Тема 2.Державність і право після розпаду Київської Русі.

1. Причини розпаду Київської Русі та основні форми суспільно-політичного ладу на її теренах.

Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні. Поглиблення соціально-економічних і культурних процесів, торговельних та інших зв'язків зумовило формування, починаючи з XIII ст., на основі цих земель і князівств територій української, російської та білоруської народностей. Так, на теренах Київської, Чернігово-Сіверської, Переяславської, Волинської, Галицької, Подільської земель, а також Буковини та Закарпаття утворюється українська народність. Етнічним осердям українського етносу стала Київська земля. Видатну роль у цьому процесі відіграв і Київ. Не дивно, що саме за Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва Україна (1187 p.). Із XVII ст. цією назвою стали позначати всі землі, заселені українським народом. Землі Північно-Східної Русі (Суздальська і Ростовська) стали тією територіальною основою, на якій склалася і розвивалася російська народність. На теренах Полоцької землі Псковщини й Смоленщини формується білоруська етнічна спільнота. Проте Київська Русь у середині XII ст. зовсім не розпалася, як це вважала значна частина істориків минулого. Роздробленість, що охопила в цей час Русь, дістала назву феодальної, оскільки була зумовлена еволюцією феодалізму. Феодальна роздробленість — закономірний етап у розвитку середньовічного суспільства. її пережили також імперії Європи, у тому числі й держава Карла Великого. До роздробленості Київської Русі призвели подальша феодалізація давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок землеволодінь, боярство стало значною політичною силою, зацікавленою насамперед у процвітанні та примноженні своїх багатств і зовсім байдужою до держави. Місцеві князі, спираючись на боярство, що їх оточувало, почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними традиціями та династичними узами. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Із середини XII ст. нею спільно править група найвпливовіших і найсильніших князів, вирішуючи питання внутрішньої й зовнішньої політики на з'їздах — снемах. При цьому зберігалися всі елементи загальноруської державності: єдність території, що поділялася внутрішніми межами, народність, культура. Тобто зберігалися об'єднавчі тенденції державно-політичного життя, які живила також спільна боротьба із зовнішніми ворогами, єдине законодавство та система церковної організації. Отже, попри все феодальна роздробленість була закономірним, до того ж прогресивним поступом в історичному розвитку Київської Русі. Хоча відокремлені князівства були значною мірою самостійними, вони часто ворогували між собою. Особливо приваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Орест Субтельний з цього приводу наводить такі дані: в 1146—1246 pp. 24 князі 47 раз правили у Києві. Причому, 35 князювань тривали кожне менше року. А володимиро-суздальський князь, попередник московських князів, Андрій Боголюбський по-своєму обійшовся з Києвом. Побоюючись втратити владу над завойованим містом, а також намагаючись не допустити, щоб Київ затьмарив його власні володіння, він у 1169 р. напав на місто і так по-дикунському пограбував його, попалив, зруйнував, що до такого не вдався навіть хан Батий із величезною татаро-монгольською ордою. До всього цього Андрій Боголюбський ще й прихопив із собою із Вишгорода ікону Божої Матері, яка стала називатися Володимирською і досі є головною церковною святинею Москви. Звичайно, непоправної шкоди Русі завдала татаро-монгольська навала (1237—1241 pp.). Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець київського періоду історії України. Та русичі зуміли вистояти й відродити життя. Після розпаду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом.

2. Державність та право Галицько-волинського князівства, їх особливості.

Система права Галицько-Волинського князівства мало відрізнялась від правових систем інших князівств періоду феодальної роздробленості. Продовжували діяти дещо змінені норми “Руської Правди”. Галицько-волинські князі видавали також власні акти, та більшість з них до нас не дійшли. Збереглась, зокрема, Грамота князя Івана Ростиславича Берладника1134 р., яка врегульовувала економічні зв`язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими та іншими іноземними купцями, встановлюючи для них пільги. Так, болгарські купці звільнялись від сплати мита, коли привозили до Малого Галича товари “на ізклад”. При торгівлі “на исьвоз” (місце розташування суден) мито сплачувалось, навпаки, лише у Малому Галичі.

 “Рукописання” (заповіт) князя Володимира Васильковича 1287 р.закріплювало норми спадкового права у Володимиро-Волинському князівстві, а саме, визначала порядок передачі князем Володимиром права експлуатації феодально залежного населення своїм спадкоємцям, зокрема, м.Кобрин (тепер Брестської області) та с.Городел (поблизу Володимира-Волинського) і с.Садове (на межі пізніших Володимирського і Луцького повітів) з людьми, даниною і митом заповідались дружині князя. У цілому цей документ свідчив про такі способи набуття феодальних землеволодінь у 13 ст.: спадкування, князівське дарування та купівля землі.

 Уставна грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича1289 р.встановлювала розміри і форми феодальних повинностей міського населення на користь державної влади. Вона була видана внаслідок законного заволодіння м.Берестя князем Мстиславом. Берестя разом з іншими містами бездітний володимирський князь Володимир Василькович заповів двоюрідному братові Мстиславу;однак жителі Берестя, скориставшись тяжкою хворобою Володимира, уклали угоду з племінником Мстислава князем холмським Юрієм І, на підставі якої він почав князювати у цьому місті та в інших містах північної частини Волині. Шляхом дипломатичних переговорів і воєнних погроз Мстислав примусив Юрія І залишити зайняті ним міста і, на початку 1289 р. вступивши до Берестя, видав грамоту, яка відображала соціально-економічні умови у державі у 13 ст.

