Политвесник

сферах: туризмі, споживчих питаннях та збереженні природної і культурної спадщини [5,

с.3].

Європейський Союз визнає, що задоволення туристичного попиту і захист навколишнього середовища є надзвичайно важливими чинниками успіху туризму в країнах - членах. Тому з 1998 р. Генеральне управління з питань підприємництва спільно з Генеральним управлінням з питань навколишнього середовища займаються виявленням й аналізом кращого досвіду і методів в досягненні сталого туризму, щоб вони могли бути використані для усього європейського туризму. Так, Генеральне управління з питань навколишнього середовища, наприклад, контролює якість води для купання і публічно оголошує результати [8].

З 1996 р. триває співпраця Комісії і Мережі ЄЕС Екологічних подорожей і туризму

(ЕкоНет: EсоNETT = European Community Network for Environmental Travel and Tourism). EкоНет, створена на базі мережі інтернету та інших передових інформаційних систем, надає інформацію про подорожі і туризм, зосереджуючи особливу увагу на окремих напрямах (берегові зони, історичні міста та місця, готельний сектор).

Туристична галузь фінансово підтримується ЄС. Існують спеціальні цільові фонди і програми, які надають дотації конкретним проектам з охорони довкілля і туризму. Зокрема, програма "Тhermiс" розроблена Європейською Комісією для популяризації найновіших енергетичних технологій. До головних її завдань належить: широке використання нових екологічно чистих джерел енергії, вдосконалення методів використання вугілля та інших видів палива, щоб зменшити шкідливий вплив на довкілля.

Проект „LIFE” спрямований на поліпшення якості довкілля та охорону цінних природних територій, яким загрожує знищення. Цей проект підтримує концепцію сталого туризму як такого, що піклується про охорону природних ресурсів, традицій і національної спадщини. Це фінансовий інструмент у трьох основних сферах діяльності: навколишнє середовище, природа і країни третього світу.

Правило 1655/2000/ЄС [7, С.1] та інші доповнювальні документи визначили основні положення програми LIFE на 2000-2006 рр. Серед них - підтримка сталого туризму, а саме:

-оцінка впливу туризму на середовище;

-перевірка впливу на довкілля різних компаній і туристичних напрямів;

-експериментальні методи для імплементації екологічного менеджменту і Еко-марки;

-експериментальна імплементація економічних інструментів;

-інновація засобів і методів відновлення великих туристичних об’єктів;

-зменшення туристичних потоків і подолання їхніх негативних наслідків. Отже, хоча в інтеграції екологічної та туристичної політик ЄС помітний певний

прогрес, проте ще не всі завдання виконано. Тому пріоритетами діяльності ЄС та його країн-членів у цьому напрямку на майбутнє є:

-інтеграція екологічних міркувань в політику у сфері туризму;

-захист особливо вразливих районів;

-інформування туристів про стан середовища;

-менеджмент туристичних потоків.

Культурна політика і туризм. Збереження культурної спадщини проголошено одним з основних принципів ефективної реалізації політики у сфері туризму. Щільні взаємозв’язки культури і туризму прослідковуються з ранніх етапів зародження самого туризму і набувають дедалі більшого значення та актуальності сьогодні. Культурна спадщина – це показник ідентичності народу, території, історії, традицій і самої цивілізації. Сталий туризм може максимально використовувати природну і культурну спадщину і це, своєю чергою, матиме позитивні економічні та соціальні наслідки як

великий потенціал для економічного розвитку і створення нових робочих місць у туризмі.

Спостерігається постійне зростання попиту на діяльність, товари і послуги, пов’язані з культурою, що зумовлено прагненнями вищого рівня життя, збільшення відпочинкового часу і вищого рівня освіти. Європа має величезну і багатогранну спадщину, щоб задовольнити цей попит. Приблизно 30 % туристичних районів і центрів відвідуються саме завдяки наявності в них культурних і природних пам’яток. Ця цифра зростає від 45 до 50 %, якщо враховувати інші атракції культурного сектора, тобто різноманітні фестивалі чи інші важливі культурні події [4, с.28].

