46.Поняття про односкладні речення. Структурна особливість їх?. Види односкладних речень.

Речення з одним головним членом називаються одно­складними.

Другий головний член або не потрібен для розуміння змісту таких речень, або його взагалі не може бути.

Граматична основа односкладного речення — це головний його член (присудок або підмет). Розрізняють дві основні групи одно­складних речень.

—   Речення з головним членом — присудком. Це речення таких видів: а) означено-особов; б) неозначено-особові: Весною в селі встають рано. (Мирний.); в) узагальнено-особові: Більше вчитимеиіся — більше знатимеш. (Нар. те.): г) безособові: Незабаром і смеркне. (Десн.)

Речення з головним членом — підметом. Це називні речен­ня: Квітучий сад. В нім тиша залягла. (Ющ.)

Як і двоскладні речення (з підметом і присудком), речення з одним головним членом бувають поширеними і непошир е н и м и, наприклад: Надворі смеркалося. (Мирний.) і Смер­калось.

О з н а ч е н о-о собовими називаються такі односкладні ре­чення, в яких присудок означає дію, що стосується певної особи (або осіб). Наприклад: 1. Неначе музику, слухаю рідні куранти. (Синг.) 2. Трудом і розумом оновлюємо світ. (Синг.) 3. Закріп­ляймо ж ми свободу! Бережімо Батьківщину! Бережімо честь народу — найкоштовнішу перлину. (Тич.)

Присудок у таких реченнях виражається дієсловом у формі 1-ї або 2-ї особи дійсного або наказового способу. На певну особу (я, ти; ми, ви) вказує закінчення дієслова-присудка.

Види односкладних речень

1. Означено-особове.

2.     Називне.

3.     Узагальнено-особове.

4.     Безособове.

5.     Неозначено-особове.

Означено-особові речення позначають дію, яка виконується конкретною особою - мовцем або його співбесідником. Головний член означено-особових речень виражається лише особовими формами дієслова:

а) дієсловом у 1-й або 2-й особі однини чи множини дійсного способу: Ношу в душі слова, все життя пам'ятатиму мамині слова як гасло... (В. Скуратівський); О друзі, розкриємо книги - життя невгасимого твір (П. Усенко);

б) дієсловом у 2-й особі однини або 1-й та 2-й особах множини наказового способу: Не бійся досвітньої мли, - досвітній вогонь запали (Леся Українка); Любіть і боріться за щастя безкрає, згоріть без останку за край дорогий (В. Сосюра).

Номінативні (називні) речення стверджують наявність існування явищ, подій або предметів

Узагальнено-особові речення означають дію, яка стосується узагальненої особи, будь-кого.

Безособові речення означають дію або стан, які відбуваються без активної участі особи, незалежно від носія стану. Гловний член цих речень виражається:

а) безособовими дієсловами на означення стану природи, фізичного або психічного стану людини, її настроїв, прагнень; наявності або відсутності певних змін, явищ, стану в довкіллі: Надворі вже зовсім розвиділось (М. Стельмах);

б) особовими дієсловами в безособовому значенні на означення стану природи, людини, процесів сприймання, мислення, мовлення: Пахло талою землею (А. Головко); Дихалося вільно, йшлося по землі легко (Ю. Збанацький);

в) безособовими формами на -но,-то: Село позначено печаттю переджнив я (Г. Донець); Із можливого в чудесне перекинуто мости (М. Рильський);

г) прислівниками, присудковими словами типу можна, треба, варто, жаль, шкода, пора в сполученні з інфінітивом: Можна вибрать друга і по духу брата, та неможна рідну матір вибирати (В. Симоненко);

ґ) заперечними словами нема, не було, не буде: Буря, пітьма, стежки нема (Л. Забашта); / на оновленій землі врага не буде супостата (Т. Шевченко).

Неозначено-особові речення позначають дію, яка здійснюється неозначеною особою. У ролі головного члена цих конструкцій виступають:

а) дієслова в 3-й особі множини теперішнього або майбутнього часу дійсного способу: Над лиманом білять синім, білять білим над лиманом (В. Вінграновський>; - Тільки ж, Марійко! - застерегла під кінець. - Ні слова нікому. А то його вб'ють (А. Головко);

б) дієслова в формі множини минулого часу дійсного способу: Бо мене хоч били, добре били, а багато дечому навчили (Т. Шевченко).

49. Підмет і присудок, їх структура. Тире між головними членами речення.

Підмет і присудок — це головні члени речення, які утворюють його граматичну основу. Саме вони несуть основне смислове навантаження в пропозиції і саме від них задаються питання до другорядних членам.

Підмет — це синтаксичний термін. Їм називають головний член речення, який позначає предмет-суб’єкт, про який йдеться в пропозиції. Підмет, як правило, відповідає на питання називного відмінка — «хто? — Що? ».

Присудок — другий головний член речення. Він характеризує підмет, найчастіше означає його дію (відповідає на питання «що робить?»), Рідше характеризує його сутність, розповідає про те, що собою представляє цей предмет. Іншими словами, описує стан предмета.

Тире між головними членами речення

Між групою підмета та групою присудка тире зазвичай не ставиться: Київ прекрасний за всякої пори (І. Цюпа). А навкруги вся ніч переповнена розміреним шумом хлібів (0. Гончар). Я син народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох (І. Франко).

Тире між групою підмета та групою присудка ставиться, якщо між ними є вичікувальна пауза і в групі присудка є вказівні частки це, то, ось, значить або їх можна підставити.

Наприклад, у реченнях: Життя без книг — це хата без вікна (Д. Павличко). Сміле слово — то наші гармати, світлі вчинки — то наші мечі (77. Грабовський). Лиш боротись — значить жить (І. Франко) — тире між групою підмета і групою присудка ставиться, бо є вказівні частки. У реченні Пісня і праця — великі дві сили! (І. Франко) можна підставити частку це в групу присудка великі дві сили. Так само в реченні Обов’язок лікаря—лікувати хворого (0. Гончар) частку це можна підставити в групу присудка обов’язок лікаря.

Тире між групою підмета і групою присудка ставлять також тоді, коли хочуть виділити присудок. В Усній мові тут робиться вичікувальна пауза й далі підвищується тон.

Так, у реченнях Земля наша — як та книга, писана не пером, а шаблями та списами, овіяна легендами (І. Цюпа). Твій кожен мур, твій кожен камінь — рідний, твій кожен дім — знайомий, любий, свій (М. Бажан) тире між групою підмета та групою присудка зумовлене не структурою речень, а інтонацією, якої хотіли надати їм їхні автори.