6.2. Методи виховання особового складу

Методи^ виховної роботи – це сукупність прийомів та засобів організаційно-виховного впливу на військовослужбовців та військові колективи з метою формування комплексу морально-психологічних якостей, необхідних для успішного виконання СБЗ.

Методами виховної роботи є такі:

• переконання; – вправа;

• заохочення; – змагання;

• примушення; – критика.

• приклад;

Іноді методи виховання визначають як систему прийомів і засобів для досягнення мети виховання. Під прийомом розуміють одиночний вплив. Наприклад, праця – засіб виховання, але оцінювання праці, вказівка на помилку в роботі – це прийоми. Слово (в широкому розумінні) – засіб виховання, порівняння – прийом.

Немає методів добрих чи поганих, жоден з них не може бути попередньо оцінений як ефективний чи неефективний без урахування умов, за яких його застосовуватимуть.

Загальний принцип вибору методів виховання – гуманне ставлення виховника до вихованців. Методи не можна розглядати як набір виключно професійних засобів у руках людей, байдужих до своїх вихованців. Метод вимагає еластичності, гнучкості, навіть ніжності – таких якостей надає йому вихователь. Молодим командирам (начальникам) не слід забувати, що вони завжди мають справу з цілою системою методів і ніколи ніякий окремий засіб не буде успішним. На практиці вони завжди доповнюють, розвивають або уточнюють один одного.

Вибір методу залежить від стилю педагогічних стосунків. Товариські відносини, нейтральні чи негативні потребують різних шляхів впливу. Необхідно також передбачати психічний стан підлеглого на той час, коли методи будуть застосовуватись. Це не завжди можливо, але загальний настрій, ставлення підлеглих до обраного методу можуть бути враховані попередньо.

Кожний метод відповідає певному характеру діяльності. Примусити підлеглого займатись легкою справою – це одне, а добитися виконання ним серйозного і незвичного завдання – зовсім інше.

Розглянемо педагогічні умови, засоби та прийоми застосування кожного із зазначених методів виховної роботи.

Метод переконання – основний метод виховання, який виражає вплив командира (начальника) на раціональну сферу свідомості військовослужбовця. Він забезпечує виконання головного завдання виховання – формування світосприйняття, високих громадських та ідейних якостей, свідомого переконання. Особливого значення останнє набуває за умов змін у всіх сферах життя нашого суспільства.

Метод переконання апелює до розуму, логіки, досвіду і почуттів військовослужбовця, забезпечує свідоме прийняття ідей, їх обдумування і перетворення на мотиви поведінки. Саме тому йому надають перевагу в психолого-педагогічному аспекті. Важливо, щоб результатом переконань військовослужбовців була тверда впевненість в істинності своїх ідей, здібність їх захищати, активно реалізовувати, боротися з помилками, сумнівними поглядами.

Цей метод потребує оперативної, систематичної та об’єктивної інформації, роз’яснення та гласності з важливих питань суспільного життя, показу місця людського фактору в удосконаленні службово-бойової діяльності частин і підрозділів. Однією з умов такої роботи є правдивість, відвертість командирів (начальників).

Переконання не обмежується інформацією та роз’ясненнями, воно вимагає доведення, логічного обґрунтування, щоб у свідомості не залишилось ніяких сумнівів. Цьому сприяють дискусії, вільне обговорення проблем, під час яких військовослужбовці обмінюються думками, полемізують, спільними зусиллями визначають істину.

Великою силою переконливості наділені факти і цифри. Факту притаманні якості дієвого педагогічного засобу: наочність, змістовність та емоційність. Для переконання важливо їх правильно підібрати і подати.

Суттєвого значення для переконання мають практика, досвід, показовий приклад. Переконання ділом, працею особливо актуальні, коли потрібно довести необхідність перетворення ідей на дії, спонукати військовослужбовців до оволодіння новими прийомами і формами діяльності. За цих умов кращим ніж словесні роз’яснення та переконання є живий, практичний приклад.

