68.Права і обов’язки батьків і дітей.

Взаємні права та обов’язки батьків і дітей засновуються на походженні дітей, що засвідчується в установленому законом порядку. Походження дитини від батьків, що перебувають у шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків, а дитини від батьків, що не перебувають у шлюбі, встановлюється шляхом подання спільної заяви до ОРАЦС. У випадку народження дитини від батьків, що не перебувають у шлюбі і при відсутності спільної заяви батьків, батьківство встановлюється в судовому порядку. Діти, народжені в юридичному і фактичному (тобто незареєстрованому) шлюбі, мають рівні права. Взаємні права та обов’язки батьків і дітей поділяються на особисті і майнові. Є такі особисті права і обов’язки батьків щодо дітей: право надавати прізвище, ім’я, право визначати місце їх проживання, право й обов’язок утримувати й виховувати дітей, право представляти і захищати інтереси дітей, обов’язок нести відповідальність за їхні вчинки. Батьки мають право вимагати повернення своїх дітей від будь-якої особи, яка утримує їх без законних підстав. Дитина має право звертатися до суду за захистом своїх прав та інтересів, якщо вона досягла 14 років. При розгляді спорів про дітей суд бере до уваги інтереси дітей і умов їхнього нормального розвитку та виховання. Є такі майнові права і обов’язки батьків і дітей: право та обов’язок батьків управляти майном їх дітей; обов’язок батьків і дітей поважати і берегти спільну й роздільну власність; батьки зобов’язані утримувати своїх неповнолітніх і непрацездатних дітей; повнолітні діти повинні утримувати своїх непрацездатних батьків. За відмови батьків або одного з них, відмова дітей виконувати обов’язок утримання з них можуть бути стягнені аліменти відповідно до закону в судовому порядку. Діти можуть бути звільнені від обов’язку сплати аліментів, якщо буде доведено, що батьки ухилялися від виконання своїх обов’язків. Батьки можуть також бути звільнені від сплати аліментів, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного із них і повністю забезпечує її потреби. 8. Підстави позбавлення батьківських прав. Батьки можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вони ухиляються від своїх батьківських обов’язків. Є такі підстави позбавлення батьківських прав: ухилення від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини; жорстоке поводження з дитиною; хронічне вживання алкоголю або наркотиків; примушування дітей до жебракування та бродяжництва; засудження за умисний злоч щодо дитини.

69/Умови і порядок розірвання шлюбу.

Припинення шлюбу - це припинення правовідносин між подружжям, що зумовлене певними юридичними фактами. Припинення шлюбу відбувається внаслідок: - смерті одного з пожружжя, або оголошення його померлим; - розірвання шлюбу. Шлюб може бути припинено шляхом його розірвання внаслідок волевиявлення обох, або одного з них, на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану, або на підставі рішення суду. Частиною 3 статті 104 Сімейного кодексу України передбачено, що якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, то вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті. Однак, якщо один із подружжя помер, у день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу, то вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання Розірвання шлюбу за взаємної згоди дружини та чоловіка у яких немає дітей (тобто неповнолітніх осіб) здійснюється на підставі їх заяви, поданої до органу реєстрації актів цивільного стану (надалі РАЦС). У статті 107 Сімейного кодексу передбачено підстави розірвання шлюбу в так званому "спрощеному порядку" - в органах РАЦСу за заявою одного з подружжя Тякщо другий із подружжя: - визнаний безвісно відсутнім; - визнаний недієздатним; - засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше трьох років. У даному випадку шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору. Судовий порядок розірвання шлюбу здійснюється, якщо один із подружжя не бажає розлучення та якщо обоє з подружжя бажають розлучення, але мають спільних неповнолітніх дітей. Одночасно з розглядом питання про розірвання шлюбу суд може вирішити питання про те, з ким із батьків залишаються неповнолітні діти, а також спори щодо стягнення аліментів на утримання дітей (у випадку якщо сторони не уклали між собою договір про розмір аліментів на дитину, який повинен бути нотаріально Посвідчений) або на одного з подружжя, який є недієздатним, питання щодо спільно набутого майна та інше. Відповідно до частини 2 статті 110 Сімейного кодексу позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків/коли один із подружжя вчинив злочин, щодо другого з подружжя або дитини, чи батьківство зачатої дитини до досягнення одного року, визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено із актового запису про народження дитини. Шлюб вважається припиненим у день винисення відділом РАЦС відповідної постанови про розірвання шлюбу, судом - у день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в РАЦС, за заявою колишньої дружини або чоловіка. Звертаємо увагу на те, що реєстрація розірвання шлюбу може провадитись незалежно від строку, що минув після постанови судом рішення про розірвання шлюбу, яке набрало чинності, або винесення постанови про розірвання шлюбу. Лише після розірвання шлюбу та одержання свідоцтва про розірвання шлюбу колишнє подружжя вправі укласти новий шлюб. Законодавством надано можливість жінці та чоловікові, шлюб між якими було розірвано, подати до суду заяву про поновлення шлюбу за умови, що жоден із них не перебував після цього у повторному шлюбі. У Сімейному законодавстві також введено нове поняття -фіктивне розірвання шлюбу, тобто це таке розірвання шлюбу органом РАЦСу, яке було здійснене подружжям не з метою припинення шлюбних відносин, а з іншою метою, наприклад, одержанням певної матеріальної вигоди обома чи одним із подружжя. Визнання розірвання шлюбу фіктивним відбувається в судовому порядку. Від припинення шлюбу слід відрізняти визнання шлюбу недійсним. Недійсним вважається шлюб зареєстрований в органі РАЦСу у випадку порушення передбачених законом умов укладення шлюбу. Сімейним кодексом України встановлено такі підстави визнання шлюбу недійсним: 1. Вчинення сторонами під час укладення таких істотних порушень умов вступу в шлюб, в силу якщо він вважається недійсним і не потребують рішення суду щодо цього. Рішення ж про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу відбувається за заявою заінтересованої особи приймається органом РАЦСу. Такими абсолютно недійсішми-вважаїоіься шлюби» які укладені всупереч встановленим законом перешкодам до їх укладення, а саме, шлюб: зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідним братом і сестрою; - зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною. 2. До шлюбів, які визнаються недійсними за рішенням суду, належать шлюби: зареєстровані без вільної згоди жінки та чоловіка; фіктивні, тобто укладені чоловіком та жінкою або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав і обов'язків подружжя. Однак, шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду справи судом, відпали обставини, що засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім'ю. У статті 41 Сімейного кодексу також передбачено такі підстави визнання судом шлюбу недійсним, які є правом, а не обов'язком суду, а саме, якщо шлюб був зареєстрований : 1) між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною (зазначеним особам право на укладення шлюбу може надаватися лише судом); 2) між двоюрідними братом та сестрою; 3) між тіткою, дядьком та племінником, племінницею; 4) з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків; 5) з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано право на шлюб. Однак, шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дружини або народження дитини у осіб, що передбачені в пунктах 1, 2, 4 частини першої статті 41 Сімейного кодексу, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб. Шлюб, визнаний судом недійсним, є недійсним від дня його державної реєстрації. У разі за визнанням шлюбу недійсним відновлюється становище, що існувало до його укладення. Особи, які перебували у недійсному шлюбі, не набувають тих прав та обов'язків; що виникають у подружжя. Якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, то воно вважається таким, що належить їм на праві спільної часткової власності, а розмір часток кожного з них визначається відповідно до їхньої участі у придбанні цього майна своєю працею та коштами. Особа, якя не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, має право в судовому порядку на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі як спільної сумісної власності подружжя, на проживання у житловому приміщенні, в яке вона поселилася у зв'язку з недійсним шлюбом, а також на аліменти, як при дійсному шлюбі та на прізвище, котре вона обрала при реєстрації шлюбу. Діти, народжені у недійсному шлюбі, мають такі самі права та обов'язки, що й діти, які народилися у дійсному шлюбі. Від визнання шлюбу недійсним слід відрізняти "неукладений" шлюб. Неукладеним вважається такий шлюб, який зареєстрований у відсутності нареченої і (або) нареченого чи зареєстрований за підробленими документами або за документами, що не належать нареченому або нареченій. Анулювання запису про такий шлюб в органі РАЦСу проводиться за рішенням суду за заявою заінтересованої особи, а також за заявою прокурора. Неукладений шлюб не породжує жодних прав та обов'язків.

• 70. Опіка. Піклування.

Опіка — влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в сім'ї громадян України, які перебувають переважно в сімейних, родинних відносинах із цими дітьми з метою забезпечення їх виховання, освіти, розвитку, захисту їх прав та інтересів (глава 19 Сімейного кодексу України). Відповідно до статті 64 Цивільного кодексу України опікуном або піклувальником не може бути фізична особа: позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені; поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування Опікун має певні права та обов'язки. відповідно до ст. 67 Цивільного Кодексу України опікун зобов'язаний дбати про підопічного, про створення йому необхіднихпобутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням. Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави. Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного. Опікун зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного. Відповідно до ст. 75 Цивільного Кодексу України опікун може бути звільнений від своїх обов'язків як за власним бажанням, так і за заявою органу опіки та піклування у разі невиконання ним своїх обов'язків, порушення прав підопічного, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладусоціального захисту. Звільнити опікуна від його обов'язків за написаною підопічним особисто заявою не можливо, оскільки таким підопічним завжди виступає недієздатна особа. Відповідно до ч.3 ст.76 Цивільного Кодексу України опіка над повнолітньою фізичною особою може бути також припинена у разі поновлення цивільної дієздатності такої особи. Піклування — влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в сім'ї громадян України, які перебувають переважно в сімейних, родинних відносинах із цими дітьми з метою забезпечення їх виховання, освіти, розвитку, захисту їх прав та інтересів (глава 19 Сімейного кодексу України). Опікуни, піклувальники є законними представниками інтересів дитини без спеціальних на те повноважень, несуть відповідальність за життя, здоров'я, фізичний і психічний розвиток дитини, яка знаходяться під їх опікою, піклуванням Опікуни, піклувальники зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти, двічі на рік здійснювати повне медичне обстеження підопічного Оформлення над дитиною опіки та піклування, права та обов'язки опікунів, піклувальників регулюються Сімейним і Цивільним кодексами України. Сімейний кодекс містить положення щодо оформлення опіки, піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, Цивільний кодекс визначає ці питання більш широко, враховуючи потребу захисту прав недієздатних та обмежено дієздатних громадян. Опіка встановлюється над дітьми, які не досягли чотирнадцяти років, а піклування — над дітьми віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, опіка, піклування встановлюється органами опіки та піклування або судом. Відповідно до статті 11 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» (від 13 січня 2005 року № 2342-IV) органами опіки та піклування є державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад.

