1401, 1413, 1447 Роках до постійно діючого державного органу напри-

кінці століття. Остаточно органи станової монархії були зафіксовані

Радомською конституцією 1505 р. (двопалатний сейм ВКЛ, місцеві шля-

хетські сеймики, які мали право законодавчої ініціативи та деякі функції

управління).

Центральна адміністрація складалася спочатку з урядовців двору

Віленського удільного князівства, володар якого одночасно був великим

князем Литовським. Згодом до них приєднались урядовці, які перейняли

справи всього Великого князівства Литовського. Тому характерною озна-

кою державного апарату ВКЛ був посадовий дуалізм, тобто наявність

двох урядовців з однаковими назвами, причому перший був помічником

другого.

Першою особою при дворі великого князя був маршалок земський,

який за відсутності великого князя головував на зборах Панів-Ради.

Маршалок двірський був його заступником і вів справи самого великого

князя. Таким маршалком на початку XVI ст. став представник місцевого

князівського роду з Полтавщини Михайло Глинський, відомий тим, що

1508 Р. Підняв повстання, а після його поразки втік на Московщину.

Державною канцелярією керував канцлер, заступником його був під-

канцлер. Ця посада з’явилася за Вітовта (1392–1430) з функціями

звичайного секретаря при монархові, але з часом її ранг підвищився;

найбільшого впливу вона набула за канцлера Ольбрахта Гаштольда в

першій третині XVІ ст. Фінансами завідував земський підскарбій, а його

заступником був підскарбій двірський. До канцелярії належали також

уряди писаря великого литовського, писарів скарбових, писарів польного

та дворів і волостей господарських.

Командувачем війська був гетьман земський (згодом великий), а

його заступником — гетьман двірський (потім — польний). Першим

гетьманом став відомий руський князь Костянтин Острозький (з 90-х

років XV ст.). Причиною досить пізнього становлення уряду гетьмана77

була низка обставин, що викликали потребу в постаті окремого голов-

нокомандувача: ліквідація місцевих військ удільних князів, поява най-

манців, артилерії, інженерних підрозділів, а також відхід великого князя

від безпосереднього командування військом. До того ж з 80-х років

XV ст. Вкл вступила в період важких військових конфліктів. Гетьманом

двірським також часто був русин, як от київський воєвода Андрій

Немирович, який 1530 р. розгромив татар на р. Голтва.

Уряд хорунжого великого (земського) виник 1432 р. при дворі

Свидригайла Ольгердовича, але постійним став з кінця XV ст. Кількома

роками пізніше з’явився уряд хорунжого надвірного, причому його влада

не виходила за межі двору. Назва посади походить від “хоругва” —

прапор, знамено, і первісно означала воїна, який несе прапор; у ВКЛ —

командувач окремим загоном шляхетського ополчення, помічник

гетьмана.

Існували також уряди титулярні, тобто без змістового наповнення,

а їхні повноваження залежали виключно від волі господаря. До таких

належали чашник, підчаший, яких при дворі могло бути декілька. Вони

виконували суддівські, дипломатичні, розвідувальні функції та окремі

доручення князя.

Завданням інших урядів було обслуговування потреб великого

князя, але згодом вони набули і титулярного значення: конюший, підко-

нюший, кухмістер, ловчий (були ловчий великий і ловчий надвірний)

тощо.

Місцева великокнязівська адміністрація з’явилася після ліквідації

удільних князів. Їх замінили намісники-старости. У великих містах

(Вільно, Тракай, Київ) представниками центральної влади були не

старости, а воєводи, які за своїми функціями значно різнилися від

давньоруських воєвод. Так, за часів Гедіміна був відомий гродненський

воєвода Давид, руського походження, великий знавець військової,

дипломатичної та адміністративної справи, якого сучасники вважали

другою особою в державі після великого князя. Його вплив на державні

справи збільшувався ще й тим, що Давид був зятем великого князя

13

.

Фактично староста став проміжною постаттю, господарським намісником,

залежним як від верховного господаря, так і від місцевих представників

знаті

14

. Разом з тим, на думку Матвія Любавського, господарський

намісник отримував уряд за умови особистої унії з великим князем, яка

скріплювалася присягою на вірність сюзерену

15

. При інтронізації наступ-

ного володаря присяга відновлялася.

Намісники менших міст називалися державцями. Нижчий прошарок

князівських управителів складали тіуни.

У таких державних посадовцях явно простежується запозичення з

державного устрою Давньої Русі. Саме звідти походять такі назви78

державних службовців, як городничий, ключник, конюший, підконюший,

пристав, десятник, дяк, децький. Разом з тим польський історик Єжі

Охманський на підставі аналізу давньоруських запозичень у Литовській

державі стверджував, що найбільше їх було в судочинстві, а значно

менше — в системі державного управління. Він обґрунтовував це

відносно пізнім формуванням придворного управління

16

.

