такими відносинами, які складають зміст права власності на землю (див. комент. до ст. 78 ЗК). В реальній дійсно­сті функціонують також земельні відносини, пов'яза­ні з охороною земель, відтворенням і підвищенням ро­дючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фон­ду та ін.

Земельні відносини складаються між фізичними особами, між юридичними особами, а також між фізич­ними особами, юридичними особами і державою. Зе­мельне законодавство, закріплюючи правові приписи, що регулюють ці відносини, наділяє їх відповідними правами і покладає на них певні обов'язки, а отже ви­знає їх суб'єктами земельних відносин. Суб'єктам будь-яких правових відносин притаманні певні якісні озна­ки, які складають їх правосуб'єктність. Земельна пра-восуб'єктність — це можливість суб'єкта бути учасни­ком земельних правових відносин. До складу право-суб'єктності входить земельна правоздатність, яка дає можливість суб'єкту мати земельні права і обов'язки, а також земельна дієздатність — тобто здатність су­б'єкта своїми діями набувати земельні права і створю­вати для себе земельні обов'язки.

В ч.2 ст. 2 Земельного кодексу України визначено коло суб'єктів земельних відносин, до якого включені громадяни, юридичні особи, органи місцевого самовря­дування та органи державної влади. Органи місцевого самоврядування і органи державної влади — це теж самостійні юридичні особи, які представляють інтере­си відповідно територіальних громад та держави. Спе-

15

цифічними суб'єктами земельних відносин виступають також територіальні громади та держава. Згідно ст. 13 Конституції України земля та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу, тобто суб'єктом земельних відносин законом визнано і на­род України.

Серед об'єктів земельних відносин Земельний кодекс України розрізняє, по-перше, землі в межах території України, по-друге, земельні ділянки, по-третє, права на земельні ділянки, у тому числі на земельні частки (паї).

Самостійним об'єктом земельних відносин висту­пають землі в межах території України. До таких об'­єктів належать категорії земель України, які мають особливий правовий режим. Серед земель України за­кон розрізняє дев'ять категорій земель, в основу поді­лу яких покладено основне цільове призначення.

Характеристика земельної ділянки як об'єкта пра­ва власності (тобто об'єкта земельних відносин) закрі­плена ст. 79 Земельного кодексу. Згідно названої нор­ми земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташуван­ня з визначеними щодо неї правами (див. комент. до ст. 79 ЗК).

Земельна частка (пай) — специфічний об'єкт земель­них відносин. Його виникнення пов'язане з паюванням земель недержавних сільськогосподарських підприємств у процесі здійснення земельної реформи. Право на зе­мельну частку (пай) мають члени недержавних сільсь­когосподарських підприємств, в тому числі пен­сіонери, які раніше працювали в цьому підприємстві і залишаються членами підприємства відповідно до спи­ску, що додається до державного акта на право колек­тивної власності на землю. Право на земельну частку (пай) посвідчується відповідними земельними сертифі­катами, які є дійсними до виділення власникам земель­них часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власно­сті на землю (п.17 Перехідних положень).

До 1 січня 2005 року заборонено внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств. У відповідності з Перехідними поло­женнями (п. 15) Земельного кодексу України власни­ки земельних часток (паїв) не можуть до 1 січня 2005 року продавати, або іншим способом відчужувати на­лежні їм земельні частки (паї) крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

70.Ціна землі

Ціна землі. Динаміка ціни землі з розвитком капіталізму

Земля не є продуктом праці, а виходить, не має вартості, але має ціну. Таким чином, ціна землі є категорією ірраціональною.

Ціна землі - це покупна ціна не самої землі, а тієї земельної ренти, що приносить дана ділянка.

Ціна землі дорівнює тій сумі грошей, що, будучи вкладена в банк, принесе щорічно у вигляді банківського відсотка такий же доход, який раніш забезпечувала земельна рента.

Ціна землі — це капіталізована рента чи рента, перетворена в капітал. Теоретично ціна землі визначається за формулою

де ЦЗ — ціна землі; ЗР - земельна рента; NБ% - норма банківського відсотка.

Розрізняють нормативну, теоретично обумовлену і реальну ціну землі. Відповідно до закону України «Про плату за землю» нормативна ціна землі дорівнює сторазовому розміру земельного податку за неї. Відповідно до закону розмір земельного податку встановлений окремо для міст із різною чисельністю жителів і сільської місцевості. Ставки податку періодично переглядаються.

Теоретично обумовлена ціна землі сільськогосподарського призначення може бути визначена за формулою

де ЦЗ — ціна землі;

доход - це доход, що приносить у рік дана ділянка; NБ% — норма банківського відсотка.

Реальна ціна землі кожної земельної ділянки визначається в залежності від співвідношення попиту та пропозиції на нього.

З розвитком суспільства ціна землі росте. Це порозумівається наступними причинами:

- Росте  земельна рента  внаслідок  росту  диференціальної ренти  I  і диференціальної ренти II.

- З   ростом   населення   збільшується   попит   на   сільськогосподарську продукцію, а врожайність у сільському господарстві росте відносно повільно.

- Значна частина земель вилучається із сільськогосподарського обороту і займається під капітальне і житлове будівництво, дороги, аеродроми, військові бази, «рукотворні» моря і т.д.

- Розвивається індустрія відпочинку і туризму, що приводить до росту монопольної земельної ренти.

Як правило, коли заходить мова про оцінку землі, потрібно визначити або ринкову вартість земельної ділянки, або ринкову вартість права оренди земельної ділянки. Зрозуміло, що оцінка об'єкту нерухомості, такого як земельна ділянка, в першу чергу, залежить від його місця розташування і впливу зовнішніх чинників, а також від попиту та пропозиції на ринку і характеру конкуренції продавців і покупців, і не може перевищувати найбільш вірогідні витрати на придбання іншої ділянки еквівалентної корисності.

Ринкова оцінка вартості землі так само залежить від очікуваної величини, строку та ймовірності отримання доходу від його експлуатації за певний період часу при найбільш ефективному використанню земельної ділянки без урахування доходів від інших чинників виробництва, що залучаються до об'єкта підприємницької діяльності.

