11 Наш край у період київської русі. Війни з кочівниками (X-XIII ст.)

У IX ст. виникла одна із самих великих держав середньовічної Європи – Київська Русь. Центром її було Середнє Подніпров'я. У південних степах у X-XIII ст. кочували племена печенігів, торков і половців. Молодій Київській державі доводилося не тільки захищати свої південні кордони від набігів степовиків, але і ходити військовими походами всередину степу.

Через Запорізькі землі проходив водний шлях «із варяг у греки», що грав велику роль у політиці і торгівлі Київської Русі. Острів Хортиця часто була місцем збору руських дружин. Так, при будівництві Дніпрогеса тут були знайдені руські мечі. Уздовж Дніпра, до узбережжя Чорного моря, проживало давньоруське населення, що треба було охороняти від кочівників. Відомі слов'янські поселення на о.Хортиця, о.Байда, біля сіл Ясиновате і Ново-Олександрівка Запорізького району, сіл Благовіщенка і Велика Знам”янка Кам”янсько-Дніпровського району й ін. Можливо, жителів цих поселень у літописах і називали бродниками.

Печенігів, торков і половців вважають пізніми кочівниками. Слов'яни вели з ними тривалу і завзяту боротьбу. Печеніги були першими з них, із ким зіткнулася Київська Русь.

Наприкінці IX ст. у приазовські і придніпровські степи вторгаються печеніги. Про перебування печенігів у Запорізьких землях відомо по руських літописах. На території нашого краю відомі пам'ятки цього народу в Новомиколаївському, Гуляйпільському, Кам”янско-Дніпровському й в інших районах.

Кочівники перебували на вищій стадії розвитку родоплемінного ладу – військової демократії. Печенізький союз складався із 8 племен-колін, у яких нараховувалося 40 родів. Кожне плем'я очолювалося князем-вождем. Він правил разом із радою старійшин, а в особо важливих випадках скликалися загальноплеменні збори.

До початку X ст., захопивши степ, печеніги стали перешкоджати торгівлі Київської Русі з південними і східними землями. На кордонах Київської Русі вони з'являються в 915 р. – «прийшли печеніги на Руську землю – пише літописець, - і створили договір з Ігорем, пішли до Дунаю». Але договір був недовгим. У 920 р. відбулося нове зіткнення київського князя Ігоря з печенігами, що закінчилося перемир'ям. Після цього кочівники залишили Русь у спокої майже на півстоліття. У 941 р. печеніги навіть брали участь у поході князя Ігоря на Візантійську імперію.

В другій половині X ст., коли князь Святослав розгромив Хазарський каганат, кочівників у причорноморських степах стає більше. Влітку 972 р. біля Дніпровських порогів на дружину Святослава напав печенізький князь Курячи. У битві Святослав загинув, із його черепа Курячи виготовив чашу. Але ця дія не була наругою над ворогом, такий звичай був відомий серед кочівників. Половці вірили, що в такий спосіб переходить до них сила і мужність переможеного ворога.

Кочівники на протязі багатьох десятиліть були грізною силою, що протистоїть слов'янам-хліборобам. До середини XI ст. Київська Русь брала участь у 16 великих боях із печенігами. Набіги печенігів особливо почастішали після прийняття Руссю християнства.

Після будівництва на південних рубежах Київської держави укріплень, печенізька загроза майже цілком зникає. Остаточний розгром печенігам був нанесений у 1036 р. князем Ярославом Мудрим. Частина печенігів відкочувала до кордонів Візантії, де була частково знищена, інші - до кордонів Русі. Деякі залишилися в степу, де змішалися з торками.

Не пройшло і 20 років, як на кордонах Київської Русі з'являється нова небезпека – торки. За мовою і походженням вони були споріднені печенігам. Як і печеніги, вони перебували на стадії військової демократії. До складу торков входило 24 племені. Одним із самих великих племен були печеніги, що підкорилися торкам після їхнього вторгнення в Причорномор'я (Плетнева, 1975).

У 1055 р. торки уперше вторглись на територію Русі. Їхні напади на південні кордони Київської держави були нетривалими і безуспішними. Пам'ятаючи про печенізькі вторгнення, руські князі стали діяти спільно. У 1060 р., об'єднавши дружин, князі «пішли на конях і ладях незліченною безліччю на торків. І повідавши про це, торки злякалися і побігли. І вмирали, відступаючи, хто від холоду, інші від голоду, інші від хвороб». Активні дії руських дружин поставили торків у важке положення. Зі сходу торкв почали тіснити половецькі орди. Тому, помирившись із Руссю, торки відкочували до її кордонів і перейшли на службу до руських князів. Частина торків залишилася в степу. На початку XII ст. київський князь Володимир Мономах у поході в низов'я Дніпра зустрів печенігів і торків і повів їх на Русь. В літопису часто згадують печенігів із торками, що говорить про об'єднання цих двох народів. Свідченням цьому є створення Чорноклобуцького союзу. Печеніги і торки стають союзниками Київської Русі.

У 1054 р. помер Ярослав Мудрий. Перед смертю він змушений був розділити Київську Русь між синами. В історії нашої батьківщини наступив період феодальної роздробленності. Русь була ослаблена. Цим скористалися половці, із якими боротьба була найбільш важкою.