Збереглись документи юридичного характеру, складені у14 ст., мабуть, на основі норм “Руської Правди”, - грамоти, договори, у т.ч. міжнародно-правові, поручительства тощо, більшість з яких містять відомості про інститутиправа власності і зобов`язального права. Так, ГрамотаОлехно Ромашкевича про передачу майна Григорію Тункелю1347 р. встановлює, що придбане внаслідок купівлі поле Григорій можепродати, подарувати, обмінятита використати для своєї мети на власний розсуд, ніким і нічим не обмежений. Тож зміст Грамоти свідчить про здійснення дарування землі, сіл, садиб, млинів. Поширеним був також договір купівлі-продажу рухомого майна і договір обміну. Часто право власності на майно, придбане за угодою, підтверджувалось спеціальною князівською грамотою. Був відомимдоговір позики, що часто спричинювався до кабали позичальника, який був неспроможним повернути позичене з нарахованими відсотками. Притому, як запорука виконання зобов`язань передбачаласьзаставарухомого майна.

Деякі відомості про правові норми цього періоду, зокрема про міжнародні договори, законодавчу діяльність князів і нововведення у галузі кримінальногоправа, збереглись улітописах. Так, з текстуІпатіївського літописувипливає, що у Галицько-Волинському князівстві стала розглядатись як самостійний вид злочину змова проти князівської влади; зокрема, у 1245 р. був засуджений боярин Володислав Кормильчич як “лихий змовник землі”. Якпокараннязастосовувались смертна кара, тюремне ув`язнення, вигнання, конфіскація майна та ін.; наприклад, князь Роман Мстиславич присудив бояр Кормильчичів до вигнання “за невірність”, боярин Жирослав був покараний вигнанням і конфіскацією землі, князь Данило наказав ув`язнити Доброслава.

За Данила Галицького, який закликав німецьких колоністів селитись у містах, у межах Галицько-Волинського князівства вперше починає діяти магдебурзьке правояк право самоврядування міст.Одним із перших в Українімагдебурзьке право отрималом.Сянок(тепер на території Польщі) у1339 р.;аЛьвів у1356р.

Особливості державного устрою Галицько-Волинського князівства:1. державатривалий час не поділялась на уділи;лише по смерті Данила вона розпалась на Галицьку і Волинську землі, які теж стали подрібнюватись;2.владафактично перебувалау руках великого боярства. Князівська влада передавалась у спадок старшому сину, при якому вагому роль відігравала мати-вдова. Попри систему васальної залежності поміж членами князівського дому, кожне князівське володіння було політично доволі самостійним. Галицьке боярство як потужна політична сила часто розпоряджалось князівським престолом – запрошувало і скидало князів, а також вело боротьбу з небажаними князями, - запрошуючи на підмогу угорців і поляків, убивали князів (у 1208 р. були повішені князі Володимир і Роман Ігоревичі), виганяли їх з Галичини (у 1226 р.), а боярин Володислав Кормильчич навіть проголосив себе князем у 1213 р. Часто боярські заколоти проти князя очолювали представники церковної знаті; у такому протистоянні князі опирались на середніх і дрібних феодалів і міські верхи.

Галицько-волинські князімали широкі адміністративні, військові, судові і законодавчі повноваження; зокрема, призначали посадових осіб у містах і волостях, надаючи їм землеволодіння за службу. Князі збирали податки, карбували монету, розпоряджались казною, визначали розмір і порядок стягнення митних поборів. Вони мали вплив на церковні справи – єпископи призначались за їх згодою, а вже опісля посвячувались у сан Київським митрополитом. Князі формально були головнокомандувачами усіх збройних сил та відали зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Вони видавали грамоти щодо різних питань управління, однак бояри часто не визнавали їх.

Галицько-Волинській державі було відоме спільне правління двох великих князів – з 1245 р. правління князівством здійснювалось у формі своєрідного керівного дуумвіратуДанила, який безпосередньо правив у Галичині та Дорогочинській, Белзькій і Холмській землях на Волині, іВасилька, який владарював над Володимиром з більшою частиною Волині. Наприкінці 13 ст. виникла потенційна можливість встановити дуумвірат Лева (Галицького) і Володимира (Волинського), та внаслідок їхніх міжусобиць вона не була реалізована. А сини князя ЮріяАндрійі Лев виступали якспівправителі у зовнішньополітичних відносинах; так, у спільній грамоті 1316 р. вони називають себе “князями всієї Русі, Галичини і Володимирії”.

Для підтримання свого авторитету князі прослуговувались титулами“руські королі”, (королівським титулом володів Данило і Юрій І), “принцепаси”, “князі Руської землі”; а в окремі періоди навіть вважались “самодержцями”, тобто необмеженими правителями.Атрибутами владибули корона, герб, стяг, печатка. Однак, князі були змушені допускати бояр до управління державою, і, попри свій авторитет і владу, фактично залежали від боярства та були змушені захищати їхні інтереси. Тобто,формою правлінняГалицько-Волинського князівства булафеодальна монархіяз сильнимиолігархічнимитенденціями місцевогобоярства.

Бояри здійснювали владу за допомогою Ради бояр, до складу якої входили знатні і великі бояри-землевласники, єпископи і вищі державні посадовці (суддя князівського двору, деякі воєводи і намісники), очолювали її найвпливовіші бояри; її склад, права і компетенція не були точно визначені. Боярська рада скликалась, здебільшого, за ініціативою самого боярства, князь не мав права скликати її за власним бажанням (без погодження з боярством) і не міг видавати жодного акту ( за часів Юрія ІІ найважливіші документи він підписував лише спільно з боярами) чи здійснити будь-яку політичну акцію без її відома і згоди. Боярська рада втручалась навіть у сімейні справи князя – так, спалили другу нешлюбну дружину Ярослава Осмомисла Настасію Чагрівну. Тож, не будучи формально вищим органом влади, Боярська рада фактично управляла державою;а оскільки до її складу входили бояри, які займали найважливіші адміністративні посади, їй фактично підпорядковувався увесь державний апарат управління.