Необхідно враховувати, що ринкова вартість ділянки змінюється в часі і оцінка землі завжди проводиться за станом на конкретну дату, при цьому, при зміні цільового призначення ділянки (дозволеного використання), ринкова вартість землі також змінюється.

Що стосується визначення ринкової вартості права оренди, то вона, на сам перед, залежить від прав орендаря, терміну дії права, обтяжень права оренди, прав інших осіб на оцінюваний об'єкт і цільового призначення (дозволеного використання) земельної ділянки.

Вартість права оренди земельної ділянки також залежить від очікуваної величини, тривалості і вірогідності отримання доходу від права оренди об'єкту нерухомості за певний період часу при найбільш ефективному його використанні.

Визначення ринкової вартості земельної ділянки проводиться для внеску до статутного фонду підприємств, оформлення застави (іпотеки), визначення ціни при купівлі-продажу, а також для інших цілей, передбачених чинним законодавством. Оціночна експертиза проводиться відносно земель поселень, промисловості і земель сільськогосподарського призначення. Оцінка права оренди земельної ділянки теж може бути майновим внеском до статутного фонду товариства.

Землі поселень (міст, сіл та інших населених пунктів) оцінюються на підставі аналізу ринкових даних угод купівлі-продажу, ставки орендної плати, ціни пропозицій по об'єктах нерухомості (включаючи незабудовані земельні ділянки); відомостей про інженерно-транспортної інфраструктури, об'єктів соціально-побутового обслуговування, стан навколишнього середовища, ландшафтної та рекреаційної цінності території.

Оцінка землі сільськогосподарського призначення визначається виходячи з фактичної врожайності основних сільськогосподарських культур, продуктивності пасовищ, багаторічних насаджень, структури посівних площ, ціни реалізації продукції та необхідних витрат на виробництво основних сільськогосподарських культур.

Оцінка вартості земельних ділянок у дачних кооперативах і садових товариствах проводиться на підставі аналізу цін подібних земельних ділянок. Купівля-продаж або ціни пропозиції щодо незабудованих земельних ділянок, наявності та інтенсивності транспортного потоку, наявності електрики, газу та водопостачання; віддаленості від центрів інфраструктури, екологічної обстановки на місцевості, а також інших факторів, що впливають на визначення ринкової вартості землі.

71.Ринок інвестиційних ресурсів

Інвестиційний ринок — це економічна категорія, що являє собою збалансованість попиту та пропозиції на інвестиції. Інвестиційний ринок формує суб’єкт — інвестор, тобто господарюючий суб’єкт, в якого виникає попит на інвестиції та інвестиційні товари.

У країнах з розвинутими ринковими відносинами інвестиційний попит і пропозиція збалансовані через механізм ціноутворення на базі зрівноважених цін на інвестиції та інвестиційні товари. Система зрівноважених цін формується мікроекономічними пропорціями у процесі виробництва та збуту, головною з яких є співвідношення «інвестиції — приріст інвестиційних товарів (капітального майна)». При цьому ринок характеризується випереджаючим розвитком інвестиційної пропозиції та відносно стабільним попитом.

Для стимулювання інвестиційного попиту товаровиробників і розвитку конкуренції між ними держава застосовує систему заходів антимонопольного регулювання.

Механізм дії ціни зрівноваженості полягає у такому. Інвестор, вкладаючи кошти, розраховує отримати максимальний прибуток за мінімальних витрат. Він віддає перевагу найприбутковішим активам (інвестиційним товарам) з найвищою нормою прибутку на вкладений капітал. Ця ефективна галузь залучає більшу масу капіталу. Відповідно попит на інвестиційні товари починає перевищувати пропозицію, та їх ціна збільшується. Висока ринкова ціна таких товарів є індикатором їх привабливості для інвесторів з точки зору віддачі інвестицій — їх дохідності.

Перелив інвестицій у зазначену галузь призведе, врешті-решт, до підвищення пропозиції цього інвестиційного товару та, як наслідок, до зниження його ціни. Інвестиції ж спрямовуватимуться на нові високоприбуткові виробництва, що у майбутньому неминуче призведе до розширення попиту на інвестиційні товари, виробництва їх нових видів і стимулювання діяльності інвесторів у використанні прибутку та нагромадженні капіталу, а також до створення умов для розвитку будівельних фірм, які виступають на ринку основними продавцями інвестиційного товару. У примітивному розумінні, фінансовий ринок капіталу — це місце зустрічі, де підприємці та фірми, які прагнуть запозичити гроші, зустрічаються з тими, в кого вони є вільними.

Інвестиційна діяльність завжди починається з ринку, оскільки заощаджень і поточних доходів потенційному інвестору, як правило, не вистачає. Крім цього, інвестор зазвичай намагається залучити акціонерний капітал з метою зменшення ризику та розподілу відповідальності. На рис. 1 наведена схема ринкових відносин, суб’єктом яких є інвестор.

Сегментація інвестиційного ринку — це сукупність ринку споживчих товарів, ринку споживчого кредиту, ринку інвестиційних товарів і ринку фінансових ресурсів.

Рис. 1.1. Схема взаємодії ринків

Ринок реальних активів (інколи вживається термін «матеріальні чи фізичні активи») пропонує такі інвестиційні товари та послуги: нерухомість, ділянки під будівництво (іпотечний ринок); обладнання, будівельні матеріали, дослідницькі, конструкторські, будівельні, монтажні, пуско-налагоджувальні та інші роботи і послуги (підрядний ринок); нові технології, ліцензії, патенти на винаходи і відкриття, досвід, знання, ноу-хау, інжинірингові послуги (ринок інтелектуальних цінностей). На цьому ринку як інвестиційний товар реалізується також робоча сила, тобто продається здатність до праці за наймом.

Ринок фінансових ресурсів поділяється на: грошовий ринок (ринок цінних паперів — боргових свідоцтв з термінами погашення менше одного року); ринок капіталів (довгострокових цінних паперів та корпоративних акцій); кредитний ринок (боргових зобов’язань за довгостроковими кредитами). Іноді цей ринок називають ринком позичкового капіталу.