Спільний підхід до культурної спадщини і здійснення спільних заходів сприяє економічній модернізації відповідних місць, зростанню їх туристичної привабливості. Завдяки програмам, що фінансуються через Структурні фонди ЄС, з 2000 по 2006 рр. здійснено різноманітні заходи, спрямовані на збереження культурної спадщини і сприяння культурному туризму. Проекти мали безперечно культурний і туристичний характер і водночас сприяли створенню нових робочих місць, були інтегровані у регіональні чи місцеві стратегії розвитку. Фінансування проектів, пов'язаних з культурою і туризмом, здійснювалось на засадах співробітництва між країнами–членами ЄС, регіонами та ініціативами Комісії (особливо програми LEADER та INTERREG). Були реалізовані також експериментальні проекти Європейського фонду регіонального розвитку (ERDF) і Європейського соціального фонду (ESF), що безпосередньо контролюються Європейською Комісією.

Серед інших важливих програм, які передбачають фінансову та нефінансову підтримку культурного туризму, можна назвати такі:

-V Рамкову програму досліджень і розвитку, пріоритетним напрямом діяльності якої є розробка концепції міст у майбутньому і збереження культурної спадщини;

-програму Культура 2000 [1, с.1], спрямовану на захист архітектурної та художньої культурної спадщини. Програма підтримує культурне співробітництво у соціально-економічному розвитку Європи, а результати проектів мають позитивні наслідки для туризму, особливо культурного. В 2000 р. „Культура-2000” співфінансувала 219 проектів в сфері культурної та художньої транснаціональної співпраці на більш ніж 32 млн. євро. [3, с.25];

-ініціативу Співтовариства „Європейські культурні столиці”, що сприяла проведенню у дев’яти містах Європи (Авіньйон, Берген, Болонья, Брюссель, Гельсінкі, Краків, Прага, Рейк’явік і Сант’яго де Компостела) різноманітних культурних заходів і подій, що привабили велику кількість туристів. Кожна культурна столиця одержала асигнування у розмірі 250 тис. євро.[3, с.25];

-програму MEDA, що підтримує регіональні проекти співробітництва,

завданням яких є створення сприятливих можливостей у країнах Середземномор'я для збереження і розвитку їх культурної спадщини [6].

На рівні ЄС заохочується культурне співробітництво й обмін між європейцями. В Інтернеті існує спеціальний Європейський культурний портал, де можна знайти усю необхідну інформацію про культурну політику окремих країн-членів ЄС, а також про спільні заходи на рівні ЄС.

Отже, політика Європейського Союзу у сфері туризму тісно пов’язана з іншими соціально-економічними політиками ЄС. Багато уваги приділяється тут проблемі координації стратегій туризму усіх країн-членів Союзу та здійсненню ефективного співробітництва з іншими спільними політиками ЄС; проводиться узгоджена політика щодо забезпечення належної якості туристичної продукції та туристичних напрямків, що зводиться до розробки спільних стандартів якості та контролю; вирішується питання захисту прав туристів. Окрім того, надзвичайної ваги сьогодні набули питання

зрівноваженого розвитку туризму у Європі та урахування екологічних норм і стандартів планування та проведення туристичної діяльності, а також удосконалення транспортної інфраструктури, захисту природної та культурної спадщини. Забезпечення зрівноваженого розвитку туризму у Європі стало пріоритетом діяльності усіх країнчленів. Європейська Комісія розробила і впроваджує низку програм, що координують функціонування туризму, екології, транспорту, культури, а це, в кінцевому підсумку, сприяє прискоренню розвитку усього господарського комплексу Європейського Союзу.

_________

1.Decision No.508/2000/EC of the European Parliament and of the Council of 19.12.2000. establishing the Culture 2000 Programme, OJ L 63, 10.3.2000, p.1.