Іноді за надзвичайних обставин галицько-волинські князі для зміцнення своєї влади скликали Віче, яке не було постійною установою і не мало вагомого значення. У ньому могло брати участь усе населення, та вирішальну роль відігравала феодальні верхівка. Галицько-волинські князі брали участь у загальноруськихфеодальних з`їздах, а іноді скликались феодальні з`їзди безпосередньо Галицько-Волинського князівства – наприклад, у м.Шарці у першій половині 12 ст. для розв`язання питання про міжусобиці між синами Перемиського князя Володаря Ростиславом і Володимирком.

У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірцево-вотчинне управління– особи, які займали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, паралельно здійснювали різні функції управління у межах того князівства. Очолював цю систему (апарат управління усім господарством князівського домену)двірцевий(двірський), який відав двором (палацом) князя, супроводжував князя у його виїздах за межі князівства, а також часто заступав князя, виступаючи від його імені, в управлінні, війську (у т.ч. забепечував охорону князя на час військових дій), суді - як суддя князівського двору.

3. Державність та право Володимирського князівства. Роль великокнязівської влади в зміцненні держави.

Під ім'ям Суздальської Русі або Володимиро-Суздальського князівства зрозуміло область, розташована між середнім та нижнім плином Оки, з одного боку, і середнім течією Волги, з іншого, на річках Клязьмі та Москві. Північні простори по річці Шексні до Білоозеро примикали також до Суздальської Русі.

В Наприкінці XI століття, після Любецького з'їзду 1097 р., Суздальська земля виділилася в особливу князівство. За угодою князів вона була віддана Володимиру Мономаху, який почав влаштовувати її для свого молодшого сина Юрія (Долгорукого). З цього часу починається будівництво міст (Тверь, Кострома, Балахна, Городець, Н. Новгород тощо) і посилюється приплив росіян поселенців. Сам Мономах, його син Юрій і діти Юрія - Андрій (Боголюбський) і Всеволод (Велике Гніздо) доклали чимало зусиль, щоб Суздальська земля перетворилася на сильне князівство.

Громадсько-політичне розвиток Північно-Східної Русі відрізнялося значними особливостями. Тут пізніше, ніж в інших частинах Русі, стали розвиватися феодальні відносини. Ко часу розпаду Давньоруської держави в цьому краї ще не встигло скластися сильне місцеве дворянство (за винятком ростовського), здатне протистояти посилювалася князівської влади. Князям ж таки вдалося створити, у тому числі за рахунок завойованих і колонізованих земель, великий домен. Свої величезні земельні володіння вони роздавали дружинників і слуг, які становили опору князя в боротьбі з великими місцевими землевласниками. Частина землі князь віддав церкви.

Іншим важливим чинником посилення князівської влади було зростання нових міст. У той час, як старі міста Ростов і Суздаль слабшали, в XII в. у зв'язку з економічним піднесенням краю швидко стали рости нові міста - Володимир, Переяславль, Ярославль, Москва, Звенигород, Дмитров, Балахна, Городець та ін

Спираючись на свою дружину, двір і зростаючі міста, князі придушували опозицію старого ростово-суздальського боярства і зміцнювали свою владу. Але запобігти закономірний процес феодальної роздробленості це не могло.

За своєму державному устрою Володимиро-Суздальське князівство являло ранньофеодальна монархію.

В XIII ст. відносини між великим князем і питомими князями визначалися на основі сюзеренітету-васалітету. Зі зростанням їх самостійності удільні князі перетворюються на голів незалежних від великого князя феодальних володінь. Ці князі привласнюють собі титул великих князів, а у них з'являються свої питомі князі. Виникають нові самостійні феодальні освіти, а великі міста Володимиро-Суздальського князівства (Суздаль, Москва, Ярославль, Переяславль, Ростов) перетворилися на центри незалежних феодальних утворень.

Великий князь Володимиро-Суздальського князівства був носієм верховної влади. Йому належали законодавча, виконавча, розпорядча, судова та церковна влади.

Органами управління Володимиро-Суздальського князівства були рада при князі, віче і феодальні з'їзди. У князівський ради входили найбільш могутні і впливові представники феодального класу - служилого боярства, відданого князеві.

Віче скликаються для вирішення найбільш важливих питань внутрішньої і зовнішньої політики. Феодальні з'їзди скликалися в надзвичайних ситуаціях за ініціативою великого князя. Знаряддям здійснення князівської влади була дружина, що складається з служилих бояр і юних княжих слуг. Дружина належало керівне місце в цивільному та військовому управлінні Володимиро-Суздальського князівства. Основою управління в князівстві була палацово-вотчина система. Суть її полягала в те, що центром управління був княжий двір, а управління вотчинами НЕ відокремлювалося від загальнодержавного управління.

Місцевий управління знаходилося в руках намісників і волостей, що були представниками великого князя на місцях і здійснювали всі функції управління та суду щодо підвладного населення від імені самого князя.

Законодавчої основою Володимиро-Суздальської землі була система права Давньоруської держави: Руська Правда застосовувалася тут більш тривалий час, ніж у інших частинах Русі.

Значення Володимиро-Суздальського князівства для історії Росії полягає в тому, що на його території виникла Москва, яка стала згодом центром об'єднання російських земель, а потім - столицею Російської централізованої держави.