Ринок капіталів, у свою чергу, класифікується як первинний (розміщення нових цінних паперів) та вторинний (торгівля цінними паперами, які були випущені раніше і перебувають в обігу). Фондові біржі є вторинними ринками капіталів, оскільки на них котируються цінні папери, які вже перебувають в обігу. Корпорація, акціями якої здійснюється торгівля на фондовій біржі, не бере участі в операціях на вторинному ринку і, відповідно, не отримує будь-якого прибутку від їх продажу. Також існують вторинні ринки для інших фінансових активів.

Найважливішою складовою ринку інвестицій є ринок інвестиційних товарів. Виробництво і рух цих товарів на ринку забезпечується елементами інвестиційної інфраструктури. У країнах з розвинутою ринковою економікою мережа таких елементів є надзвичайно широкою. Головне завдання інвестиційної інфраструктури — обслуговування інвестиційної сфери, задоволення інвестиційного попиту. Основним інвестиційним товаром є продукція проектно-дослідницьких, будівельних, монтажних підприємств, фірм і постачальників матеріально-технічних ресурсів, яка в основному забезпечує інвестиційний процес.

На інвестиційному ринку працює велика кількість різних посередників, які створюють його інфраструктуру. Саме взаємодіями цих посередників і характеризується стан інвестиційного ринку.

Інвестиційний ринок — це система, що включає:

• суб’єктів (інвесторів, підрядників, замовників, проектні і науково-дослідні організації та ін.);

• об’єктів (матеріальні і нематеріальні, права, ліцензії, патенти, ноу-хау та ін.);

• інфраструктуру ринку (банки, біржі, пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, інженерно-консультаційні фірми, суд, арбітраж та ін.);

• ринковий механізм;

• В системі відтворення, безвідносно до його суспільної форми, інвестиціям належить найважливіша роль в справі відновлення і збільшення виробничих ресурсів, а, відповідно, і забезпечення відповідних темпів економічного росту. Якщо уявити суспільне відтворення як систему виробництва, розподілу, обміну та споживання, то інвестиції, головним чином, стосуються першої ланки – виробництва, і, можна сказати, складають матеріальну основу його розвитку.

• Саме поняття інвестиції (від лат. Investio - одягаю) значить вкладення капіталу в галузі економіки як в самій країні так і за її межами.

• Інвестиції – це грошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладають в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку. Їх можна робити в основні (будівлі, споруди, машини и й устаткування тощо) та оборотні (для формування виробничих запасів товарно – матеріальних цінностей тощо) фонди, у нематеріальні ресурси й активи (цінні папери. патенти, ліцензії тощо).

• Інвестиції – це те, що “відкладають” на завтрашній день, для того щоб мати можливість більше споживати в майбутньому. Одна частина інвестицій – це споживчі блага, які не застосовуються в поточному періоді, а відкладаються в запас (інвестиції на збільшення запасів). Інша частина – це ресурси, які направляються на розширення виробництва (вклади в споруди, машини то будівлі).

• Таким чином, інвестиціями вважаються ті економічні ресурси, які направлені на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарату. Це може бути пов’язано з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також з будівництвом доріг, мостів та інших інженерних споруд. Сюди також треба включити витрати на освіту, наукові дослідження та підготовку кадрів. Ці витрати представляють собою інвестиції в “людський капітал”, які на сучасному розвитку економіки набувають все більшого і більшого значення, тому що на сам кінець результатом людської діяльності виступають і будинки, і споруди, і машини, і устаткування, і саме головне, основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, який визначає економічне положення країни в світовій ієрархії держав.

• Інвестиції відіграють центральну роль в економічному процесі, вони визначають загальний ріст економіки. В результаті інвестування засобів в економіку збільшуються обсяги виробництва, росте національний прибуток, розвиваються та йдуть в перед в економічній конкуренції галузі та підприємства, що в найбільшому степені задовольняють попит на ті чи інші товари та послуги. Отриманий приріст національного прибутку частково знову накоплюється, проходить подальше збільшення виробництва, процес повторюється безперервно. Таким чином інвестиції, що утворюються за рахунок національного прибутку, в результаті його розподілу, самі обумовлюють його ріст, розширене відтворення. При чому, чим ефективніше інвестиції, тим більше ріст національного прибутку, тим значніші абсолютні розміри накопичення (при даній його частці), які можуть бути знову вкладеними в виробництво. При достатньо високій ефективності інвестицій приріст національного прибутку може забезпечити підвищення частки накопичення при абсолютному рості споживання.

• Класифікація інвестицій

• Інвестицій відіграють важливу роль у розвитку і функціонуванні підприємства. Розрізняють валові та чисті інвестиції.

• Валові інвестиції (ВІ) – це сукупний обсяг інвестицій за конкретний період, спрямованих на будівництво, придбання засобів праці і приріст товарно – матеріальних цінностей.

• Чисті інвестиції (ЧІ) – це сума нових інвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань (А) за деякий період часу.

• Динаміка показника чистих інвестицій відображає економічне становище підприємства. Наприклад, якщо сума ЧІ<0, тобто ВІ0, тобто ВІ>А, то випуск продукції на фірмі зростає, оскільки виробничий потенціал підприємства розширюється.

• За об’єктами вкладання засобів інвестиції поділяються на реальні та фінансові.

• Реальні інвестиції – це вкладання грошових коштів у реальні активи (матеріальні і нематеріальні). Вкладання засобів у нематеріальні реальні активи, пов’язані з НТП, називають інноваційними інвестиціями..

• Фінансові інвестиції – це вкладання грошових коштів у різні фінансові активи, передусім у цінні папери для придбання прав на участь у діяльності інших фірм, боргових прав тощо.

• За характером участі в інвестуванні бувають прямі та не прямі інвестиції.

• Прямі інвестиції – це безпосередня участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладанні коштів.

