Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Документ RTF.rtf
Скачиваний:
4
Добавлен:
06.02.2016
Размер:
1.28 Mб
Скачать

1492 Та 1505 років, перебрали від князя більшу частину його державних

повноважень, зокрема позбавили його права самостійно вести дипло-

матичні стосунки, видавати закони, призначати на уряди. Цей державний

орган здобув собі право суду разом з великим князем. Більше того, Пани-

Рада отримали вирішальний голос у справах провінційного та цент-

рального управління.

Від початку XVІ ст. (за Радомською конституцією) склалася система

вищих державних установ станової монархії, фактично повністю запо-

зичена від Польщі: двопалатний парламент (сенат та шляхетська ізба);

шляхетські сеймики (регіональні зібрання вищого стану), які мали право

законодавчої діяльності та окремі функції державного управління.

Упродовж того ж століття відбулася рецепція інших державних

зразків Польського королівства, у тому числі в територіальному устрої:

встановлені нові воєводства, що поділялися на повіти; новий повіт став не

лише судовою, а й сеймиковою, адміністративною та військовою оди-

ницею. Судова структура стала повністю аналогічною польській: створю-

валися суди земські, гродські та підкоморські.

Систему місцевих органів влади у XIV–XV ст. очолював удільний

князь. Як правило, він був литовського походження (з роду Гедимінаса), і

мав у своїй землі права найвищого урядовця: адміністратора, судді,

командував військами, збирав податки. При ньому перебувала рада із

служилих бояр, значних урядовців, єпископів. Великий князь навіть не

міг втручатися в адміністрацію або приймати апеляцію на присуди

удільного князя.

Численні нащадки Гедимінаса поступово замістили старих удільних

князів руського походження, але наслідували від них сталі традиції

управління. Лише за часів Ягайла та Вітовта (кінець XІV — початок

XV ст.) децентралізації управління у вкл був покладений край: відбувся

“погром князів Гедиміновичів”, і до кінця XV ст. лишилися тільки два,

але наймогутніші: Свидригайло Волинський та Олелько Київський. Такі

князі могли навіть сперечатися з великим князем. Усі інші литовські

княжата стали в один ряд з колишніми українськими князями, позбав-

леними державних прав.

Особливе становище Волинської землі фіксувалося двома приві-

леями Владислава Ягайла від 1392 р. про надання тутешнім боярам усіх

прав і звичаїв землян Львівської землі, і від 1432 р. — про звільнення їх

від усіх повинностей, окрім військової, та гарантування рівних прав

православним і католикам. На думку Н. Яковенко, “Вокняжіння Свид-74

ригайла, кумира аристократів, стало ніби останньою цеглиною, що

вивершила й узаконила соціальну піраміду, в якій місце кожної людини

визначалося її статусом”

11

. На найвищому щаблі перебували спод-

вижники Свидригайла — князі (Гедиміновичи та Рюриковичі), кожен з

яких був повновладним володарем у своєму уділі, зобов’язаним “з власної

охоти” надавати князеві “допомогу і пораду”. “Допомога” полягала у

наданні озброєного власним коштом війська у разі війни, а “порада”

передбачала участь в князівській раді. Після смерті Свидригайла в 1452 р.

ті ж обов’язки правилися вже на користь великого князя. Таких

“мікрокнязівств” на Волині було декілька: Острозьке, Несвізьке,

володіння Сангушків, Чорторийських, Корецьких, Четвертенських, та ще

більша кількість дрібніших володінь інших родів. Ті, у свою чергу,

віддавали землі “господарським слугам” — озброєному люду, зобов’я-

заному військовою службою, судовою та податковою підлеглістю. Це вже

були васали князів Острозьких, Збаразьких, Вишневецьких, Сангушків,

Четвертенських та ін. Вони не розпоряджалися маєтками на власний

розсуд, а тримали їх за умови служби княжому дому. Служба полягала в

участі у княжих походах, а також “при фортеці” — забезпеченні належ-

ного утримання та ремонтів найближчих замків силами своїх підданих.

Ще один обов’язок був архаїчним: “гостинність”, тобто утримання

і супровід сюзерена з його почтом під час об’їзду володінь.

Звідси, з Волині, почав свою тріумфальну ходу по державах Східної

Європи термін, який згодом став універсальним у визначенні людини

військового фаху і занять: шляхта.

Іншою, ніж Волинь, за визначенням Н. Яковенко, виглядала в