XV ст. Київська земля, де вся влада була зосереджена в руках нащадків

першого удільного київського князя литовського походження Володи-

мира Ольгердовича: його сина Івана (до 1435 р.), брата останнього —

Олелька (1441–1454) та його сина Семена (1454–1470). Київська гілка

Ольгердовичів посідала дуже високе місце в ієрархії нащадків Гедиміна.

Сучасники, а за ними й деякі сучасні історики навіть умовно називали

державу Володимира Ольгердовича та його нащадків другим Українсь-

ким королівством, хоча його зверхники офіційно королівського титулу не

мали. У ньому деякі дослідники вбачають відродження української

державності, щоправда, васальної до великого князя литовського.

Н. Яковенко підкреслює, що сусіди вважали їх суверенними володарями

мало не всієї давньоруської території, “що простягалася від Мозиря на

півночі до гирла Дніпра і Дністра на півдні та річки Сіверський Донець на

сході”

12

. У Вільні cкоса дивилися на таке територіальне вкорінення бічної

гілки великих литовських князів, і після смерті Семена Олельковича в

1470 р. не затвердили князями жодного з його синів, натомість наді-

славши до Києва намісника Мартина Гаштольда. Таке призначення75

виклало обурення киян, адже новий правитель не був князем з династії

Гедиміна. Однак цей спротив Гаштольд подолав силою, і окремішності

Київського князівства було покладено край.

Наступною категорією привілейованого населення, яке виконувало

державні функції і знаходилося між князями і господарськими (тобто

незалежними, не княжими) боярами, були пани. Це слово, запозичене, як і

багато інших (грод, рицер, шляхтич, староста, дідич), з чеської канце-

лярської мови, вперше ввійшло в ужиток саме на Волині за часів

Свидригайла, означало власника спадкової, а не наданої землі. За Горо-

дельською унією 1413 р. литовські пани отримали всі привілеї польської

шляхти, включно з правами отримувати привілеї, посідати церковні

кафедри та намісницькі уряди.

Другим після князя значним чинником центральної влади були

Пани-Рада. Спочатку в радах брали участь родичі великого князя

(Гедиміновичі), бояри, урядовці та міщани, але вирішальний голос мали

виключно Гедиміновичі. За великого князя Вітовта (з 1401) набувають

право вирішального слова службові князі та магнати — маєткова

аристократія, на яку спирався Вітовт. Але Рада тоді ще не набула статусу

державної установи, мала виключно дорадчі функції, і великий князь не

був зобов’язаний дослухатися до її порад. Під кінець правління Казимира

(1492) великокнязівська рада — власне Пани-Рада — поділила владу з

великим князем. У його відсутність Пани-Рада вела закордонну політику,

провадила суди, проголошувала загальну мобілізацію.

Того року були внормовані правове становище, компетенція та

склад Панів-Ради. Спочатку до неї належали чотири католицьких єпис-

копи, деякі удільні князі, намісники більших земель, а з урядовців —

канцлер, маршалок, підскарбій земський, гетьман найвищий та ін.

У XVI ст., коли вже не було удільних князів, загальне число провінційних

та центральних урядовців у Раді досягло 80. Вступ до Ради був відкритим

тільки для католиків, хоча допускалися й непоодинокі винятки. Так,

впливовим членом Ради тривалий час був відомий захисник православ’я

волинський князь Костянтин Острозький. Така велика кількість членів

робила Раду дуже неповороткою, позбавляло її оперативності, тому

великий князь призначив з її складу Таємну раду з 8–10 осіб, серед яких

були єпископи, воєводи, каштелян та провідні великокнязівські урядовці.

Соціальним прошарком, з представників якого складалися Пани-

Рада, були нащадки руських удільних князів та найбільших бояр.

Утративши певною мірою політичні та станові права, вони зберегли

великі земельні володіння. До них згодом приєдналися князі литовського

походження (Ольгердовичі, Коріатовичі, Любартовичі). Разом вони

склали дуже впливову верству магнатів, “княжат”. Найбільше руських

князівських родів збереглося на Чернігівщині. Звідти вони, протестуючи76

проти утисків центральної влади ВКЛ, намагаючись зберегти незалеж-

ність та православ’я, поволі переходили до Москви. На Волині були

відомі 30 княжих родів (Заславські, Четвертенські, Ружинські, Острозькі

та ін.). До княжат своїм багатством і впливом наближалися нащадки бояр:

Боговитини, Гуревичі, Загоровські, Монтовти, Немиричі, Семашки,

Сенюти та ін.

Магнати володіли великими маєтностями і посідали вищі уряди.

З них складалася Пани-Рада — найвища державна установа ВКЛ. До того

ж, вони були звільнені від підсудності місцевої адміністрації і підлягали

суду лише великого князя.

З представників магнатсько-шляхетського стану в XV ст. сформу-

вався становий сейм: від перших надзвичайних з’їздів бояр-шляхти в