Тема 5. Спадкування за римським приватним правом
( на самостійний розгляд )
Методичні вказівки
Приступаючи до вивчення цієї теми, потрібно насамперед зазначити для себе той зв’язок, що існує між спадкуванням і власністю.
При розгляді цієї теми необхідно визначити такі поняття: „спадкування”, „спадкодавець”, „спадкоємець”, „спадкове майно”, „універсальне і сингулярне спадкування”. Без засвоєння цих понять буде важко вникнути у зміст питань спадкового права.
Крім того з’ясувати і простежити в спадковому праві Рима, як розкладання патріархальної родини, викликане розвитком виробничих відносин, визначило зміну характеру спадкування: поступово витісняється зі спадкового права початок агнатського споріднення і затверджується початок кровного споріднення – когнатського. Згадавши, як поряд з цивільною власністю розвивалася преторська власність, легше засвоїти процес поступового розвитку преторського права спадкування. Причини появи преторського спадкування і сама суть його, так само як і умови, що поступово привели до зближення видів спадкування – цивільного і преторського – і до їх повного злиття визначені в кодифікації Юстиніана. При цьому необхідно розглянути кожен із двох видів спадкування – за заповітом і за законом.
Важливим питанням цієї теми є визначення кола спадкоємців за законом і за заповітом. Особлива увага повинна бути звернена на такі питання, як поняття заповіту – testamentum, зміст заповіту, умови дійсності заповіту, поняття обов’язкової частки.
Звертаючись до спадкування за законом у його історичному розвитку, потрібно зупинитися на правилах спадкування по праву Юстиніана, у першу чергу на питаннях про порядок спадкування (черговість спадкування), на понятті права представлення і його відмінностей від спадкової трансмісії, на питаннях необхідного спадкування дружини – „бідної вдови”, а також збільшення часток.
Необхідно звернути увагу на той факт, коли спадщина вважається виморочною і яким є наслідки цього факту. Виморочну спадщину не можна змішувати зі „спадщиною лежачою”. У момент смерті спадкодавця відкривається спадщина, але до прийняття спадщини воно нікому не належить. Така спадщина і називається „спадщиною лежачою” – heredіtas іacens. Далі повинні бути з’ясовані форми вступу спадкоємців у спадщину (прийняття спадщини) і наслідку придбання спадщини. Зокрема, потрібно ясно уявляти собі, чи відповідав спадкоємець за борги спадкодавця, в якому розмірі, за яких умов (відмінність необмеженої відповідальності спадкоємця від обмеженої). У цій темі також розглядаються окремо від заповіту особливі заповідальні розпорядження – легати і фідеїкоміси. Потрібно засвоїти загальні поняття того й іншого.
На закінчення необхідно ознайомитися зі способами захисту прав спадкоємців від порушення їх третьою особою, зазначивши для себе в цьому випадку подібність до віндикаційного позову.
Питання до теми
Поняття спадкування.
Спадкування за заповітом.
Спадкування за відсутності заповіту.
4. Необхідне спадкування.
5. Прийняття спадщини.
6. Легати та фідеїкоміси.
7. Дарування на випадок смерті.
Контрольні завдання:
У спадкодавця, який не залишив заповіту, не виявилося законних спадкоємців, але на спадщину стали претендувати далекий родич померлого та його емансипований син. Кому надасть перевагу претор? Дайте відповідь.
Хтось призначив раба своїм спадкоємцем. Чи може раб відмовитися? Чи можна зробити раба спадкоємцем без попереднього відпущення його на волю?
В яких випадках число свідків, що посвідчують заповіти, треба було збільшувати, а в яких – дозволялося зменшувати:
а) при заповіті сліпого, глухого, німого;
б) під час епідемії;
в) коли спадкодавець призначає спадкоємцями усіх своїх законних спадкоємців, але не в рівних частках?
Помираючи, Гортензій вказав у тестаменті: „Нехай спадкоємцем буде мій син, що має народитися від моєї вагітної дружини. Якщо ж раптом він, коли стане правоздатним, відмовиться від спадку, то хай спадкоємцем буде Курій”. Після смерті Гортензія його вдова народила мертвого сина.
Тоді претензії на спадок пред’явив брат померлого, посилаючись на те, що оскільки спадкоємець не став правоздатним, то тестамент є недійсним, і Курій на спадок претендувати не може. Сторони звернулися до суду. Як вирішити справу?