2.European Commission Project GALILEO, COM(2000) 750, 22.11.2000. http://europa.eu.int/comm/energy_transport/en/gal_en.html

3.European Commission Report from the Commission to the Council, the European Parliament, the Economic and Social Committee and the Committee of Regions on Community measures affecting tourism (1997/1999) COM (2001) final 171 - 28.03.2001., p.25

4.European Tourism Research Institute, Cultural Itineraries in Rural Areas: Go cultural with Pleiades!, Sweden, 2000, p. 28.

5.Green Paper: The role of the Union in the field of tourism COM(1995) 97 final - 04.04.1995, p. 3

6.MEDA http://europa.eu.int/comm/external_relations/euromed/meda.htm

7.Regulation (EC) No 1655/2000 of the European Parliament and of the Council of 17 July 2000 concerning the Financial Instrument for the Environment (LIFE), OJ L 192, 28.7.2000, p.1.

8.The Bathing Water Quality Monitoring by DG Environment. http://www.europa.eu.int/water/water-bathing/index_en.html

9.White Paper on European transport policy for 2010: time to decide COM(2001) 370 of

12.09.2001. <http://europa.eu.int/comm/energy_transport/en/lb_en.html>

MECHANISM OF THE INTERACTION OF THE POLICY IN THE SPHERE OF TOURISM

WITH THE OTHER SOCIAL-ECONOMIC POLICIES

OF THE EUROPEAN UNION

Oksana Krayevska

Ivan Franko National University of Lviv

vul. Universytetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel. (032) 2964-656, okraj@ukr.net

The Mechanism of the interaction of the policy in the sphere of tourism with the transport, ecology and cultural policies are described in this article. The programs which improve the interaction in these spheres are investigated here.

Key words: EU, Policy in the sphere of Tourism, Tourism Unit DG Enterprise of the European Commission, Transport Policy, Ecology Policy, Cultural Policy.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 327

РЕГІОН ЯК НАУКОВА КОНСТРУКЦІЯ

Ігор Зінько

Львівський національний університет імені Івана Франка вул.. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, тел. (0322)964-656

Розглядаються різноманітні наукові підходи щодо тлумачення поняття “регіон”. Автор аналізує визначення регіону географами, істориками, політологами. Поділяються думки тих вчених, котрі вважають, що регіон є детермінований тою сферою знань, яка досліджується. У політичних науках найбільш конструктивним вважається розгляд регіону як комплексного феномена, що поєднує у собі територіальні, функціональні та політичні властивості.

Ключові слова: регіон, регіоналізм, методологія, конструктивізм.

До наукових термінів, які впродовж тривалого часу не отримали однозначного визначення і трактування, але є доволі часто вживаними у різних суміжних сферах суспільних наук, належить “регіон”. Поняття регіону часто не має достатньо вираженої концептуальної чіткості - залежно від сфери застосування переважають політичні, історичні, культурологічні, економічні, екологічні або інші відтінки. По-різному розуміють термін “регіон” навіть у географії: соціально-економічній, фізичній, медичній

менша за розмірами, межі якої не обов’язково повинні бути чітко окресленими. У суспільних науках найчастіше дискусії щодо значення цього поняття і його безпосереднє широке використання обстоюють географи, економісти, політологи, а за останні роки – соціологи, культурологи, а також вчені інших напрямів.

Ця проблема є досить складною, оскільки нерозуміння змісту і суті цього терміна, неадекватне його вживання спричиняють науково-методологічні і практичні труднощі і помилки, а навіть втрату терміном первісного наукового навантаження.

Слово “регіон” походить від латинського “regere”, що спочатку означало “проводити межі”, а пізніше набуло значення “керувати”. Вперше поділ території держави на складові частини – регіони здійснив імператор Августин в часи Римської імперії для зручностей адміністративного управління.