• Непрямі інвестиції – це опосередкована участь у виборі об’єкта інвестування і вкладання коштів іншими способами (фінансовими посередниками). Інвестор купує цінні папери фінансових посередників,

• наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних компаній.

• Крім того, є також коротко термінові і довготермінові інвестиції.

• Короткотермінові інвестиції – це вкладення капіталу на період не більше одного року.

• Довготермінові інвестиції – це вкладання капіталу на період понад один рік. У практиці великих інвестиційних компаній довготермінові інвестиції деталізують так:

• а) до двох років;

• б) від двох до трьох років;

• в) від трьох до п’яти років;

• г) понад п’ять років.

• За формою власності інвестиції поділяються на приватні, державні, іноземні та спільні.

• Приватні інвестиції – це вкладання коштів які роблять громадяни та приватні підприємства.

• Державні інвестиції – це вкладання капіталу яке провадять центральні та місцеві органи влади й управління бюджетних, позабюджетних фондів і позичених коштів.

• Іноземні інвестиції – це вкладання капіталу іноземних громадян, юридичних осіб і держав.

• Спільні інвестиції – це вкладання юридичних осіб та громадян країни та іноземних держав.

• Розрізняють також поняття “пряме інвестиційне підприємство” та “іноземна пряма інвестиція”.

• Пряме інвестиційне підприємство – це акціонерне чи неакціонерне підприємство, у якому іноземний інвестор є власником не менше 10% звичайних акцій або їхнього еквівалента в неакціонерному підприємстві, або ж має право голосу в акціонерному підприємстві.

• Іноземна пряма інвестиція – вкладення капіталу, яке передбачає контроль інвестора над закордонними підприємствами чи компаніями.

• Економісти розділяють також інвестиції з огляду на спрямованість дій, виділяючи чотири їхні види: нетто-інвестицій, екстенсивні інвестиції, реінвестиції, брутто-інвестиції.

• Нетто-інвестиції – це інвестиції на заснування проекту (початкові інвестиції).

• Екстенсивні інвестиції – це інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.

• Реінвестиції – повторні інвестиції за рахунок використання прибутку, отриманого від первинного вкладення капіталу.

• Брутто-інвестиції – це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.

72.Кругооборот і оборот фондів- 60

73. Час обігу фондів.Основні і оборотні фонди.

Повноцінний кругооборот має охоплювати сферу не тільки обі­гу, а й виробництва. І в цьому кругообороті беруть участь як оборот»? ні фонди і фонди обігу, так і основні фонди, тобто засоби виробу ництва.

У процесі кругообороту на певній стадії фонди набувають своєї натуральної форми, тобто виступають у вигляді засобів і предметів праці. Коли виготовляється продукція, засоби праці, як відомо, пере­носять свою вартість на готовий продукт. Цей процес відбувається не відразу, а поступово. В готовій продукції втілена частка цінності основних фондів. Далі, у сфері обігу відбувається реалізація про­дукції, а цінність набуває форми грошей, за які потім відновлюють­ся витрачені засоби праці (перетворення амортизаційного фонду на нові засоби праці або відбувається відшкодування витрачених засобів праці). Предмети праці також проходять кругооборот, про який ми вже говорили при розгляді оборотності оборотних засобів.

Отже, існує кругооборот фондів, у процесі якого відбувається зміна форм фондів. Треба зазначити, що мова йде про кругооборот не виробничих фондів, а кругооборот фондів як цінності, що втілює уречевлену людську працю. Справа в тому, що основні фонди, які перенесли свою вартість на готовий продукт, втратили свою нату­ральну форму, а отже, і здатність до продуктивного функціонування. Тільки після реалізації продукції, перетворення грошей на нові за­соби праці вони знову набувають натуральної форми, тобто стають знову основними фондами і можуть брати участь у процесі вироб­ництва як продуктивні фонди.

СТАДІЇ КРУГООБОРОТУ ФОНДІВ

Є три стадії кругообороту фондів.

Перша стадія:

означає, що гроші перетворюються на робочу силу і засоби виробниц­тва. Ця стадія відбувається у процесі обігу. Для підприємців вона по­лягає в перетворенні грошового капіталу на продуктивний капітал.

Друга стадія:

...В...

На цій стадії відбувається продуктивне споживання засобів ви­робництва і робочої сили, тобто здійснюється виробництво, результатом якого є нові товари. Для підприємців на цій стадії продуктив-Ій капітал перетворюється на товарний капітал (Г1). Після цього Іітал знову повертається у сферу обігу.

Третя стадія:

На цій стадії нові товари реалізуються на ринку. Для підприємців це означає, що товарний капітал перетворюється на грошовий, тобто знову набуває своєї первісної, вихідної форми. Особливість полягає лише в тому, що одержана сума грошей перевищує ту суму, яка була на першій стадії. У ній міститься додаткова вартість.

Отже, рух фондів (капіталу) проходить три стадії і зазнає трьох послідовних перетворень своєї форми (грошової, продуктивної, то­варної). Це і є кругооборот фондів (капіталу). Кругооборот фондів (капіталу) можна подати такою формулою:

ОБОРОТ ФОНДІВ

Розглянутий нами кругооборот не має одиничного характе­ру. Підприємство повинно його весь час повторювати. Це, по суті, безперервний процес. Отже, відбувається оборот фондів (капіталу), який є кругооборотом, взятим не як окремий акт, а як процес пос­тійного відновлення руху фондів (або руху всього авансованого ка­піталу).

Оскільки час обороту фондів визначають як час, протягом якого весь авансований капітал повертається до підприємця у грошовій формі, то оборот фондів (капіталу) не збігається з кругооборотом. У результаті одного кругообороту до власника підприємства повертаєть­ся лише частина авансованого капіталу (або фондів). Пов'язано це з тим, що оборот різних елементів фондів (капіталу) відбувається в неоднакові проміжки часу. Так, вартість основних виробничих фондів переноситься на новостворені товари частинами (при цьому різні елементи основних фондів мають різні строки функціонування, на­приклад, виробничі споруди можуть діяти 30-50 і більше років, а деякі машини і верстати 8-10 років). Водночас вартість оборотних фондів переноситься на готову продукцію відразу протягом одного кругообороту. Через це час обороту основних фондів охоплює ряд кругооборотів, а час обороту оборотних фондів дорівнює періоду одного кругообороту фондів.