В 1147 князь Юрій Володимирович на прізвисько Долгорукий кликав до себе на гостину чернігівського князя Святослава Ольговича. Як розповідає літопис, Юрій Долгорукий написав Святославу: "Прийди до мене, брате, в Московії". Святослав Ольгович разом з двома синами та дружиною приїхав ввечері 4 квітня, а назавтра Юрій влаштував на його честь "обід сильний". Так вперше на сторінки літопису проникло згадка про Москву.

Настав страшний для Русі 1237. На Руську землю хлинули полчища монголо-татарського хана Батия. Розорена була вщент Рязань, нависла загроза над стольним Володимиром, кіннота Батия опинилася під стінами Москви. "Взяли Москву татаре ... а людей усіх було вбито від старця до найменшої дитини, а град і церква пустили з огнем, і всі монастирі і села спалили і, взявши багато багатств, пішли ", -- так описує літопис взяття Москви Батиєм.

На зміну Володимиро-Суздальської Русі йшла Русь Московська. На жаль, до нас не дійшли джерела права Володимиро-Суздальського князівства, але немає сумніву, що в ньому діяли загальнонаціональні законодавчі склепіння Київської Русі. Правова система складалася з джерел світського права та церковно-правових джерел. Світське право було представлено Російської Правдою, яка дійшла до нас у великій кількості списків, складених у Володимиро-Суздальському князівстві в XIII - XIV ст., Що свідчить про її широкому поширенні в Північно-східній Русі. Церковне право представляли загальноросійські статути перших християнських князів - Статут кн. Володимира про десятинах, церковних судах та людей церковних, а також Статут кн. Ярослава про церковні судах. Ці джерела права дійшли також у великій кількості списків, складених у Володимиро-Суздальському князівстві.

Ймовірно, великі князі володимирські конкретизували загальні положення цих статутів стосовно до конкретних єпархіях, але немає сумніву, що загальні положення цих законодавчих зводів були непорушними. Особливе значення вони набули після перенесення митрополичої кафедри до Володимира.

4. Республіканський лад на землях Київської Русі.