Переконання на практичному досвіді здійснюють шляхом показу досягнень (особистих чи інших). У процесі переконання відбувається об’єднання особистого досвіду з досвідом інших, ідеї перевіряють практикою, яка є критерієм істини.

Метод заохочення – це зовнішнє активне стимулювання, спонукання військовослужбовців до ініціативної, творчої діяльності.

Стимулом у Стародавній Греції називали дерев’яну палицю з загостреним кінцем, якою користувались погоничі худоби. Людина теж потребує стимулів, які вона дістає з внутрішніх або зовнішніх джерел.

Заохочення здійснюють через суспільне визнання успіхів військовослужбовців, нагородження, задоволення їх духовних і матеріальних потреб. За допомогою заохочень командири та начальники досягають підвищення ефективності та якості служби підлеглих, сприяють їх самоствердженню.

Заохочення викликають позитивні емоції, породжують оптимістичний настрій і здоровий морально-психологічний клімат, розвивають внутрішні творчі сили військовослужбовців, їх позитивну життєву позицію. Незаслужене заохочення посилює честолюбство, прагнення досягти успіху тільки задля нагороди і будь-якими засобами.

Порядок, види та права начальників щодо заохочення особового складу визначені у Дисциплінарному статуті Збройних Сил України.

Реакція військовослужбовців на заохочення є інформацією командиру щодо їх самолюбства і честолюбства, відношення до справи та дійсних мотивів діяльності.

Від командира (начальника) у багатьох випадках залежить дієвість заохочення військовослужбовців. Він оцінює результати їх служби, навчання і дисципліни, схвалює чи засуджує їх вчинки та дії.

Вираження задоволення службою окремих військовослужбовців чи всього підрозділу, похвала, заклик наслідувати прикладу кращих – прийоми заохочення, якими користується командир. Всі вони вимагають володіння методикою заохочення, активного використання її у своїй діяльності.

Основні умови дієвості заохочень:

• обґрунтованість і справедливість;

• застосовувати переважно за основну діяльність;

• своєчасність;

• різноманітність;

• поступове зростання виду заохочення;

• участь командирів всіх ланок;

• урочистість ритуалу заохочення;

• розумне співвідношення матеріальних та моральних видів заохочень;

• поєднання заохочень окремих військовослужбовців із заохоченнями колективу;

• правильне формулювання мотивів заохочень.

Однак не можна захвалювати військовослужбовців, заохочення повинно супроводжуватись підвищенням вимог, визначенням більш складних завдань.

Метод примушення – це застосування до військовослужбовця таких мір, які спонукають виконувати обов’язки всупереч власному небажанню.

Примушення необхідно застосовувати тоді, коли воно спирається на переконання та інші методи виховання. Ним треба розумно користуватись: не захоплюватись і не зловживати. Перш за все треба переконати, а потім примушувати. Категоричні вимоги, які командир чи начальник висуває до підлеглих, у випадку їх нерозуміння повинні бути обов’язково роз’яснені та аргументовані.

Негативно сприймаються військовослужбовцями необґрунтовані погрози застосувати репресивні міри, а також часті скарги старшим командирам на будь-які недоліки. Командир і начальник перш за все сам повинен знайти засоби особистого впливу на тих, хто проявляє несумлінність: посилити контроль за службою; визначити строки виконання конкретних завдань; провести бесіду в присутності інших військовослужбовців; організувати громадське засудження того, хто здійснив правопорушення в колективі.

Певна річ, це не виключає застосування до порушників суворих мір примушення. У таких випадках необхідно створювати перспективу виправлення, своєчасно відмічати успіхи, старанність військовослужбовців, прагнення реабілітувати себе.

Покарання є способом гальмування конфліктів, призупинення аморальної діяльності, яка не співпадає з інтересами служби. Воно не має на меті спричинити фізичне чи моральне страждання, проте зосереджує свідомість на переживанні вини.