Безпосереднє ведення справ та координація діяльності стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладено на служби у справах дітей. Опікуном, піклувальником може бути повнолітня дієздатна особа. При призначенні опікуна, піклувальника враховуються особисті якості особи, її ставлення до дитини (Сімейний кодекс, стаття 244). Однією з умов оформлення опіки є бажання самої дитини щодо призначення певної особи її опікуном, піклувальником. Переважне право серед кількох осіб, які бажають стати опікунами чи піклувальниками щодо однієї й тієї самої дитини, надається: •її родичам незалежно від місця їх проживання; •особам, у сім'ї яких проживає дитина на момент, коли виникають підстави для встановлення над нею опіки або піклування. Не може бути опікуном, піклувальником особа, яка зловживає алкоголем, наркотичними засобами, позбавлена батьківських прав, а також інтереси якої суперечать інтересам дитини. Якщо дитина постійно проживає в дитячому закладі або закладі охорони здоров'я, то відповідно до статті 245 Сімейного кодексу України функції опікуна та піклувальника щодо неї здійснюються адміністрацією закладу. Дитина, над якою встановлено опіку, піклування, не втрачає статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, що передбачає державні пільги, передбачені для такої категорії дітей. За такими дітьми зберігається право на аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, на відшкодування у зв'язку з втратою годувальника. Дитина, яка виховується в сім'ї, має право на захист від зловживань з боку опікуна, піклувальника. Відповідно до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, становить два прожиткових мінімумів для дітей відповідного віку (з 01.01.2009 року).

До прав опікунів, піклувальників віднесено самостійне визначення методів виховання дитини, причому це право обмежене — відповідно до статті 249 Сімейного кодексу України має також враховуватися думка дитини й рекомендації органу опіки та піклування. Контроль за умовами утримання, виховання, навчання дитини, над якою оформлено опіку, піклування, покладається на органи опіки та піклування. Звільнення опікуна або піклувальника здійснюється рішенням органу опіки та піклування за його бажанням або в разі невиконання ним своїх обов'язків, при влаштуванні вихованця до державного закладу або коли стосунки між вихователем та вихованцем не дозволяють здійснювати піклування. У випадку невиконання опікунами, піклувальниками обов'язків і за умови настання тяжких наслідків винні особи несуть кримінальну відповідальність. Згідно зі ст. 250 Сімейного кодексу України опіка, піклування над дитиною припиняється у випадках, встановлених Цивільним кодексом України (статті 76, 77). Опіка припиняється у разі: передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам); досягнення підопічним 14 років У цьому разі особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього. Піклування припиняється у разі: досягнення фізичною особою повноліття;

реєстрації шлюбу неповнолітньої особи; надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності.

• 71. Робочий час.

Робочий час — це установлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов'язки.

Використання виробничого часу — виражається системою показників, що включає: середню тривалість виробничого дня — відношення загальної кількості відпрацьованих людино-годин до загальної кількості відпрацьованих людино-днів; середню урочну тривалість виробничого дня (при розрахунку цього показника кількість відпрацьованих надурочно людино-годин не враховується);

середнє число днів праці одного спискового працівника — відношення загальної кількості відпрацьованих людино-днів до середнього спискового числа працівників; середнє число годин, відпрацьованих працівником за період — відношення відпрацьованих людино-годин до середньої облікової чисельності працівників або множення середньої тривалості працівного дня і середнього числа днів праці одного спискового працівника Одним із основних факторів, що впливає на продуктивність праці, є використання працівного часу. Зменшення втрат виробничого часу і нераціональних його витрат веде до зростання продуктивності праці, ліпшого використання трудових ресурсів без додаткових заходів і витрат. Основним джерелом даних для аналізу використання фонду робочого часу є статистична форма 3-ПВ «Звіт про використання виробничого часу (за квартал, півріччя, 9 місяців, рік)». Додатково залучаються для аналізу дані табельного обліку, плановий (номінальний) баланс відпрацьовуваного часу, дані оперативного та вибіркового обліку (фотографії, самофотографії робочого дня окремих працівників, хронометраж операцій і робочих процесів, моментні спостереження в цехах і на дільницях). Аналіз використання працівного часу доцільно проводити у двох напрямках: - виявлення втрат виробничого часу; - виявлення непродуктивного використання виробничого часу. Використання працівного часу для всіх категорій робітників аналізується за допомогою таких двох показників; - середня кількість днів, відпрацьованих одним робітником за звітний період (місяць, квартал, рік); - середня тривалість виробничого дня (зміни). Середня кількість днів, відпрацьованих одним робітником за звітний період, характеризує тривалість відпрацьованого періоду в днях (дні виходів на роботу). На цей показник впливають такі фактори: втрати робочого часу, в тому числі прогули; невиходи з дозволу або з ініціативи адміністрації; масові невиходи на роботу (страйки); кількість днів чергової відпустки; кількість вихідних і святкових днів, кількість днів тимчасової непрацездатності, відпустки у зв'язку з навчанням. Тривалість робочого дня (зміни) робітника залежить від таких факторів: величини нормативно встановленого робочого тижня; часу надурочної роботи; часу простою протягом робочої зміни, що зафіксований в обліку; неповного робочого часу (скорочений робочий день, тиждень); часу інших скорочень робочого дня (зміни), передбачених законодавством (для матерів-годувальниць, підлітків). Повноту використання трудових ресурсів можна оцінити за кількістю відпрацьованих за звітний період днів і годин одним працюючим і одним робітником, а також за інтенсивністю використання робочого часу. Під час аналізу необхідно визначити відхилення фактичних показників від планових або від аналогічних показників минулих періодів і встановити конкретні причини можливих відхилень.

• 72. Час відпочинку.

Відповідно до ст. 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Можливість реалізації цього права визначається законом, зокрема главою V КЗпП України. Час відпочинку - проміжок часу, протягом якого працівник згідно із законодавством та локальними нормативними актами вільний від виконання трудових обов'язків і який він має право використовувати на свій розсуд. Законодавством до часу відпочинку віднесено: перерви протягом робочого дня (зміни); - перерви між робочими днями (змінами); - відпочинок між робочими тижнями; - святкові і неробочі дні; - щорічні відпустки. Перерви протягом робочого дня (зміни), згідно зі ст. 60 КЗпП України, надаються працівникам для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин, як правило, від 30 до 60 хвилин. Перерва не включається в робочий час і відповідно не оплачується. Перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи. Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи. На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу, Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації. Крім цього, до оплачуваних короткочасних перерв у роботі належать спеціальні перерви, що надаються працівникам для відпочинку і особистих потреб, наприклад жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надаються відповідно до ст. 183 КЗпП України, крім загальної перерви для відпочинку і харчування, додаткові перерви для годування дитини. Ці перерви надаються не рідше ніж через три години тривалістю не менше тридцяти хвилин кожна. За наявності двох і більше грудних дітей тривалість перерви встановлюється не менше години. Строки і порядок надання перерв установлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації І з урахуванням бажання матері. Перерви для годування дитини включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком. Порядок надання таких перерв регулюється КЗпП України. Перерва між робочими днями (змінами). Порядок надання цієї перерви визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку. Як правило, її тривалість не повинна бути меншою подвійної тривалості часу роботи, що передував цьому відпочинку. Перехід із зміни до зміни відбувається, як правило, після вихідного дня відповідно до графіка змінності. Тривалість відпочинку між робочими тижнями залежить від тривалості робочого тижня (шестиденного чи п'ятиденного): вона не повинна бути меншою ніж сорок дві години, а кількість повних вихідних днів має становити один чи два дні. Загальним вихідним днем є неділя. При п'ятиденному робочому тижні вихідні дні надаються працівникам, як правило, поспіль. На безперервно діючих підприємствах вихідні дні надаються відповідно до графіків змінності. Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається у виключних випадках, передбачених у ч. 2 ст. 71 КЗпП України. Залучення працівників до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу. Перелік святкових і неробочих днів передбачено у ст. 73 КЗпП України. Згідно з цією статтею в Україні встановлено такі святкові дні: 1 січня - Новий рік; 7 січня - Різдво Христове; 8 березня - Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня - День Перемоги; 28 червня - День Конституції України; 24 серпня - День незалежності України. Святкові дні є загальними для всіх працівників незалежно від їх ставлення до релігії. Встановлення у законодавстві неробочих днів пов'язане із релігійними святами, і такими днями є: 7 січня - Різдво Христове; один день (неділя) - Пасха (Великдень); один день (неділя) - Трійця. За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні. Робота у святкові і неробочі дні допускається лише за умови, що її припинення неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), або якщо такі роботи зумовлені необхідністю обслуговування населення, або невідкладні ремонтні і вантажно-розвантажувальні роботи. Робота у зазначені дні обчислюється за правилами ст. 107 КЗпП України, а саме: наданням іншого дня відпочинку або оплатою у подвійному розмірі. Щорічні відпустки - найтриваліший за кількістю вільних днів поспіль вид відпочинку. Порядок надання цього виду відпочинку передбачено, крім КЗпП, у Законі України від 15 листопада 1996 р. "Про відпустки"1.

• 73. Право соціального забезпечення.