Найчастіше визначити термін “регіон” намагаються саме географи. При цьому можуть домінувати фізико-географічна чи суспільно-географічна складова. Наприклад:

-регіон - це географічний термін для опису такого типу навколишнього середовища, в якому географічні елементи поєднані один з одним визначеними і постійними відносинами;

-регіон – це ті зони, які містять у своїх межах суттєву однорідність домінуючих фізичних умов і, відповідно, переважаючих укладів існування;

-регіон – це комплекс, що складається із землі, повітря, флори, фауни і людського населення, які можуть розглядатися в їх особливих відносинах один з одним і які разом становлять певну і характерну частину поверхні землі [1].

© Ігор Зінько, 2005

спільність фізико-географічних умов існування. Отже, такими можуть бути Тихоокеанський, Чорноморський, Карпатський чи Закавказький регіони або ж навіть річкові басейни – Дніпровський, Дунайський чи Дністерський регіон. Очевидно, що для

Найбільш продуктивними видаються комплексні синтетичні тлумачення цього поняття, в яких регіон одночасно сприймається як об’єкт взаємовпливу природних і суспільних чинників. Так, на думку Е. Маркузена, “регіон – це компактне територіальне утворення, котре історично еволюціонує і містить в собі фізичне оточення, соціоекономічне, політичне і культурне середовище, а також просторову структуру, котра відмінна від інших регіонів і територіальних одиниць, таких як місто чи нація”

[2].

Подібне тлумачення регіону подав відомий радянський географ Е. Алаєв: “Регіон – це територія (геоторія), яка за сукупністю елементів, що її насичують, відрізняється від інших територій і володіє єдністю, взаємозв’язком складових елементів, цілісністю, при цьому ця цілісність – об’єктивна умова і закономірний результат розвитку даної території” [3 ].

У загальноприйнятому значенні “регіон” – це просторово достатньо великий район, що відповідає кільком чи хоча б одній адміністративно-територіальній одиниці вищого щабля однієї країни (область, провінція, земля, воєводство тощо) або об’єднує невеликі за розмірами сусідні країни (наприклад, держави Балтії) чи суміжні регіони сусідніх, більших за розмірами держав (Донбас в Україні та Росії, Сілезія в Польщі та Чехії), які виділяються подібністю впливу географічних, історико-політичних, культурних, економічних та інших чинників.

Виходячи з цього визначення, виділяються внутрішні регіони країни (наприклад, регіонами України можуть бути Український Захід як макрорегіон, Галичина як мезорегіон чи Львівська область як звичайний, базовий регіон держави), або ж міжнародно-політичні регіони, які також дуже відрізняються за розмірами (Бенілюкс, Близький Схід чи Середземноморський регіон). При цьому часто міжнародні регіони замінюються поняттям “субрегіон” або ж ці терміни вживаються паралельно. Наприклад, Центрально-Східна Європа чи Південна Азія вживаються в одних випадках як регіон, в інших – як субрегіон.

При виділенні міжнародно-політичних регіонів визначальним чинником є подібність географічного положення, спільність історично-культурних, політичних і економічних умов розвитку, етнічна, мовна і релігійна спорідненість. Однак це не означає, що між складовими такого регіону домінує внутрішня однорідність і відсутні підстави для конфліктів. Так, з одного боку, існують дуже близькі і союзні між собою держави Балтії

– Естонія, Латвія та Литва і водночас доволі відмінні і конфліктуючі між собою держави Закавказзя – Грузія, Вірменія та Азербайджан.

Фінський географ Ансі Паасі аналізував поняття регіону з огляду на його політичні і територіальні аспекти і відмітив, що це соціальна конструкція. Визначення Паасі доречне при дискусії над питанням, чи існує Балтійський регіон в соціальному сенсі: “Регіони - це не „організми”, які розвиваються і мають життєвий цикл, як припускають біологічні метафори - такі популярні зараз в Західній політичній думці. Швидше, регіони і райони тут розглядаються як складний процес об’єднання та уособлення об’єктів, моделей, процесів, соціальних дій та притаманних владних відносин, які є наслідком одночасної взаємодії різних рівнів соціальних процесів. Завдяки процесу інституціалізації і

166 Ігор Зінько

властивій йому боротьбі територіальні одиниці „отримали” свої власні межі і символи, які відрізняють їх від інших регіонів. [4].

