24. Факторний аналіз рентабельності підприємства.

Співвідношення прибутку з авансованою вартістю або поточними витратами характеризує таке поняття, як рентабельність. У найширшому, найзагальнішому понятті рентабельність означає прибутковість або доходність виробництва і реалізації всієї продукції (робіт, послуг) чи окремих видів її; доходність підприємств, організацій, установ у цілому як суб'єктів господарської діяльності; прибутковість різних галузей економіки.

Рентабельність безпосередньо зв'язана з отриманням прибутку. Однак її не можна ототожнювати з абсолютною сумою отриманого прибутку.

Рентабельність - це відносний показник, тобто рівень прибутковості, що вимірюється у відсотках.

Для розрахунку рівня рентабельності підприємств можуть використовуватися: балансовий прибуток; прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), тобто від основної діяльності; прибуток від інших видів діяльності (фінансової, інвестиційної). При цьому прибуток зіставляється з авансованою вартістю, яку можна брати в різних варіантах (весь капітал підприємства, власний капітал, позичковий капітал, основний капітал, оборотний капіталі.

Для розрахунку рентабельності галузей береться загальна сума прибутку, отримана підприємствами, об'єднаннями, іншими госпрозрахунковими формуваннями, що входять у відповідну галузь економіки. На рівень рентабельності галузі впливатиме наявність у ній низькорентабельних і збиткових підприємств.

Важливим є факторний аналіз показників рентабельності. Його проведять за допомогою коефіцієнта прибутковості загального капіталу (активів). Для цього перетворимо формулу КП = П / К з урахуванням виручки з реалізації:

,

де КП_ЗГК — коефіцієнт прибутковості загального капіталу;

ЧП — чистий прибуток;

ВР — виручка від реалізації;

ЗГК — загальний капітал.

Виручка від реалізації, або обсяг реалізованої продукції у вартісному вимірі, є одним із основних факторів, від якого залежить формування чистого прибутку. Із формули видно, що прибутковість загального капіталу залежить від прибутковості (рентабельності) реалізованої продукції та оберненості загального капіталу , тобто відбувається такий взаємозв’язок:

Виділяють два фактори впливу на відхилення рентабельності за валовим прибутком: ціновий фактор і фактор собівартості.

25. Система "директ- костинг" як база аналізу витрат та оптимізації прибутку.

В умовах самостійності функціонування підприємств, складності їх орієнтації в ринкових умовах господарювання суттєво зростає роль обліку та аналізу як єдиного інструмента для прийняття необхідних управлінських рішень. Проблема полягає в практичному застосуванні на підприємствах обґрунтованих прийомів і методів економічного аналізу, зокрема системи директ-кост.

Метод урізаної собівартості, або директ-кост, з’явився у 1953 р. у США. В Європі він отримав назву маржинальної бухгалтерії.

Системі директ-кост властиві такі особливості:

1. Поділ витрат на постійні і змінні. Це головна особливість директ-кост, основаного на поділі витрат на постійні та змінні, є те, що собівартість виготовленої продукції обліковується й планується тільки в частині змінних витрат. Постійні витрати збирають на окремому рахунку і із заданою періодичністю списують безпосередньо на дебет рахунку фінанссових результатів.

2. Об’єднання виробничого і фінансового обліку. По системі директ-кост облік і звітність на підприємствах організовані таким чином, що з’являється можливість регулярного контролю даних за схемою «витрати—обсяг—прибуток»;

3. Багатостадійність складання звіту про доходи.

Побудова звітів про доходи при системі директ-кост багатоступенева. Звіти включають два фінансових показники — маржинальний дохід та прибуток, які визначають за такою схемою.

Величину маржинального доходу (М), тобто суму постійних витрат і прибутку, в літературі називають по-різному: валовим доходом, валовим прибутком, брутто-прибутком, сумою покриття, доданою вартістю. Поняття «валовий дохід» та «валовий прибуток» мають самостійне значення.

4. Розробка методики економіко-математичного і графічного подання й аналізу звітів для прогнозу прибутку від реалізації.

У світовій практиці використовують два види директ-косту:

1. метод змінної собівартості, або простий директ-кост;

2. метод змінної та прямої собівартості, або розвинутий директ-кост.

Принципи розвинутого директ-косту:

1. витрати, реалізація і результати враховуються за сегментами діяльності. Ця інформація доводиться до всіх внутрішніх і зовнішніх сегментів;

2. витрати, які можна прямо віднести на сегмент, розподіляють на нього прямо, без використання методів непрямого розподілу;

3. У процесі обліку змінних і прямих постійних витрат визначається, як правило, кілька видів маржі.