Питання для самостійного вивчення

1.    Теоретичні засади формування попиту на активи.

2.    Ризикова структура процентних ставок.

3.    Строкова структура процентних ставок.

4.    Процент у банківській діяльності.

5.    Порівняльна характеристика процентних ставок в Україні та інших зарубіжних країнах.

6.    Процент в банківській діяльності в Україні.

7.    Фактори впливу на розмір процентної ставки.

 

Література: 16, 17, 18, 25, 26

 

[Вверх] [Вниз]

Змістовий модуль IV. Кредитна система та фінансове посередництво

 

Тема 13. Фінансове посередництво грошового ринку

Вивчаючи цю тему, треба усвідомити, що посередництво на гро­шовому ринку – це специфічний вид діяльності, який полягає в аку­муляції вільного грошового капіталу та розміщення серед позичальників-витратників.

До складу фінансових посередників входять інституції, які суттєво різняться характером своєї діяльності: банки, страхові компанії, пен­сійні фонди, кредитні спілки, інвестиційні компанії, фінансові ком­панії та ін. Але всіх їх об’єднує можливість надання певних послуг, які не може надати фінансовий ринок:

– послуги зі зменшення ризику;

– послуги зі збільшення ліквідності;

– послуги зі забезпечення інформацією.

Студентам слід звернути увагу на поділ фінансових посередників на три групи, який міститься в зарубіжній літературі:

–    депозитні інституції (комерційні банки, ощадні установи, кре­дитні спілки);

–    договірні ощадні інституції (страхові компанії, пенсійні фонди);

–    інвестиційні інституції (взаємні фонди, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії та ін.).

Наведена класифікація адаптована до фінансової системи США, але не включає ряд інституцій, які функціонують в інших країнах.

З урахуванням того, що в Україні вже існують такі інституції як ломбарди, лізингові компанії, факторингові компанії та ін. та вра­ховуючи процес, який зараз має місце, а саме – стирання відмінностей між фінансовими посередниками, раціональним є поділ фінансових посередників на дві великі групи:

1) банки;

2) небанківські фінансові установи (страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди та ін.).

Економічна відмінність між ними полягає в тому, що завдяки функ­ціональній універсальності банки можуть надавати економічним аген­там, у тому числі й небанківським посередникам, широкий асорти­мент різних послуг, тоді як інші посередники спеціалізуються на окре­мих, часто обмежених фінансових операціях. Крім того, банки ж є не тільки звичайними посередниками, а й творцями кредиту, оскільки ви­конують емісійну функцію. Тому правомірно розглядати банки як кре­дитні установи.

Указана економічна відмінність між банками і небанківськими фі­нансовими установами вимагає чіткого визначення сутності банку. Без цього законодавство не зможе забезпечити ефективне регулювання банківської діяльності.

Банк в економічному розумінні виконує комплекс базових операцій – депозитних, кредитних, кредитно-розрахункових – створює пер­винну сферу банківської діяльності.

Банк – це самостійний суб’єкт грошового ринку, який виконує пев­ні економічні функції, в яких конкретизується його сутність та приз­начення: трансформаційну та емісійну.

У процесі вивчення теми треба звернути увагу на те, що банківська система – це не проста сукупність окремих банків, а свідомо побу­дована на законодавчій основі їх єдність з чітким визначенням місця, субординації та взаємозв’язків окремих її елементів та ланок. Банків­ська система – це законодавчо визначена, чітко структурована та суб­ординована сукупність фінансових посередників, які здійснюють бан­ківську діяльність на постійній професійній основі і функціонально вза­ємозв’язані в самостійну економічну структуру. Вона виконує свої спе­цифічні функції: трансформаційну (полягає в зміні (трансформації) та­ких якісних характеристик грошових потоків, що проходять через бан­ківську систему); створення платіжних засобів та регулювання грошо­вого обороту (емісійну), яка полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші, тобто управляє пропозицією гро­шей; забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна), які хоч і пов’язані з функціями і роллю окремих банків, проте не повторюють їх і не зводяться до них, а мають самос­тійне значення. Банківська система має багато спільних рис з іншими економічними системами, що ставить її в один ряд з найвищими ієрар­хічними структурами цілісної економічної системи країни. Проте вона має і свої специфічні риси, які виділяють її з ряду інших систем і надають їй статусу самостійного економічного явища.

Важливими є специфічні риси банківської системи:

–    дворівнева побудова;

–    поглиблене централізоване регулювання, нагляд і контроль діяль­ності кожного окремого банку і банківської діяльності в цілому;

–    централізований механізм контролю і регулювання руху банків­ських резервів;

–    наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує фун­кціональну взаємодію окремих банків;

–    гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості банківської системи зі збереженням повної економічної самостійності і відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого бан­ку.