Найважливішим символічним уособленням регіону є його власна назва. Вона “відтворює” історичні факти і важливі події і об’єднує їх у одне ціле. Окремі особистості набувають відчуття колективної ідентичності, пов’язаної з регіоном. Природнім питанням, яке виникає у зв’язку з цим, є те, чи зможуть політичні актори створити і легітимізувати новий регіон шляхом створення історії у зворотньому напрямку, що дасть

виконують. На думку російського вченого Н.П. Распопова, головна роль в організації системного управління справами суспільства належить соціально-політичним регіонам, тобто адміністративно-територіальним і державним утворенням з високим рівнем організації, яка найбільш адекватно здатна відтворювати структуру суспільства і самої територіальної системи загалом. Адже, на відміну від простої територіальної одиниці, що включає в себе природу, господарство і населення (наприклад, місто чи село), соціально-політичний регіон, починаючи з адміністративного регіону, має власну регіональну політичну систему, основні інститути влади та управління соціальноекономічними процесами [5 ].

Видаються слушними міркування одного з провідних сучасних регіоналістів канадця М. Кітінга, який вважає доцільним розглядати регіон як комплексний феномен, що базується на триєдиній основі: територіальній, функціональній та політичній [6]. При цьому розміри та межі території можуть змінюватися залежно від конкретного випадку. Найчастіше регіон розглядається як проміжний рівень між державою та місцевими територіальними громадами.

Щодо функціональної ролі, то регіон визначається як інструмент економічного розвитку, як вираження певної культурної чи лінгвістичної самобутності, як важіль соціальної політики тощо. У політичній площині регіон може сприйматися як політичний простір, у якому приймаються та реалізуються певні політичні рішення.

Категорія регіону дає змогу розрізняти різні територіальні структури в межах держави, є своєрідним посередником між локальним і національним рівнем влади. Тобто внутрішні регіони країни виступають як дієві суб’єкти управління суспільно-політичним розвитком.

Американський дослідник У. Айзард при тлумаченні поняття «регіон» застосовує «релятивістську» позицію. Вона зводиться до того, що сама дефініція регіону щезає тоді, коли ми намагаємося заглибитись у просторове теоретизування, тобто, «ієрархію регіонів визначає лише наукова проблема… Регіон є детермінований тим питанням, вивченням якого ми займаємося [7]. Це розуміння функціональної зручності і доцільності трактування регіону має свої переваги, бо, до певної міри, знімає застереження щодо надмірного суб’єктивізму та надзвичайно великої кількості визначень терміна “регіон”. Однак це означає і те, що при визначенні самого терміна “регіон” та похідних від нього термінів, як-от: “регіоналізм”, “регіоналізація” тощо, треба з самого початку зазначати, про який вид регіону йтиметься, яку наукову проблему необхідно у конкретному випадку вирішувати.

З точки зору методології наукового дослідження за вихідну основу дослідження ми беремо визначення того виду регіону, який є об’єктом наших зацікавлень, наприклад, аналізуємо наявні у науці тлумачення політичного регіону. Відтак, пробуємо усю сукупність визначень і тлумачень систематизувати у певні типологічні групи за

домінантними критеріями – територіально-просторовими, ідеологічними, функціональними (за М. Кіттінгом) чи навіть спробувати з’ясувати певні закономірності цих визначень залежно від суспільно-історичної еволюції самого явища політичного регіоналізму. Відтак, логічною закономірністю перших кроків дослідження політичного регіону виступає аналіз присутності політичних регіонів як таких на різних щаблях суспільно-історичного розвитку держави. Ще один вихідний рівень аналізу – це типологія чинників політичного регіоналізму та формування мережі політичних регіонів.