Право соціального забезпечення - сукупність правових норм, що регулює специфічним методом суспільні відносини з приводу розподілу частини валового внутрішнього продукту шляхом надання населенню компетентними органами в порядку соціального страхування і соціального забезпечення грошових виплат, медичної та лікарської допомоги, соціальних послуг або пільг за нормами і в порядку, визначеному законодавством, а також відносини з реалізації, захисту та відновленню конституційного права громадян на соціальне забезпечення.Конституція України встановила право громадян на соціальний захист, у тому числі й на соціальне забезпечення. Відповідно до Конституції України соціальний захист базується на соціальному страхуванні і соціальному забезпеченні. Право на соціальний захист є центральним соціальним конституційним правом. За Конституцією України (ст. 46), це право включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них причин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Поряд з детальним визначенням права на соціальний захист у Конституції закріплена система його гарантій. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, який встановлено законом. Система соціального захисту, відповідно до Конституції, має досить складну структуру, елементами якої є пенсійне забезпечення, соціальне страхування, соціальна допомога. Оскільки системний підхід передбачає, що будь-яка система складається зі структурних одиниць, які перебувають у стійких взаємозв’язках один з одним і не існують самі по собі ,вважаємо за недоцільне включати до права на соціальний захист право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, яке визначене як окремий вид соціальних прав. Зрозуміти сутність соціального захисту як одного з конституційних прав можна лише з урахуванням форм задоволення потреб громадян із спеціальних фондів. Є дві форми задоволення потреб громадян: індивідуальна та сумісна . Індивідуальна форма передбачає надання благ безпосередньо в розпорядження особи (пенсії, допомоги). Сумісна — відсутність виплат безпосередньо громадянам (освіта, медичне обслуговування). Що стосується соціального обслуговування, то його не можна вважати належним до другої форми, оскільки воно надається за рахунок коштів, що призначаються для соціального захисту; обслуговування є додатком до грошового забезпечення. Тому соціальне обслуговування виконує ті самі функції, що і соціальний захист, і входить до системи соціального захисту. Соціальний захист має ряд ознак. По-перше, це система суспільних відносин, яка призначена для задоволення особистих матеріальних потреб громадян через індивідуальну форму розподілу зі спеціальних фондів. По-друге, соціальний захист здійснюється державою за рахунок коштів суспільства. По-третє, кошти надаються замість заробітної плати або як додаток до неї у випадках, передбачених законодавством, у разі втрати чи зниження заробітку, додаткових витрат або неможливості працевлаштування. Соціальний захист має на меті дати кожному члену суспільства, незалежно від соціального статусу, національної або расової приналежності, можливість вільного розвитку, реалізації власних здібностей, а також підтримання стабільності в суспільстві, тобто запобігання соціальній напруженості, яка виникає через майнову, расову, культурну, соціальну нерівність та виявляє себе у страйках, актах громадянської непокори, сутичках між певними групами населення. Заходи соціального захисту мають подвійну спрямованість . В одних випадках вони покликані надавати пасивну підтримку тим членам суспільства, які з певних причин опинились у скрутному становищі. Пасивна підтримка надається у вигляді соціальної допомоги — допомоги суспільства особі або сім’ї, яка не має достатніх засобів до існування. Соціальна допомога за своєю суттю є адресною, тому що надається лише тим, хто її потребує. Соціальний захист на засадах адресності є загальноприйнятою практикою в країнах Західної Європи. Через соціальну допомогу соціальний захист виконує свою лікувальну, реабілітаційну функцію, яка полягає в тому, щоб допомогти людям, котрі потрапили в скрутну життєву ситуацію, вберегтися від зубожіння. Проте не менш важливими є заходи, спрямовані на запобігання ситуаціям, які загрожують добробуту людини, та на стимулювання активності особи. Соціальний захист здійснює свою превентивну функцію шляхом захисту особи та її сім’ї від утрати доходу у разі безробіття, старіння, хвороби або смерті та поліпшення її добробуту через соціальне страхування. Отже, соціальний захист містить як пасивні, так і активні заходи підтримки доходів. Пасивними заходами є соціальна допомога, активними — соціальне страхування. Таким чином, соціальний захист — це система суспільних відносин, призначена для задоволення матеріальних потреб громадян із спеціальних фондів через індивідуальну форму розподілу, замість оплати праці чи як доповнення до неї у випадках, передбачених законодавством, з урахуванням трудового стажу громадян чи соціального фактора або без урахування цих обставин. Соціальне забезпечення можна визначити як організаційно-правову діяльність держави, спрямовану на матеріальне забезпечення осіб, які не мають виходу на ринок праці, не застраховані в системі загальнообов’язкового соціального страхування, зазнали соціального ризику, внаслідок чого втратили здоров’я та (або) засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців. Суттю соціального забезпечення є діяльність держави щодо надання особі гарантованого законом мінімуму засобів до існування для забезпечення достатнього рівня життя. Юридичний механізм забезпечення права на соціальний захист здійснюється за допомогою самостійної галузі права — права соціального забезпечення. Право соціального забезпечення — це система правових норм, які регулюють відносини стосовно забезпечення громадян у старості, у разі непрацездатності, відносини материнства та дитинства, державної допомоги окремій особі чи сім’ї, а також процедурні та процесуальні відносини. Право соціального забезпечення як галузь права має відмітні ознаки: особливий предмет регулювання й метод. Варто зазначити, що у сучасній юридичній літературі дається визначення і третьої ознаки — зацікавленість суспільства у становленні й розвитку системи правових норм як галузі права. Предметом прийнято називати коло однорідних суспільних відносин, які можуть бути врегульовані лише певною системою правових норм. Отже, предметом правового регулювання права соціального забезпечення є три основні групи суспільних відносин: майнові, управлінські, охоронні. Але значне місце серед них посідають майнові відносини, пов’язані з наданням фізичним особам різних видів соціального забезпечення. Основою суспільних відносин, які визначають предмет права соціального забезпечення, є пенсійні відносини та відносини із надання допомоги та соціальних послуг. Крім основних відносин соціально-забезпечувального характеру, до предмета права соціального забезпечення входять процедурні відносини, які визначають порядок надання різних видів соціального забезпечення, та процесуальні відносини стосовно вирішення спорів з питань соціального забезпечення (йдеться про відносини, які не входять до предмета процесуального права). Безпосередньо належать до відносин предмета права соціального забезпечення відносини щодо здійснення соціального страхування, формування і використання Пенсійного фонду і фондів соціального страхування, медичне й санаторно-курортне лікування, надання пільг ветеранам війни й праці. Зазначені вище відносини складають предмет права соціального забезпечення. Метод правового регулювання визнається другим критерієм розмежування галузей права. Кожна група відносин, що визначають предмет галузі права, вимагає специфічних засобів нормативно-правового регулювання, які реалізуються у методі. Методом права соціального забезпечення є поєднання кількох способів регулювання: влади й підпорядкування (один суб’єкт вимагає призначення певного виду соціального забезпечення, а другий — зобов’язаний його надати); юридичної рівності (жоден із суб’єктів не створює нових норм, а діє відповідно до актів, прийнятих уповноваженими органами); дозволу (право вибирати той чи інший вид соціального забезпечення); наказу (щодо платників податків); заборони (забороняється використовувати кошти Пенсійного фонду не за призначенням). Метод права соціального забезпечення має свої особливості. Фізична особа як один із суб’єктів наділяється не тільки правоздатністю, а й правом вимагати надання конкретного виду забезпечення, а орган соціального захисту населення зобов’язаний надати його на умовах, встановлених законом. Це основна схема поведінки учасників соціально-забезпечувальних відносин. Усі права й обов’язки суб’єктів правовідносин встановлені законом і не можуть бути змінені угодою сторін. Визнаючи право соціального забезпечення самостійною галуззю права, слід відмежовувати її від суміжних галузей права — трудового, адміністративного, фінансового. Підставою для відмежування є різні суспільні відносини, які складають предмет різних галузей права, та ознаки, що характеризують метод. Основна відмінність відносин, які регулюються трудовим правом, від відносин, що складають предмет права соціального забезпечення, полягає в тому, що перші пов’язані з трудовою діяльністю людини, а другі — із соціальним захистом непрацездатних. У трудових відносинах учасниками є працівник і роботодавець, а в соціальному забезпеченні — непрацездатний громадянин та орган соціального захисту населення. Відносини соціального забезпечення виникають під час реалізації громадянином свого конституційного права на соціальний захист у разі втрати працездатності. В межах трудових відносин громадянин реалізує конституційне право на працю. Між трудовим правом та правом соціального забезпечення існує зв’язок та взаємодія. Їм властива наявність ряду спільних понять: страховий стаж, трудове каліцтво, професійне захворювання. Наявність трудових відносин у минулому чи сьогодні, як правило, є підставою для отримання певного виду забезпечення і для встановлення диференційованих розмірів забезпечення. Адміністративне право забезпечує організаційні зв’язки у відносинах із соціального забезпечення. Але ці зв’язки не тотожні владним організаційним відносинам в адміністративному праві. За допомогою норм фінансового права забезпечується функціонування фондів соціального страхування (формування фондів, використання коштів тощо).

• 74. Допомоги із соціального забезпечення.

