1685 Р. Затвердити офіційну оцінку всіх урядів — від найвищого до

найнижчого — не дістала підтримки. Шляхта вважала це порушенням

принципу рівності, а королівська влада не бажала втрачати джерело

додаткового, неконтрольованого Сеймом прибутку.

Як зазначає М. Крикун, формуляр номінаційного привілею не був

текстуально формалізованим, але “структура його загалом була сталою

і включала в себе: 1) мотиви номінації (вказувалося на заслуги певної

особи); 2) зазначення уряду, який ця особа отримує, і які йому належать

прерогативи; 3) звернення, адресоване земським урядникам адмініст-

ративної території, до якої уряд відносився, з закликом прийняти до

свого кола номіната і дати йому в місцевій земській ієрархії належне

місце”

21

.

Усі земські уряди поділялися на дигнітарства та власне уряди.

Перші посідали воєводи та каштеляни, чиї посади іменувалися також

сенаторськими. У сенаті їхні місця навіть були понумеровані, і 1569 р.

така нумерація змінилась у зв’язку з входженням до сенату воєвод та

каштелянів Волинського, Брацлавського та Київського воєводств, а також

вищих урядовців ВКЛ. Загальна кількість воєвод співпадала з кількістю

цих адміністративних одиниць; каштелянів же було більше, оскільки у

випадку поділу воєводства на кілька земель кожна з них мала власного

каштеляна. Існувала і певна ієрархія серед самих каштелянських урядів. 83

Так, вища сходинка від Руського воєводства належала в сенаті каштеляну

львівському, за ним по низхідній — перемишльському, галицькому,

сяноцькому, холмському. У Подільському воєводстві на першому плані

була подільсько-кам’янецька ієрархія, за нею йшли летичівська та черво-

ногродська. Аналогічна ієрархія існувала і на повітовому рівні.

Як пише М. Крикун, функції дигнітаріїв склалися в Короні у XIV ст.

і відтоді до кінця XVІІІ ст. залишалися незмінними: воєвода керував

шляхетським ополченням своєї території, головував на елекційних сей-

миках, де раз на чотири роки обиралися кандидати на земські уряди, котрі

потім призначалися королем, здійснював нагляд за цінами, вагами і

мірами в королівських містах, чинив юрисдикцію щодо євреїв, очолював

вічовий суд. Каштелян допомагав воєводі, був його намісником і зас-

тупником, а у воєводських землях виконував аналогічні функції.

Власне, земські уряди можна поділити на три групи, що були

діючими в буквальному розумінні цього слова: уряди підкоморія, гродсь-

кого старости, судді, підсудка та писаря.

Підкоморій займався розмежуванням спірних шляхетських земель;

йому допомагали комірник, мірник та копачі. Підкоморіїв у воєводствах

було стільки ж, скільки каштелянів. Спочатку король на власний розсуд

призначав їх, але згодом шляхта виборола новий порядок призначення на

цю посаду — такий саме, як щодо інших земських урядників.

Гродський староста виступав охоронцем королівського замку

(гроду), що був адміністративним центром воєводства, землі або повіту,

очолював гродський суд, де вирішувалися кримінальні справи.

Суддя, підсудок і писар складали земський суд, який розглядав

цивільні справи в межах свого адміністративного округу.

До іншої групи урядовців слід віднести хорунжого і войськового: їх

уряди мали значення в XV–XVII ст., але згодом перетворилися на

почесні. Хорунжий керував місцевою військовою коругвою (загоном

шляхетського ополчення), надавав допомогу воєводі та каштеляну у

формуванні шляхетських загонів, а також брав участь у вічевому суді.

Войськовий забезпечував громадський спокій на ввіреній йому території

на момент виходу шляхти у похід, а тому у військовий час постійно мав

перебувати в замку і звідти урядувати. Цей уряд, пов’язаний з отри-

манням певних матеріальних зисків, став дуже привабливим для шляхти.

Третю групу складали всі інші уряди (стольник, підчаший, під-

столій, чашник, ловчий, мечник, скарбник), які від початку були виключно

почесними, тобто титулярними.

Староста, суддя, підсудок, писар і підкоморій одержували за своєю

посадою певні грошові доходи: перші чотири — з оплат за виконання

судових функцій та від діяльності земської й гродської судових канце-

лярій, останній — за проведення розмежування маєтків. Староста отри-84

мував, окрім того, більшу частину прибутків, що йшли від повинностей

населення королівському маєтку, центром якого був грод. За деякими з

решти урядів (але не скрізь) були закріплені землеволодіння, здебільшого

ж прибутковою статтею для урядовців ставали надходження від мита.