Очевидно, що досягнути універсалізму в регіональних дослідженнях, особливо в обгрунтуванні ефективної методології дослідження політичного регіоналізму не вдасться. Відносність та функціональна практичність дослідження регіонів залежно від обраної галузі знань і поставленої перед собою мети є, на нашу думку, найбільш переконливим підходом.

_________

1.Mackinder Halford J. Democratic Ideals and Reality. Washington, D.C., 1996.

2.Markusen A. Regions: Economics and Politics of Territory. Rowman and Littlefield Publishers, 1987, Р.251.

3.Алаев Э.Б. Социально-экономическая география. Понятийно-терминологический словарь. М., 1983.

4.Paasi, Annsi. Territories, Boundaries and Consciousness. The Changing Geographies of Finnish-Russian Border.Chichester: John Wiley& Sons, 1995.

5.Распопов Н.П. Социально-политическая стабильность региона – субъекта Российской Федерации// Полис. – 1999. - №3.

6.Keating M. Europe and the Regions // Journal of International Relations and Development.

– 1999. – Vol.2, №1. – Р. 67-77.

7.Макарычев А. Влияние зарубежных концепций на развитие российского регионализма: возможности и пределы заимствования/ http//www.prof. msu.ru

REGION AS A SCIENTIFIC STRUCTURE

Ihor Zinko

Ivan Franko National University of Lviv

vul. Universytetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel. (0322)96-46-56

The article deals with different attitudes towards the definition of the word “region”. The author analyzes the definitions given by geographers, historians, political science experts. He accepts the viewpoint of those scientists who consider region to be that sphere of knowledge, which is being studied. The attitude to region as a complex phenomenon, which covers territorial, functional and political features is the most appropriate in political science.

Key words: region, regionalism, methodology, constructionism.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

УДК 342.7

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА

Василь Репецький

Львівський національний університет іменіІвана Франка вул. Університетська 1, 79000 м.Львів, Україна, тел. (0322) 79-47-10

У статті висвітлюються основні тенденції, властиві сучасному гуманітарному прав, передусім діяльність Міжнародного кримінального суду (МКС) щодо імплементації норм міжнародного кримінального права. Автор порушує проблему індивідуальної кримінальної відповідальності осіб за грубе порушення норм міжнародного гуманітарного права.

Ключові слова: Міжнародний кримінальний суд, кримінальна юрисдикція, унверсальна юрисдикція, імунітет, збройні конфлікти.

На перший погляд видається, що актуальність того чи іншого питання у сфері міжнародного права є наслідком, передусім, творчої фантазії окремих науковців, а не реальною ситуацією. Це стосується і міжнародного гуманітарного права, як галузі, котра активно заявляє про себе вже останні 15 років. Така її активність порівняно з іншими галузями зумовлена, насамперед тими змінами, які відбулися в Європі та Азії наприкінці минулого століття.

Світове співтовариство великі надії покладало на позитивні результати завершення періоду холодної війни, очікуючи докорінних змін майже у всіх сферах міжнародних відносин, які, так чи інакше, стосуються прав і свобод людини, міжнародного правопорядку та безпеки, екологічного благополуччя і передбачуваності в соціальноекономічній сфері тощо. Однак ці надії, на жаль, не виправдались, внаслідок різноманітних причин та умов. Поряд з тим почали розвиватися відповідні інститути та галузі міжнародного права, які тривалий час перебували у „дрімоті”. Я маю на увазі систему міжнародного правосуддя, яка своїм нормативним впливом дотично охоплює значну частину галузей міжнародного права. Серед них передусім міжнародне право прав людини та гуманітарне право.

Загальновідомо, що до 1945 р., міжнародне право регулювало, головно відносини між державами, майже не приділяючи уваги захисту індивіда. Відправною точкою, з якої почав розвиватися судовий порядок захисту прав людини у міжнародному маштабі став Нюрнберзький процес. Чимало зусиль для того, щоб розвинути стандарти універсального застосування норм міжнародного права, доклали судді [8; 9].