Застосовують різні форми покарання: громадське засудження порушника дисципліни; вираження йому недовіри, незадоволення, обурення, попередження про покарання; оголошення дисциплінарного стягнення; притягнення до кримінальної відповідальності.

Зловживання стягненнями, використання нестатутних засобів пригнічує військовослужбовця, позбавляє його впевненості у собі, породжує переживання, почуття неповноцінності, озлоблення та активний опір вихованню.

Основні умови дієвості методу примушення:

• застосування його лише після того, як всі інші методи і засоби не дали позитивного результату або коли обставини вимагають змінити поведінку військовослужбовця, примусити його діяти відповідно до інтересів служби;

• застосування на основі переконання і відповідно до вимог виховання;

• використання індивідуального і групового підходів;

• виявлення групових причин проступків;

• глибоке усвідомлення порушником своєї вини;

• своєчасність застосування примусових заходів;

• відсутність поспіху;

• посилення уваги до покараних військовослужбовців.

Метод прикладу. Розвиток особистості відбувається не тільки в результаті впливу слова і думки як засобів роз’яснення і переконання. Виключно велике виховне значення мають позитивні приклади поведінки і діяльності інших людей. Недаремним є вислів про те, що для духовного розвитку особистості необхідні три умови: великі цілі, великі перешкоди і великі приклади.

Багато мислителів і педагогів відмічали високу педагогічну ефективність цього методу. Давньоримський філософ Сенека стверджував, що важко дійти до добра нравоучінням, легко – прикладом. Видатний педагог К.Д. Ушинський підкреслював, що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості, що на виховання особистості може впливати тільки особистість.

Суть позитивного прикладу як методу виховання виражається у використанні кращих зразків поведінки та діяльності інших людей для збудження у військовослужбовців прагнення до активної роботи над собою, до розвитку й удосконалення своїх особистісних якостей і усунення недоліків.

Психологічною основою впливу позитивного прикладу на виховання особистості є схильність до наслідування. Французький психолог Анрі Валлон характеризував її як викликання дії зовнішньої моделі. На думку Я.А. Каменського, особистість вчиться раніше наслідувати ніж пізнавати.

Сутність психологічного механізму наслідування в тому, що через сприйняття різних зразків поведінки та діяльності, особистість переживає внутрішнє протиріччя між досягнутим і необхідним рівнем розвитку, внаслідок чого виникає потреба в удосконаленні особистісних якостей.

Хоча приклад як метод виховання ґрунтується на наслідуванні особистості, його психолого-педагогічне значення не зводиться тільки до пристосування. Він впливає на розвиток свідомості та моральних почуттів особистості. Спостереження і аналіз прикладів патріотизма, мужності, зразкової служби, культури відносин між військовослужбовцями дозволяють особистості чіткіше усвідомлювати суть і зміст цих якостей. Позитивний приклад виконує своєрідну функцію переконання і є засобом підвищення ефективності роз’яснювальної роботи, формування у військовослужбовців духовних потреб, мотивів поведінки і моральних установок.

Виховне значення прикладу обумовлено його суспільною цінністю. У ньому закріплений соціальний досвід, результати діяльності та поведінки інших людей. Позитивний приклад – поняття конкретно-історичне, це зразкові дії, вчинки, якості людей, прийоми і способи досягнення цілей діяльності, які відповідають нашому ідеалу.

Для виховання особливо цінні позитивні приклади, які характеризуються ідейним змістом, високим рівнем розвитку якостей особистості (колективу), які можуть бути зразком для наслідування. В такому разі приклад перетворюється на самоплив. Людині властиво ототожнювати себе з популярними особистостями, літературними та кіногероями, наслідувати їх вчинки, поведінку і спосіб життя.

Можна зустріти і негативне ставлення до наслідування. Ґрунтується воно на розумінні його як механічного копіювання зовнішніх сторін в поведінці інших людей. Заклик до наслідування такі особистості сприймають як обмеження їх самостійності.