Ієрархію урядів у жодному разі не можна розглядати як службову:

воєвода не був начальником каштеляна і далі по низхідній. Компетенції,

якими наділявся певний уряд, виконували не нижче розташовані уряд-

ники, а призначений відповідним урядовцем апарат. Носії почесних

урядів такого апарату не мали, як не мали і конкретних службових

функцій. Не запроваджуючи форм службової залежності, земська ієрархія

працювала як механізм престижності, як своєрідна ієрархія престижу.

Загальна кількість таких урядовців досягала кількох тисяч і охоплювала

значну частину шляхти, яка проживала на українських землях

22

.

Після приєднання до Корони нащадків руського боярства було

прирівняно до прийшлої польської шляхти. Вони отримали всі її права і

привілеї, й навіть зберегли унікальні в Речі Посполитій князівські титули.

Серед надбаних прав було і право вирішувати всі проблеми місцевого

життя на регулярних шляхетських з’їздах — сеймиках. Саме на такі

установи було покладено значну частину державних управлінських

функцій.

Між серединою XV — серединою XVI ст. на теренах колишньої

Галицької Русі утворилися чотири сеймики — у Судовій Вишні, Холмі,

Белзі, Кам’янці-Подільському; з 1563 р. — ще один у Теребовлі. Посли,

обрані на них, представляли інтереси місцевої шляхти на загальнодер-

жавних сеймах. 1356 роком датується поширення на Львів за привілеєм

Казиміра ІІІ Магдебурзького права, яке поступово проникало вглиб

руських земель. За ним міста звільнялися від юрисдикції каштелянів,

воєвод, судів; судити міщан міг тільки міський війт, який відповідав

безпосередньо перед королем або призначеним ним старостою.

4.4. ДЕРЖАВНІ УСТАНОВИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ДВОХ НАРОДІВ

НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ (XVI–XVIII ст.)

1569 р. відбулася значна подія в історії всієї Центрально-Східної

Європи — Люблінський сейм, на якому зібралися магнати, шляхта й

духівництво Польщі та литовських земель. Він постановив об’єднати дві

держави і створити Річ Посполиту двох народів. Хоча питання про

державну унію Литви і Польщі стояло на порядку денному вже давно, а

особиста унія правителів існувала ще з кінця XІV ст., коли литовський

князь Ягайло посів польський престол, остаточно це було вирішено і

закріплено саме в Любліні. Задля справедливості слід наголосити, що

найбільше проти такого об’єднання були налаштовані руські князі та85

магнати. Зокрема, цей спротив пояснювався тим, що, за умовами унії, всі

українські землі відривалися від ВКЛ і включалися до польської частини

Речі Посполитої. Але у тогочасних політичних умовах їм не вдалося

відстояти державної незалежності ВКЛ.

Державний устрій Речі Посполитої повністю оформився при королі

Генріхові Валуа (1573–1574) за так званими Генріховими артикулами і

Сеймовим статутом (Pacta Conventa) 1573 р. Коротко його можна

схарактеризувати як федеративну шляхетську республіку з виборним

королем та оригінальною, змішаною станово-представницькою системою

управління (Monarhia Mixta). У новій об’єднаній державі вкоренилася

концепція станової держави-шляхти. Право голосу мала лише шляхта як

провідний стан суспільства. До цього стану відносилися як магнати, так і

середня й дрібна шляхта, що формально мали всі права “благородного

стану”.

Відповідно до умов Люблінської унії, найвища влада у польсько-

литовській державі належала загальношляхетському польсько-литовсь-

кому Сейму вальному. Він обирав короля. У період між сеймами король

управляв державою разом і за згодою з обраною сеймом Радою рези-

дентів. До компетенції сейму належали зовнішня і внутрішня політика,

оголошення стану війни, введення податків, контроль за діяльність

центрального уряду та самого короля. Сеймові конституції передбачали

право шляхти на повстання проти суверена, який порушив її права

і вольності, не знаходив порозуміння із сеймом.

За Люблінською унією Сейм ВКЛ зливався з Сеймом Речі Поспо-

литої. Постала необхідність досягти порозуміння литовських крайових

послів перед загальним сеймом, і тому виник Головний сеймик Сло-

німський, який скликали перед загальним Сеймом. Окрім делегатів

(послів), у його роботі брали участь члени сенату ВКЛ. Відбувалися

також повітові сеймики, які скликав король перед Вальним Сеймом. Вони

надавали інструкції делегатам, від яких ті не сміли відступати. Таких

сеймиків налічувалося 23, кожен обирав по два делегати.