20 Козацьких полків, які спиралися на відповідні територіально-адмі-

ністративні округи.

За умовами Зборівського договору було легітимізовано 16 полків:

Чигиринський, Білоцерківський, Корсунський, Черкаський, Уманський,

Брацлавський, Кальницький, Канівський, Київський, Переяславський,

Кропив’янський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський

та Чернігівський. Згодом число полків зазнало змін: виник Паволоцький

полк, з Ніжинського — виділився Стародубський, на кордонах Геть-

манщини постали Турово-Пінський, Подільський, Волинський та Біло-

руський полки.

За несприятливих для Гетьманату зовнішньополітичних умов з

кінця 1650-х років його територія невпинно меншала. Першими відійшли

землі Волинського, Турово-Пінського та Білоруського полків. На Право-

бережжі після зречення Петра Дорошенка гетьманської булави польська

влада поступово ліквідувала всі правобережні полки; поновити частину з

них вдалося лише у 1684–1685 роках зусиллями Семена Палія (була

створена т. зв. Паліївщина у складі Фастівського, Богуславського, Кор-

сунського та Брацлавського полків). Утім, за умовами польсько-російсь-

кої угоди 1712 р. козацька адміністрація була змушена остаточно

залишити Правобережжя, а основна маса козацького населення мала

перебратися на лівий берег Дніпра.

Натомість на Лівобережжі полковий устрій набув сталих рис. Тут

впродовж кінця XVII — середини XVIII ст. сформувалося 10 полків:

Ніжинський, Чернігівський, Стародубський, Прилуцький, Київський, Пере-

яславський, Миргородський та Полтавський. Їх адміністративними цент-

рами були однойменні міста і містечка, хоча існували і певні винятки.

За своєю територією вони були неоднорідними. Найбільшими стали

новостворені полки, а “старі” поступалися їм. Тому й кількість сотень у

полках була різною (від 8 до 23). Нерівномірною була також чисельність

козаків та посполитих на території полків і сотень.

Представником військової та адміністративної влади на території

полку був полковник, який мав досить широке коло повноважень:

забезпечував мобілізацію полку, виконував доручення гетьмана, рішення

генеральних та старшинських рад. Він розпоряджався земельним фондом

полку (ранговими маєтностями), які виділяв старшині та козакам за114

несення військової служби та виконання адміністративних обов’язків. До

його компетенції належало також збирання податків до військового

скарбу, віддання в оренду підприємств, що належали до військового

фонду, збирання орендної плати. Таким чином, він контролював усе

міське господарство. Від полковника залежала реалізація будь-яких

гетьманських розпоряджень. Ця посада була обов’язковою для претен-

дента на гетьманську булаву. Відставні полковники посідали й вищі

уряди генеральної старшини.

При здійсненні своїх повноважень полковник спирався на полкову

старшину, склад та номенклатура посад якої практично повністю повто-

рювала склад гетьманського уряду: полкові обозний, суддя, осавул, писар

та хорунжий. Безпосереднє управління полком здійснювала полкова

канцелярія, очолювана полковим писарем.

Модель адміністративного устрою полку дублювалася на сотенному

рівні, де владні функції мали сотники, які спиралися на сотенну стар-

шину: сотенних осавула, хорунжого та писаря, а також курінних ота-

манів, які здійснювали безпосереднє врядування козацькими громадами

сотні.

У містах, що були полковими центрами та гетьманськими рези-

денціями, існувала посада городового отамана. Його обов’язки перед-

бачали виключно цивільне адміністрування в такому місті, без втручання

у військову сферу. Таке обмеження не надто послабляло вплив цієї групи

козацьких урядовців. За службовою ієрархією городовий отаман ішов за

сотником полкової або першої міської сотні — перед курінними отама-

нами та іншою сотенною старшиною.

Формально посади як полкової, так і сотенної старшини вважалися

вибірними, однак на практиці гетьман призначав їх особисто або за

згодою старшинської ради. З 1709 р. цар заборонив гетьманові запов-

нювати полкові та старшинські вакансії без дозволу Петербурга. Царсь-

ким указом 1713 р. було затверджено такий формальний порядок

призначення полкової та сотенної старшини: на місці обиралися три

претенденти на уряд, з них гетьман за участі російського резидента

визначав одного — найдостойнішого, кандидатура якого і подавалася для

затвердження Сенатом. Насправді ж ступінь втручання російської влади

був ще більшим, оскільки поширилася практика призначення на уряди

указами царя, Сенату, згодом — Малоросійської колегії. При цьому

процедура попереднього розгляду кандидатур повністю ігнорувалася.

Відтоді уряди полковників Війська Запорозького посідали і росіяни

(наприклад, зять гетьмана Скоропадського Пьотр Толстой), серби (брати

Милорадовичі) та ін.

Для приклада розглянемо особливості козацької адміністрації в

полку Миргородському. Цей полк був одним з найдавніших військових, 115

територіально-адміністративних та судових округів козацької України,

відомим ще з 1625 р.

Улітку 1648 року полк Миргородський значиться в документах як

військовий козацький підрозділ і як звільнена від польських окупантів

адміністративна територія. Законодавчо ж цей полк як адміністративну

одиницю козацької автономії у складі Речі Посполитої створено після

Зборівської угоди 16 жовтня 1649 р. У зв’язку з ліквідацією полку

Лубенського до нього також приєднали центральні та північні сотні

останнього.

За “Реєстром” 1649 р. полк Миргородський поділявся на 16 сотень,

які мали осідком 12 містечок. Це були такі сотні: полкова Миргородська

(м. Миргород); Глинська (м. Глинськ); Комишненська (м. Комишна);

Костянтинівська (м. Костянтинів); Краснопольська (м. Краснополе); Лох-

вицька (м. Лохвиця); дві сотні Лубенські — міська і сільська (м. Лубни);

Панківська (с. Панки); Роменська (м. Ромен і с. Липова Долина); Сен-

чанська (м. Сенча); Уцтивицька (м. Уцтивиця); Хорольська (м. Хорол);

три сотні Миргородські, що назвалися іменами своїх сотників: Гаврила

Гладченка (сина полковника миргородського М. Гладкого), Андрона

Поповського та Кирила Поповського (Кирика Якименка). Полковим

центром визначено місто Миргород (тепер районний центр Полтавської

області).

Сотні Костянтинівська, Роменська та Глинська стали східним кор-

доном козацької автономії і державним кордоном Речі Посполитої з

Московським царством, який було закріплено ще Поляновським миром