1424 Або 1430 р. Луцькій землі, якою він підтверджував старі права лучан,

однакові для всіх мешканців, незалежно від сповідуваної ними віри.

Решта грамот — пізнішого часу, переважно XVI ст., так само з80

підтвердженням давніх прав мешканців Волині, Київщини, Поділля,

Вітебської, Полоцької та Смоленської земель. На думку істориків-

правознавців, підставою для видавання таких уставів був процес усу-

нення від влади удільних князів та заміна їх намісниками великого князя.

Щоб така акція не спричинювала заворушень серед місцевого населення,

і видавалися устави, які засвідчували, що новий правитель користува-

тиметься виключно тим обсягом повноважень, який мав удільний князь.

На початку XVI ст. землю репрезентували “князі, бояри, міщани і вся

земля”. Стани брали участь у суді намісника, мали свій скарб, а найго-

ловніше — були в праві вимагати зміни “нелюбого” намісника.

Разом з тим не можна стверджувати, що ВКЛ, як і будь-якому

державному організмові, не були притаманні прогрес у розвитку дер-

жавно-суспільних відносин. Закликаючи новопоставленого в 1492 р.

великого князя Олександра урядувати по-литовські, за Вітольдовим

звичаєм, еліта ВКЛ чудово розуміла, що формально “не порушуючи

старини”, центральна влада модернізувала державу. Великі князі

запроваджували нові традиції, спираючись на суспільну підтримку.

Так, за влучним зауваженням А. Закшевського, магдебурзьке право в

містах вводилося на вимогу міщан

19

. У привілеї 1552 р. м. Мінську,

зокрема, зазначалося: “напервей выймуемъ тое место нашо Менскъ с

права литовского и руского (...) у право немецкое майтбарское

переменяем”.

Київщина одержала привілеї 1507 р. уже від Казимира, Волинь — у

1501 та 1509 роках. Скрізь пани-шляхта мали право брати участь в управ-

лінні, залагоджувати земські справи, згодом — висилати своїх послів до

сеймів.

Неспроможність протистояти тискові Московського царства у

Лівонській війні (1558–1583), прагнення шляхти ВКЛ обмежити магнатів,

зрівнятися у правах з польською шляхтою призвели до Люблінської унії

1569 р. Як наслідок утворилася нова федеративна держава двох народів —

Річ Посполита. У ній Литва зберегла значну автономію: власні державні

органи, військо, фінанси, судочинство, державну мову (руську). Водночас

практично всі українські землі за цією унією відійшли до Польщі. Так

завершилася історія державних установ ВКЛ на українських теренах.

4.3. УРЯДУВАННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИМИ ЗЕМЛЯМИ

ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛІВСТВА (XIV–XVI ст.)

На землях, завойованих Польщею, навіть галицькі бояри відчували

себе “людьми другого сорту”. На відміну від етнічної польської шляхти,

яка наприкінці XIV ст. одержала повне право власності на свої маєтки,

вони залишалися “слугами короля”, які тримали землю на умовах81

військової служби, робіт з укріплення та ремонту замків, мостів, шляхів,

і навіть сплачували деякі натуральні податки. Судова юрисдикція над

місцевим боярсько-служилим людом здійснювалася королівськими

каштелянами (управителями великих замків). Військове керівництво

їхніми збройними загонами здійснювали місцеві городові воєводи, які

підпорядковувалися згаданим каштелянам. До 1434 р. існувала посада

і генерального руського (львівського) старости як уповноваженого

правителя Галичини.

У 1430–1434 роках за Єдлінським привілеєм Галичина та Західне

Поділля втратили статус власного домену короля і перейшли на

загальноземський статус. Тоді в Галичині, Холмщині та Підляшші

з’явилися земські уряди (officium terrestre) на чолі з призначеними

королем старостами. Було утворено Руське воєводство у складі земель

Львівської, Перемишльської, Сяноцької, Галицької та згодом — Хомсь-

кої, і Подільське воєводство з центром у Кам’янці-Подільському. 1462 р.

такий саме статус отримала Белзька земля, що перебувала у складі Мазо-

вецького князівства — відтоді Белзьке воєводство. У цей час на зазна-

чених теренах остаточно було ліквідовано руське право і запроваджене

польське. Від 1566 р. земські уряди з’явилися також у Київському,

Волинському та Брацлавському воєводствах, які після Люблінської унії

перейшли під владу польській короні. Найостаннішим з українських

земель земський уряд отримало Чернігівське воєводство (1633).

Найдавніший перелік земських урядовців Корони польської містить

мирний договір між Польщею та Тевтонським орденом 1435 р. Там

названо осіб, що займали посади в урядах Руського та Подільського

воєводств і Белзької землі в їх ієрархічній послідовності: воєвода, каш-

телян, підкоморій, хорунжий, суддя, стольник, ловчий, чашник, підсудок,

підстолій, войсковий. Відомий дослідник цього питання М. Крикун

наголошує, що “для того часу перелік не є повний”, і додає до нього

посади писаря, мечника, підчашого. Загалом він нараховує для того часу

до 14 земських урядів

20

.

Остаточно структура та ієрархія земських урядів Речі Посполитої

була затверджена сеймовими конституціями 1611 та 1635 років у такому

вигляді: воєвода, каштелян (дигнітарства, найвищі посади), підкоморій,

судовий староста, хорунжий, суддя, стольник, підчаший, підсудок,

підстолій, чашник, ловчий, войсковий, писар, мечник, войсковий менший,

скарбник. Така номенклатура посад (урядів) відзначалася сталим харак-

тером, оскільки шляхта тримала під пильним контролем роздавання

урядів, монопольне право на які мав король, і вимагала від останнього не

вносити до неї кількісних та якісних змін.

Претенденти на земський уряд мали належати до шляхетського

стану і бути землевласниками в тій адміністративно-територіальній82

одиниці, до якої цей уряд мав відношення. У разі незаконного отримання

королівськоого привілею на земський уряд (не підкріпленого справжньою

осілістю) такі документи визнавалися недійсними, а винуватець штра-

фувався на 200 гривень. При цьому володіння королівщиною (державним)

чи орендованим маєтком не вважалося справжньою осілістю. Володіння

урядом було пожиттєвим: надані за королівським привілеєм уряди “ніхто

ні від кого під жодним претекстом відбирати не повинен”, як записано в

“Кардинальних правах” 1768 р. Підставою для позбавлення уряду могли

стати лише державна зрада, втрата громадянських прав та шляхетства.

Тож не існувало механізму усунення від посади нездатного чи неба-

жаючого виконувати свої обов’язки урядовця.

Роздавання земських урядів королі використовували як найголов-

ніший важіль впливу на шляхту, здобуття її прихильності. У свою чергу,

шляхта постійно виявляла бажання посісти ті або інші уряди, навіть

попри те, що лише деякі з них давали відчутний матеріальний прибуток.

Це пояснюється відсутністю в Речі Посполитій практично до XVIII ст.

власних титулів, отже, з’явилася привабливість урядових звань. Виникло

навіть прислів’я: “Шляхтич без уряду як пес без хвоста”. Завдяки цьому

поширювалася практика продажу земських урядів, яка офіційно не

схвалювалася, але фактично давала значний прибуток королю. Тому

пропозиція познанського воєводи Кшиштофа Гжимултовського на сеймі