XVI ст., коли відбувся розпад Угорського королівства, потрапила до

складу Габсбурзької монархії, а Мараморошчина — до Семиградського

(Трансільванського) князівства, під владою якого перебувала до 1733 р.

Семиградський володар Юрій ІІ Ракоці певний час був союзником

Богдана Хмельницького і спільно з ним боровся з поляками. Габсбурги та

Ракоці намагалися завоювати симпатії населення Закарпаття, тому

комітати Земплин, Унг та Берег отримали фактичну автономію й управ-

лялися вибірними урядовцями — кенезами, у діяльність яких віденський

двір не втручався. На території сучасної Буковини існували Чернівецька

та Хотинська волості Молдавського князівства, яке з кінця 30-х років

XVI ст. потрапило у васальну залежність від Стамбула. У другій половині

XVII ст. західна частина Поділля складала Подільський айялет Османсь-

кої імперії.

5.2. ІНСТИТУЦІЙНИЙ УСТРІЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО НИЗОВОГО

(ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ)

Українське козацтво як окремий соціальний стан спочатку Великого

князівства Литовського, а потім Речі Посполитої двох народів, почало

формуватися всередині цих держав приблизно з другої половини XV ст.

Первісно він існував у державній системі Речі Посполитої на правах,

окреслених королівськими привілеями, що видавалися під час війн, коли

Речі Посполитій загрожувала реальна зовнішня небезпека. Утім, після

подолання ворожої навали польська влада робила все можливе, аби

відібрати в козаків їхні права, здобуті військовою звитягою

2

.

Соціальна напруга, яка наростала на українських землях польсько-

литовської держави після Люблінської унії, була пов’язана із запрова-

дженням нового станового ладу та нових соціальних відносин між

польсько-литовською шляхтою та рештою населення. У таких умовах

різко зростало значення козацтва як соціального стану, до якого задля

відстоювання своїх прав та свободи приставали як залежне населення93

(посполиті, міщани), так і нащадки привілейованих станів ВКЛ: околична

шляхта, бояри, панцерні слуги. Вони “козачилися”, втікали на територію

Дикого поля, Великого Лугу — незаселених земель, які формально

знаходилися під владою Кримського ханства. У другій половині XV ст.

князь Дмитро Вишневецький (зі старовинного українського роду Несвіць-

ких) побудував на о. Хортиця перший дерев’яний замок — прообраз

майбутньої Січі. Вона проіснувала недовго (всього три роки), і вже в

1570-Х роках перемістилася на о. Томаківка (Томаківська Січ). Прагнучи

залучити козаків до боротьби з турками, польський король Стефан

Баторій 1576 р. призначив їм гетьмана та старшину, дав булаву, хорогву,

бунчук та печатку з військовим гербом — зображенням козака з руш-

ницею. Разом з королівськими грамотами вони склали перші запорізькі

клейноди — знаки державності Війська Запорозького.

Саме на Томаківській Січі козацтво набуло форми військово-

політичного об’єднання козаків — був сформований Кіш Війська

Запорозького. Разом з тим Січ однозначно не можна вважати державою,

адже вона не мала своїх постійних підданих-мешканців, а була лише

державним утворенням з республіканською, демократичною формою

управління

3

. Запорозька Січ визнавалася республікою безпосереднього

управління, в якій законодавча влада належала всьому народу-козацтву, а

не тільки його представникам. Таке безпосереднє управління об’єктивно

можливе лише у невеликих республіках, до яких належала і Січ. Тут

налічувалося кілька десятків тисяч осіб, а по всіх Вольностях Запорозьких

— декілька сотень тисяч. Козацька рада була органом законодавчої влади,

але не у формі представницького органу, яким були станові парламенти

європейських держав тих часів, а у формі прямої участі в управлінні

справами Війська Запорозького всіх членів козацького війська, тобто

всього козацького стану. Вона, по суті, була органом найвищого порядку

в управлінні козацьким військом.

Запорізька Січ мала свої символи: печатку-герб, на якій був

зображений козак з мушкетом на плечі та шаблею при боці; січовий

прапор малинового кольору із зображенням святого Архангела Михаїла з

білим хрестом. Це також свідчило, що Запорозька Січ перетворилась на

своєрідну демократичну та військово-адміністративну організацію —

державне утворення.

