1663 Р. У Ніжині, унаслідок якої було обрано гетьманом запорозького

кошового Івана Брюховецького, а інших претендентів на гетьманство

страчено. Рішення такої ради старшина повинна була приймати без-

застережно, інакше могло вибухнути повстання. Основна маса козаків у

такому випадку мала моральне право на непослух, щоб силою примусити

старшину виконувати рішення більшості.

Окрім загальних військових рад, козаки Війська Запорозького

Низового обговорювали нагальні питання на полкових та сотенних радах.

Існували також курінні та паланкові ради. На них розглядалися таємні та

термінові справи, що вимагали негайного вирішення, прикордонні супе-

речки, питання організації невеликих військових походів (набігів). До

компетенції паланкових рад входив розгляд дрібних справ, переважно

межових суперечок

5

.

Кошовий отаман був повновладним володарем Січі. Така назва

склалась історично, і тривалий час вживалася поряд з термінами “геть-

ман” (від німецького — hauptman, військовий командир, запозичено через

польську мову), “старший війська Запорозького” (коли підкреслювалося

його призначення або погодження коронним польським гетьманом).

Після створення Гетьманської держави відбувся остаточний розподіл

назв. Гетьманом почали називати володаря всього Війська Запорозького —

Гетьманської України; очільник низового війська — Січі — остаточно

став кошовим отаманом.

Його слово було законом, до скликання наступної ради він вирі-

шував усі найважливіші справи. По суті, він уособлював вищий вико-

навчий орган. Його добробут був напряму пов’язаний з господарством

Січі, адже ніяких власних прибутків він не мав, а тільки розпоряджався

громадською власністю. Разом з тим кошовий був тимчасовим прави-96

телем (органом влади). Його обирали, як правило, на рік, проте, за

вимогою Січової ради, могли змістити в будь-який час (окрім періоду

військових походів). Кошовими обирали авторитетних, заслужених коза-

ків. Їм не заборонялося кілька термінів поспіль бути кошовими, і факт

багаторазового посідання цієї посади свідчив про надзвичайний авторитет

обраних на неї. Таких кошових було відносно небагато, а найвідоміші з

них — Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Кость Гордієнко, Петро Кални-

шевський.

Кошовий отаман виконував військові, адміністративні, судові та

частково духовні функції. Йому належало право дарувати козакам, які

здійснили злочини, життя, або ж карати смертю. Поточні дипломатичні

зв’язки здійснювалися кошовим від імені товариства. Важливі справи

передавалися на розгляд Січової ради. Січова старшина підкорялася

розпорядженням кошового, але обиралася та звільнялася не ним, а

Січовою радою. Кошовий лише затверджував обраних радою військового

писаря, військового суддю, військового осавула, які були його найближ-

чими радниками та помічниками. Іншу старшину — полкову, наказну, а

також, за звичай, військових служителів (довбиша, тлумача, кантаржія,

гармаша) — він призначав особисто. На час своєї відсутності або

здійснення військового походу частиною козаків кошовий призначав їм

наказного отамана.

Залежний від Січової ради, не вільний в обранні найближчих

помічників, обраний на певний, дуже короткий термін і з умовою, що

його можуть відставити задовго до закінчення цього терміну, кошовий

був представником влади республіканського типу, влада якого обмежу-

валася народними зборами. Більше того, якщо січова громада визнавала

за ним скоєння важкого злочину, то могла і покарати на смерть. Лише на

час ведення бойових дій він отримував необмежені права диктатора. Тому

Січове товариство, за звичай волелюбне і не особливо слухняне, у

військових походах діяло як згуртований бойовий механізм із залізною

дисципліною.

Символами влади кошового були клейноди: залізна булава, яку він

тримав у руках під час бойових дій та урочистих заходів, та комишина —

довга палиця, якою він користувався у мирний час. Клейнодами були

також прапор і бунчук. Клейноди дарувалися запорожцям польськими

королями і московськими царями. Дарування клейнодів означало ви-

знання цими суверенами запорозького товариства або підтвердження

його прав.

Другою після кошового особою у запорізькому війську-державі був

військовий суддя. Втім, його посада з’явилася значно пізніше за інші

(уперше згадана 1625 р.), що свідчить про попереднє виконання судових

обов’язків самим кошовим. Лише згодом, коли чисельність козаків97

збільшилася, виникла необхідність в окремому судді. Окрім виконання

суто судових функцій, він був заступником і найближчим помічником

кошового, міг виступати наказним отаманом, а також скарбником,

начальником артилерії, завідувачем усіма військовими припасами. Суддя

стежив за дотриманням звичаїв та одвічних порядків, на яких трималася

вся система Січі. Зовнішньою ознакою влади військового судді була

велика срібна печатка та комишина (“суддівська тростина”, “суддівська

ласка”).

