XVIII ст. У канцелярії розглядалися найважливіші справи військового та

адміністративного характеру — звіти й листування полкової та сотенної

старшини, прохання і скарги окремих осіб, дипломатичне листування,

здійснювалася підготовка гетьманських універсалів, ордерів, майнових

надань. Генеральних писарів певний час (у XVII ст.) було двоє, але

згодом посада другого писаря була ліквідована, перетворилася на реєнта

Генеральної військової канцелярії, тобто помічника генерального писаря.

Про значення цього уряду свідчить і той факт, що практика при-

наймні двічі зафіксувала виконування генеральним писарем гетьманських

функцій (щодо підписання універсалів). За Івана Мазепи Василь Кочу-

бей

16

, а за Івана Скоропадського Семен Савич були викриті в тому, що в

деяких випадках (важка хвороба або тривала відсутність рейментаря)

вони оформлювали і підписували універсали замість гетьмана. Так, 1720 р.

царська адміністрація порушила справу про те, що інколи гетьманські

універсали, всупереч своєму традиційному формулярові (“звишменований

гетьман рукою власною”) підписувалися не Іваном Скоропадським

особисто, а в Генеральній військовій канцелярії генеральним писарем

С. Савичем або кимось з канцеляристів. Докладна інформація про це

міститься в скарзі відставного гетьмана Кирила Розумовського 1768 р.: “в

распросных речах от взятых из Глухова канцеляристов Григория Миха-

йлова и Василия Дорошенка показано в Григория что во время его

гетмана Скоропадского на хирогру болезнь уневерсалы его писма под-

писывает о войсковых всяческих делах генеральный писар Семен Савич да

и тои канцелярии Григорий, власним его именем как бы он гетман сам

подписывал”

17

. Щоправда, такою була загальноприйнята діловодна прак-

тика того часу: адже і царські укази, адресовані гетьману, часто-густо

підписувалися секретарями Петра І, у важливих випадках — канцлером,

і вже в зовсім виняткових — особисто царем. Форма ж їх лишалася

усталеною, всі вони видавалися від імені царя.

Як правило, двоє було і генеральних суддів. Але не завжди друга

вакансія (після смерті урядовця) швидко заповнювалася. Якщо ж їх було

двоє, то один називався старшим, а другий — молодшим. На цей уряд

призначали здебільшого авторитетних та заслужених козаків, які перед

тим уже посідали досить високі уряди або мали значні звання у козацькій107

ієрархії. Прямим обов’язком судді був розгляд цивільних справ. Для

вирішення карних справ скликали суддівську колегію — Генеральний

військовий суд, в якому головував або особисто гетьман, або ж гене-

ральний суддя. Клейнодом судді була комишина — тростина, оправлена у

срібло, та суддівська печатка.

Як авторитетну особу, генерального суддю залучали до виконання

інших державних обов’язків — він міг очолювати посольства і навіть

стати наказним гетьманом. Щоправда, гетьманського уряду вдалося

досягти лише одному колишньому генеральному судді — Івану

Самойловичу.

З фінансовими справами ситуація була значно складнішою. Гене-

ральний підскарбій як міністр фінансів глухо згадувався за гетьманства

Богдана Хмельницького. Інші гетьмани доручали керівництво державни-

ми фінансами своїм господарям — управителям, таким чином навмисно

поєднуючи державний бюджет з власною кишенею. Лише з 1728 р. цей

уряд став окремим і постійним. До обов’язків генерального підскарбія

належали питання обкладання податками та їх збирання, організація

зберігання натуральних зборів. Він встановлював дозорців у полках,

визначав терміни сплати податків, контролював їх надходження до

Генерального військового скарбу. У зв’язку з досить пізнім уведенням

цього уряду підскарбіїв було формально двоє, причому один обов’язково

росіянин, якого призначав петербурзький уряд. Першим генеральним

підскарбієм став Андрій Маркович, а його наступником у 1741 р. —

племінник гетьмана Івана Скоропадського Михайло Скоропадський.