За типом впливу на свідомість військовослужбовців приклади можна розділити на дві великі групи: безпосереднього та опосередкованого впливу.

До першої групи віднесені особистий приклад командирів і начальників, приклад товаришів, негативний приклад людей, з якими військовослужбовці контактують.

До другої групи віднесені приклади життя і діяльності видатних людей, історії своєї держави, літератури і мистецтва.

Основними засобами методу є приклади:

• життя видатних людей;

• історії держави і народу;

• літератури і мистецтва;

• діяльності командирів і начальників.

Основними умовами дієвості методу є:

• забезпечення позитивного особистого прикладу командирів і начальників;

• суспільна цінність;

• реальність досягнення цілей;

• пропагування діяльності своєї частини і підрозділу;

• близькість або співпадання з інтересами військово-службовців;

• яскравість, емоційність;

• поєднання з іншими методами.

Під методом вправи у військовому вихованні розуміють багаторазове повторення дій і вчинків військовослужбовців з метою набуття і закріплення у них необхідних навичок і звичок поведінки. У цьому процесі повинні повторюватись не тільки дії та вчинки, а й потреби і мотиви, які їх викликають, тобто внутрішні сили, що визначають поведінку особистості.

Вправи застосовують для виконання різноманітних завдань ідейного, військового, морального, естетичного і фізичного розвитку особистості. Їх організують як активні, ритмічні, прийоми, що повторюються або системи відрегульованої поведінки військовослужбовців у типових ситуаціях відповідно до їх звичної моральної свідомості, дій і вчинків.

Вправи упорядковують систему ділових відносин, формують психологію стійкого, розміреного образу життя і службової діяльності, зміцнюють позитивні риси характеру і волі. Вони є основним методом формування у військовослужбовців санітарно-гігієнічних навичок, розвитку художньо-естетичних здібностей.

Широкий діапазон виховного впливу цього методу на військовослужбовців обумовлює різноманітність заходів його реалізації. Ними можуть бути: форми навчальної роботи, організаційні заходи, а також спілкування як особливий вид діяльності. Інакше кажучи, будь-яка практична діяльність військовослужбовців, якщо вона відповідним чином організована, є засобом методу вправи.

Як стверджував А.С. Макаренко, виховати мужню людину неможливо тільки за допомогою бесід. Необхідно поставити її в такі умови, коли можна будь у чому проявити мужність: у стриманості, прямому відкритому слові, деяких обмеженнях, терпінні, сміливості.

Педагогічні основи організації вправ глибоко розкрив К.Д. Ушинський. Згідно з психологічною структурою особистісних якостей у процесі формування навичок і звичок він виділив такі прийоми:

• постановка виховного завдання і спонукання у особистості потреби в тому чи іншому виді діяльності;

• роз’яснення способів діяльності;

• практичний показ дій щодо виконання поставленого завдання;

• перше виконання навчаємим показаних дій;

• тренування з удосконалення та закріплення способів діяльності й поведінки;

• пред’явлення вимог до особистості щодо завдань, які вона виконує;

• нагадування та контроль за поведінкою.

Ушинський писав, що звичка укорінюється повторенням якої-небудь дії до тих пір, поки в нервовій системі не виникне схильність до цієї дії. Спочатку повторення повинно бути частішим, щоб дії швидше закріпилися у поведінці, в подальщому сформовані навички слід підкріплювати нагадуванням, контролем і періодичним повторенням.

Засобами вправи є такі:

• дотримання службового та навчального порядку;

• виконання пізнавальних завдань;

• виконання завдань діяльності;

• громадські доручення.

Основними умовами дієвості методу вправи є:

• зв’язок з іншими методами виховання;

• свідомий підхід до виконання;

• забезпечення позитивних умов діяльності;

• послідовність, систематичність і різноманітність;

• постійний контроль і оцінювання результатів діяльності.