Холодна війна в міжнародних відносинах 60-90-х років зробила неможливим застосування міжнародного гуманітарного права шляхом використання міжнародних судових установ.

Для більшості держав стала очевидною необхідність створення такої міжнародноправової системи, яка б узгоджувалась з вимогами первинних суб’єктів міжнародного права, що мають постійно діючу судову систему та ефективний механізм виконання її рішень. Міжнародний судовий орган за своєю суттю має достатньо переваг щодо

© Василь Репецький, 2005

170 Василь Репецький

об’єктивного розгляду справ, пов’язаних з міжнародними злочинами. Враховуючи проголошений у всіх демократичних державах принцип незалежності судової влади, судова система в будь-якому сучасному індустріально розвиненому суспільстві незалежно від своєї структури є складовою урядової системи і слугує для підтримання стабільності цієї системи і захисту від спроб змінити її [1, с. 12].

Надання відповідного рівня владних повноважень міжнародному органу зумовлює передання частини суверенних прав держав цьому органу. З цього приводу варто зазначити, що держави члени Ради Європи та Європейського Союзу „побороли” свої небажання передати частину юрисдикційних повноважень суду ЄС, та Європейському Суду з прав людини. Не менш складною була ситуація навколо формування Статуту міжнародного кримінального суду та його ратифікації, хоча теоретично майже кожна держава усвідомлює і визнає їх необхідність.

Діяльність міжнародних трибуналів ad hoc щодо злочинів, вчинених на території колишньої Югославії та в Руанді, відновила розвиток міжнародної кримінальної юрисдикції щодо серйозних злочинів, передбачених нормами гуманітарного права.

Основними перевагами кримінального переслідування та покарання міжнародними кримінальними судами є те, що:

метою неупередженого трибуналу є визначення індивідуальної кримінальної відповідальності окремих осіб. Замість того, щоб зосереджувати увагу на колективній вині, він спрямовує свою діяльність на встановлення індивідуальної відповідальності, відкидаючи схильність у період збройного конфлікту звинувачувати весь народ за злочини, які були скоєні індивідами;

наступною важливою перевагою міжнародного трибуналу є його здатність визнавати відповідальними осіб, що порушують міжнародне гуманітарне право і, тим самим підтримувати пріоритет міжнародного права;

судова розплата виконавців серйозних порушень міжнародного гуманітарного права перед незалежним трибуналом, який складається із суддів з різних держав, що не були сторонами збройного конфлікту та які здійснюють правосуддя неупереджено, може послабити ненависть жертв та їхнє бажання помсти;

судовий розгляд створює неупереджене та об’єктивне відтворення минулих подій. Отже, запис міжнародного трибуналу є важливим як історичний фіксатор подій;

така процедура створює умови для відновлення мирних відносин.

Окрім цього, найбільшою їх заслугою було те, що міжнародні трибунали розвіяли побоювання стосовно того, „що суд, сформований з юристів із усіх континентів і правових систем, не зміг би ефективно працювати та здійснювати правосуддя” [7,с.123].

На дипломатичній конференції уповноважених представників щодо створення Міжнародного кримінального суду (МКС), яка відбулася в липні 1998 р. в Римі в межах ООН, держави домовились, що Суд розпочне свою роботу тоді, коли не менше 60 держав ратифікують цей римський договір. Необхідну кількість ратифікаційних грамот було подано лише в середині 2002 р. Деякі держави, що ратифікували Статут МКС, прийняли відповідне законодавство, яке передбачає надання необхідної допомоги роботі цього суду.

Набуття чинності статуту МКС зовсім не означає, що автоматично усунуті усі перешкоди та проблеми, які виникли місце при його виробленні та ратифікації.

Однією з проблем в діяльності МКС є те, що він не зможе чинити правосуддя за злочини, скоєні в державах, що не є сторонами Римського договору, та їх громадянами. А відтак, найбільш серйозні злочинці зможуть уникнути правосуддя, перебуваючи в державі, яка не стала стороною Договору. До таких держав належать Ірак, Іран, Лівія та