До речі, вже наступного року він домігся скасування другої посади,

лишившись єдиним генеральним підскарбієм. Про значення цього уряду

свідчить той факт, що за гетьмана Кирила Розумовського Михайло

Скоропадський входив до тріумвірату (генеральні суддя, підскарбій та

осавул), які фактично правили Україною за відсутності рейментаря

18

.

Саме підскарбій зберігав у себе всі гетьманські клейноди (грамоти на

гетьманське і графське звання, булави, бунчуки, військові печатки,

литаври, труби та знамена)

19

.

Усі згадані представники генеральної старшини складали “вищу”

групу гетьманського уряду. Під ними були “нижчі” генеральні старшини:

генеральний осавул, хорунжий та бунчужний. У ієрархічній структурі

старшини Війська Запорозького вони стояли нижче за полковників, і тому

досить поширеним явищем було посідання ними полковницького рангу

після генерального осавула (так було з Іваном Скоропадським, який після

генерального осавула став полковником Стародубським, а вже потім —

гетьманом). Серед інших генеральних осавулів, призначених пізніше

полковниками, були Матвій Гвинтівка, Іван Лисенко, Михайло Микла-

шевський, Леонтій Полуботок. Утім, автори “Історії українського108

козацтва” наполягають на тому, що уряд генерального осавула слід все ж

таки “віднести до першої, “вищої”, групи генеральних старшин та

урядників”

20

.

Про це свідчать такі факти. Уряд генерального осавула був

започаткований на Запоріжжі з кінця XVI — початку XVIІ ст. Їх було, як

правило, двоє. За доби Української революції середини XVIІ ст. осавули

входили до складу генеральної старшини і, подібно до обозного, були

найтісніше пов’язані з військовими справами. Часто їх призначають

командирами окремих частин козацької армії (наказними гетьманами).

Третина з тих, хто обіймав цей уряд у XVIІ ст., до того були

полковниками, а потім отримали інші уряди генеральної старшини.

Коли генеральний осавул не був наказним гетьманом, то відповідав

за караульну службу Війська Запорозького, а в мирний час виконував

здебільшого поліцейські функції: проводив різноманітні розслідування,

приводив до виконання вироки Генерального військового суду. Активно

залучався він і до виконання дипломатичних місій. Під час проведення

Генеральних рад осавул виступав розпорядником заходу.

Генеральні хорунжий та бунчужний мали дещо інші посадові

завдання. Їхні посади виникли фактично вже після початку Української

революції. Їх запровадження було пов’язане з ускладненням функцій

гетьманського проводу в умовах стрімкого еволюціонування козацької

державності. До кола їх чітко окреслених функціональних обов’язків

входило: у хорунжого — пильнувати військові хорогви (знамена), у

бунчужного — гетьманський бунчук, а під час урочистостей виносити їх

перед козацьким військом. Тому з початку це були уряди не військові, а

скоріше двірські. І пізніше вони мали знаходитися при гетьмані для

виконання його доручень і наказів. За тогочасними документами, ці

посади не мали точно виписаних обов’язків. Як і осавулу, їм доручали

командування окремими загонами, проведення судових розслідувань,

засідати у Генеральному військовому суді. Залучалися вони також до

виконання дипломатичних доручень, хоча випадки очолювання ними

місій не зафіксовані. Посада генерального бунчужного слугувала своє-

рідним трампліном для успішного просування службовими сходами

Війська Запорозького. Зазвичай бунчужними призначали козаків, які

перед тим перебували на полкових та сотенних старшинських урядах.

Але звідти відкривався шлях до полковницьких урядів, урядів “вищої”

генеральної старшини.

