Основні категорії і поняття

Культура, виховання, просвіта, етичне виховання, естетичне виховання, релігійне виховання, військове виховання, фізичне виховання, дозвілля, стінний друк, центр культури, клуб, бібліотека, кіно, радіо, телебачення, кімната бойової слави, книжки, газети, журнали, рада бібліотеки, наочна агітація, народознавча світлиця, вечір відпочинку, сценарій, ігрові змагання, дискотеки, дозвілля.

Завдання і тести для самоконтролю

1. Дайте визначення культурно-виховної і просвітницької роботи.

2. Напрямки реалізації культурно-виховної і просвітницької роботи у військових частинах і підрозділах.

3. Назвіть основні форми культурно-виховної і просвітницької роботи.

4. Вимоги командувача внутрішніх військ до культурно-виховної та просвітницької роботи.

5. Форма і зміст плану культурно-виховних та спортивних заходів на передвихідний та вихідний дні.

6. Назвіть основні види відпочинку особового складу, особливості організації кожного із них.

7. Розкрийте зміст роботи заступника командира роти з виховної роботи з організації дозвілля військовослужбовців у вихідні та святкові дні.

8. Методика проведення ігрових заходів з особовим складом.

9. Напрямки діяльності ради центру культури, клубу, бібліотеки, музею (кімнати) історії військової частини, редколегії місцевого радіомовлення.

10. Щорічні огляди клубів, бібліотек, кімнат історії з’єднань та частин проводять:

а) до Дня незалежності України;

б) до Дня внутрішніх військ;

в) до Дня Конституції України.

11. Дводенні навчально-методичні збори з начальниками центрів культури, клубів, завідуючими бібліотеками проводять в управліннях ТрК:

а) раз на півроку;

б) раз на квартал;

в) раз на рік.

12. Раду центру культури, клубу створюють:

а) строком на 1 рік у складі 15–20 чол.;

б) строком на 1 рік у складі 7–9 чол.;

в) строком на 2 роки у складі 7–9 чол.

13. У підрозділах, які знаходяться у відриві від місць постійної дислокації, за рахунок книжкового фонду створюють бібліотечки із загальною кількістю не менше:

а) 200 примірників;

б) 300 примірників;

в) 500 примірників.

14. На місяць планують для особового складу перегляд:

а) 11–14 художніх та відеофільмів;

б) 15–16 художніх та відеофільмів;

в) 8–10 художніх та відеофільмів.

Правильні відповіді: 10а, 11в, 12б, 13а, 14в.

Р о з д і л 24. Застосування мистецтва у виховній роботі. Особливості роботи з книгою.

РОЗВИТОК САМОДІЯЛЬНОЇ ХУДОЖНЬОЇ

ТВОРЧОСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

24.1. Мистецтво як комплексний засіб виховання

особового складу

Мистецтво є значним засобом впливу на свідомість, волю та почуття військовослужбовців. Застосування мистецтва у виховній роботі вимагає знання його соціальної сутності, основних функцій, видів та форм.

Соціальна сутність мистецтва полягає у тому, що художній розвиток суспільства обумовлений природно-історичним проце­сом, тобто виявляє характерні закономірності, пов’язані з певними періодами становлення культури людства.

Перша з них – це закономірність виникнення ми­стецтва, яке є результатом естетичних потреб та здібностей, що розвинулися у межах практичної діяльності людини.

Друга закономірність пов’язана з по­ділом праці на розумову та фізичну. Вільний час (дозвіл­ля) сприяв відмежуванню деякої групи людей, які отримали можливість додатково вдосконалювати свої естетичні та художні здібності. Йдеться про поділ мистецтва на народне (фольклор) та професійне. Останнє мало виняткове значення для розвитку системи мистецтва, його форм та видів.

Поділ суспільства на класи, що зумовив відображення у ми­стецтві естетичних ідеалів різних соціальних груп, складає третю важливу закономірність розвит­ку мистецтва. Потреби правлячого класу ста­ють пануючими естетичними ідеями, що сприяє розвитку його істо­ричних форм.