Студентам слід звернути увагу на особливості побудови банківської системи України. Початок формування власної банківської системи ринкового типу в Україні розпочався з проголошенням незалежності у 1991 році, ухваленням Верховною Радою 20 березня 1991 року Закону «Про банки і банківську діяльність».

Банківська система України базується на принципах:

–    дворівневої побудови;

–    чіткого функціонального розмежування між банками першого та другого рівнів;

–    функціонування банків другого рівня на комерційних засадах та на договірних відносинах з клієнтурою;

–    ліквідації монополії держави на банківську справу, можливості створення комерційних банків різних форм власності, лібералізації бан­ківської діяльності;

–    організації державного контролю і нагляду за банківською діяль­ністю і покладанням цього завдання на центральний банк;

–    незалежності центрального банку від державних органів виконав­чої влади;

–    формування загальносистемної інфраструктури забезпечення бан­ківської діяльності та ін.

Необхідно також з’ясувати роль небанківських кредитних установ у нагромадженні та мобілізації грошового капіталу, оскільки вони – це об’єктивно необхідне явище у ринковій економіці, які є не тільки по­тужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що само по собі має позитивне значення, а й надають економічним суб’єктам такі фінансові послуги, виконання яких не вигідно чи зако­нодавчо заборонено банкам.

Небанківські фінансові інституції, які є теж фінансовими посе­редниками грошового ринку, які здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні. Вони мають спільні риси з банками:

–    функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки – у секторі опосередкованого фінансування;

–    формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов’язання, які менш ліквідні, ніж зобов’язання бан­ків;

–    розміщують свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов’язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб’єктів;

–    діяльність їх щодо створення зобов’язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що і банків – забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку – трансформацію ризикову, строкову, обсягову та просторову.

Посередницька діяльність небанківських фінансових інституцій відрізняється від банківської:

–    не пов’язана з тими операціями, які визнані як базові банківські;

–    не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей;

–    є більш спеціалізованою.

До небанківських фінансових установ належать:

1.  Інвестиційні компанії – це різновид кредитно-фінансових інсти­тутів, які випускають і продають власні цінні папери в основному дрібним індивідуальним інвесторам. На отримані кошти купують цін­ні папери підприємств і банків, забезпечуючи своїм акціонерам дохід у вигляді дивідендів за акціями інвестиційних компаній.

2.  Лізингові компанії – організації, які купують предмети довгочас­ного кредитування (машини, обладнання, транспортні засоби) і нада­ють їх у довгострокову оренду (на 5–8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна.

3.  Факторингові компанії – це організації, які купують дебіторську заборгованість клієнтів, пов’язану з постачанням товарів або надання послуг.

4.  Страхові компанії – це фінансові інститути, які утворюються для відшкодування можливих збитків у результаті стихійного лиха, інших несприятливих умов.

5.  Пенсійні фонди – це державні чи приватні організації, що утво­рюються для забезпечення населення коштами на період виходу на пенсію (виплати пенсій). Вони утворюються за рахунок внесків пра­цюючих та підприємців, володіють досить значними сумами грошо­вих коштів, які вкладають довгострокові дохідні активи: акції та об­лігації, державні цінні папери, довгострокові кредити.

6.  Фінансові компанії спеціалізуються на кредитуванні-продажу споживчих товарів на виплату, а також надають комерційні кредити (близько 80 % усіх активів). Джерелом грошових ресурсів компанії є власні короткострокові зобов’язання, які розміщуються на ринку, а також кредити комерційних банків.

7.  Ломбарди – це кредитні установи, що надають кредити під за­ставу рухомого майна. Як правило, це короткострокові кредити (до 3 місяців). Відносини між ломбардами та позичальниками оформля­ються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами.

8.  Кредитні товариства – це установи, що утворюються для задо­волення потреб їх членів у кредиті (кооперативів, орендних підпри­ємств, підприємств малого і середнього бізнесу, фізичних осіб). Їх ка­пітал формується шляхом купівлі паїв та сплати спеціального внеску, який при виході з товариства не повертається. Основними видами діяльності кредитних товариств є надання коротко- і середньостро­кових кредитів та посередницька діяльність.

9.  Кредитні спілки – це громадські організації, створені на добро­вільних засадах з метою фінансового та соціального захисту їх членів через залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитува­ння. Видаються позики під мінімальні проценти і не мають на меті одержання прибутку. Фінансову діяльність проводять так, щоб залу­чені кошти не зменшувались і забезпечували покриття витрат на ут­римання самої спілки.

Під час вивчення даної теми студентам слід звернути увагу на не­банківські кредитні установи, які діють в Україні, так як вони ще не досягли такого розвитку як банки. Необхідно зупинитись на причинах гальмування розвитку цих фінансових інститутів в Україні.