Загальною для всього складу генеральної старшини була преро-

гатива участі в управлінні країною під керівництвом гетьмана. Нехту-

вання думкою генеральної старшини при вирішенні державних справ

стало причиною усунення від влади гетьманів Дем’яна Ігнатовича

(Многогрішного) в 1672 р. та Івана Самойловича в 1687 р. 109

Генеральній старшині належало також право доповідати гетьманові

про справи державної ваги. Цю функцію намагалися законодавчо

закріпити творці Конституції 1710 р. як її виняткову прерогативу. Ще

одним правом генеральної старшини була законодавча ініціатива —

доведення до гетьмана своєї думки з питань, що потребували термінового

розв’язання.

Хоча формально запорозького звичаю відставки всієї старшини в

разі зміни гетьмана не було відмінено, фактично його не дотримувалися, і

старшина посідала свої уряди при кількох гетьманах. Лише за виняткових

обставин відбувалася повна зміна її складу. Так було 1659 р., коли Юрій

Хмельницький, прийшовши до влади, змінив генеральних суддів, писарів

та осавула. Після Ніжинської Чорної ради 1663 р. гетьман Іван Брю-

ховецький повністю замінив склад генеральної старшини та полковників.

Суттєві кадрові зміни відбулися й після скинення Дем’яна Ігнатовича

(Многогрішного) в 1672 р., коли владу втратили наближені до нього

генеральні осавул, бунчужний та хорунжий.

На відміну від практики Речі Посполитої, фактично не зафіксовано

випадків обіймання однією особою кількох генеральних урядів. Нато-

мість поширеною була практика тимчасового виконання урядів “наказ-

ною” генеральною старшиною. Як правило, це було пов’язано з відсут-

ністю в Гетьманщині повноправного носія уряду: дипломатична поїздка,

перебування за кордоном з військовими відділами.

За виконання урядової служби призначалася винагорода. Особли-

вістю Гетьманату було те, що платня виділялася царським урядом, за

умовами різноманітних “статей”. Найбільше грошей отримував генераль-

ний писар (1000 злотих), найменше — генеральний бунчужний (50,

згодом 100 злотих). Що ж до платні від Війська Запорозького, то вона

надходила у вигляді земельних пожалувань, частки від прибутків корпо-

ративної власності Війська тощо.

Залишком січових звичаїв та прав у Гетьманщині залишилися ради —

як норма прямого волевиявлення всіх без винятку повноправних пред-

ставників козацької рицарської корпорації.

Загальна (генеральна, повна) рада Війська Запорозького виступала

головним розпорядчим органом створеної в результаті Української рево-

люції середини XVII ст. держави. Богдан Хмельницький скликав Загальні

ради 1648 р. в Білій Церкві, Чигирині та Замості. В них брало участь по

кілька тисяч козаків, і обговорювали вони актуальні питання взаємин з

Польщею, Кримом, умови замирення з королем тощо. Тому Загальна рада

на Гетьманщині спочатку мало чим відрізнялася від січової Загальної

ради. Очолював її гетьман, за порядком стежили осавули. Проте, зви-

чайно, стримати і повести за собою кілька тисяч козаків, якщо вони в

більшості думали інакше, ніж старшина, було важко. Тому надалі Богдан110

Хмельницький усе рідше вдавався до їх скликання, використовуючи

загальні козацькі ради для зміцнення своєї власної позиції у боротьбі зі

старшиною. Відтоді Загальні ради скликалися зрідка, як данина традиції,

для легалізації вже готових рішень, а не для їх обговорення.

За часів Руїни різні претенденти на гетьманство використовували

загальні ради для боротьби зі своїми суперниками. В умовах стабілізації

внутрішньополітичної ситуації наприкінці XVIІ ст. загальні ради зберегли

за собою виняткові права гетьманської елекції, формування колегії

генеральної старшини, затвердження угод з Москвою. Зрештою і такі

функції занепали, оскільки питання обрання гетьмана вирішувалося вже

не Загальною козацькою радою, а Старшинською, у порозумінні з царсь-

кими резидентами. Перша лише слугувала прикриттям для таких кулу-

арних рішень.