Четвертою закономірністю розвитку мистецтва є зв’язок мистецтва з іншими сферами діяльності суспільства – правом, політикою, мораллю, економікою.

П’ята закономірність – це залежність мистецтва від конкретно-історичних умов. На­приклад, для французького мистецтва XVII ст. головним було виховання людини-громадянина (класи­цизм), сторіччям пізніше воно було спрямоване на вивільнення емоцій та почуттів (сентименталізм).

Метою мистецтва, усіх його видів, форм тажанрів є вдосконалення людини та суспільства.

Предметом мистецтва є реальна дійсність. Воно є формою відображення суспільного буття, формою суспільної свідомості.

Дослідники визначають різну кількість функцій мистецтва, проте всі вони взаємопов’язані, оскільки твори мистецтва існують як цілісне явище і передбачають цілісне сприйняття.

Суспільно-перетворююча та компенсаторна функція (мис­тецтво як діяльність), завдяки якій воно залу­чає людей до цілеспрямованої діяльності, що трансформує суспільство.

Пізнавально-евристична функція (знання та просвіта). Мистецтво є засобом просвіти, передавання досвіду, фактів життя, засобом навчання, передавання навичок мислення, узагальнення поглядів. Тому його справедливо назива­ють “підручником життя”.

Художньо-концептуальна функція (аналіз світу) дозволяє побачити у художньому творі уявлення мит­ця про світ у формах, які чуттєво сприймаються, в яких емоційно втілені уявлення про людину та її місце у світі.

Функція передбачення. Мистецтво здатне прогнозувати майбутнє. У цьому воно співвідноситься з людською інтуїцією, яка здійснює стрибки через розриви інформації.

Інформативна та комунікативна функції (по­відомлення та спілкування). Художнє спілкування являє собою обмін культурними цінностя­ми, залучення до культури інших на­родів та епох. Мистецтво об’єднує людей.

Виховна функція (формування цілісної особистості) дає змогу ху­дожньому твору впливати на думки та почуття людини.

Сугестивна функція (вплив на несвідоме). Мистецтво здатне навіювати певні думки та почуття. Емоційний вплив діє безпосередньо на почуття, минаючи раціональні заборони. Він спроможний вдосконалювати чи руйнувати особистість.

Естетична функція (формування творчого духу та ціннісних орієнтирів) сприяє формуванню естетичного сма­ку, здібностей та потреб людини.

Гедоністична функція – мистецтво як насолода. Джерелом естетичної насолоди є художня форма, яка знаходиться у гармонійній єдності зі змістом.

Мистецтво як невід’ємну частину життя людини та суспіль­ства поділяють на багато видів. Розглянемо головні з них.

Декоративно-прикладне мистецтво (латин. dekoro – прикра­шаю) – особлива галузь художньої діяльності. Його класифікують за матеріалом, технологією, функцією (кераміка, текстиль, меблі, посуд тощо). Цей вид мистецтва – один з найдавніших видів художньої творчості, який розвивається й сьогодні. Він існує у предметах побуту, що створені за законами краси, і є узагальне­ною характеристикою життя й світогляду народу та епохи.

Декоративно-прикладне мистецтво національне за своєю природою, народжується із звичаїв, навичок, вірувань на­роду та безпосередньо наближається до його виробничої діяль­ності й побуту.

Архітектура (грец. architecton – будівничий) – мистецтво проектування, спорудження та художнього оздоблення будівель.

Скульптура. За найбільш за­гальною класифікацією розрізняють велику (прикраса садів, парків, площ) та малу скульптуру.

За видами вона буває станковою (зробленою на спеціальному пристрої) та монументальною, що завж­ди пов’язана з архітектурою.

Монументальну скульптуру, в свою чергу, поді­ляють на монументи (пам’ятники), декоративну скульп­туру (прикраси мостів, споруд, садів, парків), надгробки, меморіальні комплекси.