Допомогами із соціального забезпечення називаються всі, крім пенсій, державні виплати з відповідних фондів, які надаються громадянам у передбачених законом випадках. На відміну від пенсій — основного та постійного джерела засобів для існування — допомоги, як правило, є допомогою, що тимчасово замінює заробітну плату або є додатком до основного джерела засобів до існування, або виступають як допомога за відсутності основних джерел засобів до існування Можна виокремити три групи допомог. Перша — це допомоги, які виплачуються з метою надання допомоги замість втраченого з поважної причини заробітку. Така допомога надається протягом нетривалого часу в розмірі, близькому до середньомісячного заробітку. Характер призначення цих допомог виключає можливість їх отримання одночасно із заробітною платою, хоча і допускає їх виплату одночасно з пенсією. До цієї групи належать допомоги з тимчасової непрацездатності, вагітності та пологах. Друга група — це допомоги, які надаються як додаткова допомога до заробітку або до допомог першого виду. Ця допомога вже не є заміною основного джерела засобів до існування, а покриває додаткові витрати. Залежно від того чи йдеться про покриття разових додаткових витрат, чи систематичних, встановлюються щомісячні та одноразові допомоги. До таких допомог належать: допомога при народженні дитини, допомога малозабезпеченим сім’ям. Третя група — це допомога, яка надається тим, у кого відсутні або можуть бути відсутні зарплата, пенсія та інші доходи. Прикладом такої допомоги є допомога інвалідам з дитинства. Суб’єктивне право на всі допомоги виникає при настанні відповідних обставин. Правове регулювання призначення і виплати допомоги малозабезпеченим сім’ям регулюється Законом України «Про дер­жавну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 01.06.00. Малозабезпечена сім’я — це сім’я, яка з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід нижчий за прожитковий мінімум для сім’ї. Прожитковий мінімум для сім’ї — визначена для кожної сім’ї залежно від її складу сума прожиткових мінімумів, розрахованих і затверджених відповідно до Закону України «Про затвердження прожиткового мінімуму на 2002 р.» від 15.11.01. Право на допомогу мають малозабезпечені сім’ї, які постійно проживають в Україні. Розмір державної соціальної допомоги визначається як різниця між прожитковим мінімумом для сім’ї та її середньомісячним сукупним доходом (але не більше 75 % прожиткового мінімуму для сім’ї). На місяць передбачено такий прожитковий мінімум: для дітей віком до 6 років — 307 грн; для дітей віком від 6 до 18 років — 384 грн; для працездатних осіб — 365 грн; для осіб, які втратили працездатність, — 268 грн. Отже, розрахунок прожиткового мінімуму сім’ї відповідно до закону повинен здійснюватися шляхом додавання прожиткових мінімумів, передбачених для кожного конкретного члена сім’ї. Але в умовах економічної нестабільності рівень забезпечення прожиткового мінімуму встановлюється, виходячи з реальних можливостей Державного бюджету. Для отримання допомоги необхідно подати заяву до органу соціального захисту населення за місцем проживання або виконавчого комітету сільської, селищної ради. До заяви додаються документи, визначені ст. 4 згаданого Закону. Допомога призначається з місяця звернення (якщо протягом місяця були подані документи) на шість місяців. Призначена допомога може бути зменшена до 50 %, якщо сім’я не використала можливості для знаходження додаткових джерел для існування. Порядок призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми регулюється Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21.11.92. Право на допомогу мають сім’ї, в яких проживають і виховуються неповнолітні діти (до 18 років). Зазначений Закон передбачає такі види державної допомоги: допомога у зв’язку з вагітністю та пологами; одноразова допомога при народженні дитини; допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; допомога на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням; допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми. Всі види державної допомоги сім’ям з дітьми призначають і виплачують органи соціального захисту населення за місцем проживання батьків (усиновителів, опікуна, піклувальника). Право на допомогу мають всі жінки, які не застраховані в системі загальнообов’язкового державного страхування. Підстава призначення — видана в установленому порядку довідка лікувального закладу встановленого зразка та довідка з основного місця роботи (ліквідаційної комісії, державної служби зайнятості, місця проживання — для непрацюючих). Допомога призначається, якщо звернення за нею надійшло не пізніше шести місяців з дня закінчення відпустки, і виплачується за весь період відпустки, незалежно від кількості днів відпустки, фактично використаних до пологів: 70 календарних днів до пологів і 56 — після; постраждалим внаслідок аварії на ЧАЕС — за 180 днів (90 + 90); усиновителям, опікунам, які усиновили або взяли під опіку дитину протягом двох місяців з дня її народження — за період з дня усиновлення чи встановлення опіки до закінчення післяпологової відпустки. Розмір такої допомоги — 100 % середньомісячного доходу (стипендії, грошового забезпечення, допомоги по безробіттю), але не менше 25 % від розміру встановленого законом прожиткового мінімуму для працездатної особи із розрахунку на місяць. Одноразова допомога при народженні дитини призначена для покриття разових потреб сім’ї в додаткових витратах. Допомога надається одному з батьків дитини, не застрахованому в системі загальнообов’язкового державного страхування. Вона призначається на підставі свідоцтва про народження дитини, усиновителям та опікунам — на підставі рішення про усиновлення або про встановлення опіки. У разі народження двох і більше дітей допомога надається на кожну дитину. Допомога призначається при народженні живої дитини, якщо звернення за нею надійшло не пізніше шести місяців з дня народження дитини у розмірі прожиткового мінімуму на дитину до 6 років. Допомога за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Право на допомогу має незастрахована в системі загальнообов’язкового державного страхування особа, яка здійснює фактичний догляд за дитиною (один з батьків дитини, усиновитель, опікун, баба, дід або інший родич). Допомога призначається на підставі: довідки ліквідаційної комісії; довідки державної служби зайнятості; для непрацюючої особи — довідки за місцем проживання про те, що вона не працює; заяви особи, яка здійснює фактичний догляд за дитиною, а також довідка з місця роботи матері про те, що вона вийшла на роботу до закінчення строку відпустки по догляду за дитиною і виплату зазначеної допомоги їй припинено. Матерям, які мають дітей віком до трьох років і одночасно продовжують навчання з відривом від виробництва, допомога призначається в повному розмірі, який складає прожитковий мінімум для дитини до 6 років. Допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням. Призначається опікунам чи піклувальникам дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення їх батьківських прав, хвороби батьків та з інших причин залишилися без батьківського піклування. Допомога призначається за умови, що середньомісячний розмір одержуваних на дитину аліментів, пенсії за попередні шість місяців не перевищує прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Розмір такої допомоги складає різницю між прожитковим рівнем і одержуваними на дитину виплатами. Допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми. Призначається малозабезпеченим сім’ям з дітьми до 16 років (учнів — до 18 років), якщо середньомісячний сукупний дохід сім’ї є нижчим від прожиткового мінімуму для сім’ї. Розмір такої допомоги складає різницю між прожитковим мінімумом для сім’ї та її сукупним доходом. Особи, які підлягають державному соціальному страхуванню у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням, отримують допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами, народженням дитини та необхідністю догляду за нею відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18.01.01. Ці допомоги надаються незалежно від розміру страхового стажу. Документи, необхідні для призначення допомог, визначаються ст. 51 згаданого Закону. Держава гарантує інвалідам право на матеріальне забезпечення та соціальну захищеність. Особи, які стали інвалідами внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання, мають право на трудову пенсію. Інвалідам, які ніколи не працювали, Закон України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» від 16.12.00 гарантується соціальна допомога. Право на державну соціальну допомогу мають інваліди з дитинства І і ІІ груп, непрацюючі інваліди ІІІ групи, діти-інваліди до 16 років. Інвалідам з дитинства, які мають одночасно право на допомогу і пенсію, соціальна допомога або пенсія призначається за їх вибором. Допомога призначається у таких розмірах (ст. 2 Закону): інвалідам з дитинства І групи — 100 % прожитктвого мінімуму для осіб, які втратили працездатність; інвалідам з дитинства ІІ групи — 70 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність; інвалідам з дитинства ІІІ групи — 50 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність; дітям-інвалідам віком до 16 років — 70 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Допомога інвалідам І, ІІ груп та непрацюючим інвалідам ІІІ групи призначається на весь час інвалідності. Дітям-інвалідам допомога призначається на час інвалідності, але не більше як по місяць досягнення дитиною 16 років. Якщо дитина-інвалід після досягнення 16 років визнана інвалідом з дитинства, то допомога виплачуватиметься в новому розмірі за її заявою. У разі смерті дитини-інваліда або інваліда з дитинства особі, яка здійснила поховання, виплачується допомога на поховання у розмірі двомісячної суми державної соціальної допомоги. Допомога здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Допомога з тимчасової непрацездатності надається працюючим громадянам з фонду соціального страхування України. Це компенсація заробітку працівнику, що втратив його внаслідок хвороби. Право й умови надання допомоги регулюються Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страху­вання у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням». Особа має право на допомогу, якщо вона підлягає страхуванню. Вона має право на її отримання з першого дня роботи. Тривалість роботи для отримання допомоги значення не має, але має значення для визначення її розміру. Розмір допомоги перебуває у прямій залежності від загального трудового (страхового) стажу. Допомога з тимчасової непрацездатності надається у разі настання таких страхових випадків: тимчасова непрацездатність внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві; необхідність догляду за хворою дитиною; необхідність догляду за хворим членом сім’ї; догляд за дитиною віком до трьох років або дитиною-інвалідом віком до 16 років у разі хвороби матері; карантин; тимчасове переведення застрахованої особи відповідно до медичного висновку на легшу нижчеоплачувану роботу; протезування з розміщенням у стаціонарі протезно-ортопедичного підприємства; санаторно-курортне лікування. Разом з тим, до стажу для призначення допомоги з тимчасової непрацездатності не зараховуються: час участі працівника у страйку, що визнаний судом незаконним; час навчання у вищому навчальному закладі освіти, в аспірантурі, докторантурі; час роботи засуджених у колонії, поселенні і відбування виправних робіт без позбавлення волі за місцем роботи. Чим більша тривалість страхового стажу, тим більший розмір допомоги. Розміри допомоги з тимчасової непрацездатності такі: 100 % середньої зарплати надається — працівникам, які мають страховий стаж 8 і більше років; працівникам, віднесеним до 1—4 категорій постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС; одному з батьків, який здійснює догляд за хворою дитиною віком до 14 років, потерпілою внаслідок Чорнобильської аварії; ветеранам війни; 80 % середньої зарплати — працівникам, які мають страховий стаж 5—8 років; 60 % середньої зарплати — працівникам, які мають страховий стаж до 5 років. Допомога з тимчасової непрацездатності виплачується Фондом соціального страхування, починаючи з шостого дня непрацездатності на період до відновлення працездатності або встановлення інвалідності. Перші п’ять днів оплачуються власником за рахунок коштів підприємства. Допомога не видається у період відпустки без збереження заробітної плати. Якщо непрацездатність настала в період оплачуваної відпустки, то допомога надається за всі дні непрацездатності, засвідчені лікарняним листком. За певних обставин працівник може бути позбавлений допомоги з тимчасової непрацездатності: якщо шкода здоров’ю заподіяна навмисно чи хвороба симулюється; якщо працівник захворів чи отримав травму внаслідок сп’яніння чи дій, пов’язаних зі сп’янінням, а також у результаті зловживання алкоголем; якщо працівник отримав травму при здійсненні ним злочину; за час примусового лікування по визначенню суду; за час перебування під арештом і за час судово-медичної експертизи. Положенням про допомоги встановлено, що заробіток для обчислення допомоги береться за два останніх календарних місяці перед настанням тимчасової непрацездатності. Оплата, що підлягає обліку при обчисленні допомоги, включається в заробіток за часом, за який вона нарахована, а не за часом її фактичного отримання. Допомога на поховання. Вона надається особам, які постійно проживають в Україні та застраховані у системі державного соціального страхування відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народжен­ням і похованням» у разі настання страхового випадку. Розмір допомоги на поховання встановлюється у розмірі не нижче за 50 % прожиткового мінімуму для працездатної особи (ст. 5 Закону України «Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування» від 11.01.01). Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.01. «Про розмір допомоги на поховання» допомога виплачується у розмірі 150 грн.

• 75. Правове регулювання адміністративних відносин.