У 1054 р. на Русь вторглись передові загони половців на чолі з ханом Болушем. У середині XI ст. вони зайняли всі південні степи, у тому числі і Запорізький край. Печеніги і торки були витиснуті з цих земель, лише невелика їх частина продовжувала кочувати в наших степах.

Кордонів Половецька земля не мала. Кочове господарство змушувало половців займати всі зручні для випасу худоби землі, вторгаючись у межі сусідніх держав. Восени половці нападали на землі Київської Русі, а взиму відходили до півдня – на узбережжя Чорного моря.

У половців відбувається розкладання родоплеменних і формування феодальних відносин. На чолі феодальних родин стояли вільні половецькі воїни. Вони були васалами князів, що були главами родів. Князі підкорялися правителям племінних союзів. Ці правителі називалися ханами. Половці ділилися на окремі ханства або об'єднання. У нашому краї наприкінці XI ст. кочувало дві орди, очолювані ханами Боняком і Тугорканом. Територія, на якій розташовувався центр однієї орди, називалася вежею. Ці половецькі об'єднання нападали на руських мандрівників і крамарів біля Дніпровських порогів. Пам'ятки половецького часу в нашому краї відомі в Запорізькому, Кам”янсько-Дніпровському, Токмакському, Мелітопольському і інших районах (Рис.11.1).

Половецькі хани вороже відносилися до Київської Русі. Тому в літописах їм давали різні прізвиська. Наприклад, хана Тугоркана називали «змієвич», а хана Боняка – «шелудивий хижак». Змій Горинич – ворог давньоруських богатирів – це збірний образ половців. Давньоруська назва цього народу – «половці», люди з поля (із степу). Самі половці називали себе кипчаками або

Рисунок 11.1 Поховання половчанки на Мамай-Горі.

команами, тому Половецький степ ще називають Кипчакським. Де б ні воювали половці, вони завжди поверталися в рідні степи. Вони навіть переривали військові дії, коли наступала пора літніх кочівель. Про те, як половці любили свої степи, говорять слова половецького хана Атрака: «Краще на своїй землі лягти кістками, ніж на чужий славним бути!».

Київська Русь, розділена на князівства, тривалий час не могла дати сильної відсічі кочівникам. Лише наприкінці XI ст. київський князь Володимир Мономах організовує походи проти половців. Так, навесні 1103 р. руські дружини зібралися на о.Хортиця і переправившись на лівий берег, пішли в глиб Половецького степу. У Приазов'ї на початку XII ст. знаходився центр кочовищ хана Урусоби. 4 квітня 1103 р. у районі ріки Молочної відбулася битва між половцями і руськими дружинами. «Пішли полки половецькі, як густий ліс, і не можна було охопити їхнім поглядом. І русь вийшла проти них...Половці ж, побачивши руське прагнення на себе, побігли, не зіступившись із руськими полками...». В битві пало 12 половецьких ханів, у тому числі хан Урусоба, а один був узятий у полон.

Успішний похід 1103 р. переконав Володимира Мономаха в необхідності спільної відсічі ворогу. Частіше усього руські дружини ходили в район Дніпровських порогів. У руських літописах такі походи відомі під 1167, 1168, 1169 і іншими роками. Але після смерті Володимира Мономаха усобиці і спори між князями перешкоджали розгромити половців. Усе частіше і частіше князі вдаються до військової допомоги половців, закликаючи їх у свої походи на сусідів. Це привело до того, що з 70х рр. XII ст. половецькі набіги стають частими на південноруські князівства. Особливо важко стало після того, як половці об'єдналися під владою хана Кончака. Сили половців збільшилися: у війську з'явилися баллісти і катапульти, таємничий «грецький вогонь», гігантські самостріли. Тільки після потужних ударів Кончака й інших половецьких ханів руські князі вирішують об”єднти свої сили. Незабаром військовий союз князів приніс успіхи. У 1184 р. руське військо наголову розбило половців. У 1190 р. був зроблений зимовий похід проти половців до Протолчого броду в районі острова Хортиця. З кінця XII ст. самостійні походи половців на Русь припиняються. Хан Кончак так і не зміг створити єдину державу.

На початку XIII ст. між половцями і Київською державою відношення поліпшилися. У 1223 р. спільні сили руських і половців брали участь у битві на р. Калкі проти татаро-монголів. Бій закінчився поразкою, Половецький степ був захоплений новими степовими ордами. У 30-40х рр. XIII в. половці продовжували звітси боротьбу з татаро-монголами, але були скорені і ввійшли до складу Золотої Орди.

Печеніги, торки і половці не були тією силою, що могла б знищити Київську Русь. Але їхні часті набіги послабляли південноруські землі і змушували тримати на кордоні зі Степом військові дружини. Київська Русь стала тим щитом, об який розбивалися орди кочівників.

Такий була історія пізніх кочівників. Степова територія сучасної України була ареною невпинного руху кочових орд. Тут розцвітали і гибли давні кочові утворення. Усе це залишило свій слід на нашій землі, стало частиною її історії і предметом досліджень археологів.