Упродовж усієї історії Запорозької Січі існував подвійний поділ —

військовий та територіальний. Розвиток специфічної бойової козацької

системи призвів до створення такої тактико-господарської “одиниці”, як

запорозький курінь. Уважають, що цей термін — монгольського похо-

дження, який згодом перейшов до тюрків, а потім — і до українців.

Уперше вживання слово “курінь” на Запорожжі зафіксоване 1626 р.

У Запорозькій Січі XVIII ст. термін “курінь” мав кілька значень. Це слово94

вживалося на позначення самостійної військової одиниці, а також житла.

Вся Січ поділялася на курені. У період найвищого розквіту Січі їх

налічувалося 38. Вони носили територіальні назви (мабуть, об’єднували

земляків — Канівський, Корсунський, Полтавський, Уманський тощо),

або ж найменування невідомого походження (Коніловський, Незама-

ївський). Курені сприймались як казарма, де проживали козаки, а також

як господарська одиниця, що мала запаси озброєння, продовольства,

угіддя для користування, для накопичення таких продуктів. Курені не

були рівними як за своїм кількісним складом, так і за своїм впливом на

загальні січові справи. Старші й авторитетніші курені, як правило, під час

виборів проводили на посади кошового отамана і старшини своїх членів.

Очолювали курінь курінний отаман та курінний хорунжий, які

обиралися козаками зі свого середовища. Курінний отаман мав широкі

повноваження адміністративно-поліційного характеру, був суддею у дріб-

них справах, організатором господарської діяльності куреня. Всі козаки

куреня були членами курінної ради — установи низового управління на

Січі.

Система органів управління Запорозької Січі була вибудувана на

принципах широкої демократії. Кожен запорожець був вільною людиною,

мав право обирати кошову старшину, брати участь в управління Кошем

через ради, міг користуватися господарськими угіддями і промислами.

Козацька старшина не мала необмеженої влади над козаками і підпо-

рядковувалася звичаєвому праву, рішенням козацьких рад. Ради збира-

лися на майдані, що розміщувався посередині фортеці. Навколо майдану

містилися військові установи — канцелярія, пушкарня, склади, будинки

старшини

4

.

Козацька рада була вищим органом влади на Запорожжі. Всього

існували три види рад: загальна (військова) рада, старшинська рада та

чорна рада. Перша з них розглядала найважливіші питання козацького

життя: війни та миру, закордонних відносин, військових походів, пока-

рання злочинців, обрання посадових осіб. Така рада була органом

прямого народоправства, обов’язково скликалася тричі на рік, а на вимогу

козацького товариства — і частіше. Певною мірою в ній можна побачити

спадщину військової демократії та давньоруського віча.

Загальна рада, в якій брали участь кілька тисяч козаків, практично

була нездатна обговорювати будь-які рішення, а могла лише приймати чи

відхиляти готові пропозиції. Тому обговорення найважливіших питань

організації життя Січі відбувалося на старшинській раді з досить

обмеженим числом учасників і можливістю проведення усної дискусії. До

кола учасників старшинської ради входила вся кошова курінна і полкова

старшина, а також категорія “стариків” чи “старших козаків”, під якими

слід розуміти не обов’язково літніх запорожців, а найдосвідченіших95

рядових козаків, а також вибірних від козацької ради. На жаль, точних

документальних даних щодо цього не збереглося. Така рада набувала

ознак постійного представницького органу при кошовому, мала значний

вплив як на старшину, так і на військову раду. На ній обговорювалися

питання організації оборони, кандидатури на важливі посади, адмініст-

ративні, судові та господарські справи. З часом запорозька старшина

намагалася звести Військову раду до органу, що схвалював уже винесені

старшинською радою рішення.

Не можна забувати, що згадані ради були становими органами

влади, тобто право голосу там мали виключно козаки. Селяни (поспо-

литі), торгівці, міщани, жінки не мали права брати участь у радах, до того

ж останнім взагалі було заборонено знаходитися на території Січі.

Чорна рада відрізнялася від попередніх тим, що на неї збирався

народ (“чернь”) без старшин, і не лише козаки, а також міщани, посполиті

й загалом усе населення, яке вдалося сповістити. Загальновідомою є рада