Кількість оборотів фондів (капіталу) визначають за формулою:

де О — одиниця вимірювання обороту фондів (капіталу); tо — час обороту фондів цього підприємства (цього капіталу).

Швидкість обороту фондів має важливе економічне значення. Збільшення швидкості обороту фондів (капіталу) підвищує ефек­тивність роботи підприємства. На швидкість обороту фондів впли­ває час виробництва і час обігу фондів (капіталу).

ЧАС ОБОРОТУ І ЙОГО СКЛАДОВІ

Оборот фондів потребує певного часу. Він розпочинається з моменту перетворення грошей на засоби виробництва і робочу силу і завершується створенням нової продукції та її реалізацією на рин­ку, тобто в обороті знову з'являються гроші. Час обороту фондів (капіталу) дорівнює часу виробництва і часу обігу.

Час виробництва — це період, впродовж якого фонди (капітал) перебувають у сфері виробництва.

Структуру часу обороту фондів ілюструє рис. 44.

Рис. 4. Час обороту виробничих фондів

Важливою складовою часу виробництва є робочий період. Він необхідний для перетворення предметів праці на готовий про­дукт.

Робочий період — основна частина часу виробництва, що скла­дається з тісно пов'язаних між собою робочих днів, годин, хвилин. Його обчислюють з допомогою нормування виробничих операцій. Тривалість робочого періоду в різних галузях виробництва неодна­кова. Наприклад, у текстильній, швейній, взуттєвій промисловості робочий період вимірюють годинами, у машинобудівній промисло­вості — днями, у суднобудівній — роками.

Робочий період є лише частиною часу виробництва. Є ще час перерв, що пов'язані з особливостями технологічних процесів. Наприклад, є час перерв, протягом якого предмети праці перебува­ють під впливом природних процесів: сушіння деревини, бродіння вина, хімічні реакції тощо. У тих галузях, де такий час виступає невід'ємною складовою технологічного процесу, час виробництва значно більший, ніж робочий період.

Скорочення часу виробництва—один із шляхів підвищення ефек-Івності виробництва. Цього досягають завдяки впровадженню у Іиробництво новітніх досягнень науки, нової техніки, прогресивних ехнологій, поліпшення організації виробництва.

Час обігу — це час придбання засобів виробництва, переміщен-товарів, їхнього продажу, зберігання товарних запасів, які підлягають реалізації.

Скорочення часу обігу залежить від розвитку всіх видів транспорту, удосконалення засобів зв'язку і комерційної інформації, вико­ристання електронної техніки для прогнозування динаміки попиту і пропозиції, використання раціональної реклами.

Основні виробничі фонди - це ті елементи виробничих фондів, котрі повністю беруть участь у виробництві, але довго зберігають свою фізичну форму, переносячи свою вартість на продукт частинами (порціями). Вартість основних фондів поступає у виробництво після кожного виробничого циклу (одного кругообороту) не повністю, а частково, і, відповідно, повертається після реалізації продукту частинами. Уся вартість цієї частини виробничих фондів може повернутись після цілого ряду актів виробництва і обігу. До основних фондів підприємства відносять:

* виробничі будинки і споруди, комунікації, що належать підприємству; * машини, механізми, інші активні засоби праці; * інструменти, засоби контролю і охорони тощо.

Розрізняють: активну частину основних фондів - це фонди, що беруть безпосередню участь у виробничому процесі, тобто у виготовленні продукту (машини, устаткування) та пасивну - це основні фонди, які не беруть безпосередньої участі у переробці сировини, напівфабрикатів, а лише створюють умови для нормального ходу виробничого процесу (будівлі, виробничий та господарський інвентар). Оборотні виробничі фонди - це ті елементи виробничих фондів, які повністю беруть участь у виробництві та їх вартість повністю переноситься на готову продукцію і повністю повертається після кожного виробничого циклу. При цьому оборотні фонди змінюють свою форму, складаючи матеріальну основу майбутнього продукту. До оборотних фондів підприємства належать:

* сировина, матеріали та інші предмети праці; * паливо і електроенергія; * вартість робочої сили (праці).

На основні і оборотні фонди, як вже відзначалось, поділяється лише продуктивна частина виробничих фондів. Та частина фондів, яка перебуває у грошовій і товарній формі, є фондами обігу. Фонди обігу - це сукупність усіх засобів, які обслуговують сферу обігу. Вони включають готову продукцію на складах підприємства, товари відвантажені, грошові кошти у касі, банку, а також ресурси, які необхідні для реалізації готової продукції, її зберігання, інші ресурси, які використовуються для обслуговування постачання і продажу готової продукції. Оборотні фонди і фонди обігу, виражені в грошах - це оборотні засоби підприємства. У процесі виробництва і перенесення своєї вартості на готовий продукт, основні виробничі фонди зазнають зношування. Розрізняють фізичне та моральне зношування основних фондів. Фізичне зношування - це матеріальне зношування машин, обладнання, комп'ютерів, інструментів, споруд, інших засобів праці в результаті поступової втрати окремими елементами своїх техніко-виробничих властивостей, своєї споживної вартості. Фізичне зношування настає під впливом навколишнього середовища, експлуатаційних навантажень, завдяки чому деформуються деталі, піддається корозії метал, зношуються тертьові поверхні. Фізичне зношування поступово зменшує вартість основних фондів і робить їх непридатними до експлуатації. Основні виробничі фонди в Україні фізично зношені в середньому на 60%. Моральне зношування - це техніко-економічне старіння його елементів, що виявляється у втраті доцільності їхньої подальшої експлуатації через появу дешевших або досконаліших засобів праці. Розрізняють моральне зношування першого та другого видів. Моральне зношування першого виду зумовлене появою дешевшого та досконалішого устаткування внаслідок підвищення продуктивності праці. Моральне зношування другого виду зумовлене винайденням нових якісних засобів праці, що призводить до старіння застосовуваних елементів основного капіталу. Основні виробничі фонди морально зношені в Україні на 95%. Через це наша держава має приблизно 0,5% конкурентоздатної продукції на світових ринках.