Адміністративно-правові відносини - це врегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, які складаються в сфері державного управління. Оскільки адміністративно-правові відносини є різновидом правових відносин взагалі, то вони мають усі ознаки, притаманні будь-яким правовим відносинам. Водночас, вони мають ряд особливостей, обумовлених, насамперед, специфікою виконавчої і розпорядчої діяльності. Такими особливостями є: а) обов'язки і права сторін в адміністративно-правових відносинах завжди пов'язані з практичним вчиненням певних дій саме у сфері державного управління; б) умовою виникнення адміністративно-правових відносин є участь у них обов'язкової сторони, наділеної юридично-владними повноваженнями (обов'язкового суб'єкта). У цих правовідносинах відображаються і реалізуються інтереси держави; в) адміністративно-правові відносини можуть виникати за ініціативою будь-якої зі сторін (органу виконавчої влади, громадянина і т.п.). Ці відносини можуть виникати всупереч волі або бажанню іншої сторони. Для органів виконавчої влади держави право вступати в такого роду відносини одночасно є їх обов'язком; г) можливі спори між сторонами адміністративно-правових відносин вирішуються, зазвичай, в адміністративному порядку, тобто шляхом безпосереднього юридично-владного розпорядження уповноваженого органу виконавчої влади або посадової особи. В окремих випадках передбачений судовий порядок вирішення адміністративно-правових спорів. д) порушення однією зі сторін адміністративно-правового відношення вимог адміністративно-правової норми тягне за собою юридичну відповідальність, насамперед, перед державою. Адміністративне правовідношення виникає на основі адміністративно-правової норми, безпосередньо з конкретного юридичного факту. Елементами (складовими частинами) адміністративно-правових відносин є: суб'єкти, об'єкти та юридичні факти. Суб'єктом адміністративно-правого відношення називають того, хто наділений адміністративними правами і обов'язками, виникнення та перебіг котрих зумовлений власне цим правовідношенням. Суб'єктами адміністративно-правових відносин можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, державні органи та їх посадові особи. У кожному конкретному адміністративно-правовому відношенні його сторони (учасники) реалізують надані їм права і покладені на них обов'язки, пов'язані з певним об'єктом правовідношення. Таким чином, об'єкт - це те, з приводу чого виникає правовідношення. Реалізація прав і обов'язків суб'єктів адміністративного правовідношення може полягати не тільки у певній поведінці, діях (правомірних або неправомірних) контрагентів, а також у трансферуванні чи продукуванні речей, об'єктів творчої діяльності, набутті особистих нематеріальних благ. Однак, і в подібних випадках об'єктом адміністративно-правових відносин є дії (в деяких випадках - утримання від певних активностей) сторін, а речі, продукти творчої діяльності і особисті нематеріальні блага - предметом правовідносин. Загальним об'єктом регулювання адміністративно-правових норм є суспільні відносини, а безпосереднім об'єктом - конкретна поведінка суб'єктів. Підставою виникнення, зміни або припинення адміністративно-правових відносин є юридичні факти. Такими юридичними фактами є дії і події. Дії - це юридичні факти, які є результатом активного волевиявлення людей. Розрізнять правомірні і неправомірні дії. Правомірні дії завжди відповідають вимогам адміністративно-правових норм. Основним їх видом, характерним для адміністративно-правових відносин є юридичні акти та інпгі правочини, тобто такі дії що відрізняються певним рівнем формалізації та є продуктом вольової діяльності одного з контрагентів перспективного правовідношення, основною метою котрих є спричинення певних юридичних наслідків, зокрема, правовідносин. Для сфери виконавчої і розпорядчої діяльності найбільш типовими є правові акти органів виконавчої влади (посадових осіб), які мають нормативний або індивідуальних характер (наприклад, наказ про зарахування на посаду). Неправомірні дії, тобто такі, що не відповідають вимогам адміністративно-правових норм (правопорушення) і тягнуть за собою виникнення адміністративних правовідносин з приводу застосування до винних відповідних заходів юридичної відповідальності як неодмінної форми державного респондування, передбаченої адміністративно-правовими нормами. Неправомірною може бути і бездіяльність (наприклад, ухилення від реєстрації мисливської рушниці та ін.). Події - це явища, незалежні від волі людей, які мають юридичне значення (наприклад, смерть, стихійне лихо, досягнення передбаченого законом віку та ін.). У зв'язку з різного роду подіями також виникають конкретні адміністративно-правові відносини (наприклад, по реєстрації народження дитини та ін.). Адміністративно-правові відносини різноманітні і можуть класифікуватися за певними критеріями: за цільовим призначенням: а) пов'язані з реалізацією завдань державного управління (наприклад, по керівництву підпорядкованими підприємствами); б) юрисдикційні, тобто пов'язані з вчиненням деліктів (правопорушень) у сфері державного управління і вирішенням адміністративно-правових спорів. 2) за способом захисту: а) такі, що захищаються в судовому порядку, б) такі, що захищаються в адміністративному порядку. 3) за змістом, адміністративно-правові відносини поділяють на: а) матеріальні; б) процесуальні. До матеріальних адміністративно-правових відносин належать суспільні відносини, які виникають у сфері державного управління і регулюються матеріальними нормами адміністративного права (найчастіше виникають у зв'язку з конкретизацією повноважень за наявності суперечностей юридичного характеру). Адміністративно-процесуальні правовідносини - це відносини, які складаються у сфері державного управління у зв'язку з вирішенням індивідуально-конкретних справ і які регулюються адміністративно-процесуальними нормами. Взаємовідношення матеріальних і процесуальних правовідносин характеризується тим, що матеріальні суспільні відносини реалізуються через процесуальні відносини. Крім того, адміністративно-процесуальні правовідносини "обслуговують" правові відносини багатьох інших галузей права (наприклад, заходи адміністративного впливу до порушників норм житлового, аграрного, екологічного та інших галузей права). Найбільш суттєве значення має класифікація адміністративно-правових відносин за характером юридичних зв'язків між їх сторонами. За цим критерієм розрізняють відносини: а) вертикальні; б) горизонтальні. Вертикальні адміністративно-правові відносини складаються між відповідними сторонами у випадках, коли у однієї з них є встановлені адміністративно-правовою нормою повноваження одностороннього юридично-владного характеру щодо іншої сторони. Суть їх полягає в односторонньому прийнятті управлінського рішення (волевиявлення), що має обов'язкову силу для другої сторони цього суспільного відношення. Такого роду відносини найбільш типові для сфери дії норм адміністративного права. Вертикальні адміністративно-правові відносини поділяють на: а) відносини, в яких одна сторона організаційно підпорядкована іншій. Це відносини субординаційного характеру (наприклад, відносини між міністерством і підприємством, МВС України і УМВСУ області та ін.); б) відносини між організаційно-непідпорядкованими ланками апарату виконавчої влади держави, коли одна з цих ланок наділяється певними односторонніми юридично-владними повноваженнями, обов'язковими для другої сторони (наприклад, місцеві органи виконавчої влади можуть видавати нормативні акти, які є обов'язковими для підприємств, організацій, установ центрального підпорядкування). До цієї групи належать відносини між контрольно-наглядовими органами і підконтрольними об'єктами (підприємства, установи та ін.). в) відносини між органами управління (посадовими особами) і громадянами, в межах яких органи адресують останнім свої юридично-владні приписи, обов'язкові до виконання, а також відносини, що виникають у зв'язку із вчиненням громадянами адміністративних правопорушень. Горизонтальні адміністративно-правові відносини мають місце в тих випадках, коли сторони фактично і юридично рівні. Тут відсутні організаційна підпорядкованість, юридично-владні повноваження тільки однієї зі сторін. Такі відносини проявляються у формі взаємодії, міжсуб'єктної кооперації, узгодження спільних зусиль органів держави однакового рівня. Горизонтальні адміністративно-правові відносини виникають, переважно, у зв'язку з виробленням спільних юридично-владних рішень. Горизонтальні управлінські зв'язки, найчастіше, передують виникненню зв'язків вертикального характеру, є їх передумовою (наприклад, видається спільний наказ МВС України та Державної митної служби України). За характером юридичних фактів, адміністративно-правові відносини поділяють на: а) відносини, які виникають із правомірних фактів; б) відносини, що виникають із неправомірних фактів (деліктні правовідносини). Адміністративно-правові відносини передбачають таку поведінку їх суб'єктів, яка відповідає зазначеним у адміністративно-правовій нормі вимогам. У разі порушення цих вимог, виникає необхідність їх захисту, що здійснюється в адміністративному або судовому порядку. Адміністративний порядок захисту виявляється у безпосередньому впливі органів виконавчої влади на учасників адміністративно-правових відносин, який полягає в застосуванні уповноваженими органами (посадовими особами) заходів державного примусу до суб'єктів, що не виконують визначених приписами правової норми обов'язків. Безпосередній вплив органів управління на учасників правовідносин дозволяє оперативно реагувати на факти порушення адміністративно-правових норм і швидко відновлювати порушені права і законні інтереси. Більшість адміністративно-правових відносин захищаються в адміністративному порядку. Водночас, у визначених законодавством випадках, адміністративно-правові відносини захищаються і в судовому порядку (наприклад, відносини з приводу оскарження накладення адміністративного стягнення та ін.). Коло адміністративно-правових відносин, за якими передбачений судовий захист, має тенденцію до розширення, що детерміновано демократичними трансфігураціями у нашому соціально-політичному просторі.

• 76. Суб’єкти адміністративних відносин.

Це частина суспільних відносин, які регулюються нормами адміністративного права шляхом впливу на поведінку суб'єктів у сфері державного управління, що приводить до виникнення між такими суб'єктами правових зв'язків державно-владного характеру.Основні ознаки адміністративних правовідносин: 1) вони виникають на основі адміністративно-правових норм; 2) характеризуються наявністю сторін, що іменуються суб'єктами адміністративного права; 3) за змістом включають в себе адміністративні права владного характеру і юридичні обов'язки; 4) є видом суспільних відносин державних органів, фізичних або юридичних осіб, організацій і спільностей; 5) здійснення суб'єктивних прав або додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою. Групувати адміністративні правовідносини можна за різними підставами: а) залежно від кількості суб'єктів - прості та складні; 6) залежно від дії в часі — довготривалі та короткотривалі; в) за змістом поведінки зобов'язаної сторони - пасивні та активні дії чи бездіяльність; г) залежно від функціонального призначення - регулятивні и охоронні; за галузевою належністю - матеріальні та процесуальні; д) за сферами управління окремими галузями - соціально-культурною, адміністративно-політичною, економічною та ін. Адміністративні правовідносини мають складну будову і включають такі елементи, як суб'єкти, об'єкти, зміст правовідносин. Підставами виникнення, зміни чи припинення адміністративних правовідносин є юридичні факти. Суб'єктами адміністративних правовідносин називають державні органи, фізичних та юридичних осіб, які наділяються адміністративно-правовими нормами певним обсягом повноважень у сфері державного управління (державної виконавчої влади). Необхідно розрізняти суб'єкт адміністративного права і суб'єкт адміністративних правовідносин. Названі поняття близькі, але не тотожні. Суб'єкт адміністративного права може існувати абстрактно, але ніколи не вступатиме у правовідносини. А от суб'єкти адміністративних правовідносин завжди конкретні. Для того щоб суб'єкт адміністративного права став суб'єктом адміністративних правовідносин, необхідні такі три умови: а) наявність адміністративно-правової норми, що передбачає адміністративні права і обов'язки; б) наявність адміністративної правосуб'єктності (право-дієздатності); в) наявність адміністративного юридичного факту. Адміністративно-правові норми містяться в джерелах адміністративного права. Суб'єкти адміністративних правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов'язків, здійснювати їх від свого імені і нести юридичну відповідальність за свої дії. Суб'єктами адміністративних правовідносин можуть бути: а) Президент України; б) державні органи виконавчої влада; в) державні службовці; г) громадяни України; іноземці й особи без громадянства; д) система місцевого самоврядування; е) об'єднання громадян та ін. Об'єктом адміністративних правовідносин є сама управлінська діяльність у сфері державного управління. Зміст адміністративних правовідносин характеризується синтезом фактичного та юридичного. Юридичний зміст - це адміністративні суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливості імперативних дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів. Фактичний зміст - це сама поведінка суб'єктів адміністративних правовідносин, їх діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін. Зміст адміністративного суб'єктивного права включає такі можливості: а) діяти відповідно до своїх повноважень; б) вимагати певних дій від зобов'язаної сторони; в) впливати на об'єкт управління; г) використовувати форми й методи контролю, заохочення та примусу. Адміністративні юридичні обов'язки - це закріплена нормами адміністративного права міра необхідної, найбільш розумної і доцільної поведінки суб'єкта, спрямована на задоволення інтересів носія адміністративного суб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу. Зміст юридичних обов'язків полягає в необхідності: а) здійснення певних дій; б) утримання від здійснення дій, що протирічать інтересам інших осіб; в) вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших осіб; г) нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою адміністративного права необхідних варіантів поведінки. Адміністративні юридичні факти — це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою адміністративно-правової норми, що породжують виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Залежно від підстав розглядають різні види юридичних фактів: 1) за юридичними наслідками - правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі; 2) залежно від форми їх прояву - позитивні та негативні; 3) за характером дії розрізняють юридичні факти одноразової та безперервної дії; 4) за характером дій - активні та пасивні; б) за галузевою ознакою - матеріальні та процесуальні; 6) за розподілом прав і обов'язків - односторонні та багатосторонні; 7) за функціями в механізмі правового регулювання - регулятивні та охоронні; 8) залежно від кількості суб'єктів - прості та складні; 9) за наявністю волі - юридичні дії (життєві обставини, що характеризують вольову поведінку адміністративних суб'єктів, їх зовнішнє вираження волі та свідомості) та юридичні події (життєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єктів адміністративних правовідносин). Юридичні дії, у свою чергу, поділяють на правомірні та неправомірні. Правомірні юридичні дії (вчинки та результати діяльності) завжди відповідають нормам адміністративного права (наприклад, подання скарги, звернення організації за реєстрацією, подання проекту документа на експертизу та ін.). Неправомірні юридичні дії - правові аномалії, зловживання правом (що не є правопорушенням) та адміністративні правопорушення. До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу тощо. Отже, юридичні факти, як життєві обставини, що передбачаються нормами адміністративного права, мають велике теоретичне і практичне значення для адміністративних правовідносин. Таким чином, адміністративні правовідносини носять яскраво Виявлений імперативний характер. У той самий час існують і окремі горизонтальні відносини, в тому числі й адміністративно-договірного характеру, які в адміністративному праві мають чітко виражений допоміжний і тимчасовий характер.