Розвиток суспільних відносин вело до еволюції всіх структур Російської держави. Поняття дружина продовжувала позначати як служилих князю людей, так і об'єднання за певним принципом - від війська до кількох людей, що зібралися на нараду разом з князем за його наказом. Як випливає з ПП, поняття дружина позначало також сільські сусідські об'єднання. Не ясно, чи є таке слововживання наслідком його розширення чи воно існувало раніше, але нарративних письмові твори його в такому значенні не використовували. Ймовірно, значне семантичне розширення терміну дружина відобразило трансформацію замкнутого колективу служилих князю людей із сумісними військовими, адміністративно-судовими функціями до державного княжий адміністративно-судовий апарат з традиціями позначення макро-і мікрогруп княжих мужів, війська і слуг. Інтеграція княжих слуг, та й професійних слуг княжого двору мала наслідком появу соціального терміна дворяни (рівнозначні терміни дворянин, слуга, слуга Дворний відомі з останньої чверті XII ст.) Вони стали початком формується з XIII ст. військово-служилого стану дворян. Дитячі, ймовірно, стали початком розвивалося з кінця XIII в. особливого соціального прошарку дітей боярських, що знаходилися в економічному і суспільному становищі між боярами і дворянами-слугами. У другій половині XI ст. відзначається поширення вотчинного землеволодіння в середовищі бояр і, мабуть, нижчих за становищем службових людей (в ПП, складеної, на думку Б. Д. Грекова, А. А. Зіміна, М. Б. Свердлова та інших дослідників, з певними відмінностями, у першій третині XII ст., для позначення власника землевласницького господарства використовується широкий і соціально невизначений поняття пан). Розширення панського землеволодіння простежується, як зазначено раніше, у появі наприкінці XI - початку XII ст. закупів. Мабуть, збільшилася сфера застосування праці холопів (в ПП зазначаються їх торгово-грошові операції). У цей час холопство використовується як засіб покарання недбайливого купця, закупа - злодія чи який втік від пана (див. раніше). Таким чином, можна припустити розвиток холопства як стани середньовічного суспільства. У XII ст. швидко ростуть міста як торгово-ремісничі, політичні, військові, ідеологічні та релігійні центри. Значно збільшуються їх кількість і займані ними площі (у першій третині XIII ст. Існувало бл. 150 міст із займаної укріпленої територією від 300 га до 2,5 га). В якості особливих соціальних колективів з визначальним значенням торгово-ремісничого населення, а також бояр із залежними від них людьми, міста мали самостійні економічні та суспільно-політичні завдання і можливості, відмінні від княжих. Тому після періоду підпорядкування князівської влади вони починають їй протистояти, зростає прагнення місцевої знаті - боярства до незалежності від неї. Після смерті Ярослава Мудрого формуються місцеві князівські династії в Чернігівській, Смоленській, Ростово-Суздальської землі, на Волині і в Галичині (раніше існувала лише одна місцева династія полоцьких князів). Всеволод Ярославич (1078-1093, тут і далі вказується київське князювання), Святополк Ізяславич (1078-1113), Володимир Всеволодович Мономах (1113-1125), Мстислав Володимирович Великий (1125-1132) робили значних зусиль для збереження політичної єдності країни і системи київського князювання як вищої політичної влади. Однак в останній чверті XI - першій половині XII ст. утворилися спадкові князівські володіння зі столами в Чернігові, Переяславі, Смоленську, Ростові, Суздалі, на Волині і в Галичині, а представники різних гілок княжого дому почали криваву боротьбу за розділ і перерозподіл своїх володінь. Так що вже у 1097 р. вони змушені були зібратися в Любечі на раду для встановлення миру. Основні питання князівського з'їзду були сформульовані актуально для визначення доль Російської держави: «Навіщо губимо Руську землю, самі між собою влаштовуючи розбрат? А половці землю нашу несуть нарізно і раді, що між нами йдуть війни. Так об'єднаємося єдиним серцем і будемо дотримуватися Руську землю, і хай кожен володіє отчину своєї »(переклад Д. С. Лихачова). Але відразу після з'їзду теребовльський князь Василько Ростиславич був схоплений за наказом князів Святополка Ізяславича і Давида Ігоревича і засліплений. Об'єктивні процеси розпаду і політичної роздробленості Русі князівськими благими побажаннями було вже не зупинити, хоча Володимир Мономах і його син Мстислав Великий багато зробили, щоб стримати їх у першій третині XII ст. Можна припустити, що в другій половині XI - першій третині XII ст. існувала двоєдина система Російської держави, що зберігала традиції політичної єдності «Руської землі», але в межах якої наростали тенденції майбутніх політично автономних земель, князівств і боярських республік, Новгородської і Псковської. Якісні зміни в політичній системі Російської держави відбулися в другій третині XII ст. У результаті повстання в 1136 р. утворилася Новгородська боярська республіка, яка внаслідок незалежності від князівської влади почала запрошувати князів на князювання, укладаючи з ними договори. У 50-ті - 80-і рр.. XII ст. володимиро-суздальський князь Андрій Юрійович Боголюбський і його молодший брат Всеволод Велике Гніздо створили систему великого князівства Володимирського як самостійної від київської влади політичного сеньйоріальної-васального об'єднання північно-східних князів. Внаслідок різного співвідношення основних соціально-економічних і політичних чинників, княжої влади, місцевої знаті-бояр і міст, у період політичної роздробленості Русі склалися розрізняються політичні системи. У країнах середньовічної Західної Європи соціальною основою міста ставали купецькі гільдії, ремісничі цехи, а політичною основою - єдність інтересів міських станів, очолюваних обираються магістратами. Вони були захищені могутніми оборонними системами, що давало можливість деяким західноєвропейським містам вести відносно самостійну політику по відношенню до короля і місцевої феодальної знаті. На відміну від західноєвропейських міст російська середньовічне місто був обмежений у ці можливості. На Русі купецькі організації - сотні були слабкі, цехові організації ледве простежуються. Міста управлялися князями або князівської адміністрацією, посадниками, тисяцькими, пізніше - тіунами. У них жили також бояри, знаходилися боярські двори. Тому російське місто в ХI - першої третини ХІІІ ст. рідко ставав самостійною силою, переважно підтримуючи визначали політичний зміст подій князів або їх соціальних і політичних суперників місцеву знать - бояр. У північно-східних землях, що входили в систему великого князівства Володимирського, збереглася політична структура сильної князівської влади київського періоду, що підкоряє ієрархічно організовані стану бояр, дворян-слуг, вільних селян і міське торгово-ремісниче населення. На Північному Заході Русі багатий Новгород домігся незалежності від влади київських князів. Його республіканський лад визначався виборної системою головних магістратів - посадника і тисяцького, а пізніше і архієпископа. Імовірно, у другій половині XII ст. був розроблений спочатку в усній формі, а потім і в письмовій формуляр договорів Новгорода з князями. Вони визначали княжий державно-правовий, майновий та побутової статус в Новгородській землі. На відміну від інших російських земель-князівств того часу економічні інтереси Новгородської боярської республіки були направлені в значній мірі до країн Балтійського регіону, а її військово-промислова і селянська колонізація - на північний схід і північ Східної Європи. Але й Новгород не міг існувати без підтримки князів, діяльність яких була обмежена в боярської республіці умовами договорів. Вони брали активну участь в адміністративно-судовому та військовому управлінні, підтримуючи новгородців економічним і військовим потенціалом своїх князівств. Рівновага військово-політичних сил у південних і південно-західних князівствах призвело до постійних кровопролитних зіткнень князівських і боярських угруповань, рівною мірою залучали міста на свій бік. У західних - Смоленськом і Полоцькому - князівствах князівська влада зберегла визначальне значення, але бояри і стольний міста, все більш крепнувшіе у ХII-ХIII ст., Постійно вносили корективи в княжу політику. Ще збереглося велике княжіння Київське придбало символічно престижне значення, що приваблювало деяких князів вокняжіться в Києві. Але Київська Русь як політично єдина держава припинила своє існування у другій третині XII ст., А Київська земля перетворилася на одне з російських князівств. Втім, культурно-історична традиція Руської землі збереглася. За XIII ст. на всьому просторі руських земель існувала єдина матеріальна культура, зрозуміло, з місцевими варіантами. Літературна мова і література також залишалися єдиними. Російська митрополія підтримувала єдиний культурний простір єдністю церковної організації, а її голова ще довгий час мав титул, зберігали історичну традицію - «митрополит Київський і всієї Русі». Коли ж об'єктивні соціально-економічні процеси розділили до кінця XII - початку XIII ст. російських людей на жителів різних, іноді ворожих один одному земель-князівств киян, смолян, полочан, новгородців, володимирців і т. д., вони зберігали загальна самоназва - культурно-історичну самоідентифікацію - русин, тобто відноситься до Русі.

5. Державний і суспільний лад Новгородської феодальної республіки.

Особливості суспільного ладу Новгорода визначалися насамперед своєрідністю економічного розвитку цього найбільшого торговельного, культурного і ремісничого центру, що мав великі колонії. Панівний клас - феодали, великі землевласники - був тісно пов'язаний з торгівлею і ремеслом, з експлуатацією населення, залежних земель.

Панівний клас феодалів називався «людьми кращими» і ділився на бояр, житьих людей, земчан і духовенство. ¹

а) Бояри.

Верхівку панівного класу складали бояри. Це були землевласники, рабовласники і капіталісти, які експлуатували населення на своїх земельних, лісових та річкових володіннях.