Прерогатива скликання загальної ради належала гетьманові або

вищій старшині, яка урядувала в період міжгетьманства. З цією метою

розсилались універсали-запрошення всім полковникам для прибуття з

полковою старшиною, сотниками, писарями, осавулами та всім полковим

козацьким товариством. У конфліктних ситуаціях, коли Москва не

визнавала правомочності гетьманського обрання, запрошення могли

розсилатися від імені царя. На Генеральній раді головував гетьман, а в

ролі розпорядників виступали осавули, які питали у козацького това-

риства його думку. Чисельність таких рад була різною, найбільшою —

коли вони скликалися під час походів, тобто за повної мобілізації всього

громадянства/козацтва Війська Запорозького. Практикувалося представ-

ництво, коли певні полки делегували вибірних від козаків, які репре-

зентували все полкове товариство. У XVIІІ ст. уже офіційно на загальні

ради скликали тільки полковників, полкову старшину, сотників, бунчу-

кове та значне товариство, оминаючи рядових козаків.

Сталою була практика запрошення на значні ради вищого духів-

ництва — митрополитів, архімандритів та ігуменів православних монас-

тирів. Відмічено випадки участі в радах також представників міщан,

зокрема посадових осіб місцевого самоврядування (війтів, бурмістрів,

райців, лавників).

Із занепадом Генеральної ради зростало значення Старшинської

ради. Вона так само була запозичена зі Січі, але за Гетьманату її значення

надзвичайно зросло. На розгляд старшинської ради виносилися найріз-

номанітніші питання суспільно-політичного життя, зовнішньої політики,

військово-стратегічного планування. Часто старшинські ради передували

Генеральним, які лише підтверджували рішення, прийняті на перших. Так

було в січні 1654 р., коли перед загальновідомою Генеральною Переяс-

лавською радою відбулася старшинська рада, що затвердила умови

договору з московським царем. 111

Ще більшу роль відігравала Старшинська рада при наступниках

Богдана Хмельницького. Позбавлені притаманної тому харизми, сили волі

та сміливості, гетьмани мусили більше рахуватися із своїм старшинським

оточенням. За таких умов на обговорення старшинської ради виносилися

всі найважливіші проблеми політичного та економічного життя держави.

Зовнішньополітичні питання також належали до прерогатив Стар-

шинської ради. Дипломатичні акти Гетьманщини виразно свідчать про

колективний характер їх ухвалення. Так само Старшинська рада фак-

тично вирішувала елекційні питання, які потім тільки легітимувалися

Генеральною радою. Усі гетьмани, починаючи з Івана Виговського,

отримували свою булаву на старшинській раді, і чекали від загальної ради

лише формального підтвердження факту свого обрання.

Старшинська рада вирішувала проблеми регулювання податкової

політики, фінансові питання, розпоряджалася разом з гетьманом загаль-

ним земельним фондом Гетьманщини (визначала, кому і скільки надавати

млинів та ґрунтів). Те ж стосувалося і кадрової політики: гетьман

заповнював вакантні уряди генеральної старшини та полковників після

попереднього обговорення таких призначень Старшинською радою.

Зазвичай старшинські ради відбувалися в разі потреби в їх про-

веденні. Проте вже з часів Богдана Хмельницького простежувалася певна

закономірність скликання таких рад: навесні, після Великодня, та взимку,

перед Різдвом. Такий графік був зумовлений потребами організації

військових кампаній, які велися здебільшого влітку: підбиття підсумків

попередньої та визначення стратегічного плану наступної.

У старшинській рада брали участь, насамперед полковники та гене-

ральна старшина. Іноді для участі в розширених радах запрошували

інших козацьких урядників, до сотників включно. У XVIII ст. звичайною

стала участь у радах бунчукових та значкових військових товаришів.

Збереглися відомості щодо участі в старшинській раді представників

міщанства (війти, бурмістри).