У станковій скульптурі розрізняють такі форми: голова, портретний бюст, статуя, торс, скульптурна група. Остання є найскладнішою за композицією. Вона складається з декількох постатей або їх груп, що, як правило, самостійні за значенням, проте зв’язані між собою сюжетно.

Скульптуру також поділяють на круглу (об’ємну з усіх боків) та рельєфну (зображення ніби виступає з площини). Рельєфи можуть бути різноманітними: койланогриф – зображення на стіні (контурний рельєф), барельєф – зобра­ження, що виступає на половину об’єму, горельєф – зображен­ня, що виступає більше ніж наполовину.

Графіка (латин. grарho – пишу). При виконанні графічних робіт рукою розрізняють мокру та суху графіку. До першої належать твори, виконані за допомогою бістру (фарба, яку виготовляють з деревної сажі), сепії (пігмент бузкового кольору, який виробляють з певного виду морських молюсків), акварелі, пастелі. Суху графіку виконують крейдою, вуглем, графітом тощо.

Друкована графіка є відбитками (естампами) зображень, виконаних на твердих поверхнях. Зображення можуть бути на камені (літографія), металі (офорт), дереві (ксилографія), лінолеумі (ліногравюра). Кожен з таких відбитків на папері, шовку та інших матеріалах є кінцевим результатом і метою творчості.

Живопис – вид мистецтва, який здатний відтворити на двомірній поверхні видиму реальність за допомогою кольору. Художник створює зображення завдяки вико­ристанню законів перспективи, лінії, кольору, світлотіні.

Художній образ у живопису – не просте копіювання реальності, а враження, яке пройшло через думки та почуття художника. Цей образ створюється за допомогою образотворчої мови, складниками якої є:

• колір як головний компонент живопису; сполучення ко­льорів у картині створює її колорит;

• фактура – різні засоби накладення фарб; розрізняють за­терту та не затерту фактури;

• світлотінь – співвідношення світла та тіні у картині, її використовують як засіб зображення, створюючи ілюзію про­стору, вона підкреслює центральні частини художнього образу;

• малюнок – один з найвиразніших засобів живопису; сполучення ліній, кольорів, тіней;

• перспектива – засіб створення просторового ефекту на площині;

• ритм – рівномірне чергування впорядкованих зображальних елементів;

• композиція – закони побудови, розташування окремих постатей, плям світла та тіні на полотні; через композицію художник відтворює тему та ідею свого твору.

Музика – вид мистецтва, який, відтворюючи дійсність, впливає на людину завдяки особливим звуковим комплексам. Її з давнини використовують для покращення духовного, фізичного й психічного здоров’я,

Основою музичного твору є почуття, емоції. Зміст створюється завдяки пульсації ритму та мелодії. Розуміти музику – це вміти глибоко та сильно відчувати, через почуття сприймати глибокий життєвий сенс музичних образів.

Відрізняють інструментальну та вокальну музику. Проте вона має багато різновидів музичних жанрів та форм. Наведемо деякі з них.

Хорал (латин. cаntus choralius – хоровий спів) – релігійне багатоголосся.

Меса (франц. messe – літургія) – хоровий твір на текст церковної відправи.

Ораторія (латин. оrо – молю) – хоровий твір для співаків-солістів, пізніше у концертному виконанні у супроводі оркестру.

Кантата (італ. саntata – співаю) – хоровий твір, за змістом менший, ніж ораторія, в якому немає драматичного розвитку сюжету.

Сюїта (франц. suite – послідовність, ряд) – спочатку танцювальна музика у концерті, пізніше – самостійний інструментальний твір танцювального характеру.

Фуга (італ. fuga – біг) – музична форма з яскраво відтво­реною темою, що відображається в інших те­мах, які повторюють головну, але в іншій тональності або іншому регістрі.

Соната (італ. sonata – звучати) – складний музичний твір з декількох частин, які об’єднані загальними ідеєю та змістом, але з різним ритмом.