74.Знос. Амортизація.

Основні виробничі фонди не вічні, вони зношуються. Існу­ють два види зносу — фізичний і моральний.

Фізичний знос—це матеріальне зношування машин, інстру­ментів, будинків і споруд та інших засобів праці за час їхнього функціонування в процесі виробництва або невикористання

Фізичний знос є наслідком виробничих навантажень, впливу ат­мосферних умов, змін у будові матеріалу, з якого виготовлено зна­ряддя праці тощо.

У результаті фізичного зносу засоби праці втрачають частину своєї вартості. В економічному значенні фізичний знос є частиною вар­тості засобів праці, яку вони переносять на вироблюваний продукт тією мірою, якою втрачають споживну вартість.

Величина фізичного зносу засобів праці залежить від ряду чин­ників: якості матеріалів, з яких вони виготовлені, ступеню наванта­ження (кількості змін роботи на добу, тривалості змін, інтенсивності роботи тощо); кваліфікації працівників, своєчасного проведення ог­лядів і ремонту техніки; захисту від впливу атмосферних умов тощо.

Основні фонди, які не використовуються, також зношуються в результаті дії сил природи.

Фізичний знос Ф3 визначають обстеженням фактичного техніч­ного стану об'єкта, аналізу строків служби або порівняння вартіс­них величин за формулою

де Тф Тн — відповідно фактичний строк експлуатації та нормативний строк служби (амортизаційний період), у роках.

Розмір фізичного зносу у вартісному вираженні визначають зістав­ленням суми амортизації на певне відновлення вартості об'єкта ос-; повних фондів.

Моральний знос основних фондів —- це передчасна втрата основними фондами їхньої вартості або зменшення її

Передчасною вона є тому, що відбувається до закінчення норма­тивного строку служби засобів праці. Припустімо, верстат розрахо­ваний на 10 років використання. А моральний знос виявляється рані­ше цього строку.

Є два види (дві форми) морального зносу.

При першій формі відбувається підвищення продуктивності праці у сфері виробництва засобів праці. Це призводить до знижен­ня витрат праці на відтворення основних фондів. Зниження вартості засобів праці примушує здійснювати переоцінку основних фондів. Іншими словами, зменшується вартість основних фондів. Величину цієї форми морального зносу можна обчислити за такою формулою:

де Мз1 — моральний знос першої форми; Фпв, Фвв — відповідно первісна і відновлювальна вартість основних фондів.

Зауважимо, що первісна вартість основних фондів показує ту їхню вартість, яка була до моменту морального їх зносу. А відновлюваль­на вартість основних фондів становить їхню вартість (величину) після морального зносу (тобто відбулась переоцінка основних фондів за тими цінами, які встановилися після зниження вартості основних фондів внаслідок підвищення продуктивності праці в промисловості, де створюються засоби праці). Формула показує втрату вартості в результаті морального зносу основних фондів. І При другій формі морального зносу з'являються нові засоби праці, які мають більш високі конструктивні характеристики і експ­луатаційні якості. Іншими словами, нові засоби праці мають вищу продуктивність. З появою таких засобів праці є два шляхи, які виз­начають використання старих засобів праці: їх треба модернізувати, тобто підвищити їхню продуктивність до рівня нових засобів праці; в разі неможливості модернізації старі засоби праці вилучаються з основних фондів. Безумовно, при цьому виникають певні втрати.

Отже, при другій формі морального зносу відбувається зниження вартості основних фондів у результаті науково-технічного прогресу.

Величину другої форми морального зносу можна обчислити зіставленням відповідних техніко-економічних показників, які най­повніше характеризують цей вид устаткування (продуктивність, якість тощо) за такою формулою:

де Пз, Пн — відповідно продуктивність морально застарілих і нових засобів праці.

АМОРТИЗАЦІЯ ОСНОВНИХ ФОНДІВ

Амортизація основних фондів — це заміщення в грошовій формі зношених засобів праці поступовим перенесенням вартості на продукт (послуги), що виробляються

Знос і амортизація — поняття не тотожні. Амортизація може не збігатися з розміром зносу в окремі періоди року, оскільки основні фонди зношуються нерівномірно, а амортизація нараховується рівно­мірно рівними частками щомісяця. Відрахування на заміщення вар­тості зношеної частини основних фондів називають амортизацій­ними. З них створюється фонд амортизації.

Встановлений у законодавчому порядку річний відсоток за? міщений вартості зношеної частини основних фондів називають нормою амортизації, її обчислюють за формулою:

де Фо — середня вартість одиниці основних фондів цієї групи; Фо.л — середня ліквідаційна вартість одиниці основних фондів цієї групи. За цим показником, як правило, обчислюють вартість металобрухту або матеріалів, які можуть бути реалізовані (з цієї суми вираховують витрати на транспортування, підготовку до реалізації, реалізацію); Тоб — амортизаційний період з урахуванням моральної зношеності.

Високі темпи науково-технічного прогресу, прискорення мораль­ного зносу основних фондів ведуть до того, що держава збільшує норму амортизації в законодавчому порядку. У такий спосіб здійснюється державна політика прискореної амортизації. Вона дає можливість швидше списувати вартість засобів праці, позбавлятися від морально застарілого устаткування.

ПОКАЗНИКИ ЕФЕКТИВНОГО

ВИКОРИСТАННЯ ОСНОВНИХ ФОНДІІВ

Систематичне зростання виробництва продукції за рахунок повного завантаження основних фондів дає змогу збільшити їхню віддачу, а отже, підвищити ефективність виробництва. Головним по­казником ефективного використання основних виробничих фондів є фондовіддача. Цей показник показує випуск продукції, що припа­дає на 1 грн. основних виробничих фондів ОФП.