Якийсь римський громадянин був призначений спадкоємцем своїм далеким родичем, що вмер бездітним. Навівши довідки про спадкодавця, він довідався, що той володів самим розкішним маєтком у Кампанії неподалік від Неаполя та мав чимало грошей, накопичених завдяки морській торгівлі з Іспанією. Коли заповідач помер, спадкоємець поспішив з’явитися в маєток і став його хазяїном. Потім він з’явився у курію Неаполя, щоб офіційно оформити вступ у спадщину. Виконавши формальності, спадкоємець став вивчати папери померлого родича і довідався, що незадовго перед цим той втратив кілька торговельних кораблів і був змушений закласти маєток. Строк сплати боргу минав через місяць. Громадянин відправився до магістратів Неаполя й заявив, що відмовляється від спадщини. Що йому відповіли? Тоді він сказав, що не буде платити по боргах, тому що не знав про їхнє існування. Як бути кредиторам? Поки тяглася справа, громадянин довідався, що його померлому родичеві прийшов лист із Азії, в якому старий друг того відмовляв велику суму. Чи міг громадянин претендувати на ці гроші?
Після смерті спадкодавця, який не залишив заповіту, не виявилося законних спадкоємців, і на спадщину стали претендувати троюрідний брат спадкодавця і його емансипований син. Кому віддасть перевагу претор?
Якийсь літній римлянин призначив спадкоємцем свого емансипованого сина, який давно жив окремо, за умови, що той одружиться й обзаведеться дітьми. Коли батько помер, син успадкував його майно, тому що інших дітей у батька не було. Однак він не виконав умову заповіту й не обзавівся родиною. Із цієї причини його дядько, брат батька, вимагав передати йому майно померлого, мотивуючи цю вимогу тим, що син: 1) емансипований; 2) не виконав умову заповіту, а він, будучи братом, є агнатом покійного та, маючи дітей, у такий спосіб забезпечить продовження їхнього роду. Хто виграє у спорі?
У заповіті померлого громадянина було сказано, що все його майно в рівних частках залишається всім дітям без винятку. Складність ситуації полягала в тому, що молодший син спадкодавця народився через тиждень після смерті батька, а старший син трагічно загинув за кілька днів до смерті батька, що й підірвало його сили. Чи будуть у числі спадкоємців фігурувати син, що народився останнім, і два малолітніх сини загиблого старшого сина батька?
Син римського сенатора, що жив на околицях Лютеції, полюбив просту гальську дівчину й вирішив з нею одружитися. Батько був проти такого шлюбу, але син звернувся по допомогу до імператора Олександра Севера та уклав шлюбний союз із коханою. Ображений батько помер від інфаркту й більшу частину його величезного статку успадкували молоді. Але в нашого героя була молода мачуха, що у заповіті призначалася опікуном сина, а крім того мала від першого шлюбу двох дітей, яким від їхнього вітчима нічого не дісталося. Прагнучи зберегти для них хоча б щось, вона таємно підсипала синові сенатора отруту і він помер. Однак за кілька днів до цього він встиг залишити заповіт, в якому призначав спадкоємицею свою дружину. Мачуха заперечила заповіт під тим приводом, що синові сенатора було всього 20 років і як persona mіnorіs він не міг залишити заповіт. Тому на правах дружини сенатора й опікуна його сина вона зажадала передачі їй управління майном сенатора. Провінційний суддя звернувся за консультацією до імператорської канцелярії. Якою буде відповідь?
Першоджерела:
1. Законы XII таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана (Памятники Римского права). М.: Зерцало, 1997.
2. Юлий Павел. Пять книг сентенций к сыну. Фрагменти Домиция Ульпиана / Пер. с латин. Е.М. Штаерман. – М.: Зерцало,1998.
3. Дигесты Юстиниана / Перевод с латин.; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2002. – Т. I. – 584 с.
4. Дигесты Юстиниана: Пер. с латин. / Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2002. – Т. ІІ. – 622 с.
5. Дигесты Юстиниана: Пер. с латин. / Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2003. – Т. ІІІ. – 780 с.
6. Институции Юстиниана. / Перевод с латин. Д. Расснера; Под ред. Л.Л. Кофанова, В.А. Томсинова. (Серия «Памятники римского права». – М.: Зерцало, 1998. – 400 с.
Література:
№№: 20; 201; 204; 213; 238.