Для прикладу розглянемо роль і місце Луцького замкового уряду в

системі державних установ ВКЛ XVI ст. На думку сучасного укра-

їнського дослідника В. Поліщука, посада замкового старости (наміс-

ника) у цей період була перехідною між князівською та становою добою

розвитку ВКЛ, оскільки поєднувала в собі риси князівського і шля-

хетського права

17

. При намісникові створювався й відповідний адмініст-

ративний апарат (замковий уряд), який став особливо помітним після

заведення замкових книг, тобто, створення якогось аналога сучасної

канцелярії. Коло старостинських слуг, які брали участь у виконанні

публічних повноважень, було таким: справця староства, підстароста,

писар, дяк, ворітний. Від замкового уряду слід відрізняти повітових

суддів, які утворювали орган шляхетського самоврядування, але певний

час діяли в структурі замкового уряду.

Інститут староства (намісництва) тримався на поєднанні officium та

beneficium, тобто отриманні за виконання державно-публічних функцій

тих прибутків, які йшли з даної місцевості (російською — кормленіе).

Залежно від конкретної ситуації, це могли бути всі доходи або їх

фіксована частина. Відтак староства могли переходити у спадок чи навіть

віддаватись у заставу. Так, луцький староста отримував частину мита, що

сплачувалось у місті на великого князя; мостові, грошові та соляні збори;

а також інші збори (подвірне, ординщина, верховщина, воскобійне тощо),

які вони навіть відмовились оприлюднити під час ревізії 1545 р. Частина

такої плати, що збиралася з навколишніх сіл, ішла на утримання дрібних

старостинських службовців. Оскільки замковий уряд мав і суддівські

функції, то на його користь йшли також судові збори і штрафи

18

.

Територія староств (повітів) була неоднаковою. Меншими були

литовські повіти, а більшими — українські. Намісник або староста був не

лише державним урядовцем, який виконував державні функції. Водночас

він управляв державним доменом — великокнязівським двором з усім

його складним господарством (нащадком старого маєтку). Старости зби-

рали податки, стежили, щоб не “пустіли” селянські ґрунти, здійснювали

судові функції, організовували оборону підлеглої їм території, пиль-

нували за справністю замків, забезпеченням їх зброєю, спорядженням,

припасами.

Серед помічників старост, які мали давньоруські назви (тіуни,

децькі), з’явилися нові. Ними стали возні, які виконували судові рішення, 79

забезпечували явку покликаних на суд; у кожному повіті були хорунжі,

городничі, які здійснювали догляд за замком, мостовничі — організатори

дорожньої служби. Функції старост були різнобічними — як адмініст-

ративними, так і поліцейськими.

Значних змін зазнали функції державних службовців, які позна-

чалися давньоруськими назвами служилих людей. Так, якщо в Давній

Русі боярами називали вищий прошарок суспільства, то за часів ВКЛ

назву бояри пов’язували з найдрібнішими службовцями, які несли багато

повинностей (розвозили пошту, ремонтували мости, підтримували у

належному стані шляхи сполучення, захищали місто, замок у разі небез-

пеки). Фактично вони перетворилися на тяглове населення з певними

залишками привілейованого стану, яке за латинським формуляром 1599 р.

називалося — scartabellus, тобто гіршій, неповноправний шляхтич (вояк).

Найнижчу привілейовану верству складали панцерні слуги, які служили

у війську одноосібно, за що отримували невелику земельну ділянку.

На західних землях України тим часом зростав польський вплив.

Він був не всюди однаковим. Найбільше він торкнувся Галичини, де все

місцеве привілейоване населення перетворилося на польську шляхту.

Внаслідок посиленої польської колонізації підпало під нього і Підляшшя.

Натомість Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Сіверщина,

Переяславщина — майже не зазнали в XV ст. польського впливу (аж до

Люблінської унії). Тут вирішальним був литовський вплив, а в литовсь-

кому державному устрої від початку провідне місце належало старо-

руським традиціям. Консервативному ставленню литовського уряду до

українських традицій сприяли кілька факторів. Найпершим з них був

вищий розвиток давньоруської культури, права, системи управління

порівняно з литовським. Другим, не менш важливим, стала децент-

ралізація управління у ВКЛ, ліквідована лише наприкінці XІV — на

початку XV ст., коли відбувся “погром князів Гедиміновичів”.

Однак окремі землі й надалі зберігали свої права, автономію, а

колишнє боярство — широку монополію в управлінні. Такі права під-

тверджувалися “земськими привілеями”, або Земськими уставами. Вони

були своєрідними конституційними хартіями для окремих земель.

Надання таких уставів регламентувалося звичаєвим правом; вони в

жодному разі не були актами ласки великих князів, а, навпаки, їх

обов’язком. Вони берегли “старовину” і поширювалися не на окремі

стани, а на землю в цілому, з’ясовували відношення всього місцевого

населення до держави і державних органів. Не всі такі грамоти збе-

реглися. З тих, що дійшли до нашого часу, найдавнішою є грамота Ягайла