• 77/Адміністративні правопорушення: поняття, ознаки, склад.

Адміністративний проступок- це протиправна, винна (умисна чи необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний чи громадський порядок, суспільну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Основні ознаки адміністративного проступку: –протиправність. Означає, що правопорушення є діянням (дією чи бездіяльністю), яка прямо заборонена адміністративним законодавством; – вина. Це психічне ставлення особи, що здійснила адміністративний проступок, до своєї поведінки та її наслідків. Вина може проявлятися у формі умислу чи необережності.Адміністративний проступок визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї поведінки, передбачала її шкідливі наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків. Адміністративний проступок визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Кожен адміністративний проступок характеризується особливим складом, під яким розуміють сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, що характеризують юридичну модель даного адміністративного проступку. Склад адміністративного проступку включає: –об’єкт, –об’єктивну сторону, –суб’єкт, –суб’єктивну сторону. Об’єкт адміністративного проступку – це сукупність суспільних відносин, що охороняються адміністративним правом у сфері адміністративно-організаційної діяльності, порядок управління, здоров’я, честь і гідність людини, власність тощо. Об’єктивна сторона адміністративного проступку- це сукупність зовнішніх ознак даного проступку, що включає саме протиправне діяння (дію чи бездіяльність), його наслідки, причинний зв’язок між діянням та наслідками, місце, час, обстановку, обставини, спосіб скоєння адміністративного проступку. Суб’єктом адміністративного проступку є фізична осудна особа, що досягла віку 16 років. Особа у віці від 16 до 18 років, яка скоїла адміністративне правопорушення, притягається до адміністративної відповідальності, як правило, в особливому порядку, а за окремі, визначені законом, правопорушення – на загальних підставах. Посадові особи несуть відповідальність не тільки за порушення певних правил своїми діями, але і за незабезпечення їх виконання іншими особами, насамперед підлеглими. Суб’єктивна сторона адміністративного проступку полягає у вині, мотивах та меті, яку ставив перед собою правопорушник.

• 78. Система адміністративних стягнень.

Адміністративне стягнення - захід відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адміністративний проступок, а також попередження скоєння нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. Адміністративне стягнення зазвичай знаходить свій прояв у моральному чи матеріальному впливі на правопорушника. Окремі види стягнень можуть одночасно поєднувати в собі моральне засудження, матеріальний вплив і тимчасове обмеження прав правопорушника. Зокрема, такі наслідки наступають за адміністративного арешту, позбавлення спеціальних прав і виправних робіт. Загалом, усі стягнення, будучи пов'язаними між собою, утворюють єдину систему, що базується на підставах і меті їх застосування, можливості їх взаємозаміни. У цьому процесі основним чинником є мета, передбачувана стягненням. Мету стягнення складають: покарання правопорушника, припинення протиправного вчинку, відновлення порушених правовідносин, виправлення правопорушника та попередження можливих із його боку нових проступків, а також відшкодування завданих проступком збитків. Види адміністративних стягнень закріплено в Кодексі України про адміністративні правопорушення (статті 23-32). До них законодавець відносить такі види: попередження; штраф; сплатне вилучення або конфіскація предмета, що став знаряддям учинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; конфіскація грошей, одержаних завдяки вчиненню адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (права керування транспортними засобами, полювання); виправні роботи; адміністративний арешт. Законодавством України може бути передбачено адміністративне видворення за межі держави іноземних громадян та осіб без громадянства за вчинки, що грубо порушують громадський порядок. Слід зазначити, що сплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові адміністративні стягнення. За одне адміністративне правопорушення може бути накладено або основне, або основне й додаткове стягнення. Попередження є заходом виховного характеру, що засвідчує офіційну негативну оцінку поведінки правопорушника з боку державного органу (посадової особи) про недопущення скоєння протиправних дій. Цей вид стягнення застосовується за незначні правопорушення. Виноситься попередження в письмовій формі Штраф передбачено як вид стягнення за будь-яке скоєне адміністративне правопорушення. Цей вид стягнення впливає на матеріальне становище правопорушника У деяких випадках передбачається накладення штрафу на правопорушника на місці скоєння адміністративного правопорушення (приміром, за порушення Правил дорожнього руху) Сплатне вилучення предмета, що став знаряддям вчинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає у примусовому вилученні предмета з подальшою реалізацією та поверненні суми колишньому власникові з утриманням суми, що була пов'язана з затратами реалізації вилученого предмета (наприклад, вилучення мисливської рушниці та боєкомплекту до неї). Конфіскація предмета, що став безпосереднім засобом скоєння чи об'єктом адміністративного правопорушення, полягає у примусовій безоплатній передачі цього предмета на користь держави. Конфіскації підлягає тільки той предмет, що перебуває в особистій власності правопорушника, якщо інше не передбачене законодавством держави. Зокрема, предмети контрабанди підлягають конфіскації незалежно від того, кому вони належать. Позбавлення спеціального права застосовується на термін до трьох років. У цьому виді стягнення є деякі винятки. Воно не може застосовуватись до осіб з огляду на їхню інвалідність, хіба що в разі керування транспортним засобом у стані сп'яніння; сюди ж належить і позбавлення права полювання, якщо для особи таке полювання є основним джерелом існування. Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців із відбуванням їх за основним місцем роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до 20% її заробітку в доход держави. Таке стягнення накладається тільки судами. Адміністративний арешт встановлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі адміністративні правопорушення на строк до 15 діб і накладається виключно судами (суддями). Адміністративний арешт не може бути застосований до вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 12 років, до осіб, які не досягли 18-річного віку, до інвалідів І та II груп. Законодавець передбачає також особливі заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх. За вчинення адміністративних правопорушень до неповнолітніх у віці від 16 до 18 років можуть бути застосовані такі заходи впливу: - зобов'язання публічно чи в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; - застереження; - догана чи сувора догана; - передача неповнолітнього під нагляд батькам чи особам, які їх заступають, або під нагляд педагогічному чи трудовому колективові за їхньою згодою, а також окремим громадянам на їхнє прохання. Наявність у системі адміністративних стягнень різних за характером і ступенем тяжкості санкцій дає можливість зважити на суспільну небезпеку правопорушення та особу правопорушника.

• 79. Відповідальність за вчинення злочинів.

Зло́чин — злодіяння, злий вчинок з точки зору тієї чи іншої системи цінностей, людини, групи людей, чи людства в цілому. Людину, яка чинить злочин, називають «злочинець». Злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. У законодавстві України злочин (кримінальне правопорушення) — передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне винне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ч. 1 ст. 11 Кримінального кодексу України). Суспільство завжди намагається жити за встановленими правилами, проте немає жодної людської спільноти, у якій би такі правила не порушувалися. Часто такі порушення мають дріб'язковий характер — наприклад, запізнення учня на урок, перехід дороги за межами пішохідного переходу, а іноді є надзвичайно небезпечними, як от крадіжка чи вбивство людини. Незначні порушення носять назву проступок. Відносини, пов'язані зі вчиненням людьми суспільнонебезпечних діянь та визначенням відповідальності за їх вчинення регулює кримінальне право, а самі ці діяння називаються злочинами. Правопорушення: проступки і злочини вивчає наука деліктологія. Злочинність вивчає наука кримінологія. Злочини мають ряд ознак, спільних з іншими правопорушеннями: є небезпечними для суспільства; здійснюються усвідомлено; вчиняються всупереч заборон, визначених кримінальним законодавством. Проте, на відміну від адміністративних, цивільних чи дисциплінарних проступків, злочини мають підвищений рівень суспільної небезпечності. Саме тому не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого забороненого діяння, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла й не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Крім того, злочином є лише те діяння, яке прямо передбачене Кримінальним кодексом України. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на: невеликої тяжкості середньої тяжкості тяжкі особливо тяжкі Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання. Сюди можна віднести такі злочини, як незаконне полювання в заповідниках або на інших територіях та об'єктах природно-заповідного фонду (ст. 248 КК), жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК), чи підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК). Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Таким злочином є, наприклад, крадіжка — таємне викрадення чужого майна (ст. 185 КК), давання хабара (ст. 369), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК). Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Мова може йти про умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК), контрабанду — переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю (ст. 201 КК). Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Прикладом може бути умисне вбивство (ст. 115 КК) чи організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб (ст. 257 КК). Залежно від ступеня завершеності злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального Кодексу. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин. Готуванням до злочину є пошук або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності, у той час як за інші види готування особа має нести покарання. Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Кримінальна відповідальність за замах на злочин настає за тією статтею Кримінального кодексу, якою передбачено відповідальність за закінчений злочин, який особа мала намір вчинити, з урахуванням правил ст. 15 Кримінального кодексу. Від замаху слід відрізняти добровільну відмову — остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальностілише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.Вуличне кримінальне правопорушення Із загальної кількості кримінальних правопорушень, учинених у громадських місцях, виділяються «вуличні». Вулицею слід вважати відкриту частину території міста чи населеного пункту, крім приміщень та будівель, на якій перебувають громадяни, рухається транспорт і до якої є вільний доступ у будь-яку пору року та час доби. Також вулицею слід уважати проїжджу частину дороги, у тому числі автомагістралі, тротуари, площі, проспекти, бульвари, набережні, мости, шляхопроводи, естакади, проїзди, зупинки громадського транспорту, парки, сквери, провулки, завулки, двори, за винятком приватних домоволодінь, уключаючи зелені насадження та елементи благоустрою. Крім того, до кримінальних правопорушень, що вчинені в умовах вулиці, належать: крадіжки з ресторанів, кафе, закладів громадського харчування, магазинів, ларків, кіосків, транспортних засобів, інших об'єктів, якщо проникнення в них здійснено безпосередньо з вулиці; незаконне заволодіння транспортним засобом, якщо він знаходився на вулиці, біля будинків, на стоянках, які не охороняються.

• 80. Поняття і ознаки злочинів.