Задля оперативного вирішення нагальних питань гетьман скликав

збори генеральної старшини, що кваліфікуються дослідниками як “малий

пленум” старшинської ради.

Старшинська рада була необхідним та обов’язковим інструментом

законодавчо-розпорядчої діяльності гетьманської держави. Саме такою

прагнув представляти її Богдан Хмельницький, залюбки посилаючись у

розмовах з польськими послами на те, що “без них не можу і не смію

нічого робити”. Утім, це не завадило Якиму Сомку 1661 р. в Козельці

вимагати рішення такої ради під тиском загону відданих йому озброєних

козаків, а Петру Дорошенку — скликати їх по кілька разів, вимагаючи

зручного для себе зовнішньополітичного рішення

21

. 112

Центральними органами виконавчої влади Гетьманщини були

Генеральна військова канцелярія та Генеральна скарбова канцелярія.

Перша з них відігравала роль колективного органу виконавчої влади,

слугувала інструментом реалізації рішень генеральних та старшинських

рад, законодавчих ініціатив гетьмана. У канцелярії розглядалися найваж-

ливіші справи адміністративного та військового характеру, звіти та

листування полкової і сотенної старшини, справи щодо міст, прохання й

скарги окремих людей, дипломатичне листування. Тут концентрувалася

інформація практично про всі питання внутрішньоекономічного та

політичного життя Гетьманщини: від встановлення та діяльності фор-

постів, митних пунктів, розмежування кордонів полків та сотень, роз-

будови мережі поштових станцій до судової реформи за гетьмана Кирила

Розумовського (запровадження гродських, земських та підкоморських

судів). Канцелярія готувала гетьманські універсали, мобілізаційні накази,

ордери, майнові документи. Під час військових походів створювалася

похідна Генеральна військова канцелярія, яка керувала всім життям

війська у поході, відала питаннями постачання, комплектування, утри-

мання, медичного обслуговування полків Війська Запорозького. З 1750 р.,

за гетьманування Кирила Розумовського, який подовгу перебував поза

межами України, така канцелярія супроводжувала гетьмана в його

поїздках до Санкт-Петербурга, Москви. Вона мала назву “похідна його

ясновельможності військова генеральна канцелярія”.

Важливе місце в структурі виконавчої влади належало Генеральній

скарбовій канцелярії, вищому органу фінансового управління в Геть-

манщині. Запровадили її 1720 р. для збирання податків, їх зберігання та

реалізації видаткових статей. Керував нею генеральний підскарбій. Функ-

ції ж контролюючого органу у фіскальній сфері виконувала Лічильна

комісія.

Найвищим судовим органом Гетьманщини був Генеральний війсь-

ковий суд. До його складу, крім генеральних військових суддів, входили

гетьман, який очолював суд і головував на його засіданнях, та генеральна

старшина. Завданням цієї інституції були розгляд справ старшини,

приймання апеляцій на ухвали сотенних та полкових судів, а за рефор-

мою 1763 р. — взагалі всіх судів на теренах України.

Оскільки наскрізною державотворчою ідеєю Гетьманщини була

концепція “народу-війська”, що змінила річпосполитську концепцію

“народу-шляхти”, то її адміністративний устрій дублював військову

структуру. Територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підроз-

ділів задля забезпечення швидкої мобілізації козацтва. При становленні

полково-сотенного устрою Війська Запорозького використовувався до-

свід функціонування реєстрових козацьких полків. У 1625–1626 роках

було зафіксовано 6 військово-територіальних одиниць з центрами в113

Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах. Згодом

до них додалися Полтавський, Миргородський, Лубенський та Яблу-

нівський полки.

У 1648 р. процеси розбудови полково-сотенного устрою суттєво

інтенсифікувалися. Полки виникли повсюдно — на Лівобережній Україні,

Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, на Правобережній Україні:

Волині, Поділлі, півдні Галичини. Станом на 1649 р. існувало понад