Симфонія (грец. symphonia – співзвуччя) – сонатно-циклічна форма, призначена для виконання симфонічним оркестром. Являє собою вищу за змістов­ністю, багатогранністю звукових сполучень, розумністю конст­рукцій та різноманіттям фактури музичну форму.

Опера (італ. ореrа – праця, твір) – великий музично-драматичний твір, який виконують у театрі.

Хореографія (грец. сhоrеіа – танець та gгарhо – пишу). Мистецтво хореографії будуєть­ся на музично організованих, умовних, виразних рухах людсько­го тіла. Музика посилює виразність танцювальної пластики і дає їй емоційну ритмічну основу. Разом з тим хореографія – видо­вищне мистецтво, де суттєвого значення набуває не тільки ди­намічна, часова, а й просторова композиція танцю, зоровий образ танцюриста (звідси костюми, образотворче оформлення тощо). Найвищою формою хореографії є балет, що, як і опера, є різновидом музичного театру.

Художня література – мистецтво відображення світу засобами художнього слова. Сфера художньої літерату­ри охоплює природні та суспільні явища, духовне життя особистості, її почуття.

Літературу поділяють на прозу та поезію (за типом внутрішньої організації художнього тексту). У межах кожного з видів виділяють більш дрібні форми та жанри: нарис, оповідання, повість, роман (у епосі); трагедія, комедія (у драмі); пісня, ода, гімн, ліричний вірш (у ліриці).

Слово у нашій свідомості ототожнюється з уявленням про поняття, яке воно передає. У літературі слово народжує образ, для чого використовують тропи (епітети, метафори, порівняння, уособлення тощо). Усі ці засоби створюють живу картину дійсності.

Театр – особливий вид мистецтва, який розкриває суперечності часу та внутрішнього світу людини, стверджу­є ідеї за допомогою драматичної дії – вистави. У ній використовують виражальні засоби всіх основних видів мис­тецтва. Вона звернена одночасно до розуму, очей та серця глядача. Театр – видовищне мистецтво. Під час теат­рального дійства події розгортаються у часі та просторі, але те­атральний час є умовним і не дорівнює астрономічному. Виста­ва складається з актів, дій, а ті, у свою чергу, – з мізансцен та картин.

Розрізняють види театру: музичний, драматичний, ляльковий, тіней, цирк та естрада.

Кіно справедливо називають наймасовішим видом мистецтва. Воно народилося наприкінці XIX ст., коли 28 грудня 1895 р. на бульварі Капуцинів у Парижі брати Люм’єр продемонстрували свій перший фільм “Прибуття поїзда”.

Кіно має багато спільного з театром, але з винаходом монтажу кіномитці здобули можливість створювати особливий кіночас та кінопростір на відміну від театру, де вони обмежені сценою та реальним часом.

Кіно орієнтоване на колективне сприйняття, воно спонукає до роздумів про себе, життя, сучасність, майбутнє та минуле. Кіно, як ні жоден із видів мистецтва, пов’язане з розвитком техніки.

Телебачення – наймолодший вид мистецтва. Йому притаманне поєднання ритмічно-повільної дії з несподіва­ним перенесенням уваги на новий об’єкт. Телебачення зі своєю близькістю до натури має надзвичайні можливості інтерпретації дійсності. Особливістю телебачення, яка споріднює його з декоративно-прикладним мистецтвом, є інтимність, “домашність” сприйняття. Це мистецтво увійшло у наш дім та стало частиною побуту.

Із наведеного короткого огляду можна зробити висновок, що мистецтво як засіб необхідно використовувати при проведенні різноманітних форм виховної роботи. Особливо це стосується культпоходів, екскурсій, оглядів, читацьких конференцій.

Розглянемо деякі форми виховної роботи, основою яких є кіно та телебачення.