Метод змагання. Утвердження себе серед оточуючих – важлива потреба людини. Прагнення до суперництва особливо властиве молодим людям. Результати такого змагання стійко і на тривалий час закріплюють статус особи в колективі.

Метод змагання виник ще в стародавньому світі. Потім про нього забували або висували на перше місце серед інших засобів. За радянських часів він отримав назву соціалістичного змагання, коли у виховання намагались перенести виробничі заходи. Не дивно, що метод перетворився на формальне спонукання людей боротися за досягнення далеких від їх потреб цілей. В решті решт його взагалі перестали використовувати. Між тим правильно організоване змагання є дієвим стимулом для підвищення ефективності виховного процесу.

Змагання – це метод спрямування природної потреби особистості до суперництва та пріоритету на виховання необхідних суспільству якостей. Змагаючись між собою, військовослужбовці швидко засвоюють досвід виконання службово-бойових завдань, програму бойової та спеціальної підготовки, статутні взаємовідносини, розвивають фізичні та морально-естетичні якості. Особливого значення має змагання для відстаючих: порівнюючи свої результати з досягненнями товаришів, вони отримують нові стимули для вдосконалення, починають докладати більше зусиль.

Організація змагання – нелегка справа, яка вимагає знання психології та педагогіки, дотримання певних вимог та умов.

Умовами забезпечення високої ефективності методу змагання є такі:

• визначення цілей та завдань змагання;

• складання програми змагання;

• розроблення простих та зрозумілих критеріїв оцінок;

• створення умов для проведення змагання;

• відкрите підведення підсумків та нагородження переможців.

Змагання організують на основі таких принципів:

• гласність;

• порівняння результатів;

• можливість повторення кращого досвіду;

• заохочення кращих (переможців).

Метод критики – система виховних дій, спрямованих на військовий колектив та особистість, у формі суджень, аналізу, узагальнення та об’єктивного оцінювання їх діяльності, поглядів з метою усунення помилок та негативних явищ.

Особливістю критики як методу виховання є виявлення та попередження негативних проявів у житті колективу, створення специфічного психологічного стану, комплексу глибоких переживань, почуття вини, боязні втратити повагу товаришів. Критика формує почуття відповідальності, самокритичності та принциповості. Водночас критика наказів та розпоряджень командирів і начальників є неприпустимою.

Правила застосування методу критики:

• ніколи не критикуйте у схвильованому чи роздратованому стані;

• критика буде більш дієвою одразу після скоєння порушення, коли підлеглий пам’ятає всі обставини того, що відбулось;

• перш ніж критикувати підлеглого, з’ясуйте всі причини, які спонукали його вчинити саме так;

• критикуйте доброзичливо, не провокуйте на виправдання; підлеглий повинен мати можливість дати пояснення;

• піддавайте критиці дії, а не людину та її особисті якості;

• пояснюйте підлеглому, як важливо для нього і колективу не порушувати встановлених правил;

• якщо підлеглий чутливий до критики, в кінці бесіди запевніть його, що він помилку більше не повторить;

• вибирайте форми критики залежно від конкретної ситуації, віку підлеглого, його місця в колективі, дисциплінованості та працездатності.

Рекомендації щодо реакції на критику:

• при публічній критиці краще зберігати спокій;

• не треба поспішати з відповіддю, а тим більше гарячкувати та обурюватись;

• вислухайте критику спокійно, дайте чіткі пояснення, визнайте її правильність;

• уважно та доброзичливо вислухайте будь-яку критику та пропозицію підлеглого, навіть якщо це дрібниця, в іншому випадку при більш серйозних обставинах він буде мовчати і позбавить Вас необхідної інформації.

Отже, методи виховної роботи є важливим елементом організаційно-виховного впливу на свідомість, волю та почуття військовослужбовців. Всі командири та начальники повинні їх знати і успішно застосовувати у своїй діяльності.