Основні чинники збільшення фондовіддачі такі:

• повне залучення у процес виробництва машин і устаткування;

• зростання коефіцієнта змінності;

• ліквідація простоїв;

• скорочення строків освоєння нових виробничих потужностей.

Резерви поліпшення навантаження устаткування, особливо на підприємствах машинобудування, характеризує коефіцієнт змін­ності, тобто відношення числа верстато-змін, фактично відпрацьо­ваних устаткуванням за певний період, до кількості встановленого устаткування, помноженого на кількість днів розрахункового періоду.

Формула обчислення коефіцієнта змінності така:

де Тм-з — кількість відпрацьованих машино-змін; Ку.у — загальна кіль­кість установленого устаткування; Др.д — кількість робочих днів у розрахунковому періоді.

Чинниками підвищення ступеня використання засобів праці є ско­рочення часу ремонту, усунення зайвих простоїв.

Збільшення випуску продукції в результаті інтенсифікації наван­таження засобів праці — один з ефективних шляхів нарощування виробничих потужностей.

Досвід показує, що ефективність виробництва значною мірою залежить від технічного рівня основних фондів, їхнього своєчасного оновлення з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу.

Амортизаційні відрахування — відрахування частини вартості основних фондів для відшкодування їх зносу, тобто для їх відтворення, шляхом віднесення (списання) на собівартість продукції згідно з існуючими нормами. Амортизаційні відрахування є елементом витрат виробництва і поділяються на дві частини: амортизаційні відрахування для повної заміни основних фондів (реновації) і відрахування на капітальний ремонт та модернізацію.

Прискорена амортизація основних фондів веде до швидшої їх заміни і тим самим стимулює технічний прогрес, але при цьому знижується прибуток. Щоб не допустити зниження рентабельності, в державах з ринковою економікою практикується законодавче зменшення суми прибутків, які обкладаються податком, на величину витрат, пов’язаних з амортизацією.

Амортизація основних засобів – це процес перенесення авансової раніше вартості усіх видів засобів праці на вартість виготовлюваної продукції з метою її повного відшкодування.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство справляє амортизаційні відрахунки, тобто певних сум грошей відповідно до розмірів фізичного спрацювання і техніко – економічного старіння. Ці відрахування включають до собівартості продукції, реалізують при продажу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що слугує відновленню основних засобів.

Амортизаційні відрахування справляють за певними нормами, які характерезують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості основних фондів, розрахунки норм амортизаційних відрахувань на повне відновлення ( реновацію ) основних фондів здійснюють централізовано за формулою:

Нав = (Ф – Л)*100/ Ап

де Ф – балансова ( первісна чи відновна ) вартість основних фондів;

Л – ліквідаційна вартість основних фондів;

Ап – амортизаційний період (нормативний строк функціонування ) основних фондів.

При встановленні норм амортизаційних відрахувань слід виходити з економічно доцільних середніх строків функціонування засобів праці, необхідності забезпечення повного відшкодування вартості основних фондів і врахування техніко – економічного їх старіння.

При цьому найбільш складним є правильне визначення тривалості амортизаційного періоду ( доцільного строку використання ) конкретних видів засобів праці. Звичайно його встановлюють з урахуванням багатьох впливаючих факторів, зокрема загальної фізичної довговічності і економічності капітального ремонту засобів праці, умов їх експлуатації, строків настання техніко – економічного старіння, можливих темпів оновлення, доцільності застосування методу прискореної амортизації тощо.

В міру розвитку техніки, удосконалення технології і організації виробництва змінюються тривалість та характер використання окремих видів основних фондів, виникає об’єктивна необхідність скорочення нормативних строків їх функціонування. У зв’язку з цим норми амортизаційних відрахувань періодично переглядають, уточнюють. Можливі розробка і запровадження навих нарм амортизаційних відрахувань або ж лише коефіцієнтів зміни (збільшення, зменшення ) діючих норм.

Забезпечення нормального відтворення основних фондів вимагає правильного нарахування амортизації за встановленими нормами. Щорічну суму амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів обчислюють шляхом множення середньорічної вартості їх на відповідні норми амортизації і поправочні коефіцієнти до них, що враховують конкретні умови експлуатації окремих видів засобів праці. Середньорічна вартість кожного виду основних фондів визначається шляхом додавання до вартості на початок розрахункового року різниці між середньорічними величинами введення в дію нових і вибуття діючих елементів засобів праці. Середньорічне введення (вибуття) визначають за результатом перемноження абсолютного його розміру і коефіцієнта функціонування протягом розрахункового року засобів праці, що будуть введені в дію і вибудуть, тобто відношення кількості місяців експлуатації до числа 12.

В промисловості та інших галузях народного господарства існує певний порядок нарахування амортизації, якого слід дотримуватись на всіх підприємствах. Амортизації підлягають усі основні виробничі фонди, за винятком законсервованих елементів засобів праці. Амортизаційні відрахування на реновацію основних фондів повинні справлятись впродовж часу, достатнього для відшкодування повної їх вартості (з урахуванням ліквідаційної вартості). З огляду на існуючу на підприємствах практику нарахування амортизації протягом фактичного строку експлуатації основних фондів треба вважати економічно не виправданою.

Оцінка наявності та руху основних фондів торговельного підпри­ємства проводиться по окремих інвентарних об'єктах основних фондів в натуральному та вартісному вимірі.

Натуральні показники характеризують кількість одиниць, що входять у склад кожного виду основних фондів, їх параметри – по тужність, продуктивність, вантажність, рік введення в експлуата­цію та інше.

Натуральні показники використовуються для оцінки технічного стану та морального зносу основних фондів, розробки балансу облад­нання, оцінки продуктивної потужності та пропускної спроможності.

Кожна одиниця основних фондів має також визначену грошову вартість. Вартісні показники оцінки основних фондів дозволяють вес­ти облік загального обсягу, відображати знос

основних фондів та вра­ховувати його при оподаткуванні, здійснювати фінансування відтво­рення основних фондів, оцінювати ефективність Їх використання.

Для оцінки основних фондів використовується первісна, відновну-вальна та залишкова вартість.