Крім того, бояри організовували ремісничі і торгові підприємства, вели через купців велику внутрішню і зовнішню торгівлю, були банкірами, займалися лихварством. У їхніх руках перебували всі основні галузі народного господарства і держави.

Володіючи великою кількістю земель і збираючи податі й побори з підвладного їм населення, новгородські і псковські бояри здійснювали на своїй землі функції державної влади.

Бояри користувалися різними привілеями та пільгами. Вони не платили податків і не несли повинностей на користь держави, за винятком тих випадків, коли до виконання тієї чи іншої повинності залучалося буквально все населення міста. Після встановлення в Новгороді аристократичної республіки бояри стали керувати діяльністю віча, «пани» ^2,контролювати діяльність запрошеного князя і всіх посадових осіб. Вони обирали з-поміж себе посадників, тисяцьких, соцьких, губських старост, воєвод та інших посадових осіб. З бояр обиралися також посли. Таким чином, всі нитки державного управління перебували в руках бояр.

б) житьи люди.

Наступну групу панівного класу феодалів займали житьи люди - великі землевласники, але менш знатні, ніж бояри. Житьи люди не користувалися всіма привілеями належали боярам. Вони не могли бути обрані на вищі державні посади. Вони також займалися торгівлею і лихварством.

в) Земці.

Середні та дрібні землевласники в Новгороді називалися своеземцев, а в Пскові - земцами. Маючи потребу у збройній силі, Новгород і Псков наділяли їх землею, якою вони володіли до тих пір, поки несли службу. Обробляли вони свої наділи, як правило, своєю працею. Іноді земці об'єднувалися в товариства або артілі, так звані «сябри» або «ськладнике», для спільної експлуатації своїх земель та інших угідь.

г) Духовенство

До панівного класу відносилося і численне духовенство, яке було поряд з боярами, найбільшим землевласником. На чолі новгородської церкви стояв владика архієпископ Великого Новгорода і Пскова. Військові дії новгородці починали не інакше, як з благословення архієпископа.

Новгородські і Псковські монастирі володіли не тільки землею, але і угіддями для рибного лову, а так само вели торгівлю через власні крамниці в місті. Духовенство мало право на «десятину» (десяту частину від торгових мит і продажів ^1).Воно відігравало велику роль у політичному житті держави, і найтіснішим чином було пов'язано з боярством. Вище духовенство користувалося великим впливом на віче. Духовні особи часто прямували в сусідні держави в якості послів. Їм доручалося зберігання державної казни. Духовенство звільнялося від податей і повинностей. Воно мало свої об'єднання - собори.

Значну роль в економічному і політичному житті Новгорода і Пскова відігравало велике купецтво, яке користувалося низкою пільг і привілеїв. Купці були звільнені від деяких податків і повинностей. У них були свої купецькі організації ^1.Так, у Новгороді при церкві Івана Предтечі на Опоках існувало купецьке товариство, що називалося «Иванское сто» (сотня)^2.Воно об'єднувало найбагатших купців Новгорода. Купець, що вступає в Іванський сотню, повинен був внести 50 гривень сріблом - великий на той час внесок. Члени Іванськой сотні користувалися низкою привілеїв. Вони обирали з-поміж себе п'ять старост, які під головуванням тисяцького відали торговими справами і торговими судами. Вони встановлювали міри ваги, довжини і стежили за дотриманням правил торгівлі. Крім Іванськой сотні в Новгороді існували й інші купецькі об'єднання навколо тієї чи іншої церкви.

Все інше міське населення називалося чорними або молодшими людьми - дрібні ремісники і наймані робітники - теслі, муляри, гончарі, ковалі кравці, кожевенники, далі - рибалки, човнярі, перевізники тощо

Чорні люди платили податі, виконували повозную повинність - «городове справа», тобто займалися будівництвом і ремонтом міських укріплень або вносили на це гроші по розкладці. У воєнний час вони брали участь в ополченні або на свої гроші споряджали воїнів.

Селяни Новгородської землі, відбували різні повинності на користь «Пана Великого Новгорода», називалися смердами. Вони об'єднувалися в сільські громади, звані погостами. Смерди були особисто вільні й мали право переходити від одних землевласників до інших. У своїх цвинтарях вони користувалися самоврядуванням, збиралися на схід до церкви свого цвинтаря, де вони вибирали собі старосту, розпоряджалися збором і розкладкою податей, творили свій суд і т.д.

Другою категорією феодально-залежного населення були закладнікі - збіднілі селяни, що потрапили в кабалу до феодалів. Вони володіли землею, але несли різні повинності на користь феодалів.

Далі йдуть ополоники - смерди, що мали землі і не мали достатньо коштів для ведення сільського господарства. Вони отримували позику від феодалів і працювали на їхній землі. Ополониками вони називалися тому, що за користування землею платили феодалові наспіл, тобто половину врожаю. Крім того вони платили податки і несли різні повинності на користь феодала. Головний особливістю ополоників було те, що вони підлягали не загальному суду, а суду своїх феодалів.

У Пскові ополоники ділилися на ізорніков ^1,городників та кочетніков.

Ізорнікамі називалися ополоники, які селилися на землях феодалів і займалися землеробством, за те, що сплачували феодалу частину врожаю. Городники обробляли городи феодалів. Кочетнікі займалися рибальством.

Нижчий шар в новгородському і псковської землях становив численний клас холопів, які були слугами в боярських дворах і робітниками у великих боярських вотчинах

Державний лад Новгорода і Пскова різниться від державного ладу інших російських земель і може бути визначений, як уже зазначалося, як феодальна (боярська) республіка.

Управління Новгородом і Псковом будувалося так: місто ділився на «кінці», «сотні» і «вулиці», і всі ці розподілу мали свої місцеві віча і вибирали для управління та представництва соцьких, а також кончанских і Улицький старост.

Формально вищим органом державної влади було віче - збори всіх повноправних громадян республіки. У Новгороді воно проходило або на Ярославському дворі (західний берег річки Волхов), або біля Софійського собору (східний берег), а в Пскові на площі Троїцького собору. І князь, і посадник, і будь-яка група громадян могли скликати віче. Компетенція віча була всеохоплюючою. Воно приймало закони і правила ^1,воно запрошувало князя, укладало з ним договір або виганяли його; віче обирало, йшли один і судило посадника і тисяцького; обирало новгородського єпископа; воно зосередило у своїх руках всю військову і судову владу; керувало всіма справами зовнішньої і внутрішньої політики.

Однак реальна влада в Новгороді належала Раді панів ^1.Рада складався з посадника, тисяцького, колишніх («старих») посадників і тисяцьких, соцьких, кончанских старост, тобто верхівки феодалів. Очолював Раду новгородський архієпископ. Владика був ключовою фігурою в управлінні республікою. У його руках державна скарбниця. Ім'я владики стоїть першим на всіх найважливіших державних актах і договорах. Владична намісник - обов'язковий учасник державного судочинства.

Рада панів попередньо розглядав всі справи, які підлягали розгляду вічем, і пропонував йому готові рішення. Також Рада керував військовою справою, зовнішніми зносинами, фінансами, діяльністю вищих посадових осіб, пропонував вічу кандидатуру на ту або іншу вищу посаду.

«Це була прихована, але дуже діяльна пружина новгородського управління» ^2.

Виходячи з цього, можна сказати, що до XV ст. віче перетворюється на орган влади боярської олігархії.

Вищою посадовою особою в Новгороді і Пскові був посадник. Він був главою республіки: мав військовими, адміністративними та судовими повноваженнями. На відміну від Новгорода в Пскові було два посадника. Вибори посадника в Новгороді проводилися щорічно, а в Пскові вони обиралися на невизначений термін: до тих пір, поки були «любі» вічевому зборам.

Посадник головував на віче. Від імені віча він здійснював контроль за діяльністю князя, а також контролював діяльність усіх посадових осіб. Під час війни посадник виступав у похід з усім військом як помічник і радник князя, за відсутності якого він командував військом і судив. Крім того посадник стежив за стягненням податки з населення.

З середини XIV ст. в Новгороді обирають відразу 6 посадників з довічними повноваженнями, але одного з них обирають на посаду головного - статечного ¹- посадника.

Другим вищою посадовою особою в Новгороді був тисяцький. На війні він командував народним ополченням, а в мирний час займався питаннями торгівлі та здійснював суд по кримінальних справах. Крім цього він здійснював поліцейський нагляд за порядком у Новгороді.

За свою службу і посадник і тисяцький отримували поралье^.

Перемога республіканського ладу не призвела до ліквідації князя як політичної фігури в Новгороді і Пскові. Князі запрошувалися після того, як їх кандидатура попередньо обговорювалася на Раді. Потім кандидатура рекомендувалася вічу.

Найважливішою функцією князів був захист Новгородської і Псковської республік від нападу ззовні. Князь також спостерігав за зведенням оборонних укріплень навколо міст, виконував судові функції, брав участь у віче. Іноді князь прямував в сусідні країни.

Найважливішим джерелом доходів князя були судові мита.

6. Новгородська та Псковська судні грамоти – пам’ятки права періоду феодальної роздробленості.

В результаті кодифікації в XV столітті в Новгороді та Пскові з'явилися новгородські та псковські судні грамоти.

Від Новгородської судно грамоти зберігся фрагмент, що даєуявлення про судоустрій і судочинство. Судовими правамиволоділи всі органи влади і управління: віче, посадник, тисяцький, князь,боярський рада, архієпископ, соцький, староста. Судовими повноваженняминаділялися купецькі і цехові корпорації (Братчина). Судовими чинамибули дяки, пристави, «позовнікі», писарі, межнікі, подвернікі та інші.

Псковська Судна Грамота 1467 складалася з 120 статей. Запорівняно з Руською Правдою в ній більш докладно регламентуютьсяцивільно-правові відносини та інститути, зобов'язальне та судовеправо, розглядаються деякі види політичних і державнихзлочинів.

речове право передбачало поділ речей на нерухомі ( «отчина») ірухомі ( «живіт»), розрізняла спадкове ( «вотчина») та умовне ( «Годую») землеволодіння. Були визначені способи виникнення прававласності:закінчення строку давності володіння;перехід за договором;у спадщину;дарування. Зобов'язальне право регламентує договори:купівлі-продажу;дарування;застави;позики;міни;поклажі;найму приміщень;особистого найму. Форма договору могла бути усній і письмовій. Оформлення йогоздійснювалося у присутності священика або свідків. При укладаннідеяких договорів був потрібний заклад (при позиках та позики на суму понадодного рубля), поруку ( «порука», якщо сума менше одного рубля) абообов'язкове письмове оформлення ( «запис »).

Псковська Судна Грамота знає два види спадкування - за законом ( «Отморщіна») і за заповітом ( «наказне»). Заповіт потребувалодержавному затвердження. Прямо перераховувалися тільки спадкоємці зазакону (висхідні, хто сходить, бокові, чоловік).

7. Злочин та покарання в нормах Псковської судної грамоти. Види злочинів та покарань.

Під злочином Псковська судна грамота вперше в російській праві розуміє заподіяння шкоди не лише приватним особам, а й державі. Однак спеціального терміна для позначення поняття злочину грамота не містить.