Третє місце в Січовій адміністрації посідав військовий писар.

У документах про нього згадується з 1578 р. як про людину, котра

посідала одну з важливих і відповідальних посад. Писар вів усю канце-

лярію, всі “писемні справи” Війська Запорозького Низового, рахунок

прибутків та витрат, підписував усі листи від Січі, приймав усі доку-

менти, що надходили на Запоріжжя від володарів, вельмож, простих

людей, виголошував рішення старшини на раді, сповіщав вирок засуд-

женим. Чужинці називали його канцлером, бо він опікувався всією

закордонною політикою Січі. Тому він обов’язково мав володіти іно-

земними мовами, у тому числі — латиною. Писар, на відміну від іншої

старшини, рідко переобирався Січовою радою, і саме він забезпечував

тяглість управління під час щорічної зміни кошових. Ознакою посади

військового писаря був каламар (чорнильниця) та гусяче перо. Допо-

магали писарю заступник — військовий підписарій — та канцеляристи.

Набирали їх здебільшого з вихованців Могилянської академії, братських

шкіл, випускників європейських університетів.

Вплив військового писаря на всі події в Запорожжі був над-

звичайним: він мав достатньо важелів, щоб впливати на формування

політики Коша та настрої запорожців. Недарма Богдан Хмельницький,

Іван Виговський до того, як стати гетьманами, посідали посаду писаря

Війська Запорозького Низового.

Безпосередньо військовому писарю підпорядковувалася військова

канцелярія, яка розглядала найважливіші справи адміністративного та

військового характеру. Через неї йшло все внутрішнє та зовнішнє

листування Січі, всі дипломатичні, політичні, господарські та майнові

справи.

Військовий осавул (згадується з 1545 р.) наглядав за дотриманням

порядку на Січі, стежив за виконанням судових рішень кошового та

військової ради, провадив дізнання за вчиненими злочинами, заготовляв

продовольство, приймав і розподіляв хлібну та грошову платню між

козаками, опікувався охороною проїзних шляхів у запорізьких степах.

Символом його влади була тростина. Кількість військових осавулів була

різною у різні періоди: спочатку (1601) вісім, згодом (1625) — лише два.

На той час вони вважалися ад’ютантами при гетьманові. 98

Військовий обозний (згадується з 1601 р.) завідував артилерією та

фортифікацією на Січі. Саме він керував побудовою табору з возів,

завдяки якому козаки вдало відбивали всі атаки, а також штурмом

укріплень ворога. Він займався обліком, комплектацією війська, підтри-

мував дисципліну. Помічником у нього був пушкар.

Нижчою старшинською посадою, але обов’язковою для подальшого

зайняття будь-якої посади у Війську Запорозькому, була посада курінного

отамана. Його обирали козаки куреня виключно з-поміж себе, і курінні

були найбільш шанованими як господарі, інтенданти — від них залежало

постачання всім потрібним, цілісність кошової казни. Знаком влади

курінного був невеликий прапорець, який перед ним носив курінний

хорунжий. Усі курінні отамани Січі об’єднувалися в курію, або ота-

манію, — дорадчий орган, що погоджував всі рішення курінних. Під час

війни курінні залишалися в Січі, а загони козаків замість них вели у бій

наказні курінні отамани (полковники)

6

.

У Війську Запорозькому існував досить великий штат військових

служителів. Військовий довбиш відав литаврами, якими скликалися

козаки на раду, був присутнім при виконанні судових вироків, забез-

печував повну і своєчасну сплату податків. Військовий пушкар завідував

січовою артилерією, дбав про зберігання пороху, свинцю, ядер, коман-

дував гармашами, а також забезпечував функціонування військової

в’язниці. Військовий тлумач був не лише перекладачем, але й очолював

розвідку та контррозвідку, був дипломатом. Військові шафарі збирали

мито з проїжджих купців та чумаків. Військові булавничий, бунчужний,

хорунжий відповідали за збереження клейнодів Війська Запорозького

Низового, носили їх під час походів та урочистостей. Військові чауші

були послами. Військовий кантаржій зберігав ваги і міри на Січі, стежив

за збиранням податків, призначав ціни на товари.

Козацький уряд — Кіш пройшов певний еволюційний шлях у

своєму розвитку. Зростала кількість козаків, урізноманітнювалися функції

Коша, розширювалася й збагачувалася сфера його діяльності. Кіш як

козацький уряд спочатку був виконавчим органом, що обирався та конт-

ролювався Військовою радою. Але за часів Нової Січі (друга половина