Первісна вартість відображає суму витрат підприємства на їх створення та введення в дію: витрати на зведення будівель, споруд; придбання машин та обладнання (включаючи витрати на доставку та монтаж, витрати на розробку проектно-кошторисної документації), страхування. За первісною вартістю основні фонди враховуються на балансі підприємства, тому її називають також балансовою вартістю.

Під відновлювальною вартістю основних фондів розуміють вар­тість їх відновлення за сучасних умов в цінах, тобто вона являє собою суму витрат, яку зазнало б підприємство при формуванні аналогічних основних фондів в певний проміжок часу. Зміна вартості основних фондів відбувається під впливом зміни цін на сировину та матеріали, зміни трудових витрат на Їх виробництво, а також під впливом ін­фляційних процесів в економіці. Виникаюча розбіжність між первіс­ною та відновлювальною вартістю основних фондів ускладнює їх оцінку та регулювання процесів відтворення, призводить до викрив­лення показників оцінки ефективності використання.

Для забезпечення об'єктивності оцінки проводиться періодична переоцінкаосновних фондів за відновлювальною вартістю.До 1997року рішення про проведення переоцінки основних фондів прийма­лось на державному рівні, з затвердженням централізовано визначних диференційованих коефіцієнтів індексації основних фондів (залежно від Їх виду та строку введення в експлуатацію). В результаті прове­дення переоцінки всі основні фонди підприємства отримували єдину оцінку з повноти вартості їх відтворення на момент індексації. Пере­оцінці підлягала і сума нарахованої амортизації.

Починаючи з 1998 року відповідно до Закону "Про оподаткування прибутку" підприємства отримали право на самостійну щорічну пере­оцінку основних фондів виходячи з офіційно опублікованого індексу інфляції.

Залишкова вартість основних фондів характеризує їх реально іс­нуючу вартість, яка ще не перенесена на вартість продукції (робіт, послуг). Кількісно вона дорівнює різниці між первісною вартістю тасумою накопиченого на момент оцінки зносу основних фондів в зв'яз­ку з їх спрацюванням.

З метою оцінки та аналізу розрізняють:

- бухгалтерську залишкову вартість основних фондів, яка врахо­вує вплив на вартість основних фондів діючого (державне визначено­го) механізму її амортизації;

- реальну залишкову вартість, яка враховує втрату споживчої вартості основних фондів в результаті фізичного та морального зносу.

Потреба в амортизації основних фондів обумовлена тим, що тер­мін використання основних фондів в діяльності підприємства має певні обмеження в зв'язку з поступовим зношуванням основних фон­дів та втратою їх споживчої вартості (корисності).

Прийнято виділяти два види зносу - фізичний та моральний.

Під фізичним зносом (спрацюванням) основних фондів слід розу­міти втрату ними техніко-експлуатаційних властивостей внаслідок Їх використанняабо впливу на них природних сил.

На швидкість та розміри фізичного зносу основних фондів впливають Їх надійність та довговічність, рівень використання, особливості матеріалів, що застосовуються в їх виробництві, тех­нологія виробництва, рівень використання в діяльності торговель­ного підприємства, якість технічного догляду та ремонтного обслу­говування, кваліфікація робітників, інші організаційно-технічні фактори.

Моральний знос (техніко-економічне старіння основних фондів) -це процес знецінення діючих засобів праці до настання їх повного фі­зичного спрацювання під впливом науково-технічного прогресу. При­чиною морального зносу є створення принципово нових або більш продуктивних та економічних основних фондів, впровадження нових технологій та матеріалів у виробництво тощо. .

Усунення наслідків зносу може відбуватися у різних формах (рис.1).

Фізичний знос (спрацювання) поділяють на усувний (тимчасовий) та неусувний (нагромаджу вальний).

Перша частина фізичного зносу періодично усувається шляхом капітального ремонту основних фондів.

Друга не може бути усунена таким шляхом. З часом неусувний фізичний знос нагромаджується та зумовлює такий стан основних фондів, при якому подальше їх використання є неможливим. Настає момент повного фізичного спрацювання, яке вимагає заміни об'єктів основних фондів на нові — аналогічного призначення.

Моральний знос (техніко-економічне старіння) також може бути повним та частковим.

Частковий моральний знос може бути усунений шляхом прове­дення модернізації основних фондів, під якою розуміють внесення пе­вних конструктивних змін в об'єкти основних фондів з метою покра­щення їх техніко-економічних характеристик.

Настання повного морального зносу обумовлює потребу в заміні об'єктів основних фондів підприємства.

Залежно від результатів зміни споживчої вартості основних фон­дів виділяють:

- просте відтворення, при якому досягається збереження спожив­чої вартості основних фондів;

- розширене відтворення, при здійсненні якого споживча вартість та кількість основних фондів підприємства зростає.

Просте відтворення відбувається шляхом проведення капітального ремонту та заміни застарілих об'єктів основних фондів, розширене -шляхом проведення нового будівництва, реконструкції та технічного переозброєння, модернізації основних фондів. Вибір форми відтворен­ня здійснюється в процесі управління інвестиційною діяльністю тор­говельного підприємства.

Проміжок часу, протягом якого відбувається процес формування, використання та відновлення споживчої вартості основних фондів, характеризується поняттям "цикл відтворення основних фондів".

Основні стадії (етапи) циклу відтворення основних фондів наведе­но на рис. 2.

Наведені поняття не тільки змістовно, а й кількісно відрізняються одне від одного.

Якщо цикл відтворення основних фондів більш тривалий, ніж обіг основних фондів, то підприємство отримує додатковий дохід за рахунок використання накопиченої амортизації.

Якщо ж в разі неефективного використання цикл відтворення ко­ротший за обіг фондів, то підприємство не має фінансових джерел для відновлення основних фондів (в зв'язку з незавершенням амортиза­ційного періоду) і несе збитки через списання залишкової вартості основних фондів на фінансові результати діяльності.

Побачивши механізм відтворення основних фондів буде важливим розглянути види та норми амортизації.