Суб'єктами злочину могли бути усі вільні і феодально-залежні люди. Про холопах Псковська грамота не згадує взагалі.

Псковська грамота розрізняла винні і невинні діяння. У всякому випадку закон передбачає виключення відповідальним за відсутності провини. Так, за ст.98, якщо пристав прийде в будинок підозрюваного у крадіжці для проведення обшуку, а вагітна жінка, що проживає в цьому будинку злякається і в неї станеться викидень, то в тому «головного провини немає», тобто пристава не можна звинуватити у вбивстві дитини.

Відповідно до зміни загального поняття злочину Псковська судна грамота передбачає і більш складну систему злочинів.

Вперше з'являються державні злочини («перевет», тобто зрада), а також злочини проти порядку управління і суду.

За ст.58, якщо свідок тієї чи іншої сторони намагався силою проникнути в приміщення, де проходив суд, або наносив побої воротареві, суду належало укласти винного в колодку ^1,стягнути з нього рубль штрафу на користь князя і 10 грошей на користь потерпілого.

Псковська грамота розглядала майнові злочини більш детально, ніж Російська Правда. Псковському праву відомі підпал, татьба ^2,розбій та знаход. Одним з найбільш небезпечних злочинів був підпал, за який покладалася страта. Якщо кого-небудь підозрювали в підпалі, але прямих доказів не було, він звільнявся від відповідальності, присягнувши в тому, що він не скоював даного злочину^3.

Татьба могла бути кваліфікованою і простий. До кваліфікованої татьбе ставилася Кримская татьба, тобто крадіжка в псковському Кремлі, конокрадство та татьба, вчинена в третій раз. Простий татьбой вважалася крадіжка, вчинена в перший, другий раз, за ​​винятком конокрадства і крадіжки з Кремля.

Згідно ст.ст. 34, 35 потерпілий сам розшукує злодія і веде його до присяги. За ст.52 винний повинен був сплатити продаж ⁴князю і винагороду потерпілому. Ст.60 пропонує не вірити свідченням злодія. Але, тим не менш обшук у людини, на якого «злодій виникне», проводився.

У ст. 1 згадується такий злочин, як наход, тобто розбій, здійснений зграєю. Відповідальність несли всі співучасники. Винуватці в знаходиться каралися так само як за розбій та грабіж.

Судно грамотою визначалися злочини проти особистості. За ст.27 людина може поскаржитися до суду у разі, якщо його побили під час бою, вчиненого в публічному місці (в даному випадку - на торгу). Ст.111 передбачає санкції за нанесення побоїв позивачу на суді. Грошовий штраф йшов на користь князя, а побитому виплачувався моральну шкоду. Найбільш серйозним злочином проти особистості вважалося виривання бороди, а також вбивство (головшіна), про який йдеться у ст.ст. 96, 97.

Псковська грамота передбачала такі види покарання: смертна кара і продаж.

Людина засуджувався до смертної кари за конокрадство, підпал, державну зраду, крадіжку церковного майна або майна з Кремля ^1,крадіжку на посаді і за триразове вчинення злочину^2.

Способи здійснення смертної кари в грамоті не вказуються. Однак псковські літописи зафіксували кілька випадків смертної кари, а саме шляхом побиття і катувань, повішення або спалення.

Другим видом покарання був продаж, призначувана більшістю статей судно грамоти. Вона не перевищувала 2 рублів.

Крім продажу, підсудний повинен був платити грошову винагороду потерпілому або його родичам.

Досить великі за розмірами штрафи розоряли бідноту, міські низи і приводили їх у кабалу до лихварів, боярам, ​​купцям.

8. Суд та процес за судними грамотами Новгорода і Пскова.

Основні норми, пов'язані з судочинству, в Новгороді і Пскові ми можемо знайти у Новгородській та Псковській судних грамотах. Слід зауважити, що суд, як і в Київській Русі носив змагальний характер. Сторони в процесі називалися сутяжників ..

Судові функції в Новгороді і Пскові виконували різні органи. Найбільш великі кримінальні справи: державні злочини, злочини вищих посадових осіб та ін, - розглядало віче. До суду князя з посадником входило ще 10 «доповідачів» (за боярина і жітьему людині від кожного з п'яти кінців ^3).Вони розбирали справи про вбивства, розбої, грабежі та ін

Торговим судом відав тисяцький разом з п'ятьма старост, які обиралися купецьким товариством-Іванськой сотнею. Цей же суд за участю посадника розглядав справи, що виникали між новгородцями і купцями Німецького двору в Новгороді.

Право суду над духовенством^,а також над феодально-залежним населенням, що проживало на землях монастирів і церков, належала новгородському єпископу^5.Він мав у Новгороді і Пскові своїх владичних намісників, які безпосередньо або за допомогою своїх тіунів здійснювали судові функції. До підсудності церковних судів ставилися злочини проти релігії, сім'ї і справи про спадщину. Дрібні кримінальні справи, всі цивільні справи, крім спорів про землеволодіння в самому Новгороді і Пскові, були підсудні виборним особам-соцьким. У Новгородських та львівських передмістях справи розглядалися княжнами намісниками разом з посадниками передмість. Судові функції у волостях виконували старости волостей.

Крім зазначених органів, суд могла здійснювати також братчина. Братчина - це об'єднання ремісників, що носило виробничий, професійний характер. Учасники братчини (півци) обирали зі свого середовища старосту, який був організатором веселощів. Під час цих увесіленій могли бути випадки побоїв, образ і т.д. Псковська судна грамота надавала самої братчини розглядати справи цієї категорії ^1.

Особами, які виконували функції судових виконавців, були підвойські або пристави і князівські агенти, які отримували за виконання своїх обов'язків з сторони, що програла судові мита.