Кіновечір – комплексний захід, що поєднує виступ пропагандиста і перегляд кінофільму або невеликої кінопрограми. Кіновечір можна присвятити пам’ятній даті або актуальній темі, він може сприяти підготовці до навчань або до занять з гуманітарної підготовки.

Кінолекція відрізняється від кіновечора більш змістовним усним виступом. Фільм або кінофрагменти відіграють допоміжну роль, ілюструють розповідь. Часто кінолекції присвячують видатним акторам і режисерам.

Кінолекторій – проведення декількох лекцій, об’єднаних єдиним задумом, загальною темою. Кінолекторії дозволяють вести систематичну пропаганду наукових знань, досягнень літератури і мистецтва, фізкультури і спорту.

Напередодні знаменних дат можна організувати тематичний кінопоказ, який дозволяє відтворити широку панораму життя Українського народу. Програму кінопоказу поділяють на цикли, що поєднують фільми, присвячені певному історичному періоду або події. Цикл може складатися як із художніх, так і документальних фільмів.

Кінофестиваль – це показ декількох фільмів, присвячених одній темі, події, але, на відміну від тематичного кінопоказу, більш короткий за часом (зазвичай в межах місяця). Сама назва “фестиваль” припускає використання різних засобів усної і друкованої пропаганди, емоційного впливу, наочної агітації, що сприяють більш глибокому розкриттю ідеї.

Обговорення фільмів є однією з важливих форм виховної роботи. Йому передує велика підготовча робота: вибір фільму, визначення основних питань дискусії, ознайомлення воїнів з відгуками і рецензіями на фільм. Про захід, що готується, військовослужбовців інформують заздалегідь. Обговорення можна проводити безпосередньо після перегляду або через кілька днів, що дозволяє краще осмислити побачене, ретельніше підготуватися до виступу.

Конференція кіноглядачів як форма виховної роботи близька до обговорення фільмів. Її основу складають зустрічі глядачів із режисерами, акторами, працівниками кінопрокату. У гарнізонах, де можливості таких зустрічей обмежені, конференцію можна присвячувати обговоренню актуальних проблем кіномистецтва, вивченню запитів глядачів. Завершується вона демонстрацією фільму або кінофрагментів.

З природою і багатствами України, її духовними цінностями військовослужбовців знайомлять кіноподорожі та кіноекскурсії. З цією метою використовують фонд документальних і науково-популярних фільмів, а також стрічки, створені кіноаматорами. Кіноекскурсія може бути сторінкою усного часопису, елементом програми вечора відпочинку.

Значну увагу необхідно приділяти кінообслуговуванню військовослужбовців на навчаннях. У дні підготовки до виходу в поле можна демонструвати навчальні, документальні та художні фільми, організовувати кіновечори, тематичні кінопокази. Перевагу необхідно надавати фільмам військово-патріотичної тематики.

Телебачення поєднує можливості радіо і кіно, надає допомогу командирам і їхнім заступникам з виховної роботи у справі ідейно-патріотичного і військового виховання особового складу. Воно має можливість щодня знайомити воїнів з останніми подіями в країні та світі, новинами науки, літератури, мистецтва і спорту.

Клуби і народознавчі світлиці широко практикують колективні перегляди телепередач центрального і місцевого телебачення, кращих вітчизняних і закордонних кінофільмів. Велике виховне значення мають колективні перегляди прямих трансляцій урочистих зборів у Києві та виступів керівників держави.

Телебачення невід’ємне від життя і побуту воїнів, що дозволяє широко використовувати його в організації дозвілля особового складу. У передвихідні та вихідні дні культурно-освітні заклади організують перегляди передач лекторіїв культури, киноподорожів, розважальних програм. Воно допомагає у справі естетичного виховання воїнів. Важливо, щоб ця робота була регулярною.

Отже, мистецтво є важливим засобом виховної роботи. Йому належить значна роль у мобілізації особового складу на успішне виконання СБЗ та формуванні у військовослужбовців високих ідейних та морально-психологічних якостей.