Злочином є передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК). Кримінальне законодавство визнає злочином лише конкретну поведінку, вчинок людини у формі суспільно небезпечного діяння або бездіяльності. Думки, почуття, побажання, переконання, записи для особистого користування, скільки б вони не засуджувалися мораллю, не є злочином, оскільки вони не є діянням, вчинком. Під дією розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Бездіяльність - це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Ознаки злочину: 1) Передбаченість кримінальним законодавством. КК встановлює вичерпний перелік злочинів. Не є злочином діяння, яке посягає на об'єкти, що не охороняються КК (особисті відносини між подружжям тощо). "Немає злочину, немає покарання, якщо немає відповідного закону" - відомий правовий принцип римських юристів. Наприклад, за КК (див. ст. 440) не є злочином виробництво зброї масового знищення, якщо до такого виробництва ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або якщо такі заборони і містяться, але ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України. 2) Суб'єкт злочину - фізична осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Юридичні особи за заподіяну шкоду кримінальної відповідальності не несуть. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Особи, що вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за деякі найбільш небезпечні діяння. Суб'єктом злочину вважається лише осудна особа, тобто така, яка під час учинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії і керувати ними. 3) Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Діяння, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. 4) Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об'єктивну його особливу шкідливість для особи (фізичної чи юридичної), суспільства, держави, людства. Суспільна небезпечність діянь не є раз і назавжди усталеним поняттям. її переоцінка здійснюється постійно під впливом певних негативних чи позитивних факторів (істотних обставин), які об'єктивно зумовлюють необхідність криміналізації (або навпаки, декриміналізації) певного діяння. Вказані фактори можуть бути негативним наслідком науково-технічного прогресу, екологічних, демографічних змін, соціальних реформ тощо. Так, надзвичайно високий рівень ерозії земель на території України створили підстави для криміналізації забруднення і псування земель (ст. 239 КК) і безгосподарського використання земель (ст. 254 КК). Соціальні реформи (економічна, адміністративна, судова тощо) викликали необхідність переоцінки суспільної небезпеки багатьох діянь, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, криміналізацію таких діянь, як втручання у діяльність державного діяча, посягання на життя присяжного тощо. Умисел поділяється на прямий і непрямий. Умисел визнається прямим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим визнається умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків. Необережність поділяється на злочинну самонадіяність і злочинну недбалість. Злочинна самонадіяність - така поведінка особи, коли вона передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення. Злочинна недбалість - така поведінка особи, коли вона не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити. Службова недбалість (ст. 367 КК), тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоро-нюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або інтересам окремих юридичних осіб . Класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості за КК: 1) злочини невеликої тяжкості, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше 2 років або інше, більш м'яке покарання; наприклад, погроза вбивством (ст. 129), незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145). та ін.; 2) злочини середньої тяжкості, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше 5 років; наприклад, експлуатація дітей, які не досягли віку, з якого законодавство дозволяє працевлаштування, шляхом використання Стадії вчинення злочину Кримінальне законодавство визначає три стадії вчинення злочину: 1) готування до злочину - це пошук, пристосування засобів, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину; 2) замах на злочин - це навмисна дія, безпосередньо спрямована на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі злочинця (наприклад, вибухівка заготовлена, а особа проїхала іншою вулицею); 3) закінчений злочин - це діяння, яке містить усі ознаки складу злочину. Особа, яка добровільно відмовилася від готування до злочину або замаху на злочин, усвідомлюючи можливість доведення злочину до кінця, звільняється від кримінальної відповідальності за умови, що фактично вчинене нею діяння не містить складу іншого злочину. Але коли злочинну діяльність вдалося перервати на етапі готування до злочину чи замаху на злочин не з волі злочинця, то він не звільняється від покарання. Співучасть у вчиненні злочину Злочин може бути вчинений однією особою чи за спільною участю двох або більше осіб - співучасників. За загальним правилом, учинення злочину кількома особами становить більшу суспільну небезпеку, ніж учинення злочину однією особою. Співучастю вважається умисна спільна участь двох або більше осіб у вчиненні умисного злочину. До співучасників злочину разом із виконавцями належать організатори, підбурювачі і пособники. Виконавець - це особа, яка безпосередньо вчинила злочин особисто чи шляхом використання інших осіб, що не підлягають кримінальній відповідальності. Організатор - це особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його підготовкою чи вчиненням, або особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію, фінансувала чи приховувала злочинну діяльність. Підбурювач - це особа, яка схилила інших співучасників до вчинення злочину. Пособник - це особа, яка сприяла вчиненню злочину порадами і вказівками, підкупом чи погрозами, наданням певних засобів чи усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіцяла сховати злочинця, сліди злочину або предмети, добуті злочинним шляхом. Співучасть у вчиненні злочину характерна для організованої злочинності і корупції. Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинців чи слідів злочину. У разі призначення покарання кожному із співучасників суд враховує ступінь і характер його участі у вчиненні злочину.

• 81. Види злочинів.

1) проти основ національної безпеки України (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, державна зрада, диверсія, шпигунство); 2) проти життя і здоров'я особи (умисне вбивство, доведення до самогубства, побої, погроза вбивством, залишення особи в небезпеці, яка позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість тощо); 3) проти волі, честі та гідності особи (захоплення заручників, підміна дитини, торгівля людьми, експлуатація дітей, викрадення людини); 4) проти статевої свободи та статевої недоторканності особи (зґвалтування, розбещення неповнолітніх); 5) проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (перешкоджання здійсненню виборчого права, підроблення виборчих документів, неправильний підрахунок голосів, порушення таємниці голосування; порушення недоторканності житла, ухилення від сплати аліментів, розголошення таємниці усиновлення, порушення авторського права); 6) проти власності (крадіжка, грабіж, вимагання, умисне знищення чи пошкодження майна, шахрайство, привласнення чужого майна); 7) у сфері господарської діяльності (виготовлення, зберігання тощо, збут підроблених грошей, порушення порядку здійснення господарської та банківської діяльності, ухилення від сплати податків, інших обов'язкових платежів, доведення до банкрутства, шахрайство з фінансовими ресурсами, обман покупців та замовників, розголошення комерційної таємниці); 8) проти довкілля (приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення, невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення, незаконне полювання); 9) проти громадської безпеки (створення злочинної організації, укриття її злочинної діяльності, бандитизм, терористичний акт); 10) проти безпеки виробництва (порушення вимог законодавства про охорону праці, порушення правил безпеки, порушення правил радіаційної безпеки, порушення правил щодо безпечної експлуатації будівель і споруд); 11) проти безпеки руху та експлуатації транспорту (порушення правил безпеки дорожнього руху, порушення експлуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту, пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, незаконне заволодіння транспортним засобом); 12) проти громадського порядку та моральності (масові заворушення, хуліганство, наруга над могилою, жорстоке поводження з тваринами, ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, проституція, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність); 13) у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації (розголошення державної таємниці, втрата документів з державною таємницею, передача або збирання відомостей, що є власністю держави, незаконне перетинання державного кордону); 14) проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян (наруга над державними символами, опір представникові влади, працівникам міліції, перешкоджання організації або проведенню зборів, демонстрацій, мітингів, умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу, перешкоджання діяльності народного депутата України та депутата місцевої Ради, самовільне присвоєння звання службової особи, підроблення документів, печаток, штампів та бланків); 15) у сфері використання ЕОМ (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж (незаконне втручання в роботу комп'ютерних систем, мереж, викрадення комп'ютерної інформації або заволо-діння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем, порушення правил експлуатації комп'ютерів); 16) у сфері службової діяльності (перевищення влади або службових повноважень, одержання хабара, давання хабара, службове підроблення)¹; 17) проти правосуддя (завідомо незаконні затримання або арешт, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку, наприклад, слідчого, невиконання судового рішення, завідомо неправдиве показання, розголошення даних досудового слідства, втеча з місця позбавлення волі або з-під варти, посягання на життя захисника у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги); 18) військові злочини (невиконання наказу, опір начальникові, погроза або насильство щодо начальника, дезертирство); 19) проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (пропаганда війни, порушення законів і звичаїв війни, екоцид - масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, що може спричинити екологічну катастрофу, посягання на життя представника іноземної держави). Серед злочинів проти життя і здоров'я людини найтяжчим є умисне вбивство за обставин, які обтяжують покарання. Цей злочин посягає на найважливіше природне право людини - право на життя. Умисне заподіяння смерті іншій людині за обставин, що обтяжують покарання (вбивство двох або більше осіб, заручника, вчинене на замовлення, та ін.), карається позбавленням волі на строк від 8 до 15 років або довічним позбавленням волі з конфіскацією майна або без такої. Останнім часом набуло поширення таке ганебне явище, як торгівля людьми, що в КК віднесено до злочинів проти волі, честі та гідності особи. Продаж, інша оплатна передача людини, здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, пов'язаної з переміщенням її через державний кордон України з метою подальшого продажу чи передачі іншій особі для сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, використання у збройних конфліктах, експлуатації її праці караються позбавленням волі на строк від 3 до 8 років з конфіскацією майна або без такої. Корисливі злочини відрізняються засобами і методами вчинення. Для крадіжки характерною є таємність викрадення, вчинення її за відсутності інших осіб¹. Грабіж - це відкрите, а отже, більш зухвале викрадення чужого майна. Грабіж може поєднуватися із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя і здоров'я, до потерпілого чи до осіб, які перешкоджають грабіжникові заволодіти майном. Розбій - це заволодіння чужим майном шляхом нападу; застосовується насильство, небезпечне для життя і здоров'я. Шахрайство - передбачає використання для заволодіння майном обману або зловживання довірою, внаслідок чого майно переходить до шахрая нібито з волі потерпілого¹. Вимагання - вимога передачі індивідуального майна громадянина чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру під погрозою насильства над потерпілим або близькими йому особами, розголошення відомостей, що ганьблять громадянина або близьких йому осіб, пошкодження чи знищення їх майна. Значну суспільну небезпеку становлять злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту. Кримінальна відповідальність до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна може бути застосована судом за незаконне заволодіння транспортним засобом. Порушення особою, яка керує транспортним засобом, правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження, карається позбавленням волі на строк до 3 років. Серед злочинів проти громадського порядку і моральності КК передбачає нищення, руйнування чи псування пам'яток історії або культури, хуліганство, наругу над могилою, жорстоке поводження з тваринами². Найпоширенішим серед цих злочинів є хуліганство. Згідно з КК хуліганство - це умисні дії, що грубо порушують громадський порядок і виявляють явну неповагу до суспільства, характеризуються особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом. Для нього є характерним вчинення дій без очевидного приводу чи з використанням незначного приводу для розправи з потерпілими, намагання показати грубу силу, зневагу до громадського порядку. Хуліганство карається штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або арештом на строк до 6 міс, або обмеженням волі на строк до 3 років. Хуліганство, вчинене групою осіб, карається позбавленням волі на строк до 4 років.

• 82. Співучасть у вчиненні злочину.

Ознаки поняття «співучасті» були визначені у вітчизняній теорії кримінального права вже наприкінці XIX століття. Так в 1850 р. О. Жиряєв розумів під співучастю «збіг декількох злочинців при вчиненні одного злочину». Професор М. Таганцев уточнив вказане визначення: «До співучасті відносяться лише ті … випадки збігу злочинців, в яких є солідарна відповідальність усіх за кожного та кожного за всіх, у зв’язку з цим вчення про співучасть й отримує значення самостійного інституту». Більш сучасне визначення вже в 1929 р. запропонував А. Піонтковський: співучасть це умисна спільна участь двох або більше осіб при вчиненні умисного злочину» . Цікаво, що подібне визначення сприйняв у 2001 р. й вітчизняний законодавець при прийнятті Кримінального кодексу України. Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26). Об’єктивні ознаки співучасті виявляються в тому, що: 1) співучасть наявна лише, якщо в злочині беруть участь кілька осіб (хоча б дві), законодавець називає мінімальну кількість учасників злочину, хоча їх може бути й більше. До того ж кожна з цих осіб повинна мати ознаки суб’єкта злочину – тобто бути фізичною осудною особою та досягти віку кримінальної відповідальності. Це положення є новим для КК України 2001 р. (якщо порівнювати з КК УРСР 1960 р.) і тому не всі суди враховують це положення. співучасть – це діяльність спільна. Спільність як об’єктивна ознака співучасті відзначається такими трьома моментами: а) злочин вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників. Роль, функції кожного зі співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин – це результат загальної, спільної діяльності всіх співучасників, кожний із яких зробив у вчинення злочину свій внесок; б) спільність також означає, що наслідок, який досягається в результаті вчинення злочину, є єдиним, неподільним, загальним для всіх співучасників. За цей наслідок відповідальність несуть усі співучасники, незалежно від тієї ролі, яку кожний з них виконував у злочині; в) спільність за співучасті означає, що між діями співучасників і тим злочином, який скоїв виконавець, існує причиновий зв’язок, причому опосередкований, бо загальний результат досягається лише свідомою діяльністю виконавця. Суб’єктивні ознаки співучасті: співучасть можлива лише в умисних злочинах; усі особи, що беруть участь у злочині (всі співучасники), діють умисно. а співучасті не тільки власне злочин має бути умисним, а й усі співучасники повинні діяти також умисно. Це означає, що всі співучасники маютьспільний умисел. Отже, спільність характеризує не тільки об’єктивну, а й суб’єктивну сторону співучасті у злочині. Виходячи з умисного характеру вини співучасників, можна зробити висновок, що для співучасті необхідна взаємна обізнаність виконавця й інших співучасників про їхні спільні дії у скоєнні злочину. Умисел за співучасті, як і в злочині, вчинюваному однією особою, містить інтелектуальні та вольові моменти. Специфіка інтелектуального моментуполягає в тому, що співучасник усвідомлює суспільну небезпечність не лише вчиненого ним особисто діяння, а й суспільну небезпечність діяння, що його вчиняє виконавець. Іншими словами, співучасник повинен бути поінформований про злочинні наміри та злочинні дії виконавця. Вимога такої поінформованості – найважливіша ознака співучасті. Вольовий момент умислу за співучасті виявляється, насамперед, у бажанні настання наслідків, коли всі співучасники бажають, щоб настали наслідки, яких своїми безпосередніми діями прагне досягти виконавець. У злочинах із формальним складом співучасники бажають, щоб виконавець вчинив задуману ними злочинну дію. Інститут співучасті внесено до КК для того, щоб на його підставі визначити, як і за що відповідають ті особи, котрі безпосередньо у вчиненні об’єктивних ознак злочину участі не брали.

• 83. Види кримінального покарання.

Метою покарання за кримінальним законодавством є виправлення і перевиховання засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання має такі ознаки: 1) призначається лише за вчинення злочину; 2) застосовується лише на підставі закону; 3) призначається лише судом; 4) передбачає позбавлення та обмеження прав і свобод; 5) за своєю сутністю є карою, яка полягає в обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Види покарань за КК: 1) штраф - грошове стягнення, що накладається судом у розмірах залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: 10 год громадських робіт за один установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або 1 міс виправних робіт - за 4 встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від 2 до 5 років; 4) громадські роботи, які полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи час суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування; 5) виправні роботи строком від 6 міс до 2 років за місцем роботи засудженого і з відрахуванням у доход держави від 10 до 20 процентів суми заробітку; (Приклад. Президент Туркменистану видав указ, який забороняє співати під фонограму на території держави. Порушники відправляються на виправні роботи в пустелю). 6) службові обмеження для військовослужбовців строком до 2 років (із суми грошового забезпечення засудженого відраховується від 10 до 20 %; засуджений не може бути протягом цього строку підвищений у посаді та у військовому званні); 7)конфіскація майна за особливо тяжкі, а також корисливі злочини; примусове безоплатне вилучення у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого; 8) арешт - тримання засудженого в умовах ізоляції строком від 1 до 6 міс; 9) обмеження волі - тримання засудженого у кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ним нагляду з обов'язковим залученням до праці строком від 1 до 5 років; 10) тримання військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні строком від 6 міс до 2 років; 11) позбавлення волі на певний строк, що полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його в кримінально-виконавчі установи строком від 1 до 15 років; 12) довічне позбавлення волі. Цей вид покарання встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, коли суд не вважає за можливе застосувати міру покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк. Не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років, і до осіб понад 65 років, а також до жінок у стані вагітності. У разі призначення покарання суд враховує особу винного та обставини справи, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність. Назвемо обставини, які пом'якшують відповідальність за КК: 1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину 2) добровільне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди; 3) учинення злочину неповнолітнім; 4) учинення злочину жінкою у стані вагітності5) учинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин; 6) учинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи інших залежність; 7) учинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого; 8) учинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності; 9) виконання спеціального завдання із запобігання злочинній діяльності організованої групи чи розкриття її, поєднане із учиненням злочину (міліціонер, переслідуючи і стріляючи в злочинця, випадково вбиває перехожого). За наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд може призначити покарання більш м'яке, ніж передбачено законом. Обставини, які обтяжують покарання: 1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів; 2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (ч. 2 або 3 ст. 28); 3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної та релігійної ворожнечі або розбрату; 4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку; 5) тяжкі наслідки, завдані злочином; 6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, яка перебуває в безпорадному стані; 7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності; 8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває у матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного; 9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством; 10) вчинення злочину з особливою жорстокістю; 11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій (мародерство під час надзвичайних подій: після урагану "Катріна" у США) 12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

• 84. Обставини, що виключають кримінальну відповідальність.

За деяких обставин діяння, своїми зовнішніми рисами, особливо заподіяною шкодою, схожі зі злочинами, насправді не є суспільно небезпечними й протиправними. Під обставинами, що виключають злочинність діяння, слід розуміти передбачені КК зовнішньо подібні зі злочинами соціально прийнятні та правомірні вчинки, які здійснені за певних умов і не визнаються злочинами у зв'язку з тим, що були спрямовані на захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства чи держави. Загальні ознаки обставин, що виключають злочинність діяння: вольове діяння особи; зовнішня подібність злочину; вони передбачені в КК України чи інших нормативних актах; це - соціально прийнятні вчинки; вони вчинюються за певних умов; вони не тягнуть кримінальної відповідальності. До них КК України відносить такі обставини, що містяться в розділі VIII Загальної частини ЮС: необхідна оборона (ст. 36 КК України); уявна оборона (ст. 37 КК України); затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК України); крайня необхідність (ст. 39 КК України); фізичний або психічний примус (ст. 40 КК України); виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК України); діяння, пов'язані з ризиком (ст. 42 КК України); виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Ці обставини потрібно відрізняти від таких норм, як: надання новому закону у випадку пом'якшення його дії зворотної сили (ст. 5 КК України); малозначність діяння (ч. 2 ст. 11 КК України); скоєння злочину особою, яка не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст. 22 КК України) та ін. У цих випадках закон виключає злочинність діяння не у зв'язку з правомірністю діянь, які зовні схожі зі злочинами, а у зв'язку з відсутністю якогось елемента складу злочину. Уявна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, фізичний і психічний примус, виконання наказу чи розпорядження, діяння, пов'язані з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації вперше закріплені в новому КК. Деякі науковці до обставин, які виключають злочинність діяння, відносять також згоду потерпілого, юридичну чи фактичну помилку, здійснення свого права. Ці обставини передбачено в законодавстві деяких зарубіжних країн (§ 226а КК Німеччини, ст. 28 КК Польщі та ін.). Сьогодні правомірність діянь за цих обставин визначається не кримінальним законом, а, переважно, нормами державного, адміністративного та цивільного права. У деяких статтях КУ загально чи конкретизовано вказується на інтереси та права, що їх потрібно захищати, зокрема необхідна оборона, крайня необхідність, здійснення заходів із затримання злочинця. Це - інтереси держави, особи, суспільства. їхній захист - обов'язок усіх посадових осіб і представників громадських організацій. Громадяни, вказується в КУ, зобов'язані поважати права та законні інтереси інших осіб. Ще у XIX ст. видатний теоретик кримінального права Л.Є. Владимиров писав про таке: особа, яка здійснює своє право, не скоює злочину, хоча б дія і мала вид злочинного діяння, припускаючи, звичайно, що це здійснення не заподіює шко­ди іншим і що законом не встановлено ніяких обмежень самому праву здійснення. Отож правомірність такої обставини буде тоді, коли права інших громадян не пошкоджуються і закон розглядає вчинення певного діяння в якості припустимого за конкретних умов. Виконання професійних функцій буде правомірним тоді, коли спричинення шкоди охоронюваним інтересам здійснено у межах професійних повноважень конкретної особи, визначених відповідними нормативно-правовими актами. Наприклад, не підлягає кримінальній відповідальності лікар-хірург, який відповідно до існуючих інструкцій і методик здійснив ампутацію руки чи ноги хворого задля врятування його життя. Згода потерпілого на заподіяння шкоди усуває суспільну небезпеку та протиправність, якщо така згода: а) є добровільною, а не вимушеною (тобто отриманою внаслідок застосування до потерпілого яких-небудь насильницьких дій чи погрози їх застосування); б) стосується тих благ, якими за законом він має розпоряджатися. Зокрема, особа може погодитися на вчинення деструктивних дій щодо предметів, які належить їй на праві приватної власності, приміром: знищення будівлі, умертвіння худоби, руйнація господарського інвентаря тощо. На думку багатьох вчених-правників, така поведінка виключає злочинність діяння і не порушує права потерпілого. Проте є блага, якими потерпілий не може вільно розпоряджатися. Так, якщо особистим інтересам потерпілого, що охороняються кримінальним законом, нанесена шкода дією (бездіяльністю), яка містить у собі ознаки складу злочину, згода потерпілого не може усунути кримінальної відповідальності особи, котра нанесла шкоду. Приміром, не може бути звільнена від відповідальності особа, котра на прохання хворого у важкому стані відключає йому кисень або дає отруту задля припинення фізичних чи моральних страждань (мова йде про евтаназію), хоча деякі науковці дотримуються протилежної точки зору. Правомірність діянь за вказаних обставин визначається не кримінальним законом, а, головним чином, нормами державного, адміністративного та цивільного права. Деякі статті Конституції України в загальному або конкретизованому вигляді вказують на інтереси і права, які належить захищати, в тому числі, за умови необхідної оборони, крайньої необхідності, здійснення заходів по затриманню злочинця. Це інтереси держави, особи, власності. їх захист є обов'язком усіх службових осіб і представників громадських організацій. Громадяни зобов'язані поважати права і законні інтереси інших осіб, бути непримиренними до антигромадських учинків, всіляко сприяти охороні громадського порядку (саме ці слушні висновки випливають з положень Основного Закону). Отже, наведені вище положення свідчать, що є потреба у нормативній регламентації зазначених нами обставин, що виключають злочинність діяння, а також їхній ґрунтовній теоретичній розробці. На думку О. Лашкет, у майбутньому тенденція до збільшення кількості цих обставин буде зберігатися, що свідчитиме про розвиток і вдосконалення права в цілому. Більше того, обставини, що виключають злочинність діяння, мають стати відомими й зрозумілими для всіх пересічних громадян, а їх використання - типовою поведінкою